Баранов Віктор
Федорович – поет, прозаїк, перекладач. 19 листопада минулого року обраний
письменницьким з’їздом на посаду голови НСПУ (Національної спілки письменників
України). Народився 14 жовтня 1950 року на Полтавщині, закінчив філологічний
факультет Київського університету. Головний редактор столичного
літературно-художнього журналу «Київ».
Про роль Спілки – письменницького
цеху, утвореного 78 років тому і понині доволі помітного в культурному й
суспільному житті, про плани, проблеми, перспективи ми з ним і розмовляємо.
Шановний Вікторе
Федоровичу, що за персона сьогодні – сучасний письменник? У суспільній структурі,
в масовому уявленні? Як збірний образ… Кажуть, що «письменником зараз не
здивуєш». Але цей тип уперто продовжує існувати ще й писати. Хто ж він
сьогодні? Яка його роль?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Письменник – це, очевидно, сьогодні переважно «самотній
вовк», який самотужки намагається зреалізувати себе… На превеликий жаль, ми
зараз опинилися в такому становищі, коли цей «вовк» фактично нікому, крім нього
самого, і не потрібен. Суспільної ролі його поволі позбавили за двадцять років,
витіснили його з координат суспільного життя, зробили все так, щоб він перестав
бути честю й совістю нації, її моральним авторитетом і тим камертоном, на який
колись люди рівняли свої душі, і дії, і мрії, – і все, що завгодно.
Спілка письменників
налічує 1820 членів. Середній вік їхній – близько 70-и років. Звичайно,
пріоритети передбачувані – «дорогу молодим». Очевидно, вдалою є кандидатура
популярного серед молоді поета Сергія Пантюка на опікунство початківцями. Які
плани у кабінету № 17 у Будинку письменників на Банковій, 2?
Молоді – така стихія,
яка, з одного боку, не любить диктату, не любить «мудрих порад» старших,
«сивочолих», але з іншого боку, як показала наша практика, вони легко надаються до того, щоб
їх зорганізувати, коли зацікавиш… Ми з
чого почали? З дуже простої речі: зробили в Ірпені такий собі суботник, ніби як
колишній комсомольський! А це був такий поетичний турнір, поетичний пленер.
Молоді люди зібралися, ми показали їм, що таке наш ірпінський Будинок
творчості, розповіли, що це не просто місце, куди люди приїжджали, де харчувалися
й писали; що він – частина літературного процесу, української літератури ХХ
століття… Ми попрацювали там у парковій зоні, погребли листя, зробили шашлик і
послухали твори, а потім, буквально через тиждень, тут у Спілці
зорганізували «круглий стіл» «Сучасна
книжка в Україні». Запросили письменників, критиків, видавців і просто
зацікавлених людей… Буквально через кілька днів – у нас ірпінський семінар,
Всеукраїнська нарада молодих. Є молодіжний проект, конкурс «Гранослов», він «завмирав», але його ніхто
не скасовував. Реанімуємо його, треба нормально пояснити ситуацію Міністерству
сім’ї, молоді та спорту…
А те, що зараз модно
називати «ребрендингом»: модернізація вивісок, оновлення форм? Зокрема,
представлення НСПУ в Інтернеті? Ви ж розумієте, що, добре це чи ні, але для сучасної молоді – чого нема в
Інтернеті, того не існує й на білому світі…
Ми вже виділили початковий капітал для створення оновленого
веб-сайту Спілки письменників, на якому буде розміщуватися інформація про
поточні наші справи, про письменників, про заходи й літературні твори, про всі
новації нині й на перспективу… Сподіваємося, що це буде сучасний, живий і дуже
інтерактивний сайт.
Як Ви ставитесь до
заяв на зразок: Спілка – «сталінська інституція», «колгосп», «пережиток»,
«розігнати»? (Як відомо, за руйнацію колгоспів найбільше виступали ті, хто в
них жодного дня не працював). Вам не думається, що коли Спілка вистояла в час
репресій, війни, «перебудови», хаосу 90-х і навіть… панування
Яворівського, то це вже Божий знак? Що
вона має продовжувати своє буття?
Ну, чомусь ніхто не розганяє Спілку письменників у Норвегії,
я знаю, що вона є. Чи в Аргентині. Чи у наших найближчих сусідів: у Словаччині,
в Польщі (до речі, там і не одна)… Державні й недержавні, національні творчі
спілки, зокрема спілки письменників, не є пережитком! Вони існують, бо потрібні. Мають різні форми, різні моделі,
скажімо, власності й господарювання… Я, наприклад, переконаний, що наша
Національна Спілка письменників України себе далеко не вичерпала, вона має
матеріальний ресурс, який дозволяє організовувати творче життя: видавати
книжки, літературно-художні журнали, ту ж «Літературну Україну» чи «Київ».
