“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
Наприкінці 2020 р. вийшла книга Валентина Северинюка «Отак ми дружили з Москвою» (Северинюк В.М. Отак ми дружили з Москвою: поема-хроніка. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2020. – 168 с.). Це твір про передумови теперішньої російсько-української війни, що спричинена, на думку автора, у тому числі й історичними прецедентами політичної та морально-психологічної агресивності офіційної Москви упродовж віків її історії. У поемі наведено факти дискредитації російською владою українських політиків, зневаження історико-культурних, ментальних відмінностей між «великоросами» та «малоросами», штучної асиміляції українського населення у XVII– XX століть. Твір унікальний не лише тим, що написаний по гарячих слідах воєнних 2014-2016 рр., а й тому, що містить понад 200 коментарів та інших приміток до поетичного тексту. Написання книг у жанрі поетичної документалістики (як його визначає сам автор) вже стало своєрідною ознакою літературного стилю В. Северинюка. Нагадаємо, що цією ж особливістю позначена і його історична поема «Україна козацька», котра стала відомою в Україні кілька років тому. Зазначена жанрова оригінальність для автора є закономірною, оскільки В.М. Северинюк – поет і науковець: доктор політичних і кандидат історичних наук, професор. Звертаємося до нього з проханням дати коментар до опублікованої поеми-хроніки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Валентине Матвійовичу, в 2014 р., коли Ви розпочали писати поему, Росія вже вела війну проти України. Що стало безпосереднім поштовхом для створення поеми?
Первісний поштовх до написання книги виник на рівні емоційної реакції на події лютого-березня 2014 р. На той час російський спецназ уже захопив Верховну Раду Автономної Республіки Крим, і невдовзі (16 березня) в умовах фактичної окупації півострова агресор руками місцевих колаборантів провів злочинне дійство, назване «референдумом» з метою загарбання частини території суверенної Української держави. Я (як історик і політолог) відчув і усвідомив глибину нової трагедії, перед якою постала Україна. Одразу почали пригадуватися різні мовні штампи ще радянської пропаганди про «возз’єднання України і Росії», про «зразкове вирішення в СРСР національного питання», внаслідок чого нібито постала «нова історична спільність – радянський народ», про «двоєдиний процес розквіту і зближення націй» тощо. Люди мого покоління були виховані на вірі у «святість» цих понять і у правдивість та незворотність шляху, який вони відображали. Як відомо, після розпаду Радянського Союзу Російська Федерація проголосила себе його «продовжувачем і правонаступником».
А головно, зринули в пам’яті рядки ще чинного у 2014 р. Договору «Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», що був укладений 31 травня 1997 р. у Києві. Із 41 статті документа найважливішими (звісно, з погляду цивілізованих країн, які неухильно дотримуються міжнародних зобов’язань, а не цинічно їх зневажають) були статті 2-га і 3-тя: «Високі Договірні Сторони <…> поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів»; «…будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності <…>, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи…» Як показав 2014 р. (і підтверджується, на жаль і сьогодні) кожне слово і кома цих обіцянок Москви були нещадно розтоптані озброєними «зеленими чоловічками», що прийшли «з-за порєбріка». І це не стало історичним винятком. Влада Кремля і раніше, починаючи з 2-ї половини XVII ст., не шкодувала проти нас озброєних «вежливых людей», як про них висловився теперішній глава Росії.
Отже, із знання історії, із риторичного запитання «Невже це можливо тепер?», із печальної іронії-констатації й народилася у березні 2014 р. фраза «Отак ми дружили з Москвою» – вона стала першим рядком поеми, рефреном-висновком до кожної частини («вірша») та дала назву усій книзі.
Валентине Матвійовичу, у книзі як додаток до поетичного тексту Ви подали свою наукову статтю «Росія: від брата до загарбника (ретроспекція агресивності)». Будь ласка, прокоментуйте її основні положення.
