Валерій ГУЖВА: «Всі настанови – порожній звук, коли бракує хисту»

201

В гостях у «УЛГ» один із найавторитетніших
українських письменників Валерій Гужва – справжній майстер слова. Його
колоритна мова і глибинний зміст творів викликають захоплення.

Валерій Федорович Гужва народився 31 липня 1936
року в місті Червоноармійську (Гришине) на Донеччині в сім’ї учителів. Середню
школу закінчив на Закарпатті, в місті Ужгороді. 
1958 року одержав диплом журналіста в Київському університеті імені
Тараса Шевченка.

Працював на Київській студії телебачення,
відповідальним секретарем журналу «Малятко», завідувачем редакції поезії,
заступником головного редактора видавництва «Молодь», завідувачем редакції
критики, провідним редактором видавництва «Український письменник».

Шлях у літературі починав як поет і публіцист.
Нині є автором багатьох книжок. Лавреат найпрестижніших всеукраїнських
літературних премій, зокрема імені В. Сосюри та імені Ю. Яновського.
Номінувався на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Є
всі підстави сподіватися, що ця премія не омине Валерія Гужву в майбутньому.

 

Валерію Федоровичу, про Ваше кредо можна дізнатися
з вірша

«Я – купка праху. З погреба століть

від мене ані знаку, ані звуку.

…Мені з братами випало спинить

нашестя печенігів і сельджуків.

 

Я – геть ніщо. Доісторичний пил.

Хвіст мамута коштовніший од мене.

…Нащадок мій Василька осліпив –

князь Святополк підступний і скажений.

 

Я – тіні тінь. Історії міраж.

Сон привида реальніший, їй-богу.

…Богданів лицемірний макіяж

не клав я на лице Вітчизни строге.

 

Я – шелест вітру, вічна ковила

на залишках розораного степу.

…Сковородою з міста до села

мандрую під анафему Мазепі.

 

Скажи, нащадку, чи твоя земля

оця, що я давненько є вже нею?

Чи й досі тінь мордовського кромля

не скинув з неї, наче з пліч кирею?

Я – праху прах, я геть ніщо,

я тінь, але затямте, земляки лукаві:

ми в битвах мерли, щоб не животіть

історії своєї байстрюками.

 

Я – лиш фантом. Хоча й ви всі – то я:

герої, мучні, президенти, блазні…

Аби лиш не міраж – земля своя,

аби завжди і доля, й мова – власні».

Колись письменників вважали совістю-голосом
народу, а в чому полягає завдання нині сущих майстрів слова?

Слова «кредо»,
«позиція» – це абстракції, за ними (якщо йдеться про літературу)  нічого посутнього немає, окрім сотрясіння
повітря. Вирішує все художня практика. Вирішують твої переконання, внутрішні
спонуки, сформовані впродовж визрівання людини як особи, найперш – у сім’ї,
далі – у середовищі, що приймає або не приймає (чи сприймає) тебе.
«Совість»,  «голос народу» – то все від
лукавого, з арсеналу ідеологем, вихоплених тоталітарними режимами з
висловлювань давніх мислителів. Якщо сповідуєш ідеологію влади – ти «совість» і
«глас», а як ні – відщепенець і ворог. Так було століття тому, зокрема в
Україні, але меншою мірою, аніж у щойно минулому, коли голоси чесних
письменників змовкали (багатьох  –
назавжди), зате голосно лунав хоровий спів во славу. Були в тому хорі і солісти
– безперечно, обдаровані, а то й талановиті письменники. Можна тільки уявити
їхні моральні тортури, можна поспівчувати, спробувати зрозуміти… Безмежно
талановитий наш Євген Гуцало висловився з цього приводу приблизно так: не варто
звинувачувати в’язнів Освенціма чи Маутхаузена в тому, що вони були там, як не
варто ганити всіх, хто творив за ґратами соцреалізму.

