Українські казки японською мовою

478

У
квітні цього року у Японії у дитячому журналі «Велика кишеня» («Оокіна
покетто») японського видавництва «Фуку-інкан» побачив світ переклад українських
казок японською мовою. Це перший переклад казок японською, виконаний з мови
оригіналу. Казки про тварин «Лисичка-суддя» та «Хитрий півник» переклала
українська перекладачка, кореспондент української служби Бі-Бі-Сі, доктор
філософії Ольга Хоменко. Сьогодні ми зустрілися з Ольгою, аби розпитати її про
переклади, казки,  про українську
літературу в Японії…

 

Пані
Ольго розкажіть, що Вас наштовхнуло на переклад казок японською мовою?Чому саме
казки про тварин?

Казка – це та культурна спадщина, що є у
кожного народу, причому вона несе у собі якісь основні поняття про добро і зло,
котрі є міжкультурними, незважаючи на те, на скільки культури віддалені одна
від одної. Тому мені здалося, що українські казки зможуть розказати японським
дітям трохи про наш народ і змусити їх замислитись, наскільки ми схожі чи
різні.

Читачами журналу є діти дошкільного і
молодшого шкільного віку. Я спочатку думала про переклад соціально-побутових чи
чарівних казок, проте пізніше, разом із видавництвом, ми зупинились на казках
про тварин, бо вони є у всіх народів і до того ж, мабуть, найбільш зрозумілі.

Японські діти, як і українські, дуже
люблять тварин, і герої казок вчать маленьких читачів, як треба правильно
чинити у житті.   Зокрема, перша казка
«Лисичка-суддя» розповідає про те, як двоє кошенят знайшли грудочку сиру і
попросили лисичку допомогти її розділити. А хитра лисичка, поділивши його,
відкусувала від кожного потроху, аби начебто домогтися «рівних» двох частин. В
результаті кошенятам майже нічого не дісталося. Друга казка «Хитрий півень» –
розповідає про те, як метикуватий півень втік від лисиці, котра хотіла його
з’їсти,  примусивши її співати і, таким
чином, обдуривши її. Видавництву ці дві оповідки видалися найцікавішими із
запропонованих двадцяти, і тому їх було вирішено перекласти. 

 

Чи
важко було перекладати казки?

Перекладати було доволі непросто. Через
те, що стилістика японської дитячої мови сильно відрізняється від мови
дорослих, мені довелося декілька разів переробляти переклад. Я отримала наукові
ступені у найпрестижнішому університеті – Токійському, колишньому
імператорському університеті. Обидві дисертації написала японською мовою, до
того ж 2005 року  переклала велику книжку
українських новел. Мені здавалося, що складно не буде.  Проте виявилося, що  японська «дитяча мова» – це не те, чого
навчають у стінах університетів. Треба або народитись у країні, або  спеціально опановувати цю мову. Діти говорять
не так, як дорослі. У японській дитячій мові, зокрема, навіть на позначення
частин тіла використовуються зовсім інші слова, ніж ті, що у мові дорослих.
Мені довелося перечитувати японські казки, спілкуватися з  редакторами дитячих видавництв та навіть
консультуватися із японськими друзями та їхніми дітьми. Адже читач – то
найкращий порадник.

Інша складність була у витриманні майже
віршованої мелодики у перекладі. Казку, переважно, читають дитині батьки, і
тому це має бути такий текст, котрий, перш за все, гарно сприймається на слух.
Отож доводилось перекладати, а потім вивіряти цей текст  на мелодійність.

 

Розкажіть
трохи про видавництво, котре видало ці казки?

Видавництво «Фуку-інкан» було засновано
1956 року, це таке ж видавництво, як українська «Веселка» – на його книжках
виросло вже не одне покоління японських дітей. Його назва означає «Друкарський
Дім Щастя». Його видання дуже популярні, 
практично у кожній японській родині є різнобарвні книжки цього
видавництва. 

