Наш співрозмовник — письменник (поет, критик, перекладач, сценарист, романіст, публіцист) Віктор Грабовський. Ерудит, великий патріот України, щира й добра душа, він вражає своєю відкритістю, безпосередністю, небайдужістю, великою любов’ю до світу, людей, а передусім — до рідної землі. Певно, тому він політично і соціально гостро заточений, публіцистичний, що і спрямувало нашу бесіду у відповідне річище.
Вікторе Никаноровичу, з півдесятка літ тому Ви акцентували, що «Україну відродить громадянська гідність!», що й було винесено в заголовок нашої розмови. Чи не вважаєте, що те Ваше пророцтво якоюсь мірою справдилося?!
2013 року в «Могилянці» вийшов мій роман «Ти — моє дзеркало», який дехто вважає навіть квазісценарієм Революції Гідності, проте сказане зовсім не означає, що слово наше відлунює у серцях читачів саме так, як нам того прагнеться… Адже найчастіше все ж таки трапляється навпаки… Хіба ж ні? Проте задовго до тієї епохально знаменної події один із героїв мого роману «Ніхто не живе для себе», (з’явився друком 2012 року) побачив серед майбутніх президентів України саме Петра Порошенка… І що?! Хіба ми не маємо доста суттєвих претензій до професійної діяльності Петра Олексійовича?! Хіба мало нині розчарованих своїм вибором?!
Мабуть, люди, котрі голосували «за», сподівалися, що пан Президент усі свої статки покладе в основу розбудови Республіки, як свого часу вчинив Гетьман України Іван Степанович Мазепа?!
Та не в тому, либонь, корінь проблеми, наскільки міцно тримається Президент за власні, зароблені спадковою кебетою, статки, а в тому, наскільки самовіддано служить він Україні, народові, який обрав його…
Отже, Ви таки розчарувалися у виборі свого літературного героя?
Вибачайте, добродію, але справа не в розчаруванні, тим паче, що згаданий роман писався саме на переломі століть, а взагалі у надто вже своєрідному розшаруванні суспільства, що, зокрема, проявляється у ставленні ГПУ й МВС не лише до патріотів, але й до теперішніх українських олігархів! До того ж, не забуваймо, що сьогодні наш народ, як і політикум, перебуває в зовсім інших, навіть неймовірних реаліях…
Маєте на увазі несподівану російську агресію проти України чи політичну кризу «в ешелонах влади»?
Вибачайте ще раз, але називати несподіванкою брутальну інвазію Москви нам у жодному разі не випадає. Хіба майже десятиліття тому не розповсюджували активісти новоствореної партії «регіоналів» агітки стосовно того, як мають зустрічати українці Донбасу «визвольну армію» РФ?! Чи, може, подбала українська влада за оцих кілька років по Революції Гідності про те, щоби спростувати наклепи російських ЗМІ на свою адресу на рівні ООН?! Хоча ГПУ зобов’язана була притягати злісних провокаторів до належної кримінальної відповідальності! Але ж не сталося… І саме внаслідок неймовірної, м’яко кажучи, безвідповідальності очільників держави, в очах усього світу ми й не могли постати нічим іншим, як тільки «подлимі прітєснітєлямі рускоязичнава народа на ісконно рускіх зємлях». А звідси — за Путіним — і суто «український громадянський конфлікт»: свободолюбивий Донбас, мовляв, повстав, не маючи більше сил терпіти насилля «київської хунти»! І ця огидна провокація відбувається лише тому, що українська влада взагалі — ще чверть століття тому! — віддала на поталу кримінально-шовіністичному конгломерату і Крим, і Донбас. Абсолютно не дбаючи про долю етнічних українців на цих теренах! Оце саме той «особливий статус» і дається нині Україні взнаки! Адже не лише українці перебували в духовній резервації у нахабно зросійщених Криму, Донецькому регіоні… Але хіба хтось веде нині мову про долю болгар, караїмів тощо?! До того ж, унаслідок суто фашистського вторгнення Москви в Україну, (себто мілітарного закріплення «особливого статусу») кримські татари знову опиняються без історичного свого дому!
Але ж «Мінськими домовленостями» це питання начебто регулюється?!