Хоч як
проголошуй-виголошуй оте кредо, а ціну тобі складуть, виходячи з художньої
якості твоїх творів. Усе вирішує талант, його міра, відпущена тобі. Ш. Рабинович,
він же всесвітньовідомий Шолом-Алейхем, з притаманним його народу гумором
висловився приблизно так: «Талант – як гроші. Або є, або нема».

 

Якось Анатолій Дімаров на запитання, чи
зобов’язаний письменник мати чітко виписану громадянську позицію, відповів так:
«Знаєте, я ніколи не брав собі в голову, що треба виписати якусь там
громадянську позицію. Це в зародку убиває художню творчість – коли наперед уже
знаєш, що треба. Я писав про життя. І все. А присвоєння письменнику звання
Героя України вважаю за справжній ідіотизм. Не можна! Це ідіотизм найвищої
проби. Письменник повинен бути в опозиції до влади, завжди. Навіть до найкращої
влади він повинен бути в опозиції». Що Ви можете додати до цього? Як
інтерпретуєте свою позицію?

Додати до
висловлювань Анатолія Олексійовича щось своє – то просто іншими словами
переповісти те саме. Цілком солідаризуюся з позицією цього мужнього громадянина
і першорядного письменника.

 

Судячи з діапазону Вашої діяльності, Ви
універсал-галерник: поет, сценарист, телевізійник, редактор, публіцист, прозаїк
(зокрема новеліст, романіст, фантаст, гуморист), перекладач… З цього випливає
два запитання. По-перше, в якій послідовності з віком «вступав у права» той чи
інший творчий етап? По-друге, чим обумовлені така «всеїдність» і небажання
спеціалізуватись, бити в одну точку?

«Писав усе, крім
доносів і віршів». Це я вичитав у «великого українського поета» Антона
Павловича Чехова, у його жартівливій біографії часів журналу «Осколки», коли
він був ще Антошею Чехонте. Щось подібне можу сказати про себе. Писав усе –
окрім доносів і оперних лібрето. Диплом журналіста, газетна практика, робота на
телевізії, а потім у журналах і видавництвах спонукали до різножанровості. Було
цікаво – чи зумію, чи впораюсь? Якось так виходило, що написане в тому чи тому
жанрі помічали: смиренне оповіданнячко в дитячому журналі видали раптом
«метеликом» у «Веселці», сценарій мультфільму «Котигорошко» надрукували у
книжці кращих сценарних робіт студії, фантастичні оповідання потрапили до
корпусу книги ліпших на тоді творів цього жанру, новела, надрукована у журналі,
видана серед творів авторів-профі у збірнику. Та поза цим і понад те
владарювала поезія. Згодом настав час прози. Чим усе це обумовлене? Не маю
певної відповіді, повторювати відоме пушкінське «лета к суровой прозе клонят» –
банально.

 

Існує думка, що коли поет починає писати прозу, то
вона в ньому вбиває поезію. Чи погоджуєтеся з цим? Якщо ні, то хто спростовує
цю тезу?

Думка про те, що
проза, робота в цьому кардинальному для багатьох письменників жанрі вбиває
поезію, існує. Її, зокрема, дотримується блискучий поет Тарас Федюк (принаймні,
декларує це). Але, як на мене, думка непереконлива. Історія світової літератури
дає приклади конгеніальності, тобто однаковості творчої потуги окремих митців у
різних іпостасях. Шекспір, Гюго, Пушкін, Бунін, Шевченко; ближче до нас –
Вінграновський, Гуцало, Базилевський з його унікальними, високоінтелектуальними
есе і могутньою поезією – хіба цей поспіхом накреслений ряд не спростовує
сумнівну тезу «або – або»?

 

Чи допомагав Вам хтось прокладати творчу дорогу?
Чи сповідуєте Ви принцип: сам досягнув чогось у житті – підстав плече іншому?