Журнал «Велика кишеня», у якому і вийшов
переклад, – це щомісячне дитяче видання, яке виходить накладом у 30 тисяч
примірників і є улюбленим часописом дошкільнят та учнів молодшої школи. Там
друкуються казки, оповідки та саморобки. Девізом журналу є «Наука та
розповіді». Треба сказати, що таких тиражів у дитячих журналів в Україні немає
і ніколи не було. Зараз, наскільки я знаю, журнал «Малятко» видається накладом
лише у 500 екземплярів. І не тому, що в Україні так мало дітей. Просто у нас
немає такої допомоги  друкованим дитячим
часописам з боку держави, яка була у нас за радянських часів і яка є у Японії.

 

А
чи багато в Японії друкують та читають?

Друкують і читають багато, переважно
спеціалізованої літератури та коміксів, адже японці – це нація, яка в силу
своєї ієрогліфічної мови сприймає інформацію, перш за все, візуально. Тому,
мабуть, комікси і є такими популярними. Вони бувають не тільки дитячі, а й
дорослі. Бувають навіть комікси для домогосподарок. Останнім часом японські
книгодрукарі переживають не найкращі часи. Люди більше дивляться телевізор,
грають у комп’ютерні ігри. До того, ж економічна криза не додала грошей у
гаманці пересічних громадян. Однак, незважаючи на ці невтішні фактори, у Японії
є велике прагнення бути у курсі усіх останніх популярних новинок. Також і
книжкових. Так, наприклад, рік тому, окрім книжок Харукі Муракамі, лідером продажів
у японських книгарнях став новий переклад роману Достоєвського «Брати
Карамазови». До того був переклад, який не дуже добре читався. А цей новий,
зроблений ректором токійського університету іноземних мов, – легкий,
зрозумілий, дуже вдалий. За моїми підрахунками, його купив кожен двадцятий
японець. Його видали у двох паперових книжечках із світлою приємною обкладинкою
(мабуть, аби врівноважити важкий філософський зміст цієї книги), і вона
продавалася у кіосках практично на кожній станції токійського метро.
Бутерброди, напої, журнали, новий переклад «Братів Карамазових». Пам’ятаю,
що  мене то сильно вразило. У нас у
кіоску навряд чи таку комбінацію побачиш. Того літа люди в офісах,  в університетах, у тому ж метро – усі
обговорювали цю книжку, такою вона стала популярною. Цей приклад говорить про
те, наскільки важливою у тому, аби книгою цікавились, є роль перекладача.

 

Як
Вам працювалося з японським видавництвом?

Працювалося дуже добре. Це перший переклад
українських казок японською мовою, виконаний з мови оригіналу. До того у Японії
це ж видавництво вже друкувало наші казки, проте вони були з перекладів з
російскої мови. Тоді видали «Рукавичку» та «Ріпку». Оскільки японська мова для
мене не рідна, а вивчена, то видавництво виділило мені у допомогу пані Матцумуру
Юріко, котра відредагувала остаточний варіант перекладу так, аби він звучав
якомога природніше.  У нас вийшла дуже
продуктивна співпраця.  Пані Матцумура —
дослідниця японських віршів «хайку», у минулому — журналістка однієї з
провідних японських газет. Ілюстрації до цих двох казок намалювала відома
японська художниця-ілюстратор Дої Кая.

Пані Дої, як і пані Матцумура, раніше мало
знали про Україну і ніколи у нас не були. Тому мені довелося їм багато
розповідати і пояснювати, навіть надсилати народні мотиви орнаментів для
прикладу. Ілюстрації, наразі, двічі довелось виправляти через те, що спочатку
усіх звірів художниця «вдягнула» у вбрання з чужим для нас орнаментом. Також я
їй посилала  зразки візерунків вишивок та
писанок. Потім просила, аби хоч частину одягу з тварин таки зняли. Доволі
кумедні були переговори… Врешті-решт, звірі таки залишились у жилетках. Окрім
того, довелось переробляти головку сиру, бо вона була без дірок і візуально
скоріше нагадувала буханець хліба. Проте це зрозуміло, адже в Японію молочні
продукти прийшли лише сто років тому, і твердий сир продається шматочками, а не
головками, як у нас чи в Голландії. Тож художниця,  мабуть, не бачила такого сиру, який ми
уявляємо при слові твердий «сир».

 

А
чи були якісь цікаві історії у процесі видання цих казок?

Так, були. Видавництво «Фуку-інкан»
попросило мене та всіх інших авторів намалювати свій автопортрет та написати
звернення до маленьких читачів. Усе це вмістили на останній сторінці журналу.
То було таке нестандартне прохання. У видавництві мені дали кольорові олівці та
аркуш паперу і сказали: «У вас є 10 хвилин на портрет. Якщо не можете
намалювати людину, малюйте себе в образі квіточки або дерева. Ось у нас уже тут
є — автор «гарбуз» та автор «листочок». Я намалювала дівчину із соняшником у
руках. У зверненні до японських дітей я попросила, аби, перечитавши ці казки,
вони спробували знайти Україну на мапі та у майбутньому  завітати до нас у гості, аби на власні очі
побачити усю красу нашої природи, наші ліси та наших кумедних звірів.

 

А
де було видано оригінальні казки і яка в них історія?

Ці дві казки вміщено у збірці українських
народних казок, яку видало видавництво «Веселка» 1991 року. Мені ця книжка
дорога з декількох причин. Під час навчання у Київському університеті імені
Тараса Шевченка фольклор у нас викладала професор Лідія Дунаєвська. Саме вона
видала цю книжку у «Веселці». До неї, окрім казок, зібраних відомими
фольклористами, професор Дунаєвська також включила і казки, зібрані нами – тоді
ще студентами, під час фольклорної практики на Чернігівщині та  Франківщині. Декілька років тому професора
Дунаєвської не стало… Проте залишилось багато її досліджень та наукових
видань. Її лекції завжди були чимось особливим. Лідія Францівна багато
віддала  студентам. Тому я вирішила, що
перекладатиму казки саме з її збірки. 
Тепер оці дві казки читають і японським дітям.

 

Ваше
ім’я згадувалось у пресі 2005 року, коли Ви переклали японською мовою збірник
сучасної української новели…

Так, у листопаді 2005 року японське
видавництво «Гундзося» опублікувало переклад коротких новел 16-и українських
авторів, котрі остаточно сформувалися як письменники вже у період незалежності.
До цієї збірки увійшли твори таких відомих письменників, як Катерина Мотрич,
Галина Пагутяк, Євгенія Кононенко, Олег Лишега, Володимир Даниленко, і твори
молодших авторів. Передісторія видання цієї збірки доволі цікава. Я навчалася
спочатку в аспірантурі, а потім в докторантурі Токійського університету і
протягом усього цього часу різні люди питали про одне і те ж: «Що за країна
Україна? Які в ній живуть люди? Що їх цікавить? 
Що вони люблять?».

Я намагалась якомога об’єктивніше
відповідати на ці та інші запитання дорослих та дітей. Я люблю читати, і мені
завжди небайдужа була українська література, моя мама – викладач української
мови та літератури. І ось мені спало на думку, що варто було б перекласти щось
із української літератури, адже літературні твори дадуть читачеві найкраще
уявлення про те, яка у нас країна і які ми – українці, про що  мріємо і чим живемо. Разом з перекладачкою
Тараса Шевченка японською мовою пані Фудзії Ецуко ми переклали короткі новели
шістнадцяти письменників. Нам здалося, що вони розкажуть про Україну найкраще,
і читачі зможуть самі скласти свою думку.

