Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/interviews/verkhovyno-maty-moia/
Пане Ярославе, чи Ви вважаєте себе людиною війни? Чи Вам подобалося в дитинстві грати з хлопаками у війну? Чи не нагадує Вам війна Ваші дитячі війни, коли дорослі хлопці з юнацьким ентузіазмом, з підбадьорливими вигуками і запалом ідуть на ворога, як це показують іноді на відео в інтернеті?
Так, це подібно, але тепер все всерйоз.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Розкажіть про драматичні епізоди Вашого взводу.
Найтяжче, це бачити, як гинуть товариші. Ось він стояв перед тобою, щойно розмовляли, їли з одної миски, одна мить і від падає на землю вбитий. Те, що сталося з Дмитровичем, і з бійцями, коли нас оточили… (Утирає сльози).
Чи Вам страшно на війні?
Бахмут – це пекло. І я в цім пеклі з лютого 2023 року. Спочатку було страшно. Бійці незвиклі лякаються, і їм потрібні гігієнічні серветки. Я теж не виняток. Але я подолав страх. І в мені вже його немає. Смерті я більше не боюся. А коли немає страху, тебе ведуть інші почуття: ненависть до ворога і почуття помсти. Конкретно за загиблого командира, за вбитих товаришів, за українських дітей і жінок, за стариків, яких треба захистити.
Можна сказати, що бійці живуть на фронті одним днем?
Ні. Я б сказав інакше. Це люди в тилу живуть одним днем. А ми, військові, живемо однією миттю. Бо смерть завжди поруч. От Ви бачили коли-небудь смерть?
Так. Моя мама померла в мене на руках.
Як це виглядало?
Вона лежала в ліжку, переживши інсульт, я сиділа коло неї і ми розмовляли. Роздивлялися світлини на стіні над ліжком і мама між іншим сказала: «Ми, українці, маємо круглі обличчя і широкі вилиці». Про щось іще говорили. Я помила її, поновила постіль, а старі простирадла пішла прати до ванної кімнати. Коли я вийшла вивісити на балкон випрану білизну, то почула не голос мами, а ледь чутний шепіт, яким вона кликала мене по імені. Я підійшла, вона щось намагалася сказати. Але, видно, забракло сил. Мама заплющила очі. І раптом я помітила, як згори обличчя ніби синя тінь хвилею промайнула донизу. Спершу посинів її лоб, потім ніс, вуста, підборіддя. Я стала кликати маму, але вона вже не відповідала. Я піднесла дзеркальце до її вуст, на ньому не було слідів пару. Мама більше не дихала.
Що Ви відчули? Може, страх, адже смерть стояла з Вами поруч.
Ні, не страх. Я відчула шок. І не могла якийсь час поворухнутися. Але я не думала, що смерть тут поруч. Просто «мама померла».
Оце й була смерть, яка прийняла образ Вашої мами. Вона забрала її з собою. Бо смерть виглядає не так, як її малюють у казочках, з косою чи на коні, вона приймає щоразу образ людини, яка виглядає вже інакше, ніж щойно, за кілька секунд до цього. І я бачив і відчував смерть дуже часто. Смерть товаришів, смерть командира. Знаєте, я вже багато разів був з нею близько, але вона чомусь мене ще не обрала.
Можна делікатне питання? Коли ми були на святі Преображення в чудовому старовинному українському Свято-Покровському храмі, на бесіді священника з вірянами, Ви тихим голосом поставили йому запитання, яке Вас бентежило: «Чи не порушує воїн, зокрема, я, на війні заповідь Господню «Не вбий»? І священник, сивий монах, праведник за життя, відповів вголос: «Ні, не порушує. Бо Ви захищаєте рідну землю, свій край, своїх співвітчизників. ВИ бороните Незалежність України. Як жаль, що я не можу за віком бути поруч з Вами у Бахмуті. Я мріяв би згубити не тридцять, а триста тисяч ворогів». Ви задоволені такою відповіддю?
Так, мені стало легше.
Чи Ви маєте статус У(часник) Б(ойових) Д(ій)?
Ні.
Як це? Чому?
Це не так просто. Є певна рознарядка.
Але… Кому ж тоді давати посвідчення УБД, як не Вам?
Дехто добивається усіма правдами й неправдами цього звання. Я не вмію лестити начальству. Навпаки, можу ще й послати старшого по званню, коли він не туди керує.
Гарячий горець, слова в кишені не тримаєте!
А що, люблю справедливість. Дадуть так дадуть, але головне не звання, а бити ворога.
Зараз Ви проходите лікування у лікарні, де платите за ліки і операції з власної кишені. У військовому шпиталі це було б безкоштовно, але не знайшлося для Вас місця, бо все було переповнено. Деякі землячки заздрять військовим через їхню велику зарплату у сотні тисяч гривень. Чи вистачає Вам її на лікування?
Зарплата місячна складає 20 тисяч гривень. Є так звані преміальні, це більша сума. Але це для бійців, які на фронті. А коли ти в лікарні, ти маєш на все про все – свої двадцять. І їх не вистачає, бо ліки дорогі. І операції теж. Перша операція була невдала. А другу я вже не можу собі дозволити.
