Віктор ГРАБОВСЬКИЙ: «Ми втопимось в ситих хоралах, якщо піддамося брехні!»

185

Наш гість – Віктор Грабовський, поет, перекладач, літературознавець,
критик, журналіст, прозаїк. Член Національної спілки письменників, заслужений
діяч мистецтв України, лавреат премій імені Володимира Сосюри та Дмитра
Нитченка. Народився 7 листопада 1942 р. в селі Баговиця Кам’янець-Подільського
району на Хмельниччині.

От і вся, здавалось би, біографія. Та на іншій чаші терезів – конкретні
справи, які важать стільки, що їхня втіленість декому може тільки наснитися.

Кільканадцять поетичних книжок. Одна з них – «Острів милосердя» –
Вченою радою Львівського університету висувалася на здобуття Шевченківської
премії.

Стос перекладів зі слов’янських мов, у тому числі – зі словацької,
сербської, чеської, російської, болгарської, польської (зокрема поезії Кароля
Войтили – Івана Павла ІІ; цікаві, до речі, роздуми самого Грабовського про його
особистість і творчість).

Есеї, публіцистичні та літературознавчі статті у безлічі видань і
колективних збірках. Про одну з них, присвячену теорії та практиці перекладу,
покійний академік Адельгейм у журналі «Вопросы литературы» відгукнувся так:
«Небольшое, но умное исследование…». А цей авторитет у літературі слів на вітер
не кидав!

Віктор Грабовський – автор цікавої інтерпретації «Слова про Ігорів
похід» сучасною українською мовою, при дослідженні якого висунув оригінальну
гіпотезу про автора шедевру давньоукраїнської поезії.

Редактор і упорядник унікального двомовного видання творів Василя Стуса
«Ось так і ти згоряй», де виступило також і тріо побратимів уславленого поета:
Левко Лук’яненко – про останні дні героя, Євген Сверстюк – про особливості його
творчої манери, та Степан Заливаха (художнє оформлення).

Один з авторів сценарію художньо-публіцистичного фільму про
Чорнобильську трагедію «Поріг» відомого режисера Роллана Сергієнка та один з
ініціаторів Міжнародної щорічної акції «Спасенна планета», яка вже з першого
кроку 26 квітня 1998 року – знайшла мільйони (див. інтернет) прихильників у
всьому світі.

Вікторе Никаноровичу, в літературній сфері Ви людина майже
універсальна. А що переважало і нині переважає? Яка творча грань найулюбленіша?

Нині переважає прозаїк. Уперто
намагаюся завершити роман, розпочатий дуже давно, але герої його ніяк не
погоджуються з моїм наміром – рішуче протестують. Отож перебуваю у стані
борюкання: хто кого.

Узагалі ж я – лірик. До
професійного перекладацтва залучив світлої пам’яті прекрасний поет і перекладач
Володимир Лучук, у львівському університеті, 1965 року. Журналістикою заробляв
на хліб насущний. Звідти й публіцистика. Критикою зайнявся через те, що не
друкували поета Віктора Грабовського. З Божою поміччю вдалося декого
переконати, що є й такий…

 

Навіть назви видань, де Ви працювали на провідних ролях, «Народна
газета», «Самостійна Україна», «Слово Просвіти», «Літературна Україна» говорять
про серцевину Вашого світогляду. Розкажіть про його підґрунтя, конкретизуйте
Ваші основи.

У «Літературній Україні» я з 1979
року – переводом із багатотиражки Білоцерківського сільгоспінституту (нині
університет). А впритул співпрацював із нею з 1975 року, коли відділ критики
очолив завзятий і талановитий Михайло Слабошпицький. 17 жовтня 1985 року очолив
відділ публіцистики «ЛУ» – то було партійне доручення. Покинув редакцію під
тиском обставин 1990 року: мене вже не могли терпіти. До речі, всі ці п’ять
років я був в. о. зава публіцистики. А про те, що майже три роки очолював
відділ критики, – 1984 року звітував навіть про його роботу на парткомі СПУ, –
коли розраховувався, ніде не знайшов жодної згадки. Отаке було моє
літературно-партійне «підпілля».

Там, у тому «перебудовному»
публіцистичному п’ятиріччі – вся світоглядна основа, великими літерами. До
речі, ще 1980 року в «Литературной России» була опублікована моя стаття
«Критика – это мировоззрение». Саме зі світогляду письменника – і стиль життя,
і стиль письма, і стиль мислення.

