Василь МАХНО: «А дим Вітчизни? а пуповина?»

173

Пане Василю, якось на
Форумі видавців Ви сказали, що для Вас не існує поняття тут/там, і що Ви не
відмежовуєте Тернопіль від Нью-Йорка та скрізь маєте свій дім. Тож чи вважаєте
себе космополітом і як це може засвідчити Ваша творчість?

Ваше питання пригадало мені роман американського письменника
Томаса Вулфа з промовистою назвою «Поглянь на свій дім, ангеле». Взагалі
питання дому для мене важливе, колись у давньому своєму вірші «Диптих про
поезію» я написав «важливо йти додому – увійти в дім – мати дім// звикнути до
предметів до запахів до себе». Інколи я думаю, що дім – це мова, інколи, що дім
– це поезія. Звичайно, що географія, чи окреслене місце також важливе, тому
згадані Вами міста Тернопіль і Нью-Йорк – це міста з особливим статусом у моєму
житті та біографії. Це «страшне» слово космополітизм, яким побивали у 60-их
усіх, хто хотів зазирнути за лаштунки іншої культури, слухаючи джаз, читаючи
іноземних авторів, чи мріяв про джинси, – якось перетворилося у радянській та
пострадянській суспільній свідомості на негативний термін. Можливо, в якихось
виявах космополітизм, відкидаючи національне, й справді, приймав викривлені
форми, але в іншому випадку відчуття світової культури таке ж потрібне і
необхідне. Важливо тримати баланс.

 

Однією із найкращих
Ваших книг есеїстики є «Котилася торба». В ній головно йде мова про Ваше рідне
місто Чортків та родинне село Базар, ну і, звісно ж, Тернопіль. Можливо, книга
стала популярною саме завдяки тому, що читач підсвідомо ідентифікує себе із
персонажем-українцем?

«Котилася торба» містить, якщо не помиляюся, 19 есеїв, я
намагався сконструювати її у своєрідний диптих, в якому перша частина – була б
позначена містами і автобіографією (місце і подія), а друга – культури, країни,
імена, які одночасно реальні та метафізичні, від яких і якими творить текст та
його імпульси. Це книжка повернення і віддалення, бо, з одного боку, я
повертаюся до міст, подій, персонажів, беру собі в помічники пам’ять, а з
іншого, мандруючи культурами та континентами, я начебто віддаляюся від України.
Хоча це зовсім не так, у цих есеях багато українських мотивів і тем. У цій
книжці багато особистісного, навіть родинного, але я не хотів, щоби у цих
містах, про які веду мову, переважали якісь автобіографічні елементи чи деталі,
вони важливі, але я собі ставив за завдання створити простори тих міст із
усякого каміння, яке свого часу порозкидав, і ось прийшов той час, щоби його
визбирати.

 

Особисто мені
подобається також Ваша драма-оперета «Coney Island» про життя українців в
Америці. У літературних колах я чула схвальні відгуки про цей перфоменс. Як
гадаєте, чому все ж таки «Котилася торба» має перевагу? Можливо, має місце
прив’язка до місцевості?

Я написав дві речі, які називаються «Coney Island», це
драма-оперета та вірш із циклу «Зимові листи». Якщо говорити про драматичний
твір, то він, на перший погляд, про українців в Америці, але я переконаний, що
у ньому можна прочитати й інші пласти, якийсь екзистенційний вимір у цьому
змінному та ґлобалізованому світі, якийсь ісход пострадянської людини у
напрямку Заходу. До речі, я читав «Coney Island» і в Нью-Йорку, і в Україні –
реакція слухачів була різною: якщо у Нью-Йорку англомовна публіка, завдяки
перекладові Олександра Мотиля, ловила з вуст Вані (головного персонажа) мелодику
нью-йоркського сленгу, приколи та іронію, то україномовна публіка в Америці
якось болісно реагувала на певні епізоди, може тому, що упізнавала себе.

Якщо ми повели мову про «Coney Island» й «Котилася торба»,
то зрозуміло, що це дві суттєво різні речі, по-перше тому, що драма і есеїстика
не надаються до жанрових порівнянь, хоча можна говорити про теми та мотиви, про
певні паралелі щодо американських мотивів. Тому я особисто не порівнював ці дві
речі.  «Coney Island» – текст, написаний
у формі драматичного жанру, в якому поєднано драматичність і оперетовість, в
якому присутні американські реалії, а «Котилася Торба» – це книжка з певною
концепцією, навіть у її назві звучить інша головна тема – метафора життя,
мандрів, руху. У «Торбі» мені йшлося про пам’ять і місце, можливо, таке
поєднання у есеїстиці має свій ефект, – розповісти про важливі деталі життя.

