Наш співрозмовник: Володимир Фоменко – керівник Міжнародної громадської організації «Український центр «Співробітництво» (Київ), яка з 2006 року працює в напрямку Придністров’я, має філію в м. Тирасполі; організатор низки культурологічних проектів патріотичного змісту, спрямованих на розвиток української самосвідомості в Придністров’ї, зокрема, Центру культурної спадщини Тараса Шевченка тощо.
Чи змінилося якось суспільно-політичне життя в Придністров’ї після українського Майдану 2013-2014 рр.?
Щоб зрозуміти, чи воно змінилось у 2013-2014 рр., треба зазирнути у 2012 рік, коли владна команда президента невизнаної республіки Євгенія Шевчука обрала для себе лише один зовнішньополітичний вектор – російський. На придністровському телебаченні тоді почали регулярно з’являтися незрозумілі «експерти» під прапором Російського інституту стратегічних досліджень, наші «москвофіли», переважно з південних областей України, де вже функціонували центри «Русского мира», у тому числі директор «Центру вивчення південноукраїнського прикордоння» В.Коробов (Херсон), додалися т. зв. місцеві аналітики, наприклад, М. Кушаков – на той час проректор Придністровського державного університету ім. Т. Г. Шевченка з міжнародних зв’язків, а сьогодні – заступник міністра освіти ДНР, тощо, які почали нав’язувати придністровському суспільству думку, що «Україна як держава вже не існує». Нагадую, це був кінець 2012-го – початок 2013 року!
Вже тоді «блоки» місцевих новин перетворились на абсолютну кальку з російських каналів. Почалася масова інформаційна «обробка» населення, нечуваний тиск на громадські об’єднання українців, які відмовлялись співпрацювати з владою, а в деяких випадках – і пряме залякування активістів, насамперед тих, які працювали у державному секторі. Зникла можливість говорити правду на широкий загал.
Саме тому у 2013-му році події на Майдані більшістю мешканців Придністров’я були сприйняті майже всуціль як негативні, загрозливі для них. Люди були настільки налякані, що 2014 року була провалена кампанія зі вступу дітей до українських вишів за безкоштовними квотами, які надаються нашою державою особам, що мають статус закордонного українця. Лише поступово, відвідуючи Україну, люди почали замислюватись над тим, що там все не так, як їм показує «зомбоящик», що там відбувається щось інше. Почалися кволі процеси «зміни парадигми» оцінок подій в Україні.
Отож, процес розставляння акцентів в придністровському соціумі щодо України – це питання часу. При цьому ми повинні розуміти, що тут відсутні майданні настрої як такі. Це така місцева особливість. Прикладом Майдану придністровців до України не навернеш, вони повинні бачити в оновленій Україні реальні зміни в бік позитиву і відчувати цей позитив на собі. А сьогодні наші громадяни, що проживають в Молдові, вимушені сплачувати за переоформлення закордонного паспорту 130 дол. США. Це тариф встановлений нашою державою, але для багатьох це місячна пенсія, тому з’явилася стійка тенденція до отримання нашими громадянами громадянства Республіки Молдова в якості другого, бо молдовський паспорт коштує в рази дешевше. От Вам і акценти…
Наскільки реальною є присутність на 1/3-ю українців у культурному, громадському, політичному житті регіону, як це записано в конституції і офіційно декларується в Придністров’ї?
Формально – так. Подивіться на кількість українських прізвищ в органах влади Придністров’я! Їх більше половини. Я вже не кажу про наявність українського громадянства. Але чи є вони українцями і громадянами насправді? Ні!