До жодної
«школи», гуртка, студії не належав. Але сказати, як англійці чи американці
«self made man» – тобто, що створив себе як літератор сам, не можу.  Багато 
чим,  та майже всім, завдячую
друзям, що з ними звела доля: Р. Третьякову, 
А. Шевченку, Б. Олійнику,

Є. Гуцалу, М.
Вінграновському, Л.Кисельову, Г. Сивоконю, В. Дончику, Г. Тютюннику, І.
Малишевському, А. Крижанівському, В. Яворівському, М. Слабошпицькому.
Спілкування і дружба з такими людьми не давали і не дають права легковажити
словом, бути в цьому колі п’ятим колесом до воза.

 

Вашими однокурсниками були Борис Олійник, Василь
Захарченко, Микола Шудря, Степан Колесник, Вадим Крищенко, нині вже покійні
Олекса Мусієнко та Роберт Третьяков – тобто ціла плеяда прекрасних, широко
знаних письменників. З ким підтримуєте зв’язок? Хто і чим Вас найбільше колись
вразив?

Курс журналістів
зразка 1953 року був величезний. Понад півтори сотні в основному вчорашніх
школярів, але були й студенти, як на наш тодішній погляд, солідного віку, з так
званим житейським (чи життєвим) досвідом. Покійний Олекса Мусієнко докладно
вивчив «структуру» курсу, хотів свого часу «підняти завісу» над деякими особами
і їхніми «функціями», але чи не схотів, чи не встиг. Було шість груп,
формувалися вони за мовною ознакою – тобто хто яку іноземну вивчав у школі.
Попервах великої дружби між тими, хто мав під ногами селянський ґрунт, і
городянами не спостерігалося, але й антагонізму не було. Так склалося, що
близько зійшлися на тому, юнацькому рівні, Роберт Третьяков, Юлій Шелест,
Славко Бойко, Юрко Ярмиш і аз грішний. Упродовж подальшого життя найміцнішими
нитками доля пов’язала мене з Бойком і Третьяковим. І одружилися на
однокурсницях, одногрупницях, і сентимент мали один до одного.

Роберт Третьяков,
чистокровний росіянин, батько якого, як і в Бориса Олійника, поліг на війні,
був першим, хто висловив сумнів у тому, що правильно чиню, мережачи вірші
російською. Не тільки сумнів –переконання. Я йому до кінця днів вдячний буду.
Шкода, що так безглуздо рано Роберт пішов од нас.

Нині – й раніше –
завжди радий бачити, чути, зустрічатись із Борисом Олійником, Степаном
Колесником, Миколою Шудрею, Борисом Мар’яном, Вадимом Пепою, з усіма
однокурсниками, які нині топчуть ряст.

 

Про авторські права у нас нічого й говорити!
Дійшло до того, що письменник змушений шукати гроші, аби за власний кошт видати
книжку і потім роздаровувати весь тираж та таким чином хоч якось заявити про
себе. Про те, що він іще живий, що він пише, працює… Про якусь хоча б часткову
матеріальну віддачу зазвичай говорити не доводиться: книгарні приймають
українську книжку на реалізацію дуже неохоче. Отже, яким чином Ви матеріально
тримаєтеся на плаву?

Дванадцять років
поспіль друкувався лише в періодиці – вірші, повісті, романи. Книгу видати не
міг з відомих усім літераторам причин. Загату прорвало видавництво «Ярославів
Вал» – з доброї волі Михайла Слабошпицького побачила світ поетична книга
«Вертоград». Вона, поряд з іншими поетичними книжками, номінувалася на Державну
премію імені Тараса Шевченка. Потім у цьому ж видавництві вийшли романи
«Стигма», «Привид Шекспіра», «Спроба жити», зовсім свіжа книга віршів «Вежа». В
«Українському письменнику» за допомогою Спілки письменників, зокрема Володимира
Яворівського та Анатолія Крима, видав поетичну книгу «Сплеск весла». Для
подальших видань, на які сподіваюся, потрібні кошти. Маю надію, що вони
з’являться. Треба над цим працювати. Зокрема, деклароване законом авторське право
треба реалізувати, аби воно діяло не лише у сфері шоу-бізнесу, естради і