Журнал «Вітчизна» слід реанімувати…
Ми визначилися з новим складом редколегії «Літературної
України» (Володимир Даниленко, Надія Степула, я, раб Божий, і Іван Корсак із
Волині…). Письменницька газета добре тримається на плаву, хоч її модернізувати
обов’язково треба – верстку, макет. «Розбудимо» нормальну літературну дискусію,
й не обов’язково одну, а з кількох основоположних тем… Я звернувся в
«Літературну Україну» з відкритим листом. Ви розумієте, за двадцять років у нас
не було глобального переосмислення ролі
Спілки, ролі письменника в сучасному
житті… А реалії стрімко
змінюються.
Розкажіть про співдію
з іншими інституціями.
Що у нас є сьогодні? Крім НСПУ, ще АУП – Асоціація
українських письменників, є літератори поза всякими структурами, – але ж вони
якось себе реалізовують, наповнюють те ж річище, яке називається «сучасний
літературний процес». Необхідно силами
нашої Спілки донести більш-менш
точну, об’єктивну інформацію до читача
про те, що сьогодні робиться в
літературі, які її вершинні здобутки, які провали… Адже у нас ситуація, коли
є певна кількість людей, які «піарять» себе найуспішніше, 4-5 імен літераторів,
які постійно тусуються, перевертаються,
як у макітрі вареники, весь час повторюються – і створюється враження, що вони
і є творцями вершинних здобутків української літератури! Хоча вони насправді
становлять лише якусь частину письменства, і не обов’язково вершинну частину…
Найкоротше запитання:
стосунки і співпраця з державною владою.
Я вже на це запитання багато разів відповідав. Відштовхуюсь
від того, що чув сам із вуст Анни Герман на конгресі української інтелігенції.
Вона сказала: «Шановне товариство, у вас інтелект і талант, а в нас матеріальні
ресурси. І давайте шукати поєднання».
Слава Богу. Але ж
Анна Герман говорила, що творчі спілки треба ліквідувати, бо це радянський
пережиток. Я теж це чув з її вуст на зустрічі зі студентами в Червоному корпусі
університету.
Якщо Ви читали моє інтерв’ю кореспондентові «Літературної
України», – я сказав, що це, очевидно, її особиста думка, а не позиція всієї
влади. Річ у тім, що сьогодні багато дуже таких настроїв: влада, мовляв,
антидержавна, антинародна… Але всі чогось – «раптом що» – всі біжать до цієї
влади! От щойно в мене сидів один режисер, який хоче зняти до 100-річчя з дня
народження Андрія Малишка фільм. І він показав купу листів, звернень до різних
гілок і рівнів цієї влади. Всі, як кажуть росіяни, «уповають» на цю владу – що
вона має допомогти. І я знаю, що вона повинна допомогти.
Але ж це й непогано,
в принципі. Бо література, нормальна художня література, а не ширвжиток, не
проживе на самоокупності. Це міф – що неодмінно якісну літературу куплять. Ви
прекрасно знаєте, ЩО наймасовіше
куплять…
Ну чекайте. Я недавно був серед тих, хто відкривав у Києві
виставку «Книжкові контракти». Ким вона організована, ця виставка? Державним
Комітетом телебачення і радіомовлення. Вони вклали туди великі кошти. Там є
видавнича програма «Українська книга», дуже багато є програм для соціально
значущих видань, для певних регіонів…
Якесь державне
фінансування буде? Гроші з державної казни на Спілку – це можливо /
неможливо, передбачено / не передбачено?
По-перше, за минулий рік Спілка дістала державну підтримку в
розмірі 2,5 мільйонів гривень. Багато це чи мало – інше питання… Але ці кошти витрачаються для
того, щоб якось утримувати обласні письменницькі організації, щоб ми мали там
голів і їхніх заступників на якихось посадах– ставці, й апарат Спілки
письменників, плюс міжнародне
Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій…»
– щорічне, яке теж відбувається за державної підтримки…. Є таки підстави
вважати (зараз не буду розкривати секрети), що 2012 року цю суму буде
збільшено. Крім того, я постійно нагадую, що за часів Омельченка в Києві
виділявся 1 мільйон із міського бюджету на книговидавничу справу…
Якщо сягнути в
радянське минуле, то – там ще більше було…
Згоден, ще більше було… Але, наприклад, сьогодні, оскільки я
є членом Гуманітарної громадської ради міста Києва, яку очолює Олександр Попов,
– мені обіцяно, що на наступний рік у бюджеті Києва буде закладено 1,5 мільйона
на подібні справи.
Якщо ми візьмемо,
скажімо, підтримку владою письменників у областях, то я вам назву реальні
цифри. Скажімо, в Івано-Франківській області – це 840 тисяч гривень на рік,
Волинська область – 650 тисяч на рік. Ось ми щойно провели виїзне засідання
секретаріату в Житомирі, де зустрілися з головою обласної ради, і він запевнив,
що 275 тисяч гривень на наступний рік закладено в обласний бюджет на потреби
книговидання письменників Житомирщини. Це підтримка державної влади? Підтримка.
Це співпраця з владою? Співпраця. Хто ж від такої співпраці відмовиться?
