«В мені живе весела світлотінь чи я у ній живу _ нема різниці» – відкриває свою душу ліричний герой у вінку сонетів «Цвітопис». Цей вислів може характеризувати суть творчості відомого поета з Коломиї. Він, за вимогами творення, хотів би писати так, щоб не було видно слів. Так писати, щоб чути було музику, поки «цвіте трава і пахне океан». «Це таємниця світлобожа // – до істини невпинно йти //через тернове подорожжя, // через порожність марноти» («Речосуть»). Іти «Шляхами проб і помилок спасіння: //ішов, упав, бо час наздоганяв. //І досвід нагромадивсь потрясінням // відкрити страх спокуси пізнання» («Зрілопізнання»).
Отож сонетарій Василя Рябого – це самодостатня планета, на якій вистачає тем, форм, змісту, задумів, роздумів, таємниць і здогадок. Тут витає поетичний дух, який знайшов таке слово, таку образну систему, що книжка «СологолоС» стала унікальною. Літературознавець Ольга Шаф наголошує, що самобутній світ митця визначений широким спектром філософічних мотивів, естетичність його письма перетворюють його вінки на справжні поетичні шедеври.
Нема нічого вічного, але все вічне,
як слово, хліб, вода, вино, як рана й сіль.
Приходить звично хтось і йде назавжди звично,
і в змішаному хорі зміна голосів.
Життя прожите перетворюється в міф
і даленіє в пам’яті саме собою.
І хто кого чи що насправді переміг,
коли за мед платити треба гіркотою.
І врешті-решт живе сюжет трагікомічний
в театрі вірностей сліпих і зради зрад,
вдивляння правди у хисткі, продажні вічі.
І як це витерпиш усе, якщо терпіти _
неначе каятись за те, що мусиш жити
і перетворювати біль душі на жарт.
Чи пам’ятаєш, коли в бурхливому океані життя подружився з сонетом?
У десятому класі в Коломийській середній школі №2, на літературному гуртку, який вів вчитель від Бога Володимир Романович Ріпецький. Він, до речі, учив поета Василя Герасим’юка. Тоді й наримувався мені сонет. Дав його прочитати працівникові газети Едуардові Бондаренку, який мене підтримав. Але сонетів я більше не писав. Прокинулось бажання аж 1999 року, напередодні Великодня. Витворив вінок «Квадратобіг», який відкриває збірку «Вага агаВ». А далі мене взяла в полон лексично-метафорична стихія і я вив’язав 30 вінків (333 сонети), що стали 2006 року збіркою «ЖалоколаЖ», яку через два роки було номіновано на найвищу премію. Читач може гортати мої книжки «Варта траВ», «Віно коконіВ», «Жар і міраЖ», де вміщені окремі вінки, а також 828 сонетних вінків у книзі «СологолоС».
Бачу, окремі твої книжки мають паліндромні назви. Пишеш паліндроми. А чи не заважає ця форма сонетові?
Цим жанром віртуозно володіє Анатолій Мойсієнко, хто виколисав багато сонетів, зокрема, паліндромний. Ще хтось позитивно експериментує, певною мірою це «віночники» Віра Китайгородська і Маріанна Кіяновська, Юрій Назаренко («Королівський вінок сонетів»), Богдан Радиш-Маринюк та інші. Мова дзеркальна, курйозна, гнучка, своєрідно поетична, організовується способом мозаїки, утворюючи несподівані смисли. Якщо придивитись, можна помітити заголовки-паліндроми у вінках. Слово ховається в слово, віддзеркалюється і являє дивовижну художню грань. Тому літературознавець Олена Логвиненко доречно порівняла мистецтво паліндрому з витинанкою в можливості осягнення глибини змісту слова до самого дна.
У тебе є канонічні вінки з традиційними п’ятнадцятьма сонетами і є неканонічні з більшою і меншою кількістю сонетів. Як ти придумав їх?
Поетеса Галина Турелик, колишній заступник головного редактора журналу «Перевал», сказала, що нема потреби друкувати повністю мій вінок «Квадратобіг», бо він не зв’язаний останнім рядком. Я свідомо відмовився від цього елементу, бо сонети між собою зв’язані також мотивом, ледь вловлюваною інтонацією, енергією образного мислення. Повністю вінок опублікував журнал «Дзвін». А я для себе зробив відкриття – подумав про малий вінок з меншою кількістю сонетів.
Хтось тебе сприйняв як сонетяра, чи від когось ти зазнав несправедливої критики?
Було по-всякому. Телефонували. Письменник Дмитро Пилипчук привітав з успіхом, присвятив сонета, звернувся до Шевченківського комітету з просьбою звернути увагу на сонетяра з Коломиї. А як зрадів моїй книжці Степан Сапеляк, який написав післямову до книжки «СологолоС»! Та один столичний редактор (царствіє небесне) вперся, що це не сонетні вінки, а цикли. Шукав ґанджу, щоб була причина не публікувати мої новації. Та якби він відкрив навчальний посібник Ольги Шаф «Вінки сонетів у сучасній українській літературі» і прочитав, що сонет – це різновид інтегративного ліричного циклу, то збагатив би своє пізнання із сонетознавства.
Єдина зброя – це терплячість самоти,
а чим іще від неї жах відволікати
всіляких заборон і стримувань
обмежень.
А хто ж бо виведе тебе із себе тут –
напевно, погамована у серці лють.
Без натяків, моргань і знаків
попереджень.
(«Прірвотерпіння»).
Як ти в такому велелюдді авторів не загубився, як тобі вдалось написати понад тисячу сонетів?
Не знаю. «Навіщо знати те, що не потрібно?// І це, мабуть, таки великий гріх. //Чого ти хочеш – істини чи хліба, // аби збагнути і себе, і всіх» // («Зрілопізнання»). Я чимало погортав збірок. Цікаво, що першим переклав 1910 року сонет Петрарки українською мовою Мелетій Смотрицький. У світовому надбанні сонети класиків Петрарки, Данте, Бодлера, Ронсара, Франка, Зерова, Антонича, Рильського, Бажана, Тичини, Вінграновського, а ще незабутніх – Бориса Нечерди, Ігоря Нижника, Василя Сагайдака, Петра Осадчука, Романа Лубківського (підтримав у музеї Франка вінок «Квадратобіг»), твори Віталія Колодія, Ярослава Дорошенка, сущих – Дмитра Павличка, який переклав і упорядкував книгу «Світовий сонет», сонети Емми Андієвської, Олекси Різниченка, Юрія Андруховича, Станіслава Бондаренка, Віктора Мельника, Стаса Вишенського, Петра Поліщука, Івана Редчиця, Ярослава Камінецького, Михайла Гершковича, Софії Майданської та інших. У багатьох є по кілька вінків. Зауважив, що витворені поетами класичний сонет, кульгавий, хвостатий, сонетіно, позакласичний, з кодою (п’ятнадцятим рядком), модерний, усічений, безголовий, перевернутий, білий, з перенесенням магістрального сонета (корони) на початок вінка, половинний, заумний, перевернутий та інші. Я до цього переліку скромно долучаю свої напівбілий сонет «Небождань» і сонет-жеканку «Оброобраз», а також малий сонетовінок. Написалось.
Шевченківський лауреат Василь Герасим’юк вважає, що твій сонетний доробок, якому нема аналогів, – це явище в літературі. Про твої сонетовінки також позитивно відгукнулись Шевченківські лауреати Любов Голота, Петро Перебийніс, Михайло Слабошпицький, Володимир Базилевський, Павло Мовчан, критик і літературознавець Петро Сорока, поети Роман Кудлик, Василь Кухта, Василь Старун… Відчув тягар виконаної роботи?
Так увійшов у поетичну віртуальність, прагнучи метафоричної глибини, що моє бажання досконалості відбилося на нервах. Заплатив. Сонети на машинописних сторінках горіли опівночі літерами і летіли на мене, а я у сні відбивався від них руками. А ще мені приснились великі темні метелики, які літали над письмовим столом. Я перехрестився. Видіння більше не повторилися. Зате у мене появилися важкі роздуми про людину в світі та світ у людині. Це вилилось найбільше у вінки «Жахострах», «АргогрА», «Оманоличчя», «ЗаконокаЗ»,«Вічномста». Останній звучав на сцені Народного дому двадцять хвилин. Я слухав зі сторони своє творіння, яке морозило мені душу, і не вірив, що воно моє. Люди встали і нагородили автора тривалими оплесками.
Якщо хтось навчився добувати вогонь тертям дерева об дерево і вважає це вершинним досягненням, то твій «СологолоС» – це могутня ГЕС на ріці, яка живить енергією весь часопростір і не дає замулитися нашій мові. Читаю і насолоджуюсь як лексикограф і поет: «Миследуша», «Фуговорот», «ВитомотиВ»… Ось строфа з останнього: «до радості гармонії лиш крок //доладна домінанта музоладу // від тиші до звучання піснеправди // від мудрості до світлих помилок». Відчуваю нову музику слова, архітектоніку образів, це незвично в сонеті.
А може, й звично, коли пригадати, що сонет з італійської означає «звучати», «пісенька». То нема мовби нічого дивного, навіть тоді, коли сонет несе лірично-музичне звучання, якого вистачить, щоб освіжити форму і зміст. Тут відповідно змінюється роль тези й антитези, кульмінації, розмір вірша. Вчитуюсь у вінок «Доленота»: «там мова музики звучить // та хто ж бо нею плакати навчить, // якщо її присутності не чує». Зрозуміло, що з часом змінюється ключ. Як це видно з сонетів італійця Джакомо да Лентіні, який 1220 року першим написав сонет, чи Шекспіра. Шекспірівський сонет різниться від італійського, має індивідуальну природу і своє поняття канонічності. Я ж обрав італійський, він мені ближчий.
Так і хочеться сказати: твориш «рябі» сонети і не боїшся крайнощів прокрустового ложа форми чи розкутості стильового розмаїття сонетного жанру.
Чого мені боятись? Чи не з кожним сонетом я шептався на сповідальній хвилі, розмовляв очима , щоб чути було душу слів, просив, щоб він на мене не гнівався за стан мого пориву, коли емоції переливаються через вінця. Я обираю затишок, віч-на-віч люблю ліричний діалог, неповторність пошуку, знахідки, експерименти – пробу метафоричних сил. Навіть вдався до фонетичного звуковираження: «і тах молір а сі мо ті о ліро // сі мі сі я а я сі то тишо // я ві я ні я клі я ва душо // я сно я зно я ладо вадо виро». Академік Микола Жулинський мене приємно вразив уявою, зауважуючи в листі: «Звукова гама настільки музично динамічна, що мимоволі зринають дзвоники ранкової роси на свіжих квітопелюстках». Дмитро Білоус переклав цей текст нормативною мовою: «і шлях молінь у самоті о ліро // ся місія яку собі в тиші // в навіянні вразливої душі // схотів я знову ладувати щиро».
Ти творець сотень неологізмів. Твоя нова мова барвиста на нові слова. Як це сталося?
Водночас в світі всі звучать слова //бряжчать чи виграють, дзвенять чи дзвонять. // І мова мові родичка жива // одна одну ніяк не наздогонять» («СологолоС»). І така творча атмосфера сприяє створенню нових сонетних моделей. Сонет знаходить нове образовираження, його наповнюють новотвори, в чому нема ніякого гріха, якщо взяти до уваги змінюваність, оновлення ліричної енергії жанру. Це поетичний сад , до якого запрошує автор («І ти говориш до трави й дерев, // і сповідаєшся співочій птасі, // і чує мовну душу мовний нерв»).
