“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
ІНТЕРВ’Ю З ПИСЬМЕННИЦЕЮ, ОЧІЛЬНИЦЕЮ ШЕВЧЕНКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВІДНИКА В КАНЕВІ ВАЛЕНТИНОЮ КОВАЛЕНКО
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шановна пані Валентино, Ваші творчі обрії вельми різноманітні і яскраві. Колись Михайло Драй-Хмара написав: «Люблю слова ще повнодзвонні, //як мед пахучі та п’янкі…». Коли Ви відчули в собі силу слова й те, що створюєте ним щось значиме?
Почну з того, що
Моє літо
засіяне приворот-зіллям:
шукаю цілющих слів,
аби привернути
душу – до любові,
матір – до дитини,
щастя – до нещасного,
волю – до невільного,
людину – до людини,
а всіх разом –
до найсвятішої ікони –
УКРАЇНИ.
Кладу за неї
своє приворот-зілля,
щоб привернулась їй цілюща сила,
або ж – нікчемна з мене
знахарка!
Отак і знахарюю все свідоме життя. А те, що моя поезія таки чогось вартує, відчула раптом після публікації «З любові» про мою першу однойменну збірочку-метелика (1993) у вельми поважному журналі «Кур’єр Кривбасу», редактором якого є неймовірний Григорій Гусейнов. Автором тієї статейки був Анатолій Лучка. Гарно написав про мої творчі проби, щирцево. Окрилив мене. Згодом Людмила Тараненко як очільниця Черкаської обласної письменницької організації наголосила на тому, що я визріла до вступу в члени НСПУ, оскільки вже про мене пишуть такі «авторитетні видання». Далі були «Трунок сварожого рога» і «Перелесниця», на які захоплено відгукнулися і Степан Процюк, і Михайло Слабошпицький, і Ніла Зборовська, і Микола Негода, відзначивши моє розкошування у слові.
Якою була Ваша перша публікація в пресі? Що стало життєвим поштовхом до неї?
Ооо, то була цікава передісторія. Мріяла я в дитинстві бути казкарем «Андерсеном», згодом – учителькою української мови, далі – артисткою, і вже у сьомому та восьмому класі бажання побільше пізнати й побачити світ прихиляло моє єство до професії геолога. Однак «піднесені» мрії опустили мене на землю, коли після нашої самгородської восьмирічки Смілянський харчовий технікум став для мене мало не пеклом, хоча на початку почування студенткою факультету «Обробка металів різанням» (буцім із майбутньою роботою в конструкторському бюро) обнадіювали – словом, не доїть корів та не «місити гною», як місили батьки.
Чорт ногу зломить, які то там були науки, «інородні» моїй гуманітарній направі! Хімія, фізика, креслення, металознавство – і все, уявіть, російською мовою! – що мене й перетворило з ініціативної відмінниці в «тупеньку» студенточку, що перебивалася «с двойкі на тройку» (ось вам приклад русифікаторської політики!). Однак незвичність ментилятися десь «у хвості» примушувала діяти, проявляти себе в чомусь іншому, привертати до себе увагу. Не бути врешті-решт «сірою масою»! Гасло із славнозвісної пісні «Кто бил нічєм, тот станєт всєм» докорінно треба було змінити «під мене». У селі я була «всім» — співала і декламувала, їздила на всілякі конкурси й олімпіади, починаючи від предметних і закінчуючи спортивними, була головою ради загону – а тут стала «нічим». Отоді й з’явилося бажання – надіслати до газети «Червоний стяг» свою «Берізку» («Посадила я берізку біля хати…»). Я і досі подячна нині покійному редактору Василеві Гиричу, що звернув на мене увагу й подарував неабияке відчуття моєї окремішності у тому чужому для мене світі. Хоча, зізнаюся: сюжет вірша був висмоктаний із пальця, бо ж… ніякої берізки я не садила. Проте невеличкої слави таки зажила. Навіть викладачка технікуму, «хімічка», зробила мені замовлення: написати що-небудь про хімію до стінгазети. Російською мовою, звичайно ж. Я й написала. Але вона не надрукувала того вірша, бо образила її – що від її предмета «бутілєном мозг пропітан твой!…».
Літературна творчість – це спосіб життя чи щось більше?
Це сенс і смисл буття. Це той духовний прикорінь, який глибоко вкопаний у рідний світ і міцно мене тримає на прив’язі. Не уявляю себе поза Словом.
Як відомо, Ви є авторкою не лише поетичних збірок, а й літературознавчих розслідів із питань психології літературної творчості відомих українських письменників, авторкою-укладачкою ряду літературних антологій, а також навчальних підручників та посібників для вчителів і школярів із літератури рідного краю. Розкажіть читачам про цю свою діяльність. Хто Ваші літературні навчителі?
Починалася моя творча писанина із сільської печі – з кумедного віршика «Виглянуло сонце – усе облило…». Здивовані батьки (тато – будівельник, мама – доярка) підхвалили. Далі мої фантазії підтримала вчителька Самгородської початкової школи Ганна Євменівна Руденко (про цю оказію написала я у повісті «Копанка в бережині»). У старшій школі муки творчості лишилися, на жаль, поза увагою педагогів.
Далі спиналася на ноги у розумінні природи поезії – від смілянських «тясминців»-літераторів, яких представляли Василь Гирич, Олексій Пухний, Олекса Бакуменко, Василь П’ятун-Діброва, Анатолій Горбівненко. Та найперше того ремесла усвідомлено вживила від смілянського поета, машиніста локомотивного депо Миколи Дуденка, який доступно пояснив мені «кухню» створення вірша і на один із моїх «політичних» по-дружньому порадив: «Навіть у вірші про кохання можна показати політику. Не пиши про неї так атрибутивно».
Це була «смілянська» школа кінця 80-х років. Згодом, коли у 1986 році переїхали з чоловіком у Черкаси, там підставили своє професійне літературне плече: Валентина Кузьменко, Кость Світличний, Сергій Носань, Людмила Тараненко, Микола Негода. Відтак, народилося моє перше книжченя «З любові». Згодом Григорій Білоус напоумив описувати власний процес народження творчих задумів, природи натхнення, що допомагатиме вчителям і учням заглиблюватися у щирцевий, джерельний світ слова митця, відкривати заховані в ньому смисли. Так народилася автобіографічна повість «Такий мій рай».
Спрагою літературознавчих пошуків запалив мене Володимир Поліщук, талановитий земляк-літературознавець, спочатку мій викладач, а згодом – колега, завідувач кафедри української літератури і компаративістики нашого ЧНУ ім. Б. Хмельницького. Саме від його неймовірної енергії як дослідника я вчилася бути науковцем. Ті муки, зізнаюсь, зовсім за короткий час почали давати мені неабияке відчуття насолоди через віднайдення нових смислів у глибинах науки про Слово. Саме його відкриття сотень імен митців нашого краю, без перебільшення, стали для мене стимулом для літературознавчих зацікавлень. Тоді й написалося з мого досвіду педагогічного і літературно-творчого ряд посібників і підручників для вчителів та літературно обдарованої молоді: «На осонні слова», «Поетичний гербарій»; «До щирця поетичного слова», «Роду криниця віща» та ін., а також уклалися антології творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва «Криничка», «Антології творів письменників Черкащини про Другу світову війну», «Антологія творів письменників Черкащини про Тараса Шевченка». «Шевченковий блокпост. Антологія воєнної лірики»; упорядкувалися твори Івана Виргана і Тодося Осьмачки; написалися психоаналітичні розсліди про творчу лабораторію П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, М. Драй-Хмари, О. В. Доманицького, Т. Осьмачки, І. Виргана, О. Влизька, В. Симоненка та ін. А згодом – заглибилася ще й у родовід геніального поета, мого земляка зі Смілянщини Тодося Осьмачки («Русалко з куцівських ярів»)…
Із захопленням читала Михайла Слабошпицького і смакувала його стилем літературних розслідів, бо так він мені суголосив! Надихалася філософією шевченкознавчих осягів Василя Пахаренка… Підглядала, аналізувала, освоювала – і шукала своє (аби окремішне!) «писання».