У тім то й річ: серед відомих нам положень «домовленостей», укладених поплічниками Путіна, не зафіксовано жодної згадки про Крим! Адже президент РФ, щиро вважаючи «здобуття ісконно руской тєріторіі» своєю особистою заслугою, не хоче й чути про повернення Україні Криму. Тому все можливе й неможливе робить задля того, щоб і світова спільнота забула про його бандитське загарбання чужої землі… Хоча, до речі, ще й досі ніхто з наших очільників не поспитав у Росії за українськомовну Білгородщину, Воронежчину, Курщину чи безсоромно відібрані в України чорноземи Приазов’я та 75% тамтешнього українськомовного населення. Така реальність! Замість пригадати Росії, скільки вона заборгувала нашому народові хоча б на рівні знакомитого поетичного постулату В. Маяковського «Борг Україні», київські урядовці вперто вдають забудьків!
Ви вважаєте, що «Мінські домовленості» укладено під диктатом Путіна?
А хіба хтось вважає інакше?! До того ж — укладений так званий «документ, якому немає варіантів», лише російською мовою! Що взагалі неприпустимо в міжнародній дипломатичній практиці… Проте саме отой — російськомовний! — варіант щодо подальшої долі України, співзасновниці ООН, і перебуває «у міжнародному обігу»… Тож не про якесь розчарування мова, коли насправді охоплює праведне обурення! Адже, окрім досить емоційних виступів Президента на міжнародних форумах, не бачимо реального відстоювання національних інтересів Держави. Хоча відбувається це в час, коли мільйони телеглядачів мали змогу почути характеристику діям Путіна, якою Порошенко поділився з Лукашенком: «Он вєдьот грязную ігру…».
Але ж, мабуть, саме тому політика і вважається брудною справою?!
Розумієте, друже, після Мазепи та ще Скоропадського в Україні — серед її очільників — навіть гадки не було про справжні національні інтереси нашої держави. Адже українські соціалісти, творці Універсалів, мали на меті — фактично! — лиш автономію… Та якщо Скоропадський серед суцільної економічної розрухи, що впала на Україну після Першої світової війни, спромігся за якихось 9 місяців зробити значно більше для національної культури, ніж теперішні владці — за два роки, то про які такі «наші успіхи» взагалі можна говорити?! Можливо, саме тому «патріоти» щоразу й повторюють: хочемо навести лад у цій країні! Не в нашій — у цій. Звикли вторити за вчорашніми…. Ніби йдеться про щось окуповане, чуже…
Хоча навіть російські націоналісти кажуть: «Україна — ето наша земля!».
Ото ж бо й воно! Та навряд, аби пан Президент усвідомлював, що майже повторює вислів графа Валуєва, коли сказав, характеризуючи відвагу воїнів АТО, що герої довели: російською мовою можна любити Україну не гірше, ніж українською… Ніби ті героїчні чоловіки й жінки, хлопці та дівчата, вмираючи за Україну, не віддають неповторне своє життя саме за її національні інтереси?! Не за урядовців — за Україну! Хіба ж винуваті герої, що держава не подбала про своєчасне навчання їх української мови?! Недарма ж Інтернет переповнений справді суто народним-російськомовним: «Гдє грєміт російская попса, туда пріходят і російскіє танкі!» Або: «Помні, єслі ти в Украінє гаваріш па рускі, Путін абязатєльно прідьот освобождать тєбя!» Проте наші міністри, нічтоже сумняшеся, розмовляють російською навіть тоді, коли виступають офіційно!
Хоча Конституція України вимагає від них спілкування державною!
Атож-атож… Це президент Франції Міттеран міг демонстративно покинути залу засідань, коли його прем’єр почав промову англійською. Негоже урядовцеві у себе вдома послуговуватися мовою сусіди! Та ще й коли той сусіда — підступний загарбник… Проте у нас, як і раніше, — усе навпаки! Але ж якщо високопосадовці настільки безсоромно порушують Основний Закон Держави, то хіба мають моральне право вимагати, щоб його не порушували й ми з Вами, добродію? Ось так і процвітає сучасне беззаконня на теренах держави! Тим паче, що, на ганьбу нашу, в Україні можна бути міністром навіть не володіючи державною мовою!!! То про яке дотримання вимог Основного Закону будемо питати з поліцейського?! Якщо його начальство на всіх рівнях уперто ігнорує спілкування українською мовою?! Чи з будь-якого іншого державного службовця?!! Ситуація дивує тим більше, що свого часу міністр економіки АР Крим тов. Яценюк домігся таки, щоб у його відомстві послуговувалися державною мовою, проте, яко пан прем’єр-міністр України, навіть не мислив про щось подібне! Чом не парадокс?! Але саме тому зарубіжні ЗМІ зі своїми політиками й не спроможні належно збагнути особливостей нашого політичного становища! Та й хто б на їхньому місці спромігся, до прикладу, помітити суттєву різницю між мером-харків’янином і мером-москвичем, якщо перший тую різницю всіляко ігнорує?!
