Валерій Шевчук: «…Отож ніколи не вибираймо собі в провідники злочинців, а тільки тих, у кого серце налите добром»

137

Валерій Шевчук – авторитетний сучасний український прозаїк. Його найчастіше
згадують як найбільш імовірного 
претендента з України на здобуття Нобелівської премії. Найвідоміші
книжки автора – «Серед тижня» (1967), «Набережна, 12» (1968), «На полі смиренному»
(1982), «Дім на горі» (1983), «Три листки за вікном» (1986), «Птахи з
невидимого острова» (1989), «Мор» (1989), «Жінка-змія» (1998). Лауреат
Шевченківської премії та багатьох інших літературних нагород. Твори письменника
перекладені двадцятьма двома  мовами.

 

Валерію Олександровичу, ви
представник дуже широкої та незвичайної епохи – шістдесятництва. Фактично ваше
ім’я завжди називається в обоймі, коли починають говорити про це явище.
Розкажіть, що для вас шістдесятництво та шістдесятники?

Назагал про шістдесятництво написано чимало, але в суспільстві
далеко не всі розуміють, що воно таке. Одні ототожнюють це поняття з часом і в
шістдесятники записують усіх письменників, що тоді жили та друкувалися – це
найпоширеніша помилка. Інші шістдесятництво 
обмежують лишень самою поезією 60-х років, хоч не вся мистецька молодь
належала до того явища. Насправді ж відповідь має бути проста – шістдесятництво
має такі суспільно-мистецькі різновиди: мистецька молодь, яка відходила або
відійшла цілком від засади соціалістичного реалізму і стала культивувати пізній
модернізм; опозиційна політично до тоталітарного режиму молодь, котра почала
боротьбу з ним через самвидав та улаштування всіляких суспільних акцій
(зібрання, вечори, акції біля пам’ятника Тарасу Шевченку) з ідеєю перетворення
конституційних прав українського народу, закріплених у Конституції УРСР з
декларативних на дійсні і з протестними акціями щодо цього; наукова молодь – не
лише гуманітарна, а й технічна, яка приходила до національної свідомості і в
тих чи інших формах виказувала те. Усі ці групи мали між собою духовний
зв’язок, і це творилося не лише в Києві, а й в інших містах України; в Києві ж
та Львові особливо. Моє ім’я і справді входило до обойми молодих письменників,
зокрема прозаїків, бо в своїй творчій праці я цілком відкинув метод
соцреалізму, а творив в естетичній системі модернізму, спершу неореалістичній,
а згодом і необароковій. Загалом шістдесятництво було моїм середовищем, а інші
шістдесятники – близькими знайомими та друзями.

 

Як ви оцінюєте власну свою роль у
розвитку шістдесятництва? Важко відчувати себе класиком жанру і родоначальником
напряму?

Не мені оцінювати свою роль у розвитку шістдесятництва – хай про
це скажуть інші. Наскільки Бог дав мені сили та здібностей, на стільки й
творив. Одне можу сказати: ставив перед собою завдання не мале – повернути
українській літературі її гуманістичне обличчя в межах світового гуманізму. Чи
класик я, чи родоначальник чогось, не відаю, бо таке маю визначати знову-таки
не я. Часу ж ніколи марно не тратив і не порожнював. А що з того вийшло, хай
судять люди безсторонні.

 

Як на вашу думку: що шістдесятники
змінили у житті «радянської людини»?  Що
додали?

Головною ідеологічною зброєю комуністів була демагогія, підтасовка
понять та брехня, відтак одне люди думали, а інше вимушені були казати й
робити. Людина ж мислилася як ґвинтик державної машини. Через це Василь
Симоненко й послав клич: «Ти знаєш, що ти людина, /Ти знаєш про це чи ні?» Отож
шістдесятництво почало говорити правду всупереч державній брехні –  не вклонялося бовванам, яких уже побивала
трухлятина, а духовні вартості творили не в ім’я міфічної доктрини, а в ім’я
розуму та добра й правдою в серцях.

 

Часто кажуть, що власне люди,
виховані шістдесятими, стали на чолі національно-визвольного руху в 1990-1991
роках і нарешті відновили Україну як незалежну державу. Чи згодні ви з цим?

Це трохи спрощене розуміння. Спеціально шістдесятники не
виховували, вони не об’єднувалися в політичні організації, хоч Клуб творчої
молоді в Києві був. Але передавали один одному, кажучи образно, духовного
вогника і  запалювали зомбовані режимом
душі, а в своїх творах з’являли правдешні духовні вартості. Відтак кожен ніби
створював  (за Г.Сковородою) в собі другу
людину, яка й спонукала людей бути внутрішньо незалежними – оце й був початок
революції Гідності. Найсміливіші й найактивніші серед них пішли в концтабори,
дехто там і загинув  (Василь Стус,
Валерій Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин та інші. Справді, шістдесятники
активно ввійшли в боротьбу за незалежність, але не тільки вони, а постала після
них, хоча і з ними зв’язана, потужна правозахисна хвиля 70-80 років. Це й
привело до створення Руху, що його очолили колишні шістдесятники.