Окрім того, у Японії з української
літератури перекладали лише твори Тараса Шевченка та дещо з повісті «Чорнобиль»
Юрія Щербака. Отож, цей переклад не тільки трохи допоміг японському читачеві
зрозуміти те, які є українці і про що вони мріють, а й познайомив його із
сучасною українською літературою загалом.

 

Чи
великий був наклад цієї книжки?

Книжка вийшла тиражем у 2000 екземплярів,
що небагато. Проте у Японії у книговидавничій сфері останнім часом також
кризовий стан, через те, що

люди мало читають серйозної літератури,
тому і такий тираж – дуже непоганий, і книга знайшла свого читача. Її купило
багато бібліотек. Це сприятиме тому, що вона не загубиться.

 

А
яка була реакція японських читачів?

Дуже позитивна. Протягом останніх років
мені багато разів приходили схвальні відгуки від людей, котрі цю книжку
прочитали. Серед них також були і несподівані листи. Якось один чоловік написав
мені, що він прочитав нашу книжку після того, як відвідав Київ як турист.
Чоловік писав, що Київ напочатку червня вразив його своєю красою – він йшов
бульваром Шевченка, золоті хрести Володимирського собору виблискували у
блакитному небі, з тополь летів пух. Одне слово, київська романтична атмосфера
його зачарувала. І ось після того, як він повернувся до Токіо, йому потрапила
до рук наша книжка, яка, в принципі, не дуже весела, навіть драматична.
Прочитавши її, цей японський чоловік довго ходив сумний і, написавши мені
листа, попросив мене наступного разу «перекласти щось веселіше», щось не таке
сумне… Пам’ятаю, я тоді відповіла йому, що у нас уся література така… Сумна
і невесела, але вона примушує замислитись над 
життям.

 

Що
плануєте перекласти іще?

Я останнім часом сама пишу, і японською
мовою також. Декілька моїх есеїв місяць тому побачили світ у збірці, виданій у
Токіо. Сподіваюсь, що скоро вони вийдуть і українською мовою.

 

А
про що Ви іще мрієте?

Мені б хотілось, аби українсько-японські
культурні відносини розвивалися динамічніше. Аби ми більше знали про них, а
вони — про нас. Мені здається, що у цьому процесі також мають брати активнішу
участь звичайні люди. Такі, як ми з вами.

Мені би хотілось, аби Україна швидше
ратифікувала угоду про визнання іноземних дипломів. Звичайно, в світі є різні
університети, і треба звірятися зі світовою класифікацією перед тим, як
визнавати чи ні. Раніше цього не робилося, аби захистити внутрішній науковий
ринок праці. Зараз таке враження, що цю угоду не приймають, аби  найкращі не поверталися додому. Адже
виходить, що розумні українські студенти, які пройшли жорстку конкуренцію на
найвищому міжнародному рівні, справжні світлі голови – залишаються за кордоном.
В Україні їхні дипломи докторів наук поки що не визнають. Кумедна історія
виходить, бо у Америці, Великобританії – в наукових та бізнесових установах
визнають, а у нас – ні.

Я сподіваюсь, що ситуація зміниться, адже
ми, на щастя, вже не живемо за залізним парканом, Україна – інтегрована в світ
країна. У мене є декілька друзів, які зараз закінчують докторантуру в Японії та
США, проте  якщо ситуація не зміниться,
то, мабуть, їм доведеться шукати роботу поза межами України.  А хотілося б, щоб вони працювали у себе вдома
і для своєї країни. Знаєте, чому Японія найстрімкіше розвивалася протягом трьох
десятиліть після реставрації Мейджі 1868 року? Бо вона вибрала найталановитішу
молодь і направила її вчитись за кордон. І усі повернулися додому і стали
розвивати країну. Країна кожного з них забезпечила робочим місцем. Може, і нам
нарешті треба зробити саме так? Тоді звичайні люди зроблять більше, ніж усі
дипломатичні місії разом узяті.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!