Зате 5-й канал ось уже другий рік провадить телемарафон «Україна — понад усе!»… Хіба ж не націоналісти?!
Вельми вчасне зауваження. Тим паче, що ЦВК відмовилася реєструвати досить провокативну назву однойменної партії, як ультранаціоналістичну. І слушно! Повторювати нині на державному рівні нацистське гасло «Дойчланд — юбер аллес!» можна хіба лише задля того, щоб надати змогу Москві активніше показувати на Київ ракетними пальцями! Мовляв, а ми що казали?! Нацики — вони і є нацики…
Такі патріоти, як Горинь, Чорновіл та інші могли дозволити собі подібне словосполучення, полемізуючи з опонентами… Але навіщо ж афішувати його під час агресії РФ?! Тим паче, що знаємо й історично випробувані, значно потужніші гасла, як от: «Бог і Україна!» «З Україною в серці!»… Проте комусь потрібно було вигребти з історичних архівів ще й не нашого роду зілля! Та ні Арсеній Яценюк, ані В’ячеслав Кириленко не добачили тутечки жодного криміналу… Що ж, маємо те, що маємо. Такі вже вони політики!
А як Ви ставитеся, Вікторе Никаноровичу, до суржикових «мелодрам» на деяких телеканалах, де нібито «знайшло відображення наше сьогодення»? Чи до кінокартин, знятих українськими режисерами, з українськими кіноакторами, але — російською мовою? Кажуть обізнані люди, що Путін не пошкодував на цю «благодійну» акцію 10 мільйонів баксів!
За часів Тараса Шевченка подібні речі вважалися бажанням «дражнить хохла»… Проте мусимо розуміти, що коли, сповнений «реформаторських ідей», прем’єр нарікає на те, як неймовірно тяжко йому боротися з тією бюрократичною машиною, що дісталася нам у спадок, то хіба менших зусиль мусить докласти уряд, аби перебороти так само спадкове, зверхнє, суто обивательське ставлення до століттями заборонюваної, отже й усіляко упосліджуваної української мови?! Тим паче, що мову-молитву не просто зневажали, а й жорстокими репресіями, нелюдськими голодоморами знищували самих її мовців — носіїв духовного скарбунації.
Це справді надзвичайно велике щастя наше, що, наперекір чвертьстолітній байдужості держави до української мови, на праведний захист її повстало стільки російськомовних патріотів! Але хіба ж означає цей факт, що маємо повертатися в епоху «Валуєвщини»?! Замість, нарешті, ставати великою європейською країною, свідомою свого духовного спадку, заповіданого Богом і звитяжними національними героями.
Як відомо, кожна мова — душа народу. Але дух її — саме істині патріоти. Чому словосполучення «українські націоналісти» було у нас лайкою? Хоча вождь отих лайливих і запевняв, що «український буржуазний націоналізм виник і розвивався на противагу російському шовінізму»? Лише тому, що так вигідно імперіалістам-україножерам, а не народам РФ. Так само підневільним. Але ж ми пам’ятаємо свій родовід! І знаємо, як заповідав Христос, що не гоже віддавати первородство за миску рабської юшки.
Дух утримує, піднімає душу на крутозламах історії, не дає душі запліснявіти й зогнити, як добірному зерну на ниві господаря-недбайливця. Хіба ж не Божим Духом надихнуті стояли патріоти на Майдані Гідності?! Саме вони (бо тільки вони!) й кинулися на захист рідної землі — проти хижого, безжального ворога.
