Віктор БАРАНОВ: «Перспективи Спілки – це перспективи кожного письменника»

176

Баранов Віктор
Федорович – поет, прозаїк, перекладач. 19 листопада минулого року обраний
письменницьким з’їздом на посаду голови НСПУ (Національної спілки письменників
України). Народився 14 жовтня 1950 року на Полтавщині, закінчив філологічний
факультет Київського університету. Головний редактор столичного
літературно-художнього журналу «Київ».

Про роль Спілки – письменницького
цеху, утвореного 78 років тому і понині доволі помітного в культурному й
суспільному житті, про плани, проблеми, перспективи ми з ним і розмовляємо.

 

Шановний Вікторе
Федоровичу, що за персона сьогодні – сучасний письменник? У суспільній структурі,
в масовому уявленні? Як збірний образ… Кажуть, що «письменником зараз не
здивуєш». Але цей тип уперто продовжує існувати ще й писати. Хто ж він
сьогодні? Яка його роль?

Письменник – це, очевидно, сьогодні переважно «самотній
вовк», який самотужки намагається зреалізувати себе… На превеликий жаль, ми
зараз опинилися в такому становищі, коли цей «вовк» фактично нікому, крім нього
самого, і не потрібен. Суспільної ролі його поволі позбавили за двадцять років,
витіснили його з координат суспільного життя, зробили все так, щоб він перестав
бути честю й совістю нації, її моральним авторитетом і тим камертоном, на який
колись люди рівняли свої душі, і дії, і мрії, – і все, що завгодно.

 

Спілка письменників
налічує 1820 членів. Середній вік їхній – близько 70-и років. Звичайно,
пріоритети передбачувані – «дорогу молодим». Очевидно, вдалою є кандидатура
популярного серед молоді поета Сергія Пантюка на опікунство початківцями. Які
плани у кабінету № 17 у Будинку письменників на Банковій, 2?

Молоді –  така стихія,
яка, з одного боку, не любить диктату, не любить «мудрих порад» старших,
«сивочолих», але з іншого боку, як показала наша  практика, вони легко надаються до того, щоб
їх зорганізувати, коли  зацікавиш… Ми з
чого почали? З дуже простої речі: зробили в Ірпені такий собі суботник, ніби як
колишній комсомольський! А це був такий поетичний турнір, поетичний пленер.
Молоді люди зібралися, ми показали їм, що таке наш ірпінський Будинок
творчості, розповіли, що це не просто місце, куди люди приїжджали, де харчувалися
й писали; що він – частина літературного процесу, української літератури ХХ
століття… Ми попрацювали там у парковій зоні, погребли листя, зробили шашлик і
послухали твори, а потім, буквально через тиждень, тут у Спілці
зорганізували  «круглий стіл» «Сучасна
книжка в Україні». Запросили письменників, критиків, видавців і просто
зацікавлених людей… Буквально через кілька днів – у нас ірпінський семінар,
Всеукраїнська нарада молодих. Є молодіжний проект, конкурс  «Гранослов», він «завмирав», але його ніхто
не скасовував. Реанімуємо його, треба нормально пояснити ситуацію Міністерству
сім’ї, молоді та спорту…

 

А те, що зараз модно
називати «ребрендингом»: модернізація вивісок, оновлення форм? Зокрема,
представлення НСПУ в Інтернеті? Ви ж розумієте, що,  добре це чи ні,  але для сучасної молоді – чого нема в
Інтернеті, того не існує й на білому світі…

Ми вже виділили початковий капітал для створення оновленого
веб-сайту Спілки письменників, на якому буде розміщуватися інформація про
поточні наші справи, про письменників, про заходи й літературні твори, про всі
новації нині й на перспективу… Сподіваємося, що це буде сучасний, живий і дуже
інтерактивний сайт.

 

Як Ви ставитесь до
заяв на зразок: Спілка – «сталінська інституція», «колгосп», «пережиток»,
«розігнати»? (Як відомо, за руйнацію колгоспів найбільше виступали ті, хто в
них жодного дня не працював). Вам не думається, що коли Спілка вистояла в час
репресій, війни, «перебудови», хаосу 90-х і навіть… панування
Яворівського,  то це вже Божий знак? Що
вона має продовжувати своє буття?

Ну, чомусь ніхто не розганяє Спілку письменників у Норвегії,
я знаю, що вона є. Чи в Аргентині. Чи у наших найближчих сусідів: у Словаччині,
в Польщі (до речі, там і не одна)… Державні й недержавні, національні творчі
спілки, зокрема спілки письменників, не є пережитком! Вони існують, бо  потрібні. Мають різні форми, різні моделі,
скажімо, власності й господарювання… Я, наприклад, переконаний, що наша
Національна Спілка письменників України себе далеко не вичерпала, вона має
матеріальний ресурс, який дозволяє організовувати творче життя: видавати
книжки, літературно-художні журнали, ту ж «Літературну Україну» чи «Київ».
Журнал «Вітчизна» слід реанімувати…

Ми визначилися з новим складом редколегії «Літературної
України» (Володимир Даниленко, Надія Степула, я, раб Божий, і Іван Корсак із
Волині…). Письменницька газета добре тримається на плаву, хоч її модернізувати
обов’язково треба – верстку, макет. «Розбудимо» нормальну літературну дискусію,
й не обов’язково одну, а з кількох основоположних тем… Я звернувся в
«Літературну Україну» з відкритим листом. Ви розумієте, за двадцять років у нас
не було  глобального переосмислення ролі
Спілки, ролі письменника в сучасному 
житті… А реалії  стрімко
змінюються.

