Саме такий шлях пройшов перший роман молодого українського письменника Марка Лівіна «Життя та інша хімія», який зробив його відомим серед українських читачів.
Сьогодні ми «вловили невловимого» через свій щільний графік молодого франківського письменника Марка Лівіна (при народжнні – Валерій Катерушин) – автора молодіжного роману «Життя та інша хімія», а також збірки «Бабине літо», виданої у 2016 році, які неодноразово потрапляли у топ-чарти найкращих книжкових мереж країни та за її межами.
Доброго дня, Марку. Скажи, будь-ласка, «Життя та інша хімія» – твоя перша проба пера?
Доброго дня. Проба пера – не перша, але перше у житті видання. Роман був написаний у 2011 році, але світ він побачив значно пізніше. Взагалі, я не знав, чи зацікавляться таким видавці, тому я пішов іншим, доволі нестандартним для України шляхом, почав створювати сторінки у соціальних мережах, де розділ за розділом публікував роман. Доповненням були аудіо-записи, які начитував та записував самотужки.
За яких обставин і коли книга побачила світ у друкованому форматі?
Через мережу мною зацікавились організатори фестивалю «Ї», який того року проводили у Тернополі. Сказати чесно, я бачив, що організатори сумнівалися, чи виділяти мені час на презентацію. Я був невідомим хлопчиною, який просував свій роман у мережі, тож їхнє хвилювання та недовіра були виправданими. Та на моє і, гадаю, їхнє здивування, зал був заповнений вщент. Презентація пройшла у досить вільній формі, де були розмови, жарти, обговорення – все як я люблю. Важко переношу ці заїжджені презентації в книгарнях за столом чи трибуною, я за живе спілкування. Власне після цього фестивалю до мене підійшли видавці із тернопільського «КРОК-у» і запропонували видати «Життя та іншу хімію». Результат мене відверто здивував. Книжка досить довгий час трималась у списку Топ-10 бестселерів Книгарні «Є».
Що було далі?
Далі – творчі пошуки. Пошуки себе у суспільстві, у професії. Усвідомлення себе як особистості. Цей період розтягнувся на 5 довгих років. Тоді ж я пережив свою особисту драму, історію кохання. Можу із впевненістю сказати, що кохання – це вікове явище, яке має на тебе вплив років до 25-ти. Потім ти розумієш, що реальне життя і обставини легко розвіюють туман з перед очей і знімають рожеві окуляри. У цей же час я зіштовхнувся із своїми найбільшими страхами, зміг прийняти та у певній мірі відпустити свої прив’язаності. Найбільша із них – це моя сім’я. За 5 років випустив одну книгу – це «Люди погоди». Та, відверто кажучи, зробив це лише для того, щоб видавці і читачі про мене не забули. Не надаю цьому твору якогось особливого значення. Моїм ствердженням у письменництві стало «Бабине літо». Це вивело мене на інший щабель у очах читачів, творчої спільноти. Нарешті сказали: «Гей, дивіться! Цей хлопець вміє писати.» Після цього зняв із себе ярлик «сльозливого хлопчика, який пише для дівчаток». У антології «Невимушені» всі побачили мене таким, яким я хочу бачити себе у відображенні і у професії.
Як ти сприймаєш критику?
Я її розділяю, за умови, якщо вона конструктивна і звучить від людей, які дійсно розуміються на цьому. Я навіть намагаюся не заходити ні на які форуми чи сайти, де люди пишуть відгуки. Навіщо псувати собі настрій зайвий раз? Переписувати тексти я можу лише у тому випадку, коли бачу, що далеко відходжу від кістяку тексту, чи кінець не є логічним завершенням. Мій твір – це відповідь на три запитання: «шо?» – це контекст, обставини, герої, далі – «і шо?» – що з того, що я це знаю, і кінець – «і шо тепер?» – що я взяв із тієї історії, куди вона привела і, яку користь я можу отримати з цього. Якщо у цьому випадку критика допомагає мені скорегувати те, що написано, то я прислухаюся, а коли ж ні, то – це непотріб.
Хто був твоїм першим читачем?
Мама. Завжди вона брала першою у руки мої твори. Потім сестра могла перечитати. І так і залишається. Можливо, зараз мама читає їх не найперша, але одна із перших. Сьогодні свої твори я направляю до людей, у яких «слово» – це професія та життя. Я їх називаю «бетарідери». У їх числі журналісти, редактори, можливо, критики, навіть SMM-щики. Вони можуть неупереджено оцінити роботу і ткнути в помилки, а от із родиною дещо по-іншому. Вони в мене дуже сентиментальні, тому краще довірити аналіз професіоналам.