В нас уже «стає модою» серед силовиків якесь аж надто активне переслідування бійців добровольчих батальйонів! Адже хіба не зрозуміло, що поранених, а то й просто «контужених війною» людей можна досить легко спровокувати?! І не тільки у стінах парламенту…
Маєте рацію, тим паче, що в цивілізованих країнах навіть для рецидивістів, які відзначилися на фронті, захищаючи Батьківщину, існують певні пільги… Але ж хіба зрозуміє корупціонер-тиловик, позбавлений належного співчуття, воїна, котрий, повернувшися з окопів, зустрів ту саму соціальну байдужість, що й учора?! До того ж, як переконуємось, алібі фронтовиків лише розпалює у декого бажання не тільки ув’язнити їх, але й затаврувати ганьбою!
Але у нашому випадку сталося неймовірне: ще до судового розслідування начепивши на патріотів убивство зловмисника, зненацька піддано зневазі весь добровольчий рух! Отже таким чином українське суспільство змушене бачити в героях убивць і шантажистів?! Ясна річ, тим самим робиться спроба відволікти увагу активістів од насущних проблем, які не можуть не турбувати народ. Але вони прориваються не тільки в явному зубожінні населення, занепаді економіки та сільськогосподарського виробництва, краху малого й середнього бізнесу…
Тому й хочеться запитати демократичних владоможців: якої відповіді, панове, очікуєте на чергових виборах?! Перемоги «п’ятої колони»?!
Не хочу торкатися в нашій розмові корупційних схем та залежності від них уряду, бо мало що тямлю у тій царині… Не згадую також ані про долю української книжки (вона всім болить!), ні про загрозу знищення всенародного історичного Меморіалу — острова Хортиці (про це вже чимало сказано…). Але ж про що розмовляємо? Про утвердження української мрії, про знамено Держави, а отже — про мову! І так уже мало статися: однією з найважливіших подій у національному житті українців 2015 року був Указ Президента № 580/2015 від 13 жовтня 2015 року про затвердження Стратегії національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки. У ній, зокрема, зазначено: “В основу системи національно-патріотичного виховання має бути покладено ідеї зміцнення української державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства, формування патріотизму у дітей та молоді.
Основними складовими національно-патріотичного виховання мають стати громадянсько-патріотичне, військово-патріотичне, духовно-моральне виховання.
Формування ціннісних орієнтирів і громадянської самосвідомості у дітей та молоді повинно здійснюватися на прикладах героїчної боротьби Українського народу за самовизначення і творення власної держави, ідеалів свободи, соборності та державності, успадкованих, зокрема, від княжої доби, українських козаків, Українських Січових Стрільців, армій Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, учасників антибільшовицьких селянських повстань, загонів Карпатської Січі, Української повстанської армії, українців-повстанців у сталінських концтаборах, учасників дисидентського руху в Україні. Також національно-патріотичне виховання має здійснюватися на прикладах мужності та героїзму учасників революційних подій в Україні у 2004, 2013-2014 роках, учасників антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях”…
Даруйте задовгу цитату, але хіба працівники шкіл, як і державних органів України та ЗМІ, належно поінформовані про цей документ? До того ж, як легко переконатися, стосовно утвердження державної мови серед дітей і молоді у ньому згадується тільки двічі, та й то, на жаль, вельми поверхово… Так, серед основних напрямів мети Стратегії маємо лише такий собі натяк щодо “підвищення ролі української мови як національної цінності”. Але ж хіба мова — лише цінність, як природні копалини, а не найбільше та найдорожче добро народу?! І вдруге про мову згадано — ніби з уболіванням: “Індикаторами ефективності реалізації заходів із національно-патріотичного виховання дітей та молоді мають стати, зокрема: … розширення сфери застосування української мови дітьми та молоддю; збільшення кількості дітей і молоді, які пишаються своїм українським походженням, громадянством”.
А далі пошлюся на незаперечний авторитет у царині мовної культури, яким є вчений і літератор Іван Пилипович Ющук. Дозвольте навести цитату з його передачі на радіо «Культура» стосовно, вочевидь, похапцем записаного у згаданій Стратегії: «З таким самим успіхом можна говорити про розширення сфери побутових послуг чи про збільшення кількості виробництва шкарпеток. Тим часом бандитський закон Колісниченка-Ківалова робить свою чорну справу — утверджує сепаратизм у нашій державі й зневажливе ставлення до державної мови.
Таким чином у мовному відношенні Україна й далі залишається колонією Росії. Скільки це буде ще тривати?»
Але ж, мабуть, уже те добре, Вікторе Никаноровичу, що можемо про це говорити? Пам’ятаємо ж бо й інші часи…
Атож-атож… Кільканадцять років тому народилася в мене «Пісня сонцетривання», присвячена закоханим у життя, і є там такі рядки: «Ми приречені знищити нице рабство пітьми! Мужньо сяймо сьогодні, не відкладаймо на завтра, котре можуть украсти, зробивши нас просто дітьми, які не укмітили: воля — порожня кварта, якщо у тій кварті не те, чого ми варті…». Отож українську мрію — «свою хату», заповідану Тарасом Шевченком — Державу! — дехто намагається перекрити як не «другою офіційною мовою» чи примарними нацистськими гаслами, то бодай провокаторським «українським вибором»?!. До того ж, намагання ті досить агресивні й послідовні. З Вашого дозволу, друже, знову звернуся до живого документу — голосу народу! — листа до редакції радіо «Культура» й ведучих однієї з її мовних програм Івана Ющука й Анатолія Ткаченка:
«Ситуацію, що склалася з українською мовою в українських (!) школах Києва, інакше як тихою диверсією у стилі Дмитра Табачника назвати не можна. Ніколи не думала, що стану людиною, котра говоритиме: «Ось у радянські часи такого не було!» Але кажу абсолютно відповідально: такої відвертої тотальної русифікації українських шкіл у столиці, як нині, у школах періоду мого дитинства таки не пригадую.
Цього року мої діти, які (так склалися життєві обставини) досі навчалися в іншій країні, пішли до однієї зі столичних шкіл. Не до гімназії й не до ліцею, а до звичайної школи у центрі міста з поглибленим вивченням англійської мови. Після кількох тижнів навчання стало зрозуміло, що мої українськомовні діти виявилися представниками нацменшини в українській школі. Бо частину предметів у ній учителі без будь-яких докорів сумління читають російською мовою! Спілкування вчителів із дітьми на уроках і під час перерв — тільки російською. А коли я сама почула, як класні керівниці обох моїх дітей ведуть батьківські збори російською мовою, мені стало погано…
Намагалася дзвонити в Міністерство освіти, де мені сказали, що такі факти справді нечувані, отож я маю написати офіційний лист, після якого вони зможуть ці факти перевірити. На моє зауваження, що не хочу нашкодити власним дітям, для яких переїзд і нова школа й без того стали неабияким стресом, мій співрозмовник сказав: «Усі ви такі! Дітям не хочете нашкодити! А чому я повинен вам вірити?»
Проте факти агресивної русифікації київських шкіл, на жаль, не поодинокі й не настільки нечувані, як про це думають у МОН. Кілька тижнів тому моя дочка була на олімпіаді з англійської мови у відомій у Києві школі на вулиці Прорізній. Я проводила її до вестибюля, і на моє запитання до вчительки, котра зустрічала дітей біля сходів, до якого кабінету прямувати далі, почула відповідь російською мовою, на що зумисне голосно сказала: «О, та тут, схоже, олімпіада з російської, а не з англійської мови!»
Але мій жарт виявився реальністю, що шокувала. Оскільки, як з’ясувалося згодом, пояснення для учасників олімпіади вчителі робили винятково російською мовою! Приблизно та сама картина спостерігалася тижнем пізніше на олімпіаді із правознавства, де навіть на запитання дітей, поставлені українською, вчителі відповідали російською мовою!