 

Кажуть, що справжній письменник –
людина аполітична. Ви завжди себе позиціонували, як людину, що не цікавиться
політикою, яка живе творчістю, мистецтвом, заглиблена в історію… Ми
розмовляємо в часи, коли політичні події увійшли в життя кожного, хто має
Україну в душі. Яка, на вашу думку, роль письменника в нинішній ситуації?

Людина політична так чи інакше – людина партійна. Але я завжди був
і є супротивником партійної літератури, хоча на популярному рівні й така
потрібна. Висока ж література, яку має творити справжній митець має завдання
інші – він стає воїном не політичним, а духовним. Інколи ці поняття
поєднуються, але не завжди щасливо: література стає тоді прикладною до
тимчасових лозунгів чи доктрин, а це якості їй не додає. Духовний же воїн не
вдягає на себе військових риштунків, для цього здадуться воїни, які призначені
бути такими. Духовний же воїн подає своєму народові духовний хліб, який має
живити людину і цим допомогти їй створити оту внутрішню, справжню людину, яка й
поведе її до чину, в якому він зможе з’явити себе найкраще, а отже здійснити
своє природне призначення. Тож маю дерзновенність сказати: моє завдання – не
просто забавка в мистецтво, а виконання духовної місії, а мої історичні та
літературознавчі праці й пошуки чинилися для того, щоб повернути українській
історії та літературі її справжнє не спотворене нашими поневолювачами обличчя.
Отож у боротьбі за вільну, гуманну Україну хай кожен чинить те, до чого має
покликання – нехай все це йде від щирого та чистого серця, а брудне, накладене
на нас ворогами нашими і поневолювачами, хай змиється.

 

Знаю, що ви уважно стежите за
нинішніми подіями, але серед обговорень і коментарів, які зараз заполонили
Інтернет, не раз зустрічав думку: «Чому мовчать наші письменники?»,  «Чому не висловила свою позицію Ліна
Костенко?», «Чому не чути Валерія Шевчука?» Разом з тим, 19 лютого, після
страшної ночі, коли вистояв Майдан, в соціальних мережах «гуляла» ваша цитата,
запущена кимось із шанувальників: «Це була ніч ночей. У кожної людини така
буває тільки одна, в яку стягуються, ніби в щільний, туго скручений клубок,
нитки життя». Може, поділитесь своїм поглядом на події останніх місяців з точки
зору митця?

Так, уважно стежу за нинішніми подіями. Але я не трибун і не
провідник мас, а перебувати з масами, як учаснику дійства, перешкоджає мені
стан здоров’я. Проте, на Майдан я приходив не раз, розмовляв з його учасниками,
навіть подавав деякі ідеї для захисту. До Інтернету доступу не маю, бо не
володію цією технікою. Виставляти ж себе не люблю. Але за духовного воїна себе
вважаю, відтак усі мої дійства створені у міжчассі для людей і задля людей,
тобто я, образно кажучи, завжди перебував та перебуваю на минулих і теперішніх
Майданах. Коли ж майданівці-воїни того не відчувають і не приймають до душ
своїх вирощені мною плоди, то можу посумувати, а коли когось мої книги освітили
і допомогли у вирості їхньої внутрішньої людини, то це і є моя участь у
сучасному добротворенні.

 

Окрім того, що ви талановитий
письменник, ви ще й історик. Цікаво почути думку фахівця – що вам найближче
нагадують ці події, що відбуваються в Україні? Зараз висловлюються багато
аналогій – Хмельниччина, 1918 рік, 1938 рік… Ваша думка?

Події, що відбуваються в Україні, переконують у тому, в чому
переконався давно: український народ мирний, розважний, господарний, схильний
до самоорганізації; він ніколи нікого не завойовував, але завше оборонявся, що
свідчить, що це не народ-хижак, як Росія, а народ цивілізований, із шляхетною
душею, гарний і співучий. Через це його й завойовували всілякі
завойовники-заброди чи зайди (за Василем Симоненком). Але коли межу терпіння
перейдено, народ наш вибухає. Отож бачимо черговий вибух, і це як протуберанець
на сонці, котрий також потрібний і то для того, щоб сонце не втрачало своєї
світляної потуги.

 

Упевнений, що ситуація рано чи
пізно зміниться на краще. Як на вашу думку, що цьому сприятиме, а що, навпаки,
заважатиме?