З якою порою року ти себе асоціюєш?
Осінь. Напевне для мене, як і для кожного письменника, це час творчого «підйому». А ще – це час, який я асоціюю з родиною, теплом і затишком. Коли був молодший, то щороку ми гуртом працювали в полі. Запах паленої кукурудзи і потім неймовірна втома після повернення додому – це відчуття, які супроводжують мене у житті. Викликають посмішку і відчуття комфорту.
Чи не впадаєш у меланхолію?
У цьому весь я. Одразу кажу: я не душа компанії, не «тусовщик». Я – самітник. Час наодинці – це найкращий відпочинок та час відновити сили. Мені дуже важко дається комунікація з іншими людьми. Кожного разу – це титанічні зусилля. Можливо, мене зрозуміють не всі, але, повірте, такому інтроверту як я, вкрай складно бути весь час перед публікою чи просто навіть брати інтерв’ю. Та мені так комфортно. Це мій природний і невимушений стан.
Чи бували випадки, коли такий меланхолі йний настрій приводив тебе до депресії?
Ні. Що таке депресія? Це втома. Це відсутність внутрішнього простору для того аби справитися із проблемами, чи певними життєвими обставинами. Емоційне виснаження, яке не дає твоїй свідомості сконцентруватися на якійсь іншій проблемі, крім тієї, що застрягла у тебе в середині. Меланхолія – це протилежний стан. Для мене це благосприятливий період, коли можна переусвідомити якісь певні нюанси із життя, своє місце серед усього того, в чому ти живеш. Це період натхнення, коли мені хочеться творити і бачити результат. Аж ніяк це не переходить у депресію. Мені це не знайоме, і я дуже радий цьому.
Що ти вкладаєш у слово «страх»?
На мою думку, страх у житті – це лише страх перед смертю. Коли ти відчуваєш це хоч одного разу, тоді зовсім змінюються погляди на те, чого дійсно варто боятись. Усе, що ми відчуваємо – це тривога. Ти готуєшся до інтерв’ю, і переживаєш лише за те, щоб не виглядати дурнем переж цією людиною. Чи коли у вас нарада, то ти не боїшся того, що бос може нагримати на тебе, ти просто не хочеш, щоб він тебе принизив. Це лише тривога. Та коли ти усвідомлюєш, що все відбувається лише одного разу, і ти є тут і зараз,– тривога відступає.
Багато подорожуєш?
Зараз набагато менше, ніж навіть півроку тому. В Україні я був майже в усіх областях і районних центрах. Оминув хіба що Луганськ, Запоріжжя і Крим. До речі, там мені не пощастило побувати. І, на жаль, не відомо коли буде така можливість. У світі я був у Грузії, Казахстані, Польщі, Німеччині, Швеції, навіть на Шрі Ланці пожив майже два тижні.
З якою метою ти подорожуєш?
Подорож заради подорожі, хіба що на навчанні був декілька разів. Наприклад, в Швеції я вивчав, точніше аналізував принцип діяльності демократії, вникав в її основні засади. Хотілось довести, що такий механізм може працювати і в Україні, однак для цього потрібно більше досвіду та знань.
Куди ти б хотів повернутися?
Останнім часом думаю про Тбілісі у Грузії. Мені там було комофртно, цікаве середовище, привітні люди, смачна кухня. У пересуванні досить зручно. Приємно, коли не доводиться тратити зайвих сил для того аби зрозуміти у який бік рухатись. Та і просто сама атмосфера міста мене надихає. Іноді здається, що я хотів би тут жити. Однак настільки вже звик до Києва, що, напевне, ні за які гроші б не хотів переїжджати.
На що ти витрачаєш гроші?
Важко сказати. Я досить економна людина, хоча вважаю, що у мене цілком непоганий дохід. У мене комфортна компактна квартира з усім необхідним, їм я також переважно вдома. Я не ходжу по ресторанах чи барах, веду здоровий, але «тихий» спосіб життя. Можливо, це пов’язане із дитячою травмою. У мене в сім’ї ніколи не було багато грошей, напевне, тому і звик заощаджувати. Але найбільш вдала інвестиція – це, безумовно, подорожі. Чим я і стараюсь займатись.
Якого принципу дотримуєшся у житті?
Не впевнений, що можу дати відповідь. Однак переконаний, що життя – це лише момент, тому потрібно жити тут і зараз.
Дякую, Марку, за змістовне інтерв’ю. Сподіваємось скоро про Вас почути.
Підготувала Ольга Велещук,
студентка 3-го курсу
Київського національного університету культури та мистецтв.
№8 (196) 21 квітня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал