“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
Розкажіть, будь ласка, як ви опинилися у світі письменства? Який у вас був «старт»?
Моя творчість починалася з віршування: шкільного, раннього. З чим я ховалася від рідних і всіх навколо. Перший прозовий твір написався під час навчання в КДУ ім. Т. Шевченка на факультеті журналістики. Помирав мій дід, Євхим Шовкун, і переказав, щоб я приїхала.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Всю ніч ми з ним проговорили. В основному про війну. А вже на світанку я попросила діда заспівати його улюблену пісню «Ти сина не впізнала і мужа свойого…» Це про повернення через багато років сина й чоловіка з війни до вже постарілої жінки.
Через тиждень дід помер. Я їхала з похорону прямо на заняття в університет (мала дозвіл всього на день), а та, дідова пісня, не відпускала і налягала на душу. Ішла з метро «Університетська» і плакала, а пісня прямо кричала у мені. Я присіла на побіленому фундаменті біля ботанічного саду і почала писати. Сльози капали на блокнот, а я писала.
Це було на третьому курсі, коли проходила школу майстерності у «Сільських вістях». Назавтра мала нести чергову свою роботу куратору, редактору Івану Васильовичу Сподаренку. А нести було нічого. В надії, що зарахується, тихенько, щоб не зустрітися з куратором, через секретарку передала оте, написане крізь сльози – новелу «Сон». Мовляв, передасте, бо мені треба кудись там бігти. У четвер виходила газета. І чомусь у той четвер усі викладачі (четвергові) здивовано дивилися на мене, ніби вперше бачили. А потім хтось спитав: «А ти сьогоднішні «Сільські вісті» бачила?» Я на перерві побігла купити газету. А там надрукована моя новела.
Коли наступного разу зустрілася з Іваном Васильовичем, він привітав мене з творчим початком і порадив: «Нікому не давай себе правити. Ти – готовий письменник». З того часу правки довіряю лише собі. Довго правлю і довго мої твори влежуються. І саме з того часу почалася моя творча проза.
Що вас надихає сісти за ноутбук чи блокнот і творити нові історії? Які моменти або люди змушують ідеї з’являтися ніби самі?
Переконана, коли народжується письменник, то разом з ним народжуються і його теми. Для їх реалізації напрацьовується життєвий досвід та знання. Я ніколи не шукала тем, вони живуть у мені, а у відповідний момент просяться на світ. Цілі сюжети стають перед очима, герої, образи…
У багатьох моїх творах є прототипи героїв. Хоча типажі формує досвід. Головний герой роману «Смарагд» виписаний із реальної людини, яку я добре знаю і яка надавала мені багато матеріалу для роботи. Довелося багато працювати з «афганцями», досліджувати Афганістан. Прочитано купу літератури про цю країну. Тоді ще не було Інтернету, зате були бібліотеки. Напевно, щось вийшло, бо коли у місті Прилуки була зустріч з читачами, прийшло багато «афганців». І перше, що вони у мене запитали, де саме я була в Афганістані, в якій частині? Коли я сказала, що не була в Афганістані, вони не повірили.
Під час роботи над романом «Суча дочка» довелося познайомитися з величезною книгою «Лікарські трави України». Шукала справжніх знахарів, які не тільки розповідали про свої знання, а й дозволяли поспостерігати за тим, як вони лікують, ворожать чи шепчуть. Молитви теж справжні. А Степанида повністю списана з реальної жінки, яку я знала. Домисел звичайно ж присутній: більше чи менше. Залежно від теми. А яка література без домислу?
Розкажіть про свій процес: ви плануєте все до дрібниць, чи інколи творите на ходу, за натхненням?
Тепер пишу, в основному, взимку, коли немає роботи в городі та в саду. А раніше, ще до пенсії, писала, коли випадало. Більше вночі. Записи роблю завжди, якщо спадає щось на думку. Блокнот і ручку ношу в кишені. Буває, що записую на межі городу. На просторі приходять гарні думки. Записи роблю і вночі. Працюю теж часто вночі, коли у світі тиша.
Чи є у вас якісь забавні ритуали або звички під час роботи над текстами? Наприклад, кава, музика, чи танці навколо столу?
Кава і музика. Причому до кожного твору – різна. Часто це пісні: українські, у виконанні Івана Козловського і Бориса Гмирі, Квітки Цисик, був період церковного співу (Максим Березовський), «Реквіум» В. Моцарта, акордеонні мелодії. Зараз інше: українські народні пісні без музичного супроводу. А колись, коли сідала писати роман «Суча дочка», перед тим весь час хотілося перетасувати й розкидати колоду гральних карт. Тільки після цього легко писалося.
Чи є у Вас задуми, початки, незавершені уривки, до яких Ви ніколи не повернетесь і які ніколи не стануть закінченими художніми творами? З яких причин не стануть?
Є започатковані роботи, які не написалися і вже не напишуться. Я їх не раз перечитувала, але вони для мене втратили актуальність і значимість. Думаю, і читачам вони теж будуть не цікавими.
Чи були у Вас періоди розчарування життєвим вибором – вибором письменницької долі?
Були. Відмовлялася від кар’єри на користь літератури. А потім – бідність. Доводилося обробляти землю, тримати підсобне господарство, аби діти мали що їсти, бо на хліб грошей не було, а було безробіття та важка фізична праця. І нічого, крім злиднів. Сьогодні я теж не в захваті від своєї письменницької долі. Але вже, що Бог дав.
Коли Вам не пишеться, що Ви робите?
Потрошку працюю в саду і на городі. Город – це простір самотини, лелек, (їхніх гнізд тут дуже багато) тиші, роздумів, блокнота в кишені. А ще тихої радості, що земелька родить і взимку ти не голодуватимеш, бо буде картопелька, огірок і все, до чого ти доклав своєї праці. Варю їсти, прибираю, читаю, слухаю музику чи дивлюся гарне кіно. Багато спілкуюся з дітьми та онуками.
Найбільше читачі Вас знають по роману «Суча дочка», чи планувалось його продовження?
У свій час харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля», яке вже кілька разів видавало і перевидавало мій роман «Суча дочка», наполягало, аби написала продовження цього роману. Підготували договір з гарним авансом і дали на написання півроку, і це тоді, коли сам роман «Суча дочка» був написаний протягом чотирьох років. Я відмовилася. На той час мене захопила інша робота. Та й все, що хотіла сказати людям в тому романі, вже було сказане.
Чи можете порадити якийсь особливий рецепт викликання натхнення (дотримання творчого біоритму, читання доброї художньої літератури…)?
Не знаю жодного рецепту. Сама відчуваю, коли треба сідати писати. Відчуваю по тому, як у мені народжуються фрази, приходять думки, починаю бачити своїх героїв. Просто сам твір напосідається, аби я працювала.
І наостанок: що порадите тим, хто тільки мріє стати письменником? Який ваш «секрет виживання» у світі слів і рядків?
Бути чесними у творчості й не поспішати. Бажаю здоров’я і надійного мирного завтрашнього дня. А ще – любити. Любити свою родину, свій дім, свій вибір, своє місто чи село, землю наших батьків.
Спілкувалась Марина Антощук
hvilya.com
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.