«Отак ми дружили з Москвою» – це назва поеми-хроніки, що є найважливішою і найбільшою частиною книги, і її загальна назва. Крім власне поетичного твору, у ній також уміщений великий довідковий матеріал – коментарі до літературного тексту, без ознайомлення з якими повноцінно сприйняти документальний поетичний твір читачеві буде складно, а в багатьох випадках і неможливо. Раджу також прочитати передмову, у якій я пишу про особистий життєвий досвід і суспільно-політичні реалії в СРСР 70-х рр. ХХ ст. Уміщення в книзі згаданої Вами статті не випадкове. Хоча вона раніше вже була надрукована в наукових виданнях, проте комплексно доповнює тему. Назви її окремих частин говорять самі за себе: 1) «Велич імперії – сила традиції», 2) «Ідейно-історичні витоки російського імперіалізму та його сучасні натхненники», 3) «Українсько-московський союз: конфлікт державно-політичних форм – республіканської та монархічної», 4) «Великороси» і «малороси»: ментальні розломи», 5) «Західноєвропейський вектор політики української козацької еліти XVIII ст. та її критики», 6) «Від війни проти пам’яті – до штучної асиміляції».
Справді, передумови новітньої воєнної агресії Росії проти України слід шукати в минулих століттях російсько-українських відносин, у таких явищах як імперія та імперська влада, у витоках російського імперіалізму.
Офіційно Росія (Московське царство) стала імперією у 1721 р. На той час закінчилася російсько-шведська війна, що тривала 21 рік. У жовтні 1721 р. від Сенату (утворений у 1711 р. замість Боярської думи) та Святійшого Синоду (утворений у 1721 р. замість патріаршого правління) цареві Петру І було «піднесено» титул «Пётр Великий, отец Отечества и Император Всероссийский». Відомо, що одним з царедворців, котрий історично та ідеологічно обґрунтував у своїх книгах («Духовний регламент», 1721 р. та «Правда волі монаршої», 1722 р.) потребу Московії в абсолютній владі, був видатний інтелектуал того часу, колишній ректор Києво-Могилянської академії, а згодом архієпископ Псковський, віце-президент Синоду Феофан Прокопович. Таке рішення як найкраще додалося до офіційної доктрини московських правителів – «Москва – третій Рим», що зародилася іще в першій третині XVI ст. при цареві Василі ІІІ.
Син Василя ІІІ, Іван IV (Грозний), у 1547 р. першим у російській історії прийняв титул «цар». Його бажання перетворитися з князя на царя було натхненне прикладами правителів з давньоєврейської, римської, візантійської історії. Адже «цар» – це трансформоване ім’я римського імператора Юлія Цезаря (лат. Caesar – грец. καῖσαρ (кесар), – цсарь – цьсарь – царь). За влучним спостереженням російського історика кінця ХІХ – початку ХХ ст. Василя Ключевського, Іван IV «у цих образах, як у дзеркалі, старався розгледіти самого себе, свою власну царствену фігуру, вловити в них відображення свого блиску чи перенести на себе відблиск їхнього світла та величі… Він сам для себе став святинею і в помислах своїх створив ціле богослов’я політичного обожнювання самого себе у вигляді вченої теорії своєї царської влади».
Московські правителі від самого початку вважали себе прямими нащадками перших київських князів і намагалися закріпити за собою одноосібне право «зібрати» під своєю владою землі Давньої Русі. Як перший «збирач руських земель» увійшов в історію Іван І, прозваний «Калитою» («грошовим мішком»). Ім’я Калити, котрий правив у 1-й половині XIV ст., царська Росія підняла на знамена своїх зазіхань на серцевинні землі колишньої Київської Русі-України в роки Першої світової війни, коли російські війська вели бої в Галичині проти австро-угорських військ. Головнокомандувач російської армії великий князь Микола Романов (дядько царя Миколи ІІ) 14 серпня 1914 р. виступив зі зверненням «К русскому народу Австрии», де висловлював побажання, щоб Бог допоміг імператору Миколі ІІ «завершити справу великого князя Івана Калити», щоб більше не було «подъяремной Руси», а на землях Східної Галичини було піднесено прапор «единой, великой и нераздельной России». Очевидно, ці ж самі ідеї надихають загарбницькі зусилля й нинішніх правителів московського Кремля – тепер під гаслами «восстановления исторической территории России» и «единого русского мира». Історія ходить по колу…
Коли виявилися перші ознаки принципових розбіжностей між формами державно-політичної влади, що були історично більш притаманними Україні, з одного боку, і Росії, з іншого?
Уже в ході Переяславської ради 1654 р., про яку ми згадували, виявилося глибоке непорозуміння між обома сторонами: Військо Запорозьке на вірність цареві присягнуло, а московське посольство від імені царя присягати у «дружбі» відмовилося. Глава посольства, ближній боярин царя В. Бутурлін, запевнив козаків, що оскільки цар – самодержець, то його слово «непорушне»: якщо він обіцяє не посягати на давні права Війська Запорозького та ще й розширити їх, то цьому належить твердо вірити без окремої присяги.
За цим, здавалося б, церемоніальним «непорозумінням» стояла принципова несхожість між двома формами державності: абсолютистсько-монархічною (московською) та парламентарно-республіканською, до якої звикла українська людність у складі Речі Посполитої і яка утвердилася спочатку на Запорозькій Січі, а згодом, від часів
Б. Хмельницького, – і в Гетьманщині. Це було протиборство (за образним визначенням
К. Маркса, яке не зайве нагадати) «царського батога» і «волі шляхетської», у якому віддзеркалився зміст політичних процесів європейського значення: багаторічних польсько-московських війн за володіння українськими землями.
Лаконічно, але дуже змістовно охарактеризував українсько-російські відносини середини XVIІ ст. видатний український історик Михайло Грушевський: «…Московське правительство, відповідно до прийнятих в московських кругах традицій, у зносинах з новими підданими царя передусім силкувалося можливо піднести його престиж – прищепити їм те, на чім стояв московський лад: поняття, що цар стоїть понад правом, що кожний акт його се ласка, пожалування, що в зносинах його з людьми, які піддаються йому, не може бути відносин рівного з рівним. В українську свідомість, виховану в порядках західноєвропейських, конституційних, такі поняття не містилися…»
За дуже короткий час українці відчули, що значить піддатися під «високу царську руку». Коли наступник Б. Хмельницького, гетьман Іван Виговський, у листі до царя Олексія Романова назвав козаків «вільними підданими», то одержав за це догану та наказ називатися «вічними підданими царя».
Маємо також визнати, що молода національна козацька еліта лише набиралася політичного досвіду, тому припускалася багатьох помилок, часто була нерішучою, лестивою до московської влади, зрадливою, непослідовною та нерозбірливою у виборі зовнішньополітичних орієнтирів розвитку Гетьманщини, а свої власні старшинські інтереси – майнові та кар’єрні – ставила вище суспільних. І Москва цим уміло користувалася. У хід ішло все: розташування на території Лівобережної України (Гетьманщини) військових гарнізонів, пряме втручання у внутрішню та зовнішню політику гетьманів, самовільне стягування з української людності податків, залякування, тюремне ув’язнення, заслання до Сибіру, підкуп, інтриги, моральне приниження тощо.
Але і в цих непростих умовах проявлялося наше прагнення звільнитися з-під влади царату – підтвердженням стала переможна Конотопська битва у червні 1659 року.
Окрім Конотопської битви, ми також пам’ятаємо участь військ гетьмана Івана Мазепи та частини запорожців у битві проти армії царя Петра І під Полтавою у червні 1709 р. А чи можна казати про чітко усвідомлений ідеологічний та дипломатичний спротив української козацької еліти московському абсолютизмові?
Про всю козацьку старшину цього сказати не можна, але стосовно її значної частини – так. Найяскравіший цьому доказ – діяльність наступника І. Мазепи, одного з укладачів знаменитої «Бендерської Конституції» 1710 року гетьмана Пилипа Орлика. Ці «Pacta et Constitutiōnes legum libertātumque Exercĭtus Zaporoviensis» («Угоди та установлення законів і вольностей Війська Запорозького») стали видатним політико-правовим документом тієї пори та окреслили в усій повноті глибоку прірву між ідеологічними поглядами та інституційними особливостями політичних систем Гетьманщини й Московії. Показово, що у квітні 1712 р. П. Орлик звернувся з маніфестом до європейських країн (передовсім до Англії та Голландії) з поясненням своїх політичних планів, зокрема причин його союзу з ворожою для Європи Османською імперією. Додатком до маніфесту був документ – «Дедукція…» («Вивід прав України»). У «Дедукції…» говорилося, що турецький протекторат потрібен Гетьманщині на період її боротьби за відновлення свого суверенітету, у якому має бути зацікавлена також і Європа, бо в разі посилення Москви остання «може змагати до повалення європейської свободи». Тож Європа опинилася перед вибором: відкрито підтримати Козацьку державу й таким чином виграти стратегічно, чи залишитися стороннім спостерігачем і тим убезпечитися в конкретній ситуації, уникнувши конфронтації з Кремлем? Вочевидь, тоді перемогло друге рішення, бо європейські уряди на звернення П. Орлика офіційно ніяк не відреагували.
На міжнародну дипломатію Пилипа Орлика Петро І відповів своїм маніфестом. Його мета полягала в дискредитації українського «гетьмана-мазепинця» в очах європейської громадськості: з подачі Петра, П. Орлик поставав як «боговідступник і зрадник», йому оголошувалося прокляття.
Намагання очорнити діячів української історії – давня і нестаріюча тактика московських пропагандистів. У їхніх колах ім’я гетьмана П. Орлика не втрачає своєї «популярності» й нині. У деяких російськомовних публікаціях можна зустріти такі оцінки «Pacta et Constitutiōnes…»: «комичный результат конституционного творчества», «аляповатый памятник», «сказка о первой украинской конституции», «откровенная ложь, которую следует сдать в утиль… а не отстаивать байку с пеной у рта» тощо. Українцям закидають, що «Филиппа» вони називають «Пилипом», а «канцелярский язык петровских указов» – «староукраинским языком». Більше того, ми нібито безпідставно «приписуємо» П. Орлику його «український патріотизм», бо ж він сам пише в «Пактах…», що мріє колись повернутися з вимушеної еміграції «на свою Отчизну – Малую Россию!» Подібна «критика» далека від науковості. Її апологети свідомо ігнорують хоча би той факт, що в «Пактах…» назва «Україна» у значенні назви Козацької держави та її території згадується аж вісім разів, у тому числі – й формулювання «Україна, наша Батьківщина». Інші назви держави, які зустрічаються в «Конституції», – «Запорозьке Військо та малоросійський народ», «Гетьманська область». Двічі зустрічається вислів «українські міста», один раз – «українські землі».
Ще одним улюбленим прийомом політичних маніпуляторів і диктаторів є війна проти історичної пам’яті, і вона також має давню історію.
Сьогоднішня московська влада залякує російських громадян «київською хунтою», «укро-нацистами» «людиноненависницькими бандерівцями» та іншими видуманими нею міфами. Ці спроби навіяти страх перед Україною виглядають як відголосок ще тих далеких подій, коли у 1618 р. Петро Сагайдачний на чолі козацьких загонів разом з військом польського королевича Владислава підступився до московського Кремля; коли під Конотопом козацьке військо розбило російську армію і цар Олексій Романов збирався тікати «аж за Волгу»; коли Іван Мазепа у жовтні 1708 р. перейшов Десну та з’єднався зі шведським військом Карла ХІІ… Очевидно також, що той самий страх (крім «політичної доцільності») водив рукою імператриці Катерини ІІ, котра в 1764 р., щойно ліквідувавши інститут гетьманської влади в Україні, видала інструкцію генерал-прокурору В’яземському, де наголошувала, щоб він особливо пильнував, аби «час та ім’я гетьманів зникли, а не те, щоб персона якась була піднесена в це достоїнство». Саме цього прагла Москва: вихолостити з історії наші «і час, і ім’я!..»
Страх не тільки паралізує волю – він, як і зневага та ненависть, викликає агресію. У 2014 році ненависть і страх увірвалися в Україну під гербом і прапором РФ, а в лютому 2022 р. розпочали велику війну.
Пане Валентине, Ви говорите про відмінності у державно-політичних устроях, що існували в Гетьманщині та Московському царстві. А що спостерігалося у сфері культури, зокрема щодо мовного спілкування?
Це дуже широка тема. Щойно ми говорили про один з аспектів нівечення нашої національної культури – паплюження історичної пам’яті українського народу. У межах інтерв’ю можемо ще зупинитися на окремих прикладах, які, можливо, стануть певною несподіванкою для читача. Йдеться про таке явище російської словесності як «мат». Нині в Україні він, на жаль, став буденним явищем. Лайка існує в усіх народів. У цьому сенсі населення українських земель не становило і не могло становити якогось винятку. Але кількість та «фізіологічне різнобарв’я» лайки, що з’явилася в Україні з приходом сюди «московських людей», перевершили всяку міру. Не дивно, що похабство та агресивність російського матюччя на початках українсько-російської «дружби» українці (козаки, міщани й посполиті) сприймали як приниження своєї гідності. Вони скаржилися «по начальству», що царські воєводи та інші урядники не тільки не знають міри в поборах та кривдять жінок і дівчат, а ще й «обзиваються паскудними словами». Нарікання на те, що їх «лає» воєвода Шеншин (командир російської фортеці Кам’яний Затон, що була зведена біля самої Січі) містилося і у зверненні кошового отамана Костя Гордієнка до царського посланця (початок 1704 р.).
Під час російсько-шведської Північної війни 1700–1721 р. у Києві, на Печерську, за наказом Петра І почали зводити фортецю. На будівництві, під командуванням московських військових чинів, працювали місцеві селяни й козаки, які знемагали і від роботи, і від того, що їх «палицями по головах б’ють, вуха шпагами обтинають і всяку наругу чинять». Як зазначав український історик Іван Крип’якевич, «дошкульнішою від матеріальних утрат була моральна зневага. Московські урядовці і старшини, що звикли до метод деспотичного управління, не вміли і не хотіли шанувати української свободи і ламали її самовільно».
Те, що Московське царство за культурно-освітнім рівнем поступалося українському суспільству, визнавали самі росіяни. Так, російський історик ХІХ ст. Сергій Соловйов зауважував: «Мала Росія… раніше відчула потребу в просвітництві й уже володіла засобами шкільної освіти. …у XVII ст., перед епохою перетворень, ми спостерігаємо нетривалий час, коли за наукою звертаються до малоросіян чи взагалі до західноруських учених і до греків».
Валентине Матвійовичу, які наслідки такої імперської політики Москви щодо України Ви бачите в минулому й зараз?
Ідеологічна концепція «единый русский мир», яка в наші дні помітно пожвавилася серед шовіністично налаштованих кіл російського суспільства, має довгу історію, що пов’язана з процесом формування «великодержавної Росії» та імперських прагнень її влади. Складовою цього процесу було поглинення культурно-етнічних, історичних, навіть генетичних особливостей підвладних Російській імперії народів. Наведемо кілька прикладів.
У 1687 р., при обранні гетьманом України Івана Мазепи, був укладений новий договір між гетьманом, козацькою старшиною та російським урядом – «Коломацькі статті». В одній зі «статей» містилася вимога (раніше відсутня в подібних документах): на гетьмана та старшину накладався обов’язок найбільше піклуватися про те, щоб «чим дужче єднати українців із московськими людьми через шлюби та іншими способами». Проте І. Мазепа, очевидно, не дуже старався у цьому напрямі, бо в доносі Петру І, який у 1708 р. написав на гетьмана генеральний суддя Василь Кочубей, окрім інших «зрадницьких учинків», говорилося, що І. Мазепа «не допускає, щоб малоросіяни з великоросіянами вступали в породичання й свояцтво».