Про яку суму йдеться?
5 тисяч гривень. У мене їх немає.
Прошу не переймайтеся, пане Ярославе! І погоджуйтеся на операцію! Кошти будуть!
Дякую, я поверну борг.
Не треба. Хай це буде пожертва на ЗСУ! Ви отримали ускладнення на ногу після операції на руці. Придбали милицю. У Вас деформована стопа лівої ноги з больовим синдромом. Лікарі кажуть, що є лише півроку, щоб усунути цю проблему. Далі інвалідність, каліцтво. Вони Вам пропонують ампутувати ступню, бо в Україні не роблять протезів ступні. Лише за кордоном. Вас виписують і направляють на ВЛК. Не знати, що вирішить комісія. Можна пораду? Не погоджуйтеся на ампутацію, це перше. А друге, невже насправді можна людину з милицею виписати на фронт?
То не біда. Я сам туди хочу. Бо там хлопці, свої, побратими, з якими я пив воду з одного відра і ділився шматком хліба. Вони сумують без мене, свого командира, пишуть, телефонують. Чекають на мене. І ротний зателефонував, що чекає.
Але ротний не бачив Вашої медичної карти, в якій букет хвороб і ускладнень. І чотири контузії. І ступня, яка потребує не ампутації, а негайного оперативного втручання. Не робиться у нас, хай ВЛК скеровує на закордонні шпиталі, в яких пощастило опинитися деяким воїнам!
Довідку про мою четверту контузію лікарі десь «загубили». Бо з нею вже мали би такого пацієнта «списати». А я точно знаю, що п’ятої контузії не переживу.
У мене таке враження, що існує якась негласна вказівка у лікарів – нікого не списувати. Якась «тиха змова» Нині навіть ампутованих виписують на фронт. У нас що нікому, окрім Вас, більше воювати? На волі гуляють сотні здоровезних молодих чоловіків, відвідують фітнес-клуби, качають м’язи, займаються боді-білдингом, відвідують ресторани, шикують на дорогих автівках і мотоциклах. На днях з’явилася інформація, що у Дніпрі викрили групу лікарів-негідників, які працювали за злочинною схемою, продаючи здоровим чолов’ягам довідку про непридатність до бойової служби за суму в 13 тисяч доларів.
Хай з ними розбираються правоохоронні органи, суд. А мені б із своїми справами впоратися. Та головне, що моє сумління чисте.
І що б не вирішила комісія, я сам хочу на війну. Треба йти й добити!
Ви – неймовірний! Щирий, відчайдушний гуцул в степах України! Але Ваш героїзм схожий на самовбивство.
Я – звичайний. У нас всі хлопці такі. От мій дніпровський товариш Анатолій Попазов, колишній шахтар з Донеччини, напівросіянин, який воює з 2015 року, УБД – оце герой! Йому лише сорок шість, а здоров’я його вже підірване і само життя тримається на волосинці, теж вважає, що спершу треба добити ворога. Спершу – перемога, а вже потім будемо лікуватися, думати про себе.
Вибачте, але невже окрім Вас і Анатолія (обоє на милицях і з розлогим букетом діагнозів), фанатів, сильних духом і вже потенційних інвалідів, немає кому воювати? До речі, Ви чули ці заяви білоруського бацьки в такому дусі, що, мовляв, молодих нациків, патріотів, вже вибито, а ті, що старші в ЗСУ, ослабли, і що скоро, мовляв, Україну можна буде брати голими руками. Що Ви на це скажете?
Хай він собі балакає, хай так думає. То дурниці. Насправді все зовсім не так.
Щиросердо дякую Вам, пане Ярославе, за ці слова! Від них віє непохитною впевненістю в нашій перемозі. Уявімо собі той щасливий час, коли вона настане. Як Ви бачите своє майбутнє після війни?
Думаю, що я не доживу. Мене вб’ють раніше.
Чому?
Бо мені вже стільки разів щастило, що так не може тривати весь час.
Не кажіть так, будь ласка, пане Ярославе, не програмуйте себе! Все ж таки, ким Ви себе бачите в майбутньому? Я дивилася Ваші довоєнні світлини, в цивільному, і мушу сказати, що військова форма Вам дуже пасує. Вам не здається, що Ви знайшли себе на війні, що Ви є військова людина?
Саме так.
Отже, в лісники Ви більше не підете?
Мабуть ні, хоч я люблю природу і ліс. Але зараз потрібно буде інше. Я бачу себе військовим інструктором. Я міг би навчати молодих бійців, як обходитися зі зброєю, як майстерно стріляти.
Як би Ви хотіли відпочити після війни? Може, поїхати за кордон, на море?
Ні, за кордоном я вже бував. У Польщі. Працював там до війни на «Індорах». Мені хочеться піднятися на Говерлу. Як ми піднімалися колись з братом. І щоб тільки ліс і річка. І близькі рідні люди в наметі. І не брати з собою смартфона. Обірвати всякий зв’язок зі світом.
А як ви мандрували з братом?