А ще – незабутня Ніла Зборовська… Вона мала неабияку здатність вглядатися в глиб людської душі і духу своїми зелено-карими відьмацькими очима. Кожне слово, мовлене в бесіді, вона якось особливо вимірювала і надавала йому сенсу. Ніла вміла звернути увагу на такі репліки і жести, які з’являлися в тобі мимоволі, й тоді вони, ті репліки і жести, пояснювала так, що раптом (подібно інсайту!) ти самовідкривався! Так сталося з моєю любовно-еротичною збіркою «Перелесниця». Після її прочитання Ніла, хоч і мало зналися ми, напрочуд тонко розгадала мої найпотаємніші чуттєві порухи. Саме в бесідах зі Зборовською я вчула справжнє захоплення її психоаналітичною методологією, бо ж славнозвісний «Код української літератури» був по-справжньому прожитий її тонким жіночим чуттям і глибоким інтелектом національно свідомої українки. Перевернувши за дві сотні літ наш національно-культурний ґрунт, вона змогла знайти те, що саме нас має зцілити, повернути до себе – це зміцнення духовної мужності, підсилення в нашому національному контексті ролі чоловіка, мужчини… А як педагогові (я викладала українську літературу в Черкаському національному університеті й активно писала підручники і посібники для школи), радила для глибшого осмислення рідної літератури – учити молоде покоління нарощувати свідомість, орієнтуючись на наших вітчизняних психоаналітиків: Франка, Потебню, Овсянико-Куликовського… і «менше заглиблюватися в наші темні закутини».
Що Вас надихає на творчість і як вона вам допомагає тепер, під час війни?
Років зо дванадцять я не писала поезії: замінювала прозою, науковою роботою, укладанням антологій, написанням навчальних підручників… Думала: виписалася, сказала все, чим боліла і раділа. Зжилася з думкою Миколи Негоди, що поезію треба писати, поки є свіжі враження, бо в старшому віці (говорив про себе) – не буде такої розкоші.
І тільки в обставі Тарасової Гори (де працюю з 2020 року) за два тижні до початку повномасштабної війни відчула, як щось передчуттєво глибоко зойкнуло – і природно потекли рядки:
Читаю Шевченка. У сивому глибі-схові
Себе оббуваю. Своє начуваю пРА…
А в кінці:
Читаю…, а в груди пугукнув північний сич –
І степ чорноземно на подих терпкий поближчав…
І клином зійшлися світи на ВкРАїні. На рать.
І згуком чернечим гуртує до зброї гоРА.
Отож, мені Шевченко подав сигнал тривоги. І Слово прорвало греблю мовчання. І з болючих вражень (біль більше в’яже!) невпинним плином рушило: «Буча катована», «Так рясно болю в цій весні, як рясту…», «Біла Русь, а ти ж мені ще біла…», «Що тобі, дядьку, там, в петербурзькій закуції?, «Доволі слинить феесбешні ряси», «Не смій до мене сікатись, москаль»…
Поезія мене пробудила, почала оздоровлювати. Я відчула неабияке змужніння, силову точку слова, яке мене підважило, укріпило, розправило мені творчі крижі… Десь зі щирця народної мови моїх самгородців джерельно височилися слова, які відразу ж привернули увагу моїх читачів і слухачів: мовляв, де ти їх береш? Чи не зі словника Грінченка? «Ні, – кажу, – у тому словнику такого не знайдете…». Словом, із глибу рідною мовою пращурів почали промовляти до мене епохи: ми – сильні, бо ми – тутешні. Орії переможуть орків!
Війна оприявила і всю українську ґандж, і всю звироднілість московських зайд та їхню одвічну ворожість до світу українського. Знову защеміли проблеми пам’яті Роду, відступництва, зради… Зринули-нагадалися і давні міфологічні заклинання, і колискові, і голосіння, і вишіптування бабів-прабабів… І всі оті «помічні сили» зактивізувалися в моєму світі задля боротьби з лютим ворогом. Задля нашої Перемоги. Чую, як потужнію зі своїм народом. І цим щасливію і надихаюся. І долаю ляк за долю України.
Ви є однією з духовних охоронниць нашого культурного надбання в особі в.о. генерального директора Шевченківського національного заповідника у м. Канів, а це, враховуючи війну, дуже важка робота. Розкажіть про неї.
Антимосковська риторика Шевченкового Слова сьогодні зрідні духом кожному українцеві. Шевченко, як духовний блокпост, як вогнева позиція, мобілізує, надихає, мотивує… Шевченкові довіряють, тому Тарасова гора в Каневі є силовою, вершинною точкою гуртування свідомих патріотичних сил.
І це потроює відповідальність тих, хто тут працює.
А тим паче – коли війна. Вона диктує умови існування і часто непопулярне ухвалення рішень.
Сьогодні активно відвідують Тарасову Гору наші захисники, переселенці, які вперше побували біля Святині. Уроки національної єдності дають потужне емоційне підґрунтя школярам і студентству. Неабияк активізувалися делегації послів із багатьох країн світу – побачити і відчути нашого духовного Провідника. Тож стараємося через змістовні україноцентричні заходи оприявити націєтворчий феномен Тараса Шевченка, історію Тарасової Гори, аби всьому світу довести самобутність українців.
З моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну наш Заповідник, як і інші українські музеї, зіткнувся з надзвичайними викликами: як захистити та зберегти свої колекції та фонди, пам’ятки історії та культури, автентичність природних ландшафтів… Бо ж саме Меморіал Тараса Шевченка в умовах прямої російської агресії перебуває в особливій небезпеці.
З першого дня війни з колективом демонтували в музеї Т. Шевченка задля збереження експозицію життєтворчості та повернення Поета в Україну. Натомість у виставковій залі цокольного приміщення представили її в скороченому варіанті, бо ж відвідувачам важливо відчути енергію речей і картин, пов’язаних із Кобзарем. Отож, після війни мусимо представити оновлену експозицію, увиразнену національними українськими наголосами архітектора Василя Кричевського та його учня Петра Костирка. Свого часу ті наголоси були «зміщені» регіоналівською владою в особі Лариси Скорик у бік стирання-затирання національних рис…
В аспекті збереження пам’яток Заповідник має проблеми з нікчемно зробленою гідроізоляцією в 2010 році у музеї Шевченка, через що ось уже 14 років стіни цокольного приміщення вражені грибком від надмірного затікання дощами. У вкрай критичному стані перебуває історичний музей (приміщення торгових єврейських рядів кінця 19 ст.), потребує реставрації музей народного декоративного мистецтва… Всі ці об’єкти ще у 2021 році потрапили до списку з «Великої реставрації», та, на жаль, завадила війна. А це ж породило і ряд проблем, пов’язаних із порушенням умов зберігання фондової колекції та загрозами здоров’ю працівників і відвідувачів. Думаю, цієї осені бодай протиаварійні роботи будуть зроблені…
Дякувати Богу, підставляє потужне плече Німеччина, спроваджуючи вже третій рік поспіль гуманітарні вантажі з пакувальними матеріалами, технічними засобами для порятунку українських музеїв. Тож завдання керівника закладу – забезпечити необхідними умовами збереження.