 

Знаю, що Вам
подобається поезія Тадеуша Ружевича. Як писав сам автор, його вірші – оголені,
позбавлені всіляких метафор та красивостей. Такі тексти більше схожі до
конкретної поезії. Чи вплинула на Вас творчість Ружевича і чи можете віднести
бодай якісь із своїх текстів до конкретизму?

Я колись назвав Ружевича у зв’язку із Збігнєвим Гербертом,
по суті, двох конкуруючих між собою митців, які у своїх віршах, чи ширше – у
творчості використовували різні поетики, які дуже відрізнялися одна від одної.
А також різним і, може, діаметрально протилежним був їхній погляд проблеми на
митця і суспільства, поета і влади, непримиренність і конформізм.

Тадеуш Ружевич справді «спростив» свою поетику до речей
банальних і конкретних, реальність та щоденність давали і дають йому матеріал
для віршів. Ружевичів радикально-іронічний підхід, навіть щодо осмислення ролі
поета у сучасному світі, ніби «принижує» поезію, зриває з неї будь-які
романтичні лаштунки. Мова віршів у Ружевича конкретна і сучасна, вона до якоїсь
міри нагадує творчість американських бітників і нью-йоркської групи (Аллен
Ґінзберг чи Френк о’ Гара), хоча Ружевич дещо старший від них. Я не сказав би,
що на мене Ружевич впливав. Радше навпаки, але люблю його теперішню поезію,
драматичну творчість та прозу за постійне тримання своєї поетичної руки на
пульсі сучасності, за вміння дивитися на наш світ іронічними і дещо дитячими
очима.

 

Якось на зустрічі Ви
сказали, що англійською Вам не пишеться, бо виїхали з країни, а не з мови. Чи й
далі продовжуєте писати лише українською? Чи вважаєте таку позицію своїм
ментальним кодом?

Питання вибору мови в сучасних умовах, особливо коли мешкаєш
в країні, в якій одна із чільних світових мов – англійська, питання непросте і
досить інтимне. Тому я б ніколи це не декларував як ідеологічну позицію.
Взагалі стосунки письменника з мовою, як на мене, особливі, бо це те, що існує
апріорі, досить метафізичне, і з цим ти мусиш якось впоратися – перевести ці
потоки мови у злагоджений літературний текст. Відчуття мови мусить бути
бездоганне та інтуїтивне, саме формулювання й укладання певної «угоди» з мовою
формує твій вибір стилю.

 

Ваші тексти
перекладаються багатьма мовами. Переклади якою мовою вважаєте найбільш вдалими
поетично, і перекладацька манера якого автора є для Вас найближчою?

Я можу оцінювати працю лише тих перекладачів мови, яких
розумію, тому про всіх я просто не можу говорити. Найперше польська – Богдан
Задура, який тепер навіть перекладає віртуозно мої нові вірші, писані
силабо-тонікою, англійська – Орест Попович, коли йдеться про вірші, а есеїстика
англійською – Оксана Луцишина, а тепер ще долучилися – Остап Кінь з Крісті
Голдейд, російська – Максім Амелін, Борис Херсонський, Марія Галіна та Аркадій
Штипель, есеїстика – Завен Баблоян, сербська – Ярослав Комбіль, німецька –
Клаудіа Дате. З деким із перекладачів я співпрацюю досить тісно, переходячи
інколи рядок за рядком, а з деким навіть не знайомий особисто – отримую уже перекладені
тексти, для прикладу – портуґальською чи іспанською. Рівень перекладу – це уже
особиста відповідальність перекладача, від мене тут уже мало що залежить. Я
безмежно вдячний усім моїм перекладачам, які перекладали мої вірші та есе майже
на двадцять мов світу, навіть на іврит, ідиш чи малаямську.

 

Цьогоріч Ви вже
вкотре відвідали Україну. Які у Вас враження? Що змінилося за рік?

Цьогорічна поїздка в Україну була досить тривалою – майже
три тижні, я приїхав без особливого снобізму, точніше, намагаючись притлумити
його в собі. Три тижні – це суцільні мандри –Тернопіль, Чернівці, Польща,
Дрогобич, Львів, читання, фестивалі, дискусії, зустрічі. Перед моїми очима –
дороги, слова, вокзали, авта, обличчя – одне слово – звичайне життя, звичайна
осінь. Не полишало лише якесь відчуття роздвоєності у сприйнятті країни, її
постійні політичні дебати і перегони, дороги, обсаджені біґбордами кандидатів у
депутати, їхніми солодкавими обіцянками, а натомість жодного дороговказу, як
доїхати у напрямку Львова. Деталь – але така промовиста.

Для мене завжди були важливими – пейзаж і деталь, цього разу
я нагодував ними свою пам’ять. Про враження, уже поетичні, можна буде прочитати
в урбаністичному триптиху (Дрогобич, Чернівці. Тернопіль), а дещо, напевно, в
есеїстиці.

