Закінчення. Початок у ч.11
Матір’ю мого батька та дружиною діда Грабовського була
Устина Чорновіл. 28 грудня 1969 року, зустрівши В’ячеслава Максимовича у
Михайла Косіва, перепитав покійного, чи нема в нього родини у Салисі – звідти
родом бабуся Устина. Чомусь голосно розсміявшись, Чорновіл відповів, що нема.
Той сміх і дає мені підстави думати, що, з конспіративних міркувань, майбутній
голова Руху злукавив. Адже звідки йому було знати, навіщо я розпитую про тих
родичів? Час був сутужний… Отож навіть про це – з ближчих літ – так само не маю
точнішої інформації. Тож даруйте, будьте ласкаві.
Якось я почув: «О,
Грабовський, це та людина, котра зустрічалась з самим Михайлом Шолоховим». Одне
це викликає пієтет і подив, бо, зокрема, говорить про рівень співрозмовника
геніального Шолохова. За яких обставин сталася ця зустріч?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ваше запитання нагадало мені вельми прикметний життєвий
факт: горить штабна машина маршала Р., командувача фронту. Обступили її
генерали-штабісти, матюкаються. Підбігає кореспондент: «Ето ваша машіна,
товаріщ маршал?» «Да пашьол ти!» – шестиповерховим матом». Але в книжці
спогадів кореспондента цей епізод відтворено текстівкою до світлини так: я –
під час розмови з маршалом Р.
Як саме сталася зустріч? Наближалося 75-річчя М. Шолохова,
тож поцікавився у заступника головного редактора, в який спосіб «ЛУ» його
відзначатиме. Як це в який спосіб? Ось беріть відрядження, зустріньтеся з
Михайлом Олександровичем, порозмовляйте – так і відзначимо.
Це був жорстокий жарт покійного Бориса Аврамовича Гончаренка
– із непередбачуваними наслідками. Адже класик уже тривалий час навіть друзів
не приймав! Але я про це й не здогадувався. Сказано – їдь. Я й поїхав. І з
Божою допомогою дістався станиці, хоча Дон під ту пору квітневу розлився
небачено… Довелося наймати човна…
Переночував у місцевому готелику, а вранці гайнув по
станиці. Господи, яке то було моторошне враження – що не крок, якесь ім’я героя
з того чи того роману, чи й обрамлена назва відомого ще зі школи роману –
суцільний музей. Але негатив розвіявся, щойно зустрівся з поглядом його сірих,
проникливих очей.
Розмовляли про життя літератури й літераторів, зокрема
українських. Адже я привіз Шолохову вітання від Олеся Гончара, Василя Мисика,
Петра Перебийноса – на той час головреда «ЛУ»… А що означала для класика
Україна, можна переконатися бодай з того факту, що його син, учений біолог
Михайло Шолохов, дотепер напам’ять знає майже всього Кобзаря. Чи багато таких
синів знайдемо у нас?!
Асоціація письменників Азії й Африки удостоїла під ту пору
сина українки, донського козака й видатного романіста ХХ століття найвищої
нагороди – «Золотого лотоса». Шолохов жадав, аби вручення відбулося в станиці
Вєшенській, у нього вдома. Бо й на здоров’ї уже підупав… Але Москва настоювала,
щоб тільки там, у палатах… Ось і трапився в Майстра інсульт.
Ніяк бюрократи не збагнуть, у чому полягає їхнє завдання,
щойно йдеться про талант. Це кажу й стосовно Київської мерії: кілька років тому
група митців на чолі з І. Драчем клопоталася про надання одній із вулиць
української столиці імені класика світової літератури Михайла Шолохова, який не
тільки бував у Києві, а й дружив із визначними українськими талантами –
письменниками, драматургами, художниками і співаками. Відмовили! На тій
підставі, що славетний художник, закоханий у Батьківщину своєї матері, тут не
проживав. А скільки вулиць у нас названо не тільки іменами нікому не відомих
«борців», командармів, партдіячів, а й відкритих, безкомпромісних ворогів
України! Отакою правдою живуть люди, що керують Києвом. Яке бюрократам діло до
того, що саме Шолохов – один із найулюбленіших авторів киян?!
…Ми співали і пили фірмовий коньяк «Мартель», який Шолохову
надсилали з Франції. Обслуговував гостей (а того дня до письменника завітали й
земляки) милий, надзвичайно товариський син козака-класика Михайло Михайлович,
якого я щойно згадував. Шолохову не можна було чаркуватися, не можна було й
палити… Проте він того дня дозволив собі усе!