Це була спроба виживання у горах, коли ти не береш з собою ані наплічника, ані їжі, ані питва. Ані телефона. Лише ніж за халявою і коробка сірників. Ми вирішили спробувати, і у нас вийшло. Будували намет із гілок дерев, ловили рибу у річці, пили воду з джерела.
Хай у Вас, пане Ярославе, все, що Ви задумаєте, добре виходить. Дякую Вам за захист, за Вашу сміливу вдачу, за любов до України без гучних слів, до самозреченості. Ви захоплені Дніпром, його людьми, то дозвольте мені від імені дніпрян уклінно подякувати Вам і Вашим бойовим побратимам за те, що бороните Україну, за те, що Дніпро не зазнало ноги окупанта, за те, що ми живі і маємо всі підстави вірити Вам і вірити в нашу Перемогу. А ще вітаю Вас з ювілеєм. Зичу Вам військового фарту. Перемоги і миру! Зичу Вам повернутися живим до родини і до рідної домівки! Слава Вам! Слава Героям!
Щиро дякую! Слава Україні!
P.S.
Коли це інтерв’ю вже було завершено, а пан Ярослав перебував у Дніпрі свій останній день, щоб назавтра вже їхати на схід, на зустріч з ротним, сталася прикметна подія. Наш боєць йшов вулицею і помітив якесь зібрання народу біля крамниці. На сходинках сиділа молода жінка, на колінах в якої лежала горілиць, з заплющеними очима її донька, дівчинка років дванадцяти. Вона важко дихала, власне, задихалася. Мала широко розкинуті руки, так, ніби загоряла на пляжі. Відчувши неладне, він спитав, що сталося. Згорьована мама сказала, що вони щойно купили сливи у крамниці, і дівчинка проковтнула дві сливи з кісточками. І жінка заридала. Викликали й чекали на «швидку допомогу». Продавчиня з крамниці намагалася влити дівчинці в рота мінеральну воду із пляшки. Пан Ярослав вигукнув: «Ні в якому разі! Дозвольте мені!» Присів поруч матері. Спритно і обережно пересунув дівчинку собі на коліна, поміняв її позу, поклав дитину на правий бік. вона мала синюватий колір обличчя. Він зі знанням справи, впевнено і вміло постукав її по спинці і кілька разів сильно струснув. В ту ж мить із рота дівчинки пішла піна, а разом з нею вискочили сливи з кісточками. Дівчинка вирвала і розплющила очі. В цю мить під’їхала «швидка». Лікарка звеліла взяти дівчинку на ноші і вантажити в машину. Мала заперечувала: «Куди ви мене забираєте?» Вислухавши розповідь щасливої матері, лікарка звернулася до бійця: «Ось кому треба дякувати! Ви все зробили вірно. Ви ризикували, бо час йшов на секунди і дівчинка могла померти у Вас на руках. Але Ви ,врятували дитину! Ми прокапаємо її і можна буде забрати додому». Вдячна мати і люди з натовпу оточили воїна і влаштували йому справжні овації: «Як Вас звати? Ви – янгол-хранитель моєї дитини! Як я можу вам віддячити? Ми напишемо подяку в газету!» Пан Ярослав не назвався, а просто відкланявся і зник з поля зору людей, які все ще не хотіли розходитися, схвильовані побаченим.
Дуже б хотілося, щоб керівництво батальйону, до якого належить мужній боєць Ярослав Павлюк, врахувало його різнобічні здібності, стрілецькі, педагогічні і медичні і не надсилало недолікованого воїна з перев’язаною рукою, хворою ногою з милицею і з больовим синдромом на передову, а знайшло для нього відповідні завдання, які йому до снаги. І щоб військово-лікувальна комісія розпорядилася про направлення бійця на оперативне лікування, як у них це називається, «лівої кінцівки» і подальшу реабілітацію. Бо всі інакші дії що до подібних військових мають мало спільного з людяністю, здоровим глуздом і з клятвою Гіппократа, яку колись усі вони давали, будучи випускниками медичного інституту.
І ще одне. Про ухилянтів. Нещодавно від Верховної Ради надійшла така інформація (голова фракції «Слуга народу» Давід Арахамія), що українські правоохоронні органи вимагатимуть екстрадиції чоловіків призивного віку, які незаконно покинули Україну, уникаючи мобілізації. Як повідомляє агенція Rzeczpospolita, Польща вже почала працювати над цим. За даними польської влади, до країни з початку повномасштабної війни потрапили близько 80 тисяч потенційних ухилянтів…
Треба їх шукати, знаходити, і залучати до виконання військового обов’язку. Шукати не лише у Польщі, а в усіх країнах світу, та насамперед в Україні. І хай у них горить земля під ногами. Бо кому війна, а кому – мать родна. А наші змучені, понівечені, покалічені війною захисники, не втративши бойового духу і мужності, бійці ЗСУ, наші герої мають законне право на реабілітацію, на тривале повноцінне лікування і давно заслужили на повноцінну відпустку, побачення з рідними, зі своїми дітьми і коханими. А, може, й на ротацію. Бо одні й ті самі бійці не можуть і не повинні служити роками. Так, вони сильні, але не залізні.
Дніпро – Люблін, серпень- вересень 2023
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.