 

Знаю, що Ви встигли
відвідати щонайменше дві наймасштабніші літературні події – «Meridian
Chernovitz» та 7 Міжнародний літературний фестиваль у Львові. Поділіться
враженнями. Розкажіть про переваги (можливо недоліки) таких зустрічей.

Чернівці – це своєрідне місто, границі й пограниччя якого
заховані в історії та мовах. Я взагалі-то урбаніст, я люблю жити в містах та
відвідувати нові, тому цьогорічне моє побачення з Чернівцями було особливо
приємним, зважаючи й на те, що від часу моїх відвідин Чернівців 1979 року
виросло нове покоління. Фестиваль «Meridian Chernowitz» якби доповнює місто,
ну, творить його поетичне обличчя. Це вельми цікаво і цілком відповідає
сучасним поетичним акціям на Заході. Було багато зустрічей, спілкувань, читання
в Художньому музеї. Я зичу цьому Фестивалю лише розширення географії запрошених
і тривалого побутування. Все решта – у нього уже є.

А Львів під час Форуму і фестивалю завжди фраґментарний, в
який поринаєш стрімголов і змагаєшся з його юрбами та дощами, сидиш на
Вірменській і споглядаєш, як історія і сучасність запанібрата прогулюються
вулицями. У вересні Львів стає містом поезії, не всім же містам так щастить.

 

Які зустрічі цього
року стали для Вас знаковими. Що презентували, і трішки про оновлений репертуар
Василя Махна!

По-перше, у мене було цікаве читання в Тернополі у
«Бункермузі», в якому я читав нові вірші та вірші із «Зимових листів» (Критика,
2011), далі – читання у Чернівцях й читання у Львові з Борисом Херсонським. На
всіх цих заходах у мене склалося відчуття, що притомна молодь, котра приходить
на поетичні вечори, надзвичайно обізнана із літературним процесом і зацікавлена
ним. Поезія мабуть-таки не вчить жити, це ясно, але вчить мислити,
співпереживати, вчить ставити собі незручні питання…

 

4 вересня 2012

– чим зайнятись в Тернополі?

– піти на читання Махна?

– що там вірші чи доповідь?

– а в окулярах на шнобелі,

що з Нью-Йорка пригнав?

 

– той що писав верлібром?

– що знає Богдана Задуру?

– що пам’ять годує хлібом?

– в «Бункерімуз» голімо

– читала –

не повна ж дура

 

– кажуть у Штатах він пафос

– ну тачка бабло прибамбаси

– їсть зелений фалафель

– по фіґ йому і на фіґ

– тема: всьо – класно

 

– та на хрін йому ця лажа

наша з вами країна?

– мама і брат тут кажуть

– ніколи не був він нашим

– а дим вітчизни?

– а пуповина?

 

– в піджак мабуть нарядиться

– я про нього диплом писав

– в Тернополі був би спився

– то може підем для годиться

бо кльово сказав про пса

 

ну – типу – що пес це річка

що синій й прозорий як смерть

– вірші мабуть це звичка

– я думаю: він нас вичекав

– в вівторок це?

чи у четвер?

 

Окремо хотів би сказати про презентацію моєї нової
перекладної книжки віршів та есеїв «Дубно біля Лежайська» (2012), котра
відбулася 8 вересня у місті Лежайську в Польщі. Дубно – це назва села, з якого
походить мій батько Іван Махно, родину якого разом із іншими мешканцями
переселили в Україну 1945 року. Ці землі належали етнографічно до Надсяння.
2011 року я вперше відвідав Дубно і зустрів там дуже цікавих людей, які не
байдужі до своєї історії та історії Дубна, які доволі відкриті до спілкування
та дискусії, – це діти і внуки тих поляків, яких у свою чергу переселили у той
період з України до Польщі. Ну ось так ми й зустрілися – нащадки переселенців.
Тоді ж, повернувшись до Нью-Йорка, я написав кілька віршів та есей
«Польща-2011: околиці та пограниччя». І вірші, і есей були перекладені
польською і видрукувані у польській літературній періодиці, так зав’язався мій
діалог із мешканцями Дубна. А цього року у Лежайську я презентував книжку у
перекладі Богдана Задури, читаючи публіці вірші про мою особисту та їхню
історію, про метафізичне Дубно і про ісходи та переселення.

 

Насамкінець кілька
слів про свій майбутній проект для читачів.

Я почав писати нову книжку «Вздовж океану на ровері», це
есеїстика. Дещо інша форма, аніж в попередніх моїх книжках, головний персонаж –
мій ровер, яким ми мандруємо вздовж океану, а також нью-йоркським життям. Ну,
кілька десятків нових віршів уже можуть претендувати на фундамент нової збірки.
Та кілька проєктів, зокрема й книжкових, іншими мовами.

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!