Хіба можна про це розповісти кількома словами?
Неперебутнє враження справили – у різний час – Олесь Гончар,
Ліна Костенко, Микола Руденко, Іван Драч, Василь Земляк, Віктор Близнець, Роман
Іваничук, Володимир Лучук, Анатолій Дімаров, Віктор Міняйло, Григір Тютюнник,
Василь Швець. І живі, й мертві – вони навічно в моєму серці.
Хто з
колег-сучасників на Вас найбільше впливав? За яких обставин?
На жаль, якось так сталося, що ніхто не впливав… Обставини й
завинили… Адже я постійно в дорозі, в русі, так би мовити. Хіба що Володимир
Лучук, який особливо переймався моєю долею, Царство йому Небесне. Аж до дня
його трагічного дочасного відходу ми були дуже близькими духовно.
Чий письменницький
досвід старшого і молодшого покоління нині вам імпонує?
Віктор Міняйло і Григір Тютюнник – безсмертне двокрилля
української літератури. Саме вони мені дуже близькі. Кажу це, жодною мірою не
применшуючи заслуг Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Романа Іваничука, Валерія
Шевчука, Павла Загребельного, Василя Земляка, Олександра Ільченка та інших.
Значний запас епічної міцності мав Станіслав Тельнюк, який надто швидко покинув
нас.
Мають шанс долучитися до цих імен Броніслав Грищук, Роман
Дідула, Іван Корсак, Зіновій Легкий, Степан Процюк, Василь Шкляр. Але це суто
суб’єктивні письменницькі враження.
Ви перекладаєте із
слов’янських мов? Які імена є для Вас наріжними і чому?
Перекладав поезію і прозу. Прозу – для дітей. Бо в нас її
малувато. Та всіх авторів заступив собою Кароль Войтила. Не як релігійний діяч,
а як чоловік, свідомий своєї місії у царині мистецтва слова. Між іншим, у
творчості, як і в побуті, син українки і Господа свого Кароль Войтила – не лише
великий патріот, а й великопольський націоналіст, який над усе прагнув бути
справедливим. Цього треба вчитися всім. Адже якщо ти не любиш ближнього так
само як і Вітчизну, то не зможеш осягнути й Царства Божого.
З висоти років і
досвіду, що Ви можете сказати про те, куди прийшло (чи зайшло) сучасне
українське мистецтво художнього перекладу. Які тенденції загрозливі, які
позитивні?
Перекладацтво – надзвичайно важлива і відповідальна справа.
Завдяки таким легендарним ще за життя особистостям як Микола Лукаш, Григорій
Кочур, Дмитро Павличко українська школа перекладу – наперекір обставинам –
утвердила своє високе місце у світовому табелі про ранги. Нині воно піддається
штучній девальвації, як і всі справжні цінності. Девальваторам видається, що
прийшов їхній час. Але це облудне враження. Невдовзі настане прозріння. Для
декого – запізніле.
Якщо перекладач не дбатиме про головний набуток мистецтва
перекладу – відбиття автентики оригіналу, належний авторитет, естетичну
цінність слова, його праця приречена на забуття. Словом легковажити – означає
легковажити власною долею.
Чому сучасний
письменник — на відміну від своїх попередників — втратив роль володаря дум?
А тому, що письменник минулого служив ідеалам, а не догмам.
Зате ідеологам пролетаріату (чом не парадокс?!) вже навіть мистецтва служіння
було замало, вони жадали тільки сурогату прислужування. Під цю пору й випало
нам жити. І виживати. Письменник став зброєю у війні з власним народом, із
закордоном, роль його – культивувалася режимом. «Підручний партії» із
партквитком у кишені був частинкою влади. Саме тому роман Фадєєва «Молода
гвардія» став «документом епохи», що так захотіла партія. Хоча документального
в романі, на жаль, було дуже мало.
Проте завважимо: кінофільм, знятий за романом, як і сам
художній твір, важили для сучасників значно більше, ніж правда. Це справжня
драма…
Не так зміна ідеологічних цінностей, як аморальна
капітуляція компартії, що постаралася сховатися від належної відповідальності
за деградацію суспільства й економіки, призвели до девальвації слова, до
певного відсторонення письменника від суспільних проблем… Хоча насправді –
письменник неможливий без цих проблем. Адже він тільки мембрана, тільки
відлуння того, що назріває, що може бути. Тільки попередження!