У 1718 р. іншого гетьмана, Івана Скоропадського, Петро І примусив віддати 15-літню доньку заміж за свого улюбленця Петра Толстого. Наступного року, за царським указом, новоспечений зять гетьмана був призначений полковником Ніжинського козацького полку і став першим росіянином, який обійняв полковничу посаду в Гетьманщині.
З січня 1734 р. упродовж 16 років в Україні, відповідно до рішення царської влади, «вместо чина гетманского», діяло «Правління гетьманського уряду» у складі шести «персон» – трьох великоросійських і трьох малоросійських урядовців. При цьому у секретних інструкціях московського уряду говорилося, щоб надалі в Україні «гетмана не выбирать… и сие содержать секретно, а в указах и в прочих письмах не показывать».
В указі імператриці Анни Іоанівни (племінниця Петра І) від 31 січня 1734 р. керівникові «Правління», російському князеві генералу Олексію Шаховському, містився припис дуже зірко пильнувати, щоб українці не заглядалися «на Захід» – їх потрібно «от свойства с смоляны и с поляки (з литовцями і поляками. – В.С.) и с другими зарубежными жителями отводить». «Дабы оной малороссийский народ, – наставляла цариця, – охоту имел своитца и в свойство вступать с нашим великороссийским народом… того ради повелеваем вам, дабы вы по вашему искусству секретно… особливо трудились… побуждать их и искусным образом приводить в свойство с нашими великороссийскими подданными, и сие содержать секретно».
Подібною політикою «вовчого зуба й лисячого хвоста» імперська Росія підміняла ціннісне поняття «братерство народів» виключно власними, суто політичними, розрахунками. Намагалася зробити з українців своїх «секретних братів» – так, щоб вони про це й не здогадувалися. Далі, як пам’ятаємо, були не менш гіркопам’ятні рішення: Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва 1863 р., Емський указ Олександра ІІ 1876 р., інші гоніння на українську інтелігенцію…
Тодішнім і теперішнім московським урядовцям, які ладні усі східнослов’янські народи вважати «единым русским миром», не зайвим було б звернути увагу на таку деталь: творець літературної російської мови Олександр Пушкін народився у 1799 р., а вже за рік до цього в Петербурзі вийшли друком перші три частини поеми Івана Котляревського «Енеїда» – неперевершений зразок літературної української мови! За свідченням сучасників, твір Котляревського захопив росіян більше, ніж «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку», написана раніше російським поетом М. Осиповим.
Як на вашу думку: імперії вічні?
Імперський дух живучіший за свої історичні державницькі форми – імперії. Формально вони зникли, а він існує ось уже третє тисячоліття. Його віками викохували різні суспільства, різні політики примірялися до його пафосної величі. Але не лише він супроводжував цивілізаційний поступ світової спільноти. Хто йде його слідом (як сьогоднішня Москва), той веде людство до провалля. Загалом історію рухали інші, гуманістичні, демократичні ідеї та вчинки кращих представників роду людського. Без їхнього подвижництва Людина не могла б усвідомити свого істинного призначення.
Хочу зауважити ще одну надзвичайно важливу обставину. Поема-хроніка «Отак ми дружили з Москвою» написана в оптимістичній тональності. Ми, українці, нарешті вишли на шлях власного суверенного державотворення. Він виявився значно тяжчим і трагічнішим, ніж багато хто сподівався в час проголошення державної Незалежності. Проте на цьому незворотному шляху нам не слід затримуватися на відчутті пекучих образ, пережитих у минулому, на образі «жертви» внаслідок чужого злочинства проти нас. Так, ми маємо знати про самих себе усе і добре розумітися на причинах наших історичних утрат і здобутків. Це має стати заповіддю для кожного українця. Але нам треба зосередитися на чесній, прагматичній державотворчій роботі, без сльозавих нарікань та політичного гротеску. І усвідомлювати, що за нас нашої справи ніхто не зробить. І що ми – великий народ, який має чим пишатися і який готовий себе захистити!
Записав Зіновій ПАРТИКО, доктор філологічних наук, професор, член НСЖ України
м. Львів
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.