 

Розкажіть про співдію
з іншими інституціями.

Що у нас є сьогодні? Крім НСПУ, ще АУП – Асоціація
українських письменників, є літератори поза всякими структурами, – але ж вони
якось себе реалізовують, наповнюють те ж річище, яке називається «сучасний
літературний процес».  Необхідно силами
нашої Спілки донести  більш-менш
точну,  об’єктивну інформацію до читача
про те, що сьогодні робиться  в
літературі, які її вершинні здобутки, які провали… Адже у нас ситуація, коли
є певна кількість людей, які «піарять» себе най­успішніше, 4-5 імен літераторів,
які постійно тусуються,  перевертаються,
як у макітрі вареники, весь час повторюються – і створюється враження, що вони
і є творцями вершинних здобутків української літератури! Хоча вони насправді
становлять лише якусь частину письменства, і не обов’язково вершинну частину…

 

Найкоротше запитання:
стосунки і співпраця з державною владою.

Я вже на це запитання багато разів відповідав. Відштовхуюсь
від того, що чув сам із вуст Анни Герман на конгресі української інтелігенції.
Вона сказала: «Шановне товариство, у вас інтелект і талант, а в нас матеріальні
ресурси. І давайте шукати поєднання».

 

Слава Богу. Але ж
Анна Герман говорила, що творчі спілки треба ліквідувати, бо це радянський
пережиток. Я теж це чув з її вуст на зустрічі зі студентами в Червоному корпусі
університету.

Якщо Ви читали моє інтерв’ю кореспондентові «Літературної
України», – я сказав, що це, очевидно, її особиста думка, а не позиція всієї
влади. Річ у тім, що сьогодні багато дуже таких настроїв: влада, мовляв,
антидержавна, антинародна… Але всі чогось – «раптом що» – всі біжать до цієї
влади! От щойно в мене сидів один режисер, який хоче зняти до 100-річчя з дня
народження Андрія Малишка фільм. І він показав купу листів, звернень до різних
гілок і рівнів цієї влади. Всі, як кажуть росіяни, «уповають» на цю владу – що
вона має допомогти. І я знаю, що вона повинна допомогти.

 

Але ж це й непогано,
в принципі. Бо література, нормальна художня література, а не ширвжиток, не
проживе на самоокупності. Це міф – що неодмінно якісну літературу куплять. Ви
прекрасно знаєте, ЩО наймасовіше 
куплять…

Ну чекайте. Я недавно був серед тих, хто відкривав у Києві
виставку «Книжкові контракти». Ким вона організована, ця виставка? Державним
Комітетом телебачення і радіомовлення. Вони вклали туди великі кошти. Там є
видавнича програма «Українська книга», дуже багато є програм для соціально
значущих видань, для певних регіонів…

 

Якесь державне
фінансування буде? Гроші з державної казни на Спілку – це можливо /
неможливо,  передбачено / не передбачено?

По-перше, за минулий рік Спілка дістала державну підтримку в
розмірі 2,5 мільйонів гривень. Багато це чи мало –  інше питання… Але ці кошти витрачаються для
того, щоб якось утримувати обласні письменницькі організації, щоб ми мали там
голів і їхніх заступників на якихось посадах– ставці, й апарат Спілки
письменників,  плюс міжнародне
Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій…» 
– щорічне, яке теж відбувається за державної підтримки…. Є таки підстави
вважати (зараз не буду розкривати секрети), що 2012 року цю суму буде
збільшено. Крім того, я постійно нагадую, що за часів Омельченка в Києві
виділявся 1 мільйон із міського бюджету на книговидавничу справу…

 

Якщо сягнути в
радянське минуле, то – там ще більше було…

Згоден, ще більше було… Але, наприклад, сьогодні, оскільки я
є членом Гуманітарної громадської ради міста Києва, яку очолює Олександр Попов,
– мені обіцяно, що на наступний рік у бюджеті Києва буде закладено 1,5 мільйона
на подібні справи.

 Якщо ми візьмемо,
скажімо, підтримку владою письменників у областях, то я вам назву реальні
цифри. Скажімо, в Івано-Франківській області – це 840 тисяч гривень на рік,
Волинська область – 650 тисяч на рік. Ось ми щойно провели виїзне засідання
секретаріату в Житомирі, де зустрілися з головою обласної ради, і він запевнив,
що 275 тисяч гривень на наступний рік закладено в обласний бюджет на потреби
книговидання письменників Житомирщини. Це підтримка державної влади? Підтримка.
Це співпраця з владою? Співпраця. Хто ж від такої співпраці відмовиться?