Які мистецькі,
громадські явища, які постаті, імена гріють, живлять надією? Про що Ви можете
сказати: «О, слава Богу, що це було або є».
Слава Богу, є Фонд і радіоканал «Культура», хоч і з убогим
діапазоном влучання в ціль, книжкові ярмарки, книгарня «Є», видавництва
«Просвіта», «Смолоскип», «Ярославів Вал», брати Капранови, нарешті. Маємо
надзвичайно діяльну, плодоносну Академію мистецтв і архітектури на чолі з
невтомним генератором ідей Андрієм Чебикіним. А світової слави композитори –
Леонід Грабовський, Мирослав Скорик, Євген Станкович, а дивовижно талановита
Людмила Юрина… А кінорежисери – Олег Бійма, Тарас Ткаченко, Мирослав
Слабошпицький, Олесь Санін, як і ще молодші подвижники тощо… О, слава Богу, що
це є.
Мені дуже подобається
оцей ваш вірш:
У хрипах товчків і бродвеїв,
що душу на дрантячко рвуть,
я – навстіж одчинені двері
у Вашу нездійснену суть.
Тут майже так само, достоту,
лиш люди чекають од Вас,
як працю – то щиру турботу,
як слово – то й думку про час.
І кожна прогаяна днина
пече Вам сумління живе,
мов неньчина кривда за сина,
котрий не по-людськи живе.
Ми втопимось в ситих хоралах,
якщо піддамося брехні!
Я – навстіж розчахнена брама,
де кожен із вас – на коні.
Висловлена невмируща
надія на краще в людині. На жаль, Україна не на коні і українці не на коні.
Яким ви бачите соціальний, політичний підтекст України? Де ми можемо опинитися?
До чого ми маємо прийти?
Написаний вже по хрущовській відлизі, він уперше був
надрукований в «ЛУ» 20 років тому. Але це тільки частина триптиху… І мене
втішає те, що вона припала вам до душі. Дякую.
Україні заповідалася ліпша доля. Це легко було спостерегти
ще 20 літ тому. Але Господь не може трудитися за кожного з нас. Отже – кожен,
конкретно на своєму місці в житті – не допрацював. А якщо хтось, як от Василь
Стус, Іван Світличний, Володимир Забаштанський чи Іван Сокульський, видав «на
гора» навіть більше, ніж міг, то тим більше ми всі – не допрацювали. І на це
нема ради: доведеться повертатися в цей світ знову, за цілком інших обставин і
умов, аби доводити, що ти – у Господа свого – не нахлібник, що можеш бути
ліпшим.
Україну прагнуть перетворити на таку собі квазімексиканську
дійну корову, де можна відмивати нечесно зароблений капітал і ховати
небезпечних режимові осіб. Але найгірше, що такий варіант влаштовує всіх. У
тому числі й багатьох українців. Адже не секрет, що саме на яничарстві
муштрована Україна, саме на ньому трималася й досі стоїть Росія. То на що
розраховують постімперські владці? Авжеж, на старі граблі. І триватиме так
доти, допоки громадяни Росії – нащадки руських князів та витязів – як і решта
народів, усе ще миритимуться з нав’язаною їм роллю…
Чи можемо стати господарями у своєму домі? Безперечно! Та
олігархічній кліці (насправді прогнилій у всіх відношеннях) шкода ділитися
владою з малим і середнім бізнесом. Кліка вірить, що її таки буде зверху. Адже
їхні гроші живуть, як і вони, лишень одним днем. Ті гроші не вміють працювати
на майбутнє, неспроможні стати національним капіталом. Глушмани не розчули
надсадного заклику геніального Миколи Руденка: будуйте зерносховища! Тільки так
Україна збагне, що вона – вільна від болячок рабського минулого, що вона –
будівничий і хлібороб.
Але поки живе наше Слово, поки поезія ще чогось варта в
цьому світі – ми творитимемо Українське Святе Письмо, утверджуватимемо
українську культурну традицію, бо тільки прозорі засади етнопедагогіки
спроможні створити основу для народження нового громадянина – вільного у своїй
відповідальності за світ, чесного перед Матір’ю Божою, перед Батьківщиною. Саме
тому вірш застерігає: «Ми втопимось в ситих хоралах, якщо піддамося брехні!»
Але піддаватися не можна… Правда на те Правдою й назвалася, що з Кривдою їй не
по дорозі. Україна і рабство – поняття несумісні. Ось чому з рідним Словом у
серці українець завжди на коні.