т. ін., а й захи­­­­­щало
прозаїків і поетів, їхнє право одержувати матеріальну винагороду за оприлюднені
твори, байдуже, яким способом – книжкові видання, читання в ефірі теле- і радіо
простору. Хоча надії на це у час, коли зубожіла вся українська періодика, ледве
дихають видавництва – примарні. «Коли чую слово «культура», я хапаюся за
пістолет», – казав один з поплічників фюрера. Схоже, фраза ця не вмерла…

 

Валерію Федоровичу, нині тільки і чути про
«розкрутку». Якщо зазирнути в Інтернет, то можна побачити, що Ви зовсім не
піаритеся. Чому?

Нині рекламується
все, шпальти газет і журналів забиті рекламою, вона переслідує нас на кожному
кроці, бомбардує з екранів телевізорів, плаває на хвилях радіо. Але ставити
поряд із жіночими прокладками, памперсами, 
засобами проти лупи рекламу художньої літератури? Даруйте. Гадаю, що
справжня література знайде і знаходить свого адресата в інший спосіб. Інтернет?
Можливо.

Гірше інше. Я
згоден з Юрієм Щербаком, котрий вважає, що вплив художньої літератури на
суспільство різко впав. Час інший, суспільство інше, комерціалізація нав’язує
читачеві сумнівні смаки, дешеві цінності. До справжньої поезії і прози глянцеві
і всілякі інші видання на прилавках не мають найменшого стосунку.

Інколи думаю: а
може, й добре, що справжня література стає елітарною, відрізаною від «попси».
Треба, щоб колеги тебе і написане тобою поважали, а решта, зокрема реклама, –
один із способів дебілізації, оглуплення. Як вам така картинка:
дебіл-інтелектуал з книжкою якоїсь Донцової в руках? Треба себе поважати.

 

Яке нині місце у Вашому творчому «раціоні»
займають фантастичні й гумористичні твори?

Нині – жодного.
Фантастика і чорний гумор у нас – на кожному кроці. Читайте газетки «Сегодня»,
слухайте останні новини. Чи не складається у вас враження, що живемо в якійсь
фантомній, не своїй державі?

 

Розкажіть про співпрацю з композиторами. Чи
з’являються нові пісні на Ваші вірші?

Колись Олександр
Білаш написав на мої слова пісню «Відлітають журавлі». Давно це було. На його
прохання подарував книжку віршів, уже не пам’ятаю, яку. Олександр Іванович,
прочитавши, з прямотою римлянина сказав: «Дуже вони в тебе розумні, вірші. Для
мелодії потрібне інше». Я його зрозумів.

 

Долі персонажів Ваших романів «Стигма», «Привид
Шекспіра» віддзеркалюють не таку вже давню, мало не вчорашню нашу історію.
Головні герої – люди так званих вільних професій. У «Стигмі» це художник, якому
пощастило втекти з концтабору соцреалізму, стати в еміграції відомим митцем.
Повернення в нову Україну, до батьківського гнізда для нього хвилююче, хоча й
не безпроблемне. У романі «Привид Шекспіра» діють режисери, актори, державні
службовці вищого рангу, військові. У цьому театральному, трохи маскарадному
світі, провінційному і столичному, вирують непідробні пристрасті, без яких
життя не таке цікаве і драматичне. Що б Ви могли додати до цього? Якою є
стрижнева проблематика Ваших романів?

