Василь Кухта: «на Говерлу духу на квадроциклі не доїдеш!»

Він настільки, як тепер модно говорити, не тусовочний, що аж не віриться. Він настільки самотній у своїх віршах, що, здається, це сам Господь розмовляє з читачем. Він настільки щирий і сміливий, що мені перевернувся весь світ – бо я нічого не знала про психологію чоловіків-поетів, поки не взялася читати його книжки. Василь Кухта народився у Рахові, який я обожнюю. Ця земля дає нам міцних духом людей із чистою совістю. Тож напередодні свята Василя ми завітали в гості до поета-мольфара, бо тільки він знає, що «Народився Бог на санях, Народився в оборогах», і що «Перед подихом останнім» треба «Заховати свого Бога…» від чужого злого ока, від чужого злого слова.
 
Пане Василю, як і де зустрічатимете старий Новий рік?
Вдома, у колі родини. Для мене це свято сповнене особливою магією, особливим чаром. Не уявляю його в чужих стінах, у товаристві випадкових людей. Такий мій закарпатський консерватизм…
 
Але ж, як засвідчує Ваша поезія, Ви полюбляєте мандрівки. Невже не хотілося відзначити празник святого Василя у незвіданих краях?
Якщо відчувається непереборна тяга мандрувати взимку, то для цього краще підійде не старий, а просто Новий рік…
 
А хіба в цьому сенсі між ними є якась особлива різниця?
Розповім пригоду, що трапилася з моїм давнім приятелем і ровесником. Навчався в Івано-Франківську й поїхав з однокурсником у гори, на Косівщину. В гуцульській хаті сиділи за порожнім, без олів’є і ковбас, столом, аж доки в сінях не озвалося радіо: «С Новым годом, товарищи!». – «О, совіцький Новий рік…» – байдуже констатував хтось із домашніх. І знову потекла розмова: про своє, звичне…
 
Кажуть, у «староноворічну» ніч відкриваються Небеса, і Господь чує всі наші прохання…
Це припадає рівно на північ. У цей час відбуваються різні дива: спалахують смарагдовим сяйвом вершини гір, у стайнях бесідує між собою худоба, вода рік і потоків перетворюється на вино. Варто тільки зачерпнути відром…
 
Вам це вдавалося?
Якоюсь мірою – у творчості…
 
Глибока віра промовляє з багатьох Ваших рядків. Скажімо, вірш про 90 псалом – надзвичайно потужний. Що передувало його написанню?
Духовне спілкування із земляками, а ще – зі світлої пам’яті отцем Методієм Скралем, настоятелем (наприкінці 1990-х) Боронявського василіянського монастиря, екзорцистом, а до того – катакомбним священиком. Подарований ним молитовник і досі – серед найдорожчих мені книг. У далекому дитинстві про божественну міць 90 псалому дізнався з родинних переказів. Кількома словами: рік 1939-й, поразка Карпатської України. Стрій полонених семінаристів – під дулами гортистів-карателів. Не впав від кулі тільки один (мій далекий родич) – той, що шепотів заповітну мамину молитву…
 
Чому Вас назвали Василем? Чи відчуваєте покровительство святого патрона?
«Династію» Василів започаткував батько, другим став я, третім – мій син. І назвали його не ми з дружиною, а наша донечка Іванка, на вісім літ старша за братика…
Покровительство святого Василя відчував і відчуваю повсякчасно. І якогось дива тут шукати годі. Наше (всіх Василів) ім’я, незважаючи на «царственне» походження, глибоко вросло в український, карпатський ґрунт, воно – наче оберіг, сакральне енергетичне поле…
 
Які традиції, звичаї роду Кухтів оживають на старий Новий рік?
Вони такі, як у всіх закарпатських гуцулів. Хто хоче познайомитися з ними ближче, нехай прочитає мій верлібр «Страсті за голубою трояндою»:
«…Вранці на Василя Криничне відро Дзенькає на помості Благословіт воду! – Най Бог благословит! – Кланялися тричі І тричі відповідали…» Про ритуальне новорічне омовіння, як, зрештою, і про інші, в тому числі різдвяні та великодні, традиції, написав я не один твір…
 
«…О Рахове, ти був колись Парижем… Нехай гуцульським, але, кажуть, був!..» – це рядки з вірша «Гуцульський Париж», який подарував назву книжці. Згодом ця назва стала брендом Вашого рідного міста…
Вперше Рахів «гуцульським Парижем» нарік у коротенькій статті на сторінках газети «Нова свобода» (1937 р.) Степан Клочурак, президент Гуцульської Республіки в Ясіні (1919 р.), головний редактор газети «Вперед» (1921 – 1926), міністр в уряді Карпатської України (1937 –1938), а потім багатолітній в’язень концтабору у Воркуті. У 1995-му за моєї ініціативи про нього вийшла книжка відомого словацького україніста Миколи Мушинки «Лицар волі». Істинність Клочуракової метафори по багатьох роках довелося доводити мені…
 