До речі, мислить людина ні
по-українськи, ні по-російськи, ні по-китайськи, як то пропагують ангажовані
політики. Мислення – суто духовна субстанція, що послуговується голографічними
образами, які у спосіб, залежний від інтелекту, конкретизують цей унікальний
процес. Отож саме тому тварини розуміють людину без перекладача – інформаційне
поле планети доступне всім її насельникам. Окрім тих політиків, які присвятили
своє життя спекуляціям на суспільних взаєминах, економічних перепадах, валютних
аферах тощо.

Тепер про основи: тільки завдяки
наполяганням задушевного Володимира Лучука я підготував першу книжку поезій
«Вербна неділя», віддавши її в тодішній «Радпис» Володимиру Підпалому, Царство
йому Небесне. Проте зовсім не переймався тим, що її «зарізали». Мені здавалося
(та здається й досі), що книжка не завжди правдиво й точно відбиває світогляд
автора, спосіб його мислення, спосіб життя. «Мало ли что в книжке можно
намолоть», як зазначив Поет.

Щоб допомогти усвідомити нашому
читачеві, наскільки важливими були для мене саме ці життєві кредо, зізнаюся:
рядовому Грабовському коштувало неабияких зусиль уникнути відвідин Мавзолею в
Москві півстоліття тому, що було обов’язковим атрибутом армійського посвячення.
Проте саме тут я пройшов оригінальну школу творчого змужніння – від публікації
в «Красном воине» новелки з армійського життя до спілкування з Іваном Драчем,
Павлом Мовчаном, Бориславом Карапишем, Світланою Кузнєцовою, котрі теж
відбували повинність – хто в Літінституті, хто на вищих сценарних курсах.

Отож у Львівський університет
прийшов уже загартований студент, який був неабияк спантеличений умовами
студій. Адже на партзборах полку я міг сміливо зауважити комбатові стосовно
певної конкретної ситуації в частині, але в університеті про таку
демократичність не можна було й помислити. То більше, коли йшлося про
зауваження викладачам діамату чи історії КПРС. 
А висловити власну громадянську позицію з певної проблеми чи бодай свою
думку щодо правил українського слововживання в курсовій означало те саме, що й
автодонос. До того ж, у цей час Дмитра Герасимчука, тодішнього голову літстудії
«Франкова кузня», буквально зацькували за невинну новелу про дикий мед,
опубліковану в «Прапорі» й «ЛУ», а Івана Павліху за громадянський вірш
«Змагання міст», оприлюднений на студентському вечорі, позбавили права захищати
дипломну з творчості Василя Симоненка. Розповідаю про всі ці нібито другорядні
речі лише для того, щоб дати відчути, наскільки важко дихалося тодішньому
студентові.

Після невдачі з виданням книжки
(хоча й не надавав, як уже підкреслював, цьому значення) тільки газетярував.
Нікуди не потикався ні з перекладами, ні з поезією. Аж ось у травні 1975 року
заходить у мою комірчину – редакцію Білоцерківського сільгоспінституту – майор
КДБ. І шиє мені «підозрілі розмови», називає прізвища, третє, десяте… Ага,
думаю, досидівся в підпіллі… Зібрав рукописи – і в Київ.

Ось так, завдяки КДБ, і
прокинувся. Одразу в «ЛУ». Щоправда, шлях цей був зовсім не такий простий… Адже
і в газетярство пішов через те, що треба було годувати сім’ю: замість книжки
поезій доля подарувала мені 1967 року доню Улянку… А потім ще – Ярослава, Олесю
та Богдана. Тому й багач!

Журналістика, як твердить
Анатолій Шевченко, надзвичайно талановитий літера­турознавець-есеїст, сущий
наркотик. Отож, мабуть, у «ЛУ» до мене прийшло «друге дихання». І це було
помічено…

За бажання можна поцікавитися в
Івана Драча, як була опублікована в «ЛУ» Програма Руху.

Її просто ніхто не збирався
публікувати! Заступник тодішнього головреда (і колишній головред) Василь Плющ
зайшов до мене з приголомшливою новиною: «Гаплик Програмі Руху! Ловили рухівці
з мішком грошей Бориса, щоб надрукував Програму, та він утік – замкнувся в
кабінеті». Є жорсткі журналістські заповіді. Одна з них – редакційна таємниця.
Та чи міг я тоді не порушити її? Лечу до Драча: так, мовляв, і так – газета
вийде без ухваленої на з’їзді Руху Програми…» Не довго думаючи, Іван Федорович
набирає Кравчука: «Ми домовлялися, що «ЛУ» видрукує прийняті з’їздом Руху
документи, але їх немає в завтрашньому номері!». Незворушний Леонід Макарович
запитує: «І чим я можу допомогти?» «Як чим? Розпорядіться, щоби Програма Руху
стояла в завтрашній «ЛУ»!»