Стрижнева
проблематика?  Трохи дивне запитання.
Мені здається, що твори ангажовані, з наперед заданою проблематикою
нежиттєздатні. Мені найперш було цікаво стежити за життям персонажів, за
свободою і несвободою їхнього вибору в тих чи інших ситуаціях і обставинах.
Споконвічна боротьба добра і зла, що відбувається в їхніх душах. Персонажі поводили
себе чи так, чи так, і, повірте, я не смикав їх за ниточки сюжету – все
відбувалося ніби з моєї волі, але подеколи – всупереч. Проблема – сама людина,
її світле начало і темні пристрасті, прийняття чи неприйняття нею дійсності, що
оточує, диктує, вимагає.

Проблема вибору,
честі, а не безчестя, справжності, а не фальшу, конформізму й конконформізму.

Мабуть, так…

 

Знаю, що Ви пишете ручкою на папері, тобто з
комп’ютером зовсім не дружите. Розкажіть про Вашу «технологію».

Не  хочеться 
мати  справу з клавіатурою. Лежить
поряд з секретером неввімкнений ноутбук, 
майже всі радять подружитися з ним, але щось не тягне. Може, колись,
хоча шкода того малого часу, що лишився. «Паркер», «Вотермен», проста кулькова
ручка – звичні, надійні.

 

Ви почали працювати на початку шістдесятих, а то
був дивний, обнадійливий час… Які тоді були найбільші сподівання-ілюзії і
зневіри?

Тоді не було
ілюзій. Але й зневіри не було. Змагалися, як могли, з панівною ідеологією,
прикриваючися фіговими листками «протяжних» віршів чи «оптимістичними»
оповіданнями. Короткочасна «відлига» часів Микити Сергійовича Хрущова дуже
швидко закінчилася льодовиковим періодом. Було якесь майже спортивне,
мисливське бажання обійти, пошити в дурні цензуру, що дорівнювала владі. Не
допускали до себе і думки про примирення з існуючим станом речей, намагалися не
бути конформістами. Цей процес триває й досі. Інтелігенція за своєю природою –
опонент будь-якій владі, бо саме поняття «влада» майже ніколи не дорівнює
поняттю «справедливість».

 

Як би Ви означили теперішній стан України?

Це дуже точно, як
на мене, визначив Юрій Щербак: літак, потужний повітряний  корабель 
у  загрозливій зоні
турбулентності. Метафора? Швидше – діагноз.

 

Валерію Федоровичу, колись Ви написали такий вірш:

«Перебудь малі й великі біди,

трохи щастя зачерпни у ківш,

бити вчись, навчись лишатись битим,

викопай криницю між пісків,

 

кинь сім’ю, навік утрать кохану,

сина відпусти в незнану путь,

будь тверезим, безнадійно п’яним,

спробуй таїну життя збагнуть,

 

дружбі вірним будь, неначе лицар,

друзів призабудь у суєті,

благородним будь, байдужим, ницим,

все спізнай у грішному житті,

 

а тоді вже, на вечірнім прузі,

підбери самотнє кошеня

і скажи тоді коханій, друзям,

синові: «Глядіть: воно – це я…»

А що б Ви порадили молодій людині, яка виходить на
дорогу письменництва?

Будьте готові до
випробувань. Не гніть хребта. Самовдосконалюйтесь, взоруйте на вершини. Вірте у
себе і друзів. Працюйте. Тримайтеся. Не будьте ані нахабами, ані прохачами.
Хоча… Всі ці настанови – порожній звук, коли бракує хисту. Нематеріальна,
химерна це матерія – література. Важка. Неприбуткова в будь-якому розумінні.
Безнадійна. Найліпша. Найпривабливіша. То ілюзія, що її обирають. Обирає вона.
Не радійте, якщо це станеться з вами. І не сумуйте. Час покаже, чи тією дорогою
пішли. Нагадаю наостанок рядки Леоніда Кисельова (не перекладаю, бо в
найліпшому, найадекватнішому перекладі поезія втрачає, а ці рядки поет написав
свого часу ще російською):

«Игра в слова – нелегкая пора,

В ней правила таинственны и строги.

Лишь поначалу кажется, что строки

Соскальзывают с кончика пера…».

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!