Хочу також сподіватися, що все піде на краще. Але Бог дав нам не
лише добродання, але й прокляття. І перше з них – сусідство із
народом-варваром, народом-хижаком, який усе своє історичне життя тільки й
чинив, що злочини перед людством, загризаючи собі чужі території інших народів
і нищачи ті народи. Вся ж його ідеологія – брехня поза елементарним глуздом при
дивоглядних перекрученнях собі в догоду. Цей народ не знає, що таке гуманізм,
адже «Москва сльозам не вірить». Ще у ХVІ столітті польський поет, українець з
походження, Микола Рей сказав, що для московитів бути розумним – це найкраще й
найвигадливіше дурити інших. Так воно, як бачимо, й залишилося. Замість того,
щоб розгосподаритись, зробити квітучою свою землю, покаятися у безконечних
загарбницьких злочинах, а отже, вирвати історично зрослі отруйливі зуби і
повернутися до загальнолюдських духовних вартостей, тобто виховувати свій
темний люд на основах загальнолюдського гуманізму, він продовжує діяти як вовк,
бо має один інтерес – захоплення по-злодійському чужого і грабунок. А нам
нарешті треба збагнути, що не є він аніяким нам братом та й історичні корені у
нас не тільки різні, а й антагоністичні. Отож єдиний наш захист – звести між
собою і тим лихим сусідом (подумати тільки: 80 відсотків росіян ентузіастично
схвалили нахабне і супротиправне захоплення Криму!) заслін чи високий мур, і не
мати з ним жодного діла, як зі своїм найстрашнішим стратегічним ворогом, адже
вівця вовкові ніколи не зможе стати ані братом, ані приятелем. Тільки тоді
зможемо звільнитися від отруйливих сопухів того хижого звіра, від їхнього
впливу, від гніту фізичного та духовного, а ще й економічного. Природній закон
вістить: вовк отямлюється тоді, коли відчуває в супротивникові більшу силу, ніж
та, що є у нього. Тільки тоді засвічується в його вирлах страх, який єдиний
може погасити хижацькі вогкі , які незмінно в нього засвічуються перед пожертям
слабшого. На жаль, іншого виходу в нас нема – годі вже схилятися перед тим
ненажерою, бо надійшов час збирати каміння, щоб постати  в самообороні і то всім як один.

 

Як людина з досвідом, скажіть, як
можна було б «перегорнути» цю чорну сторінку історії нашої держави?

Тільки так, як казав ще півтора століття тому наш пророк Тарас
Шевченко: «Громадою обух сталить!»  Творити
справді всенародну і народоправну державу. Тим здобудемо собі колективний
мозок, але без анархічного різнодумства, щоб жодні п’явки не могли згодом пити
з нас кров.

 

Чи потрібні для зміни ситуації
такі ж люди як шістдесятники? Тобто такі, які здатні іти проти системи?

Тієї дикої проросійської системи, що її збудував кат нашого народу
і зажерливий його грабіжник Янукович, вже значною мірою в нас нема. Але є її
міазми, відголоски та рецидиви. Шістдесятники були чисельно малим гуртом
порівняно з чорною силою, яка тоді панувала над нашим народом, – їхня мета була
будити… Тепер же подібних «рицарів абсурду» не потрібно. Окрадений народ
збудивсь, відтак прийшов час діяти всім разом. Всім однодушно, всім у
з’єднаному ланцюгу, що пов’язаний законом відродженої Гідності. Нам потрібні
тепер не революціонери зі своїми партійними програмами та гризнею, а
народ-будівник, народ-творець, який зможе належно розгосподаритись, а
керівників – влада, як кажуть, людину псує – 
має тримати в невсипущому контролі. І я вірю, що це не утопія, а так
бути може. Бо народ наш мудрий, стародавній, поетичний і добрий, тобто від
віків цивілізований. Отож вважаю: у громадському ладі наше спасіння і в
здатності до пильної самооборони. А тих, хто підіймає на нашій землі прапори
народу-хижака, слід позбавити українського громадянства і навіки вигнати геть
із історично наданої українському народові землі! Ворогів своїх, а ще й лютих,
любити не випадає. Справжня любов може бути лишень взаємна, а з тими, хто
любить нашу шкуру, а не душу, бо хоче її собі здерти, нам не по дорозі. 

 

Чи є у вашій творчості твір, який
міг би допомогти людям зрозуміти, який лідер потрібен у даній ситуації?

Такого твору в мене нема. Повторюся: не лідера
нам треба, а народоправства, тобто добре організованого громадського
суспільства. Бо лідер із надмірним авторитетом може швидко перетворитись у
тирана – приклад Януковича надто свіжий і значимий. Отож ніколи не вибираймо
собі в провідники злочинців, а тільки тих, у кого серце налите добром. І пильно
стежмо, щоб те добро не перетворилося у зло. Влада псує і добру людину – це
аксіома.

 

Запитання, яке одночасно хочу
задати Вам і Вашому брату. Одним із найвідоміших Ваших творів є «Дім на горі».
В Анатолія теж є оповідання «Дорога додому». Що собою являє Дім Валерія Шевчука?

«Дім на горі», за моїм задумом, – це своєрідна подоба
давньогрецького Парнасу, де панують музи й Аполлон. Струмок, що тече з гори,
дає митцям натхнення. А тече він із джерела, що його вибив копитом Пегас. До
речі, перша назва роману «Вода із кінського копита». Отже, це храм нашої
духовності, без якого життя тратить своє високе призначення. Те, що і в творах
брата проходить цей символ, не дивно, 
адже ми вийшли з одного дому, хоча й пішли до того храму різними стежками.

 

Розмову
вів Богдан Андрущенко

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!