Коректор Зінаїда Андріяшик
нещодавно згадувала, що небіжчик Борис Петрович Рогоза (головний редактор
“ЛУ”,  – В.К.) скаржився: «Кравчук мене
змусив друкувати Програму Руху! А що завтра буде?!».

Це теж факт: усі рухівські
матеріали візував тільки заввідділу, без 
редначальства: головного, заступника, відповідального секретаря. То ж
було не те, що нині – четверо творчих працівників. То був «апарат Спілки»!
Тільки у відділі публіцистики трудилося п’ятеро душ.

Не секрет, що коли я покидав «ЛУ»
восени 1990 року переводом на посаду головреда видавництва Міжнародного
культурологічного товариства «Білий птах», наклад її сягав 300 000. Досить
пригадати опублікований в газеті лист українських вчених до атомового лобі
Союзу стосовно екологічної місткості техногенних регіонів України, що викликав
бурю на московських телеканалах, у пресі. Адже його потрібно було не тільки
обґрунтувати, а й зібрати відповідні ситуації підписи… Що й було зроблено
спільно з активістами «Зеленого світу». До речі, один із підписантів зателефонував
у редакцію, коли газета вже друкувалася, з вимогою зняти його прізвище. Але
було надто пізно…

…Основи мого світогляду – в
Нагорній проповіді Спасителя. Вони відомі всім, хто має елементарне поняття про
совість, порядність… Їх і намагався відстоювати скрізь, де довелося працювати.
«Білий птах», до прикладу, заявив про себе унікальною брошурою незабутнього
нашого історика й філософа Братка-Кутинського «Нащадки Святої Трійці»,
присвяченій ґенезі української національної символіки. Це була «ложка до обіду»
– Україна проголосувала за незалежність.

 

Чи маєте стосунок до видатного письменника Павла Грабовського?

Майже півстоліття тому, в жовтні
1961 року, коли я, поет-початківець, робітник Білоцерківської міськдрукарні,
повернувся з місячних літкурсів СПУ в Одеському будинку творчості, старший брат
мого батька Олександр Григорович, учений агроном, вибравши слушну, на його
думку, хвилину, сказав: «Тобі треба знати, Вікторе, що поет Павло Арсенович
Грабовський, котрий помер у царському засланні, твій двоюрідний дід. Але не
варто про це комусь розповідати». «Чому?» – цілком автоматично запитав я. «Бо
його ще дитиною Московська Церква піддала анафемі. А це поширюється на всю
родину й сьогодні також».

Про всяк випадок перепитав у
батька, чи це справді так, але батько лише стиснув плечима: «Якщо твій дядько
сказав, то він знає. Мабуть, йому брат Гаврик розповідав. Але мені про це
нічого не відомо».

Уперше в житті згадую це,
відповідаючи на Ваше запитання. Адже коли 17-річного Павла Грабовського
безвинно піддали анафемі, для всіх родичів, треба розуміти, це було страшніше
за розгул єжовщини – від церковного прокляття вони розлетілися по світах, як
від вибуху вулкану. Тому не можу з більшою певністю відповісти на це запитання.

Найстарший брат у багатодітній
сім’ї Григора Грабовського Гаврило, просвітянин-есер, напевне, цікавився своїм
родоводом… Але, на жаль, батьки їхні померли дуже рано – брати й сестри ледве
вижили в те лихоліття, звичайно, не без надто болісних втрат. Ось про ці
втрати, як і про сталінський Голодомор, я знаю достеменно – з батькових
розповідей та його щоденників, які й підготував нещодавно до друку.

Матір’ю мого батька та дружиною
діда Грабовського була Устина Чорновіл. 28 грудня 1969 року, зустрівши
В’ячеслава Максимовича у Михайла Косіва, перепитав покійного, чи нема в нього
родини у Салисі – звідти родом бабуся Устина. Чомусь голосно розсміявшись,
Чорновіл відповів, що нема. Той сміх і дає мені підстави думати, що, з
конспіративних міркувань, майбутній голова Руху злукавив. Адже звідки йому було
знати, навіщо я розпитую про тих родичів? Час був сутужний… Отож навіть про це
– з ближчих літ – так само не маю точнішої інформації. Тож даруйте, будьте
ласкаві.

Закінчення в наступному числі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!