Василь КАРП'ЮК: Від вісімнадцяти до двадцяти трьох

172

Василь Карп’юк (нар.
07. 06. 1988 р. у гуцульському селі Брустури) – поет, прозаїк, публіцист,
блоґер (http://karpjuk.livejournal.com), автор збірки вибраних творів «Мотлох»,
поетичної книги «BRUSTURY» та низки публікацій у періодиці («Київська Русь»,
«Буковинський журнал», «Українська літературна газета» та ін.), лавреат
літературних премій («Смолоскип», «Гранослов», ім. О. Гончара та ін.), учасник
низки мистецьких заходів («Фортмісія», «Потяг до Яремче», Літературний
фестиваль у рамках Форуму видавців у Львові та ін.), організатор літературного
фестивалю ім. Т. Мельничука, ініціатор створення мистецького угруповання «Люди
з вагітними головами», автор культурно-мистецьких програм на
івано-франківському обласному радіо, учасник музично-літературного проекту
«Оркестр Бобовата».

Василю, минулого року
на Форумі видавців у Львові ти презентував свою поетичну книжку «BRUSTURY».
Розкажи про роботу над нею, хто займався оформленням?

Якщо казати про роботу, то це все стронґовський. Саме він
дуже хороше оформив обкладинку. І це вийшло настільки незвично і несподівано,
що я не відразу втямив ідейності, яку дизайнер може й не закладав, але вже я
сам можу її інтерпретувати. Власне, кожна хороша мистецька річ дає реципієнтові
можливість спів¬творення. Також всередині книжки маємо такі своєрідні
колажі-анонси, які дають зрозуміти тематику наступних текстів. Роботою можна
вважати редаґування, що дуже добре виконав Ярослав Довган. Також працював
верстальник і ще хтось у видавництві, що уможливило винести мої тексти на
папір. Натомість я зусиль ніяких не докладав, справді, писав собі в
задоволення. По суті, «BRUSTURY» – моя перша поетична збірка як я собі уявляю
подібні речі. Попередня книжка «Мотлох» – то такий репрезентативний варіант з
кількома оповіданнями, десятком віршів, романом у верлібрах «Сніги байдужості»
і світлинами з сімейного архіву. А тут вже суто поетичні тексти, найстаріший з
яких датований десь 2006-м, а найближчий за часом написання – кінцем літа
2010-го, себто після нього є ще новіші, але то буде вже в інших книжках. А
«BRUSTURY» тематично поділені на чотири частини: соціальна, інтимна, гуцульська
і філософська лірики, хоча останній прикметник надто гучний, але там якісь мої віршовані
міркування з того чи іншого приводу і без них. А ще дуже вдячний Степанові
Процюку, який написав післямову і багато в чому посприяв, як і Галина
Петросаняк та Василь Герасим’юк. Звісно, не тільки вони, а також всі решта
хороші люди, бо, зрештою, всі люди хороші. Себто робота йшла файно і книжка
вийшла хороша, незважаючи на те, що вона моя (посмішка).

 

Твоя поезія дуже
нерівна, і це, мабуть, усе-таки комплімент. Тут і трагічність, і стьоб в одному
флаконі…

Справді, так є, і я це усвідомлюю, але ніц не годен вдіяти,
бо то все написано мною. Правда, у різний час. Гадаю, для молодих авторів це
звична річ, адже різниця у світогляді вісімнадцятирічного і
двадцятитрьохрічного має набагато більше відмінностей, аніж у п’ятдесят і
шістдесят років, а я писав якраз між двома першими датами. Зрештою, не всі
тексти, які є у «BRUSTURY» здаються мені хорошими, як літературні твори, просто
багато з них важливі для мене з інших причин. Як мінімум, кожен з тих віршів
має якесь відчуття, яке можливо й може передатися читачеві.

 

Станіславський
феномен ще живий?

Навіть не знаю, давно з ним не бачився (посмішка). Хоча дуже
приємно читати авторів, котрі до нього належать. Також ці автори періодично
видають книги, а це дає підстави вважати, що вони пишуть, а якщо пишуть – то живуть.
Виходячи з цього, станіславський феномен також живий. Водночас, це питання не
до мене. На сьогодні я справді переважно в Івано-Франківську, але люблю
жартувати, що в цьому місті я тільки працюю, а живу в Брустурах. І часом
печально, що живу лише два дні на тиждень, себто вихідні. Те що створили
представники станіславського феномену – дуже важливо і вагомо, зокрема й для
мене, але ніякої тяглості поколінь щодо них не відчуваю. Якщо б я поїхав десь
за кордон, для мене була б найважливішою Україна. Доки я тут, для мене
найважливіші Брустури. А жити можна будь-де. Зараз для мене важливіші люди, і у
Франківську є кілька таких людей, але годі їм десь поїхати, то мене вже ніщо не
тримає. Їх мало, але вони правдиві, тому важливі.

 

Музичний проект
«Оркестр Бобовата» – явище унікальне у сучасному українському літературному
просторі. То Василь Карп’юк ще й співає?

Це важко назвати співом, але можна й так. З іншого боку, ми
не виконуємо чиїхось пісень, які є такими апріорі і їх можна віднести до
певного стилю. Я й не називаю наш колектив гуртом, а радше музично-літературним
проектом. Те, що ми робимо – це композиції. І стиль незвичний – інтелектуальний
етно-глюк. Інтелектуальність полягає в тому, що у своїй творчості
використовуємо вірші відомих українських поетів, зокрема Василя Голобородька,
Миколи Холодного, Ярослава Павуляка, Богдани Матіяш, Тараса Григорчука та ін.
Етно – бо граємо на таких інструментах, як дримба, сопілка, скрипка, бубон,
калімба, джембо… Правда, є гітара і клавіші. А глюк – це виправдання того, що
ми таки наважилися вийти на сцену. І, вочевидь, недарма це зробили, бо стали
переможцями обласного відбору на «Червону руту» у жанрі «Інша музика».
Неодноразово виступали в Івано-Франківську, мали окремий концерт на Форумі
видавців у Львові. Специфіка «Оркестру Бобовата» ще й у тому, що троє з нас –
Богдан Ославський, Таня Запорожець і я – передовсім літератори, і лише Мар’яна
Яремак і Катя Романів, які приєдналися до нас пізніше, зараз здобувають музичну
освіту. Але найперше нам важливе спілкування, навіть придумали таке означення
для людей, з якими приємно вживатися на одній території – «бобоватість», це
своєрідна «бактерія дружби», себто «бобоватих» набагато більше, аніж учасників
нашого колективу. А музична діяльність – лише похідне і також приємне.

 

А як щодо твого
амплуа літературного критика?

Зазвичай, мені соромно за своє письмо в цьому амплуа. Маю на
увазі рівень. Те, що я не маю аналітичного мислення і не є літературним
критиком – це однозначно, але не значить, що не розумію, яким цей жанр має
бути, тому волію вважати свої тексти про чиїсь книжки публіцистикою чи
есеїстикою. Якби були кращі часи (посмішка), то я б цим не займався, а так
доводиться трохи підзаробляти. З іншого боку, я не пишу на замовлення і,
здебільшого, сам обираю, про яку книжку написати, а тоді викладаю свої думки,
які виникали в процесі читання. Вони не завше чіткі і конкретні, а все ж,
переглядаючи рецензії інших авторів на ті ж книги, що перед тим про них писав
я, помічаю, що основні смисли перетинаються. Значить, це не так вже й
безнадійно.

 

І насамкінець
побажання читачам від Василя Карп’юка.

Читачам можу побажати лише приємного читання!

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!