У чому проявляється «паризька» богемність Рахова?
Кілька років тому в інтернеті натрапив я на рефлексії молодої мандрівниці після відвідин мого рідного міста. Все сподобалося їй тут: високогірні вулички-осідки, збудована ще за Австро-Угорської імперії церква святого Яна Непомука, пам’ятник гуцулові в середмісті… І тільки «ідіотська самоназва» (цитую дослівно) викликала іронічну посмішку. До речі, небезпідставну… Зрештою, про це я вже згадував у публіцистичній книжці «Іти й не озиратися». Тому можу тільки повторитися: власниками й творцями дорогоцінного скарбу-спадку постали рахівські гуцули перед мандрівниками з Європи у двадцяті роки ХХ століття. Згадаймо слова тодішнього президента Чехословаччини Томаша Гарика Масарика: жоден зі слов’янських народів не возніс на таку мистецьку висоту власний одяг. Захоплені іноземці буквально мліли, розглядаючи на гуцулах гердани-силянки з венеціанського бісеру, гаптовані кептарі й сердаки, проткані золотими дротиками запаски, хрестики-зґарди із благородної бронзи… Нічого цього, звісно, нинішні туристи вже не побачать. Навіть у музеї побуту й народного мистецтва закарпатських гуцулів. Бо той, що діяв по Другій світовій, радянські ідеологи знищили. А на новий мої земляки не спромоглися. Тому свою «паризькість» сучасному Рахову, на відміну від колишнього, потрібно доводити й доводити…
 
Ужгород, де Ви оселилися після закінчення Львівського університету імені Івана Франка, часом теж називають «малим Парижем»…
«Парижів» в Україні вистачає. Такою славою можуть похвалитися ще й галицька Коломия, буковинські Чернівці… Й вони, далебі, не останні в цьому ряду. Є, звісно, якісь зовнішні ознаки, що об’єднують: архітектурні натяки, часткова схожість тих чи інших локацій… Але велич Парижа не стільки у славнозвісному Нотр-Дамі чи Луврі, як у недозованому повітрі істинної свободи, яка надихає це місто, робить його богемним, тобто комфортним для поетів і художників. Жити в Парижі, або принаймні побувати там мріють тисячі людей…
 
Чи комфортним, на Вашу думку, є життя поетів і художників в українських «Парижах»?
Давайте поміркуємо: якщо майстрам слова і пензля тут щедро видають книжки і влаштовують вернісажі, віддячують високими гонорарами, всенародною любов’ю і шаною, то це, напевно, Париж, так тому й бути. Але, судіть самі, навіть пестунчики долі, наші французькі колеги, трапляється, нарікають: «Поетів за життя б’ють, Насміхаються над ними, Садять у в’язницю. Коли ж вони вмирають, То порпаються у їхньому житті – Переважно свинячим рилом…» Це уривок із твору поета і шансоньє Лео Ферре в перекладі мого доброго друга й земляка Віктора Мотрука…
 
І все-таки: в якому з українських «Парижів» більше отієї «недозованої» свободи?
Напевно, в «гуцульському»… По-справжньому вільним відчуваєш себе тільки на вододільному хребті, споглядаючи гордий лет орла, вдихаючи хмільні аромати високогір’я. Гори кличуть до себе, щоб поділитися сокровенними таємницями. Тут їх не менше, ніж у всіх музеях світу. Але… вони, як і все справжнє, не терплять масовості. Коли гамірні колони штурмують Говерлу, просто так, заради «приколу», або ж коли читаєш на туристичному сайті: «Подскажите, как доехать на старушку Говерлу на квадроцикле?», не можеш не згадати віщі застороги Михайла Ломацького, одного з найглибших дослідників Гуцульщини: «Не пускайте в гори чужинців, бо вони вб’ють і знищать гордий дух ваших предків, що досі кріпив і силу вам давав…»
 
Торік побачила світ Ваша «Контрабанда слова». У ній, як зауважує критика, «височіють величаві європейські міста, але це не лише результат мандрівницьких візій, а швидше… порівняльна характеристика менталітетів». Яка з мандрівок видалася найцікавішою?
Напевно, до Праги…
 
Чому?
Їздив туди на запрошення колишніх випускників гімназії у Модржанах, що була колискою українства на теренах міжвоєнної Чехословаччини. Саме вони організували мою лекцію «Стан і перспективи сучасної української літератури» в стінах славнозвісного Карлового університету. Дивовижне знайомство з Прагою кінця 1990-х! Але приголомшливі пригоди відбулися ще до того, як перетнув кордон…
 
Якась особлива інтрига?
На ужгородській митниці мене сприйняли за мафіозі – перевізника наркоти або ж діамантів. Якась логіка в тому, напевно, була. Ну, уявіть собі: всі щось везуть за «бугор», щось приховують, а тут «намалювався» дивний суб’єкт – без жодної пляшки «Кайзера» чи пачки «Мальборо», натомість із торбою книжок. Мене обшукували два інспектори, особливого клопоту їм завдали книжки: спробуй промацати кожен корінець, перегорнути кожну сторінку…
 