Важливі для Заповідника і декомунізаційні процеси: рухаємося у вирішенні проблеми перепоховання Гайдара, пам’ятник і могила якого перебувають у нас на балансі. Сьогочасно назріла проблема видворення з України церкви московського патріархату. Тож болить Успенський собор, де у травні 1961 році було відспіване тіло Тараса Шевченка після його повернення з петербурга. Зараз держава на підступах до включення собору у реєстр пам’яток після рішень суду щодо повернення як незаконно переданого московському патріархату. Стоїмо з колективом на думці, що Собор під крилом Заповідника був би потужним туристичним об’єктом, пам’яткою тисячолітньої історії України.
Украй важлива волонтерська робота: донатимо для наших воїнів на їхні потреби, плетемо сітки… Господи, хто б міг подумати, що порожні від експозиції зали музею Тараса Шевченка колись будуть слугувати для допомоги фронту! Але то – свята справа.
Попри ряд проблем, продовжуємо провадити науково-дослідницьку роботу, організовувати конференції у різних форматах. За моєї ініціативи був відновлений випуск газети «Чернеча Гора» та заснований збірник наукових праць «Наукові записки Шевченківського національного заповідника».
Словом, тримаємо внутрішній гуманітарний фронт. Рухаємося до 100-літнього ювілею Заповідника, який відзначатимемо у 2025 році. І до Перемоги.
Чи може митець впливати на політику? Яка, на Вашу думку, його роль під час карколомних змін у державі? Якими мають бути українські митці під час війни?
Митець є невід’ємною частиною національної політики, тому не лише може, а й повинен на неї впливати. Бо він володіє тією живоносною енергією, що єднає, за Шевченком, «і мертвих, і живих, і ненарожденних» – СЛОВОМ. А слово – то глибока пам’ять, що допомагає нагадатися, самоідентифікуватися, віднайти і втрачені смисли, і замовчуваний чи загублений досвід – саме через переживання історії, у нашому випадку, кривавої історії війни з росією, яка кількасотлітньо запроваджувала ідеологію інфікування українців вірусом малоросійства, системно вихолощувала українську національну культуру, позбавляючи її самобутності… Тож сьогодні справжній митець слова – то ЗНАХАР, який мусить взяти на себе місію оздоровлення українського суспільства, враженого москальською «бешихою». То, як хочете, духовний провідник, живописець знакових подій… Справжньому митцеві, який болить Україною, – довіряє народ. Тут згадаю, як у 2014 році, після Революції Гідності, радикально налаштоване народне віче після втечі голови Черкаської ОДА С. Тулуба раптом обрало мене головою обласної ради. Я стала першою жінкою на цій посаді в області і єдиною на тоді в Україні. Попри певні, складені в суспільстві упередження щодо жінок на високих керівних посадах та й щодо поетів як людей тонкої душевної організації… Наголошу: у тому часі був високий запит на чесне україноцентричне керівництво. І свій вплив поетичним словом на мобілізацію національних сил я добре відчувала.
Чи можете визначити головні наголоси своєї творчості?
Головний наголос – щирцева Україна. Відтак, живописання ідилії українського світу задля народження його витокової енергії в слові – з рідного роду, рідної хати, рідного села, щирцевої пісні, із зілля землі праотцівської, в обставі яких – мені природно, живосильно. З неубутньої Любові. Задля народження і вічного вікування.
Якою Ви бачите Україну після Перемоги над ворогом?
Світоцентричною. Тим рятівним осонням, що сконцентрує навколо себе величезне силове поле добротворчої енергії демократичних світів, які витіснять імперії зла. І хоча
…Буча катована
Бухкає боляче в груди…–
Виживем, вистоїм!
Є ми завжди і будем!
Редакція «Української літературної газети» щиро вітає Вас, шановна пані Валентино, із ювілеєм, зичить невичерпного творчого лету, вдячних читачів і мирного неба!
Спілкувався В’ячеслав Гук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.