Набридле Вам
запитання: у плані фінансово-економічному – що Вам дісталося? Поліклініку можна
повернути? Інше майно?.. Поліклініка – це болючий момент і для пенсіонерів, і
для будь-якого спілчанина…
Ви знаєте, Спілка письменників України поліклініки позбулася
за темними схемами. Я тільки можу сказати про те, що коли створювався
багатопрофільний лікувально-хірургічний центр на базі поліклініки, то туди Спілка
увійшла зі своїм стартовим капіталом, власне, з будівлею і з приміщенням поліклініки,
і в стартовому капіталі цього новоствореного товариства спілчанська участь
визначалася 51 відсотком. Тобто ми мали контрольний пакет акцій. На сьогодні,
як я знаю, ця частка Спілки в статутному фонді того багатопрофільного
лікувально-хірургічного центру складає всього… 9%! Де ділася решта – велика загадка.
То хтось дасть
відповіді на ці питання?
Відповіді будемо шукати. Але я абсолютно точно знаю, що
жоден керівний орган Спілки: ні секретаріат, ні президія, ні рада не давала
таких дозволів тодішньому керівництву НСПУ продавати цю частку власності. Це
абсолютно темні схеми! До них ми будемо повертатися. У нас вистачає головного
болю ще і з іншим майном – яке в
Криму, Коктебелі, Ялті…
Ви, Вікторе
Федоровичу, ще й головний редактор
журналу «Київ», заснованого на початку 80-х з особистого розчерку пера генсека
Леоніда Брежнєва. В двох словах – про минуле, сучасне, майбутнє журналу.
Минуле журналу… Воно таки райдужне. «За радянщини»,
скажімо, журнал «Київ» входив до списку рекомендованої передплати для
бібліотек, установ і організацій… У середині 80-х років я прийшов туди (1986
року), і застав наклад журналу «Київ»… десь 47-48 тисяч передплатників!
Сьогодні, звичайно, ця цифра для нас є недосяжною. Тиражі літературних видань,
зокрема журналів, упали, ситуація прикра: тираж малий, десь приблизно півтори
тисячі примірників. Не те, що було колись…
В даному разі я не хочу хвалитися, але чотири роки журнал
фактично виходить за ті гроші, які я дістаю у багатих людей. Тобто ми не маємо
ніякої підтримки ні від НСПУ, яка – співзасновник журналу, ні від київської
міської влади, яка з приходом Черновецького просто обрізала нам фінансування!
За часів Омельченка ми ще й мали гонорар (єдиний журнал тоді в Україні, що
виплачував гонорар…), і це нам все давала столична влада. Розумієте, що
сьогодні зорганізувати журнал таким чином, щоб він був самоокупним, практично
неможливо. Сама поліграфія з’їдає величезні кошти із кошторису річного бюджету.
Навіть поверни нам сьогодні ті 47 000 передплатного тиражу, то ми б не мали за що друкувати…
А концепція журналу?
Що подаєте? Бо не всі ж його знають…
Загалом ми вбачаємо своє завдання в тому, щоб публікувати
найкращі твори сучасної української літератури. У нас є й інші рубрики, які
стосуються часів минулих…
Хто із сучасних
авторів?..
Звичайно, біля кожного журналу групується певне коло автури,
які створюють його, так би мовити, «ідейно-естетичне річище». В нас немає
такого, щоб віддавати перевагу «комусь перед кимось». Ми відкриті для всіх: є і
Валерій Шевчук серед авторів, яких шануємо, і Юрій Мушкетик, і Анатолій
Дімаров. Але водночас у нас і Богдан Жолдак із його нетрадиційною прозою, й
молоді. Якщо говорити про поезію, то Анатолій Кичинський, Дмитро Іванов –
Шевченківські лавреати… Але водночас друкуємо добірку блискучої молодої поетеси
Анни Малігон, і готуємо одну зовсім юну київську поетесу, школярку – сталося таке творче відкриття для нас самих…
Рубрики журналу – «Архів», «Незабутні», «Київський Монмартр», «Мистецька
сторінка», представлені народознавство, суспільствознавство, проза, поезія,
критика, публіцистика. Журнал – відкритий, надає трибуну всім, хто переконав
нас у тому, що твори вартісні, що це
цікавий читачеві матеріал.
Врешті, Ваш погляд у
майбутнє. Має перспективу українська література? І – Спілка в літературному
процесі виправдає своє існування?
Говорити про перспективи Спілки – це говорити про
перспективи кожного письменника зокрема. Спілка не може бути кращою чи гіршою,
ніж загалом усе письменницьке середовище. А воно – неоднозначне, воно – різнолике,
різнопланове, різновекторне. Я не маю права не вірити у майбутнє Спілки, бо ми,
наша команда, на те й «найняті» письменниками на з’їзді, щоб довели: Спілка
письменників – дієвий інструмент! Без такої віри й без оптимізму я б на цю
посаду не йшов. А щодо перспектив української літератури – скажу однозначно: ці
перспективи не просто позитивні, а – потужні. Тому що я бачу, як могутньо
стартує теперішня молодь, як вони пишуть… Хочуть і вміють писати, відчувають
Слово, знають, чого чекати від Слова…