Відчуваю приховану втіху у Вашому голосі… І чим закінчилася ця історія?
Її я переповідав безліч разів, відтак на замовлення директора київського видавництва «Ярославів вал» Михайла Слабошпицького написав есей «Центральноєвропейські аборигени» для антології «серйозного гумору» «Шість соток на Парнасі». Фінал цієї історії такий: натішившись «статусом», я нарешті дістав із дна торби «Літературне Закарпаття у ХХ ст.» Івана Хланти, де під моїм портретом зазначено: письменник, редактор… Напевно, якби не було цієї пригоди, я б не написав вірш «Контрабанда слова», і книжка, про яку Ви щойно згадували, отримала б зовсім іншу назву…
 
Ваш перший вірш: про що він, яка його доля?
Я з родини, де по-справжньому шанували книгу, гордилися знайомством із її творцями (скажімо, поетом Юлієм Боршошем-Кум’ятським, у міжвоєнні роки – вчителем Рахівської горожанки), мали чималу домашню бібліотеку. Можливо, тому почав писати рано. Першу свою книжечку «Журавлі» випустив у світ «самвидавом» у віці семи років.
Звісно, це були перші проби пера, наївні, дитячі. Серйозно віршувати почав у класі сьомому. Саме тоді вирішив, що поєднуватиму поезію і журналістику. Не здогадувався, що обираю вельми непросту долю…
 
Батьки читають Ваші вірші?
Лише коли не стало няня, я сповна оцінив ті випробування, які йому довелося пережити. Його світлій пам’яті присвятив низку творів. Один із них – вірш «Бокончі» (про перебування у трудовому таборі під час війни)– потрапив до антології «Книга про батька (українські поети ХІХ – ХХІ століть» (Київ, 2013). Матері присвятив книжку публіцистики «Лотоси і лотоки» (2008) – вона про найдорожче, найвеличніше, почерпнуте в далекому дитинстві. Мама не тільки зберігає всі мої книжки, включно з першою, «самвидавівською», а й є моїм найпристраснішим читачем, особливо, коли йдеться про гуцульську тематику.
 
У Вас дуже гарні дружина й донька. Вони переживають за Вашу творчість. Чи не виникало суперечок із дружиною стосовно того чи іншого вірша?
Стосовно віршів про кохання, жінок, реальних і віртуальних, які надихають на поетичні рядки? Звісно, ні. Уявіть собі, що художнику заборонили малювати натурниць – історія мистецтва враз урветься на цій багатостраждальній ноті. Але, якщо серйозно, а з коханням не жартують, то ніхто не може бути кращим суддею любовної лірики за жінку, тим паче – рідну…
 
Дружина Вас ревнує?
Хотілося би. Хоча все-таки ця емоція більше притаманна сильній половині людства. Наша розмова точиться довкола літератури, тому не можу не згадати відомий афоризм Сервантеса: жінка рідко прощає ревнощі чоловіка й ніколи не прощає їх відсутності. Така вже людська природа: ми всі ревно ставимося один до одного, до чужих статків і слави. Аби ця емоція не зашкалювала, потрібно контролювати власне життя. Зрештою, суспільні процеси – теж.
 
У Вас є чоловічі  таємниці?
Звісно. Без таємниць не буває нічого вартісного, справжнього. В тому числі чоловіків і жінок, незважаючи на  гендерні відмінності. А коли  мова заходить про поезію, то таємниця тут на першому плані. З підозрою ставлюся до тих, хто власні секрети залюбки переповідає усьому світу. Особливо до літераторів, котрі  у позі мислителя проголошують банальні «одкровення». Уся наша «героїчна»  lifestory, друзі, вся мудрість і філософія світу мають зчитуватися у першу чергу зі сторінок наших книг. Тут я сповна солідарний з румунським поетом Нікітою Стенеску, який деякий час працював на історично близькій закарпатцям Мараморощині. «У поета нема біографії, − любив повторювати він. – Біографія поета – його вірші…»
 
Пане Василю, що Вам потрібно для того, аби писати такі шедевральні тексти?
Дякую за таке поцінування. Ми з Вами – поети і знаємо, що аби народився вірш, має відбутися щось на небесах і в душі, повинні вдало скластися пазли настрою, почуттів, мотивацій, і «ще… ще щось, – як пишу я у верлібрі «Не здогадуєшся», – замішане на сльозі, на крові, на вічності…» Але для того, щоб все це здійснилося, потрібно не прикидатися, а вірити. Насамперед собі. І обов’язково – людям…
 

Маріанна ШУТКО,

член Національної спілки письменників України,

  м. Ужгород

Грудень 2018 р.

 
На фото:  Василь Кухта біля Тріумфальної арки Костянтина. Рим, 2017 р.

Прокоментуєте?