До мене почали звертатися друзі, які дізналися, що переймаюся цією проблемою. І я почула: так, учителька молодших класів мого сина частенько послуговується російською; вчителька праці у школі моєї дочки розмовляє російською; в нас — фізики, а в нас — іноземної мови… Усі вони просили не називати своїх прізвищ і номерів шкіл (хоча, повірте, це школи з різних київських районів — Позняків, Русанівки, Солом’янки, Бессарабки), бо всі переконані: правди все одно не добитися, у вчителів низька платня і їх не вистачає, а дітям буде від цього лише шкода…
Ситуацію робить кричущою і те, що у київських школах навчається чимала кількість дітей, чиї батьки виїхали із зони конфлікту в Луганській та Донецькій областях. Але схоже, що міське управління освіти не має жодних методичних рекомендацій чи адаптаційних програм для цих учнів. Тому замість того, щоб допомогти їм якнайшвидше опанувати українську мову, київські школи радісно, ніби лишень того й чекали, зрусифікувалися…
У школі моїх дітей майже весь офіційний сценарій свята до Дня вчителя було виписано російською мовою. Коли дочка поділилася своїми сумнівами з однокласницею, та відповіла, що це «дань уваженія к тєм ученікам, каториє гаварят па-рускі». Вам ще не страшно?! Мені — таки лячно… Адже, на відміну від моєї наївної дитини, яка чи не щовечора запитує, як їй зробити так, аби діти полюбили українську мову, розумію, що русифікація в наших школах відбувається не через небажання дітей, а через кричущу байдужість учителів і керівництва шкіл, яким потурають районні управління освіти.
Якщо хтось, можливо, скаже, що вивчити українську мову дітям з Донбасу складно, або що вони взагалі не розуміють української, розповім йому багато цікавого про знайому мені Францію.
Про країну, де рідну мову плекають і захищають, де у великих містах у кожній школі є додаткові обов’язкові заняття із французької для дітей-іноземців. І шанс, що вчитель перейде з дитиною на рідну для неї англійську, арабську чи німецьку (навіть якщо її добре знає, а дитина походить із родини біженців) нульові, адже державна мова в цій країні одна, а школа — державна установа. Стало модно перевіряти на детекторі брехні суддів, поліцейських, антикорупційних інспекторів. Шкода, що цього не можна робити з учителями і директорами тих українських шкіл, які, наче за помахом чарівної палички, полохливо зросійщилися. Адже після злочинної анексії Криму та війни на Донбасі, які почалися з гасла про захист «рускоязичного насєлєнія», освіту взагалі можна (як і годиться!) зарахувати до сфери нацбезпеки. І якщо українську мову терміново не повернути до храмів науки, то за кілька років, можливо, Путіну чи йому подібному закортить «визволяти й захищати» Київ».
А що тоді казати про периферію, де вчителі ще більше затуркані не тільки таким ось малопатріотичним і зовсім нешкільним начальством, але й нестерпним безгрошів’ям, або, не приведи, Господи, справжніми злиднями?!
Ось тутечки й хочеться запитати у вельможних панів-державців: то є в Україні державна мова чи нема її?! Оберігає держава статус української мови так, як це притаманно не тільки європейським країнам, але й тій самій Росії, чи знову пустила проблему проблем на «самоплив», неначе прибирання узбіч? Питання, на жаль, не таке просте… З тією кашею у головах наших політиків, яку вони демонструють усьому світові, навряд чи легко відстоювати Заповіт «Небесної сотні» стосовно людської та національної Гідності. Адже — передовсім — її потрібно відчувати всім серцем. Так само, як і відповідальність за Державу, доручену тобі… Звичайно, це дається з трудом! Недарма щойно, вшановуючи «учасників бойових дій на території інших держав», Президент України наголосив, що саме «афганці» стали тією рушійною силою, яка значно зміцнила боєздатність українських добровольчих загонів на відсіч агресорові. Отже, якби ветерани «виконували свій інтернаціональний обов’язок», як це закладено в наші вчорашні мізки, десь у Норвегії або Туреччині, то ми називали б їх «норвегами» чи «туркоманами»?! Та ж тільки справжні — різномовні! — українські ветерани-патріоти й стали прикладом самопожертви й відваги у цей надзвичайно трагічний для України час! Бо відчули себе українцями!!! Недарма ж один із ветеранів, літній уже комбат-афганець на запитання кореспондента телеканалу «1+1», як ведеться йому на цій війні, відповів, що почувається набагато впевненіше! Адже захищає свою, рідну землю… А ось попрохати вибачення в афганського народу за надзвичайно віроломну й кровожерливу політику Союзу РФ — нікому.
Такечки і простуємо «у світле майбутнє», загрузнувши однією ногою у кривавому минулому й усе ще вагаючись, куди саме ступити другою…
Вів розмову Володимир Коскін
Фото автора
№24 (186) 9 грудня 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал