Василь ПИЛИП’ЮК: «Кожен справжній чоловік завжди воїн»

252

Гряде моя шістдесятка… – сказав мені нещодавно при зустрічі, начебто зовсім спокійно, один із митців численної богеми старовинного Львова, фотохудожник зі світовим ім’ям Василь Пилип’юк. Я ж, ніби спохопившись, почала рахувати, скільки ж було йому тоді, колись, як ми впряглися в одну шлею у Верховинській районній газеті «Світанок», що на Івано-Франківщині. Сімнадцять виходить. Так, йшла його сімнадцята осінь. За півроку, працюючи спільно, з’їли добрий пуд солі, бо були і за головних спеціалістів, і «на підтанцьовках». Юні, бездипломні, повні ентузіазму романтики. І ось беру інтерв’ю у вже поважного, дякувати Богу, не за віком енергійного чоловіка, відзнак якого годі перелічити. Василь Пилип’юк – заслужений діяч мистецтв України, лавреат Національної премії ім. Т.Шевченка, художник Міжнародної федерації фотомистецтва. Цей чоловік підніс свій незвичайний погляд крізь об’єктив фотоапарату до справжнього мистецтва. Перетворив його у неперевершену оду красі природи, Батьківщині, гімн людям, які живуть і працюють на рідній землі. Це засвідчують його фотоальбоми «Уклін тобі, мій сивий Львове», «Це моя Україна», «Де шум потоків і смерек», «Я – жінка, я – травинка, я – роса…», «Завжди вчитель» (посвята І.Франку), «Осмислюю себе на цій землі» – уклін своїй малій батьківщині, рідному селу Новоселиця, що в підгір’ї Карпат, та ін. До речі, вдячні односельці зорганізували в рідній домівці митця музей його творчих робіт. Хто з нас за життя удостоєний такої честі?

 

Я за натурою той, що попереду, що веде, сам працює, а не підсобляє. За яким мають іти інші. Але й дослухаюся до думки інших. І підприємство творче, особисте – видавництво «Світло й тінь» – органічно витекло з мого «я». Та десятки персональних фотовиставок, жодна з яких не повторювала себе ні в назві, ні у змісті, – це також не «підтанцьовка», а лідерство.

Так, зі свого невеличкого підкарпатського села Новоселиця вдалося пройти через сто держав світу, пізнавши побут, надбання, проблеми, прагнення народів цих держав. Спілкувався, хай миттєво (це виправдано зайнятістю великих світу цього), але ж спілкувався з Папою Римським, американським президентом Клінтоном, чеським – Ґавелом і багатьма іншими. Тут вчасно доповнити запитання, яке залишилося десь позаду без відповіді про моє ставлення до документалістики, тобто подій сьогодення. Пишаюся цими роботами не менше, ніж художніми, завжди вкладав і вкладаю душу в кожен з цих знімків, починаючи з перших газетних фотографій, з яких позували колгоспники, лісоруби, вчителі. Не перелічиш – кого лише не зазнімкував мій об’єктив, завжди готовий прислужитися правді, особливо добрій правді.

 

Чи не обтяжує така виняткова участь…

Кожен справжній чоловік завжди воїн, завжди боєць, постійно готовий захистити як родину, так і свою вітчизну. У наш, дякувати Богу, мирний час, це – бій за вдосконалення життя людського. Треба й самому безпосередньо брати участь і вчити своїми справами інших, як це робити.

 

Митець дуже часто був далекий від, скажемо по-сучасному, менеджменту. Він нікудишній підприємець і часто проживає у злиднях. Ми не бачилися сорок літ. І от – ви заможна у Львові людина, житло гідне «цісаря». Робоче місце – варте дипломата…

… Не знаю, чи виглядатиме відповідь щирою, але – це дні і ночі настирливої праці, коли прокидаєшся і здається, що, може, і не лягав. Якось все складалося так: одне з одного виростало, з успіху – матерія. А з матеріального вдавалося зробити те, що називається «для душі»…

 

Ваш улюблений митець?

Реріх, Куїнджі… З письменників – Бьоль, Екзюпері…

Яким ремеслом чи справою Ви б хотіли доповнити своє життя?

Нефахово вмію багато чого, окрім роботи у фотолабораторії. Виріс же у селі: і косив, і за плугом ходив, і табуретки збивав, дерунці смажив, коли мама в полі була. За приниження не вважаю будь-яку роботу.

 

Чи відчуваєте Ви себе знаменитістю?

Ніколи! Кожен має робити справу, дану йому обов’язком, на всі сто відсотків. Щоб віяло від плодів твоєї праці любов’ю, добром, ґатунком найвищої проби, щоб була твоя праця наснагою для інших.

 

Особливе досягнення року, який щойно закінчився?

Закінчення другого тому видання, присвяченого національним паркам України і її архітектурним пам’яткам «Це моя Україна», а також перший Міжнародний салон художньої фотографії «Світло і тінь-2009», який відбувся у червні і звів до древнього Львова 380 учасників з 39 країн світу. Вони представили 2900 своїх робіт, здійснивши мою давню дерзновенну мрію.

 

Що для Вас є дивом?

Відтворення людського образу на знімку. Там все – і характер, і здібності, і те, в кого ще виросте твій персонаж. Це те, що я ніколи не втомлюся прославляти, відстоювати, оспівувати.

 

Хто Вас ростив? Було плече підтримки?

Тільки відомі фотомайстри, зокрема, пан Лубкович, Криштул… Плеча матеріального чи протегування якогось начальницького не мав. Сам себе творив і тягнув «за вуха».

 

Чого чекаєте від завтра?

Того, що було нині, вчора і сорок років тому – праці, нових знімків. Продовжуватиму викладати фотосправу майбутнім журналістам, співати «Осанна» своєму рідному народу.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!