 

Набридле Вам
запитання: у плані фінансово-економічному – що Вам дісталося? Поліклініку можна
повернути? Інше майно?.. Поліклініка – це болючий момент і для пенсіонерів, і
для будь-якого спілчанина…

Ви знаєте, Спілка письменників України поліклініки позбулася
за темними схемами. Я тільки можу сказати про те, що коли створювався
багатопрофільний лікувально-хірургічний центр на базі поліклініки, то туди Спілка
увійшла зі своїм стартовим капіталом, власне, з будівлею і з приміщенням поліклініки,
і в стартовому капіталі цього новоствореного товариства спілчанська участь
визначалася 51 відсотком. Тобто ми мали контрольний пакет акцій. На сьогодні,
як я знаю, ця частка Спілки в статутному фонді того багатопрофільного
лікувально-хірургічного центру складає всього… 9%! Де ділася решта –  велика загадка.

 

То хтось дасть
відповіді на ці питання?

Відповіді будемо шукати. Але я абсолютно точно знаю, що
жоден керівний орган Спілки: ні секретаріат, ні президія, ні рада не давала
таких дозволів тодішньому керівництву НСПУ продавати цю частку власності. Це
абсолютно темні схеми! До них ми будемо повертатися. У нас вистачає головного
болю ще і з  іншим майном – яке в
Криму,  Коктебелі,  Ялті…

 

Ви, Вікторе
Федоровичу, ще й головний  редактор
журналу «Київ», заснованого на початку 80-х з особистого розчерку пера генсека
Леоніда Брежнєва. В двох словах – про минуле, сучасне, майбутнє журналу.

Минуле журналу… Воно таки райдужне. «За радянщини»,
скажімо, журнал «Київ» входив до списку рекомендованої передплати для
бібліотек, установ і організацій… У середині 80-х років я прийшов туди (1986
року), і застав наклад журналу «Київ»… десь 47-48 тисяч передплатників!
Сьогодні, звичайно, ця цифра для нас є недосяжною. Тиражі літературних видань,
зокрема журналів, упали, ситуація прикра: тираж малий, десь приблизно півтори
тисячі примірників. Не те, що було колись…

В даному разі я не хочу хвалитися, але чотири роки журнал
фактично виходить за ті гроші, які я дістаю у багатих людей. Тобто ми не маємо
ніякої підтримки ні від НСПУ, яка – співзасновник журналу, ні від київської
міської влади, яка з приходом Черновецького просто обрізала нам фінансування!
За часів Омельченка ми ще й мали гонорар (єдиний журнал тоді в Україні, що
виплачував гонорар…), і це нам все давала столична влада. Розумієте, що
сьогодні зорганізувати журнал таким чином, щоб він був само­окупним, практично
неможливо. Сама поліграфія з’їдає величезні кошти із кошторису річного бюджету.
Навіть поверни нам сьогодні ті 47 000 передплатного тиражу, то  ми б не мали за що друкувати…

 

А концепція журналу?
Що подаєте? Бо не всі ж його знають…

Загалом ми вбачаємо своє завдання в тому, щоб публікувати
найкращі твори сучасної української літератури. У нас є й інші рубрики, які
стосуються часів минулих…

 

Хто із сучасних
авторів?..

Звичайно, біля кожного журналу групується певне коло автури,
які створюють його, так би мовити, «ідейно-естетичне річище». В нас немає
такого, щоб віддавати перевагу «комусь перед кимось». Ми відкриті для всіх: є і
Валерій Шевчук серед авторів, яких шануємо, і Юрій Мушкетик, і Анатолій
Дімаров. Але водночас у нас і Богдан Жолдак із його нетрадиційною прозою, й
молоді. Якщо говорити про поезію, то Анатолій Кичинський, Дмитро Іванов –
Шевченківські лавреати… Але водночас друкуємо добірку блискучої молодої поетеси
Анни Малігон, і готуємо одну зовсім юну київську поетесу, школярку –  сталося таке творче відкриття для нас самих…
Рубрики журналу – «Архів», «Незабутні», «Київський Монмартр», «Мистецька
сторінка», представлені народознавство, суспільствознавство, проза, поезія,
критика, публіцистика. Журнал – відкритий, надає трибуну всім, хто переконав
нас у тому, що твори вартісні, що  це
цікавий читачеві матеріал.

 

Врешті, Ваш погляд у
майбутнє. Має перспективу українська література? І – Спілка в літературному
процесі виправдає своє існування?

Говорити про перспективи Спілки – це говорити про
перспективи кожного письменника зокрема. Спілка не може бути кращою чи гіршою,
ніж загалом усе письменницьке середовище. А воно – неоднозначне, воно – різнолике,
різнопланове, різновекторне. Я не маю права не вірити у майбутнє Спілки, бо ми,
наша команда, на те й «найняті» письменниками на з’їзді, щоб довели: Спілка
письменників – дієвий інструмент! Без такої віри й без оптимізму я б на цю
посаду не йшов. А щодо перспектив української літератури – скажу однозначно: ці
перспективи не просто позитивні, а – потужні. Тому що я бачу, як могутньо
стартує теперішня молодь, як вони пишуть… Хочуть і вміють писати, відчувають
Слово, знають, чого чекати від  Слова…

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!