На погляд поета Романа Кудлика, який тебе благословив у літературу (Ніна Бічуя зауважила, що тобі пощастило на вчителя), саме звучання сонета ставить заслін консерватизму форми, робить її живою, рухливою і віртуозною. Він каже, що можна подивуватися такій титанічній праці, «СологолоС» неможливо не почути в хорі поетичних голосів і не віддати належне його автору, коли за всіма ознаками ця книга є поетичним явищем в літературі.
«Тримаюся за струмінь теплої галузки» і відлунюю на запитання такою строфою сонетовінка «ВитомотиВ»:
У таємниці незрадливої душі,
куди кого магічно сологолос кличе,
навітрює вітристий вітер вітражів,
неначе спростування спростувань незвичне.
У твоєму доробку є навіть вінки з чотирьох, трьох, двох і навіть одного віршів.
Це не випадковість. Шукаючи нових граней формозмісту, традиційні рядки сонетів переплітаються в різний спосіб, то початком, то завершенням, то повторенням тексту в модерних сонетів. Наприклад, на чотирьох рядках тримаються два сонети вінка «Ламанолінія». Дзеркальними є два сонети вінка з паліндромним заголовком «ТінезеніТ». Дзеркальність, до речі, характерна вінку «Ночедні». Нарешті один в одному я створив вінок-сонет «Місцетьма», де повторюються 5, 9, 1 рядки. Вінок-сонет «Тугомелодія» має подовжену коду. Ці новації є формальними, належать до експериментальних зразків, які засвідчують можливості розвитку сонетної форми.
Звичайно, ти твориш свою поетичну філософію буття, в якій помітні в силабо-тонічному ключі й ліричний тон, й інвектива. А як з темою інтиму?
Ця тема звучить у вінках «Зваботанець», «Ніжносил», «Двочовен», «Чуттєповінь», «Хмелетрунок». «І осягав ті неосягнені дива // як воду пив і спраги не погамував // любив любив любив любив – не налюбився» («Берегосяг»). У вінку «Пелюсткограй» є ключова строфа:
І милуюсь, що поруч ти, моє спасення,
пелюсткою тремтиш дозрілого
натхнення
ще не цілованих джмелями тихих мальв.
Пригадую, незабутня Ірина Жиленко, яка тебе помітила, сказала, що твій голос в поезії з жодним не сплутаєш. Це підтвердила кандидат філологіі Ольга Шаф, яка дослідила твою тематико-мотивну парадигму сонетотворчості та особливості її художньої реалізації у жанровій формі вінка сонетів, що підтвердило враження поетеси.
Якби я був епатажним автором, то мене б краще запам’ятали. А так хтось знає, хтось ні. Мій приятель не без іронії запитав, чим же я підкупив принципову Ірину Володимирівну, що вона прихилилася до мого слова, хоча не була прихильницею сонетного жанру. Їй сподобалися «рябізми». Так само визнав мою сонетну творчість, підтримав Петро Перебийніс, хоча сам особливо не вдавався до сонетної форми, відчуваючи відповідальність перед чотирнадцятьма рядками, позначених умовою гармонії.
Критик і літературознавець Євген Баран в своїй «Недописаній книзі» пише: «Крок за кроком сей поет ішов до себе. Поволи і вперто, моментами простакувато і по-галицьки (циганськи) передбачувано у своїй непередбачуваности. Але вже від декількох літ він є в ряді найцікавіших і найпрацьовитіших українських поетів. Його книга «СологолоС» (Косів: Писаний Камінь, 2015. – 512 с.) є зразком талановитого служіння поетичному ремеслу. Сьогодні він один такий. Звати його Василь Рябий».
Дякую за розмову. Вірю що тебе почують ті, хто не чув.
Спілкувався Василь КЛІЧАК
№15 (203) 28 липня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал