“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
СІМ ЗАПИТАНЬ І СІМ ВІДПОВІДЕЙ. БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю УЛГ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1.В’ячеславе, наші з тобою рідні села – Кодня (твоє) і Старий Солотвин (моє) – сусіди, розташовані буквально в кількох кілометрах одне від одного, вздовж річки Коденки. Наскільки важливим для тебе і твоєї творчості є рідне село?
Письменник приречений бути бранцем того світу (правдивіше, всесвіту), звідки він походить. Як і раніше, вважаю, що так зване доросле життя людини є не завжди цікавим продовженням того, що відбулося в дитинстві. Чи є невичерпним той світ, ота «дитинність», – хтозна. Теперішнє сприйняття села іноді повите барвою сумовитості, надто ж коли добачаєш руїни давніших будівель на містечку, де народився. Та якби ще й хист геодезиста, то йшлося б і про осягнення підземельного, так і не вивченого світу в тому краї, адже підземні ходи від горбів над Коденкою та давніше зруйнованого костела пролягали до Троянова, Бердичева, та й під Старим Солотвином, гадається. А от літописне осягнення рідного села так і не склалося; переважав потяг до окремих вражальних епізодів, доль. Гаразд, що в епічному творі про Старий Солотвин Михайла Сидоржевського моя Кодня посіла поважне місце.
2.Ти автор книжок прози і есеїстики. Який із цих жанрів тобі ближчий і чому? І чи писав вірші (можливо, я щось пропустив)?
– Дехто з літературознавців і досі дорікає за мою схильність до есеїстики, щоденникового, мемуарного жанрів. Та пригадаймо початок 90-х, коли ці жанри набули поширення і означили барву мисленності та нових стилістичних пошуків. Для мене ж есеїстичні «западання» були такими собі реабілітаційними спалахами межи написанням власне прозових творів. А поета я в собі знешкодив за часу проживання на Закарпатті, де працював в обласній бібліотеці для дітей. Там і започаткувалося «поліське прозописання», в Ужгороді, цьому «маленькому Парижі».
3.Пам’ятаю, після виходу твоєї «Заманки» (1984) на засіданні Житомирського літературного об’єднання дехто казав, що ти підслуховуєш вуличні теревені коденських селян, записуючи їх на диктофон, щоб потім використовувати колоритну сільську говірку для написання текстів. Привідкрий, якщо можна, двері до своєї «творчої кухні» Як ти пишеш? Як працюєш з «сировинним матеріалом»? Чи використовуєш словники й іншу довідкову літературу? Наскільки примхливою є твоя Муза?
– За тої пори неоднораз отримував відповіді-відмови з різних часописів, – мовляв, пишете мовою, якої не існує в жодному кутку України. Насправді ішлося про малодосліджений і добре тобі відомий етнотип поліщука з його особливою поставою, мовленням, нетрадиційними наголосами на окремих словах, що не завжди вдається відтворити писемно. Кожному письменнику відомо, що найщасливіша мить творення не в муках над кожним реченням, а тоді, коли пам’ять обдаровує мовби призабутими образами, випадками, а твір починає писати сам себе. Та не зайве додати до цього і стан цілковитої усамітненості, адже слово не любить полохливості і гармидеру по-сусідству. А те, що писалося поквапцем, до коліна, і досі муляє очі стилістичною кострубатістю. Що ж до спокусливого зазирання до словників, то навряд чи це щось додасть до теперішнього нашого словопочування. Тож віднаходиш «мовний спокій», перечитуючи шедеври ХІХ століття.
4.Критики пишуть, що «В. Медвідь відходить від традиційного реалістичного письма й експериментує у сфері стилістики і моделювання філософських медитацій, у яких буденність і звичайна людина постають на тлі всесвітніх вимірів». Порівнюють при цьому твоє письмо з творами зарубіжних класиків Пруста, Джойса, Фолкнера. Наскільки їхній вплив відчутний для тебе? І хто із українських письменників для тебе був (є) взірцем чи прикладом для наслідування?
– Якоїсь зумисності чи «технологічних навіювань» тут годі шукати. Ми завжди зашпортуємося на тому, що є вроджений потяг до творчості і набуте з часом і досвідом уміння витворювати художній текст. Бо ж ідеться про твоє походження, світ, у якому зростав і мужнів, родинну генетику. За шкільної пори це було прочитування усього з покладів шкільної бібліотеки – чомусь саме поетичних творів Рильського, Тичини, Малишка, Бажана, Сосюри, а за дорослішого віку найбільший вплив на формування світогляду й випрацювання власного стилю справила творчість шістдесятників. Зарубіжна література, та й то не в повному обсязі, нагодилася пізніше, спонукаючи до сміливіших пошуків у формі. Якщо до прикладу, то в деяких новелах з першої книжки «Розмова» (1981) вчувається тютюнниківська манера зображення людських характерів, а роман «Кров по соломі» (2001) наснажений промовлянням Стефаникових героїв у світ і поза-світ.
5.Теперішня непублічність В’ячеслава Медведя – сховок від марноти буття і драми сьогодення? Чи щось інше?
– Та нечебто громадських обов’язків не бракує – участь у всіляких журі, комітетах. Таке собі (жартую) зуживання набутого іміджу. За доби серійного літературотворення і самореклами потребується аж ов скільки мужності не впасти у розгубленість, – хоч би й знаючи, що видавці не надто спокушаються «нечитабельними» авторами. Не оскаржуючи поширених сьогодні жанрів, вважаю, що література має все більше набувати постави мисленності, а не лише зображальності. Тому й зродилися з перших днів московської навали саме щоденникові медитації – як спроба осягнути трагізм сьогодення. Видавалося, що сучасна людина у своїй полишеності перед жорстокістю цивілізаційних реалій потребує від письменника не так розважливо-заспокійливих та розважальних описів, як відвертих, лаконічних суджень.
6.У «Тоталітарних псах свободи» ти пишеш: «Проституція – це переконання». Розшифруй, будь ласка, цю тезу.
– Запис зі щоденника (1980 – 2001), що друкувався «за життя» автора, задавнений десь у початках 90-х ХХ століття, коли формувалися нові «еліти» – політична, фінансова, культурна, кримінальна, за часу зубожіння нації, нечуваних міграційних процесів. Та, може, годилося б розширити цю думку, аби не вчувався натяк лише на «древню» професію.
7.Чи сьогодні тобі пишеться? Які задуми залишаються нереалізованими?
– Уважний читач навряд чи звинуватить мене у зумисному мовчальництві, бо ж і «Українська літературна газета» щедро вділяє свої сторінки, і кілька коротких романів подавали журнали «Київ», «Харків. Lit». А от зо двоє «епічних» творів, започаткованих десятиліття як тому, живуть більше в уяві, аніж на папері; та чи це пов’язане з віковою втомою («він усе вже сказав»), чи це багаторічне випробування обраних сюжетів впроти все нових і нових викликів національного буття, – хтозна. Тим часом залишається медитувати: витримають ці сюжети і теми увіч ще одного десятиліття, або ж чи не помстяться за таку авторову недбалість у якийсь химерний спосіб.
Розпитував Михайло Сидоржевський.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.