Уляна Галич: Жанр «горор» – література масова, дешева?

Про себе. 27 років. Незаміжня – і цим все сказано (для багатьох). Освіта – вища. Почуття гумору – непристойно присутнє. Наразі живу і працюю в Тернополі. Автор поезії і прози. Час від часу дещо з цього навіть публікується.

Мета в житті – відшукати загубленого собаку. В іншому разі – більше не заводити собак. Ніколи.

Друга за значенням мета – жити довго і щасливо, і померти в один день.

 

Уляно, як ти дійшла до такого життя літературного, зокрема у жанрі горор та фентезі?

Можливо, я просто багато читала – як відомо, люди, які багато читають, рано чи пізно самі починають писати. І ще я змалку любила слухати й переповідати так звані «страшні історії». Ця любов не покинула мене й дотепер. А згодом я зрозуміла, що здатна вигадувати й власні історії – і це приносить мені радість.  Хоча не завжди вдається розповісти таку історію правильно – іноді бракує досвіду, вміння, іноді – порозуміння з читачем, іноді – ще чогось. Окрім того, знеохочують до літературних потуг вкрай вузькі можливості публікації своїх опусів. Хоча, можливо, мені й гріх ось так скаржитись. Скажімо, зовсім недавно на сторінках журналу «Дніпро» побачило світ моє оповідання «За стіною». Вкрай важливо для автора знати, що ти працюєш не «в шухляду», не даремно.

 

Нещодавно в тебе вийшла дебютна прозова книжка. Розкажи трохи про неї.

Ну що ж, це збірка містичних оповідань – чи, можливо, її загальний жанр все-таки ближчий до горору – під назвою «Кроки за спиною». Матеріал до збірки накопичувався упродовж 2009–2010 рр.,  – і це здебільшого оповідання зовсім ще юного, незрілого автора… Вони перенасичені контекстами, алюзіями, цитатами – у якомусь сенсі. Це не погані оповідання – жоден автор такого не зможе сказати про свої твори, не кокетуючи – але вони могли б бути значно, значно кращими. Тим паче приємно, що видавництво «Смолоскип» відзначило збірку другою премією в номінації «Проза». Літературний конкурс, котрий вони організовують ось уже стільки років поспіль – це справді хороша можливість для молоді. Адже власна книжка – це не абищо, погодьтеся. Якби не вони, навряд чи ця збірка з’явилася б узагалі коли-небудь.

В той же час я не в усьому можу погодитись з редакцією видавництва стосовно концепту збірки. Певним чином, іронія, котра недвозначно звучить у передмові, зачіпає мої амбіції як автора… Переважно ця іронія стосується самого жанру «горор» – як жанру літератури масової, дешевої, своєрідної недо-літератури, коли хочете. Особисто я з такими візіями не зможу погодитись ніколи. Той самий Стівен Кінг, хоча й декларує свою творчість, як призначену для найширшого загалу, насправді ніколи не був масовим, «попсовим» письменником. Філософія, складний психоделічний малюнок його прози, особливе світотворення Кінга надихають мене – хоча, зрозуміло, я ніколи не зможу писати так, як пише він, і не маю такої потреби.

 

А як щодо великої прози? Не плануєш написати роман?

Ох, роман… Це саме те слово, яке переслідує мене у кошмарах. Жарт, звісно. Хоча… Для того, щоб написати щось вартісне, масштабне, з чітким сюжетом і живими, а не картонними героями – потрібен час. Багато-багато часу, й терпіння. Мені цього часто бракує. Хоча, ймовірно, більше заважає лінь укупі з легкодухістю. Тому поки що існують лише задуми. Купа задумів. Хтозна, як воно далі складеться.

 

Сучасна світова та вітчизняна горор-література – яка вона?

Щиро кажучи, щодо сучасного українського горору – то я з ним надто мало знайома, окрім деяких молодих авторів. Наприклад, мені близька творчість Ані Рибалки – її книжка теж невдовзі вийде у «Смолоскипі». 

Світова література  – переважно та, що англомовна – більш прихильна до горору. Вже згадуваний мною Стівен Кінг, – це та величина, поява котрої вивела жанр у якісно нову площину розвитку. Крім нього, можна відзначити плеяду талановитих авторів на чолі з Діном Кунцом, Пітером Страубом, Клайвом Баркером, маловідомим у нас японським автором Кодзі Судзукі. Це література, подеколи перенасичена моторошними образами, кровожерливими сюжетами, персонажами, які здатні викликати у читача хіба що страх, відразу та праведний гнів. Але не слід забувати, що реальне життя нерідко буває значно жорстокішим за всі ті речі, котрі спроможна вигадати, бодай найхворобливіша, письменницька уява. А література всього лиш намагається відшукати відповіді на запитання, котрі нерідко ми не зважуємося поставити самим собі.

 

Ти також пишеш чудову поезію. Яка іпостась для тебе важливіша – поета чи все-таки прозаїка?

На щастя, я не мушу робити вибору між цими так званими «іпостасями». Мабуть, вони рівноцінні для мене – бо допомагають так чи інакше виразити власну сутність, відбутися як творчій особистості в той чи той момент буття. Вони якось так успішно і мирно співмешкають у мені – поет і прозаїк – що я, трапляється, взагалі забуваю про їхню присутність.

 

І насамкінець побажання читачам від Уляни Галич.

Зичу усім добра, наснаги, світлих сонячних днів. І нехай із вами поряд завжди будуть хороші книжки. Ті, котрі обрали саме вас.

 

Спілкувалася наталя пасічник

 

2s коментарів

Залишити коментар