Переважна більшість ставить свою українськість на останній план, а до паспорта громадянина України ставиться, як до перепустки на кордоні і не більше. Це здебільшого лукаві люди. Вони розуміють, що якщо стануть українцями, то можуть позбутись «місця під сонцем». Вплив Росії залишається надзвичайно потужним, хоча є й позитивні зрушення. Нещодавно керівник Придністров’я В. Красносельський в інтерв’ю «Європейській правді» заявив, що Росія ніколи не нападе на Україну з території Придністров’я і це дає потужний поштовх до перезавантаження стосунків цього регіону з Україною. Якщо це станеться, то, можливо, люди при владі будуть частіше згадувати, що вони українці і відчувати себе представниками української громади, налаштованими на вирішення її нагальних питань. Але тут багато що буде залежати і від України, від її готовності відновити свою присутність в Придністров’ї.
У яких районах краю українці живуть компактно, наскільки захищені їхні мовні і культурні права?
У Придністров’ї проживає приблизно 120-150 тис. українців (з них громадян України – до 90 тис. осіб). Формально це третина населення, загальна кількість якого визначається за пропискою, але по факту багато хто живе і працює на виїзді, переважно за кордоном. На півночі, у Рибницькому і Кам’янському районах, проживає корінне українське населення, бо історично – це українське Поділля. Там українців до 50%. Але загалом по республіці, якщо казати не про відсоток, а про кількість, то знов спрацьовує та сама третина: чим більше місто або район, тим більше там проживає українців.
Мовні і культурні права українців більш-менш захищені, проте в місцях, де українці розселені компактно, потрібно перетворювати школи на власне українські з повним циклом освіти українською мовою. Сьогодні це більшістю російськомовні школи з вивченням української мови як другої. Складається парадоксальна ситуація: діти навчаються російською, а в побуті розмовляють українською. У Придністров’ї існує лише три українських заклади середньої освіти: Рибницька загальноосвітня школа № 1 ім. Лесі Українки, Республіканський український теоретичний ліцей-комплекс в Тирасполі і Бендерська гімназія № 3 ім. І. Котляревського, а також один дитячий садок у Рибниці.
У культурному плані в кожному місті або районі існують товариства української культури, об’єднані у Спілку українців Придністров’я імені Олександра Бута (імені людини, яка була провідним українським активістом у регіоні у 1990-2000 рр.). Є багато творчих колективів. Проте культурна активність громади за останні роки значною мірою змаліла під впливом подій, описаних вище, тобто внаслідок «майданної реакції», як це не парадоксально. Зараз триває певне відродження оптимістичних громадянських і національних настроїв і динаміка його доволі позитивна.
Що і як треба зробити, аби відкрити україномовні школи в селах бодай північного Придністров’я?
Для цього потрібні воля місцевої влади, бажання місцевого населення (громади), наявність викладацьких кадрів і відповідної кількості підручників, що відповідатимуть місцевим програмам (наші, державні українські підручники можна використовувати в Придністров’ї лише частково, бо тут запроваджені освітні стандарти РФ). Ну, і підтримка з боку української держави. Останнє потрібне не тільки тому, що треба буде налагодити процес перепідготовки кадрів. Люди підуть на перетворення шкіл з російських на українські тільки тоді, коли їхні діти після закінчення української школи зможуть гарантовано вступити до українського вишу. Тобто потрібна окрема програма щодо Придністров’я для громадян України, які там проживають. Поки що безкоштовні квоти на вступ надаються лише громадянам іноземних країн (як правило, Молдови і РФ), які мають статус зарубіжного українця.
Що таке Придністров’я у ментальному вимірі? Чи є воно хоч частково продовженням соціальної культури Поділля, принаймні на півночі?
Так, але тільки на півночі. Треба розуміти, що історично південь і північ Придністров’я перебували по різні боки кордону між Річчю Посполитою і Турецьким султанатом, який проходив рікою Ягорлик, і, відповідно, розвивались у різних вимірах, на різних цивілізаційних основах. Більшість українців, які сьогодні проживають на півдні Придністров’я, є переселенцями або нащадками переселенців з різних регіонів України, тому важко казати про якусь особливу ментальність і збереження якихось окремих соціально-культурних традицій. Зараз, на мою думку, тут більше проглядається проникнення молдавської культури: шлюбні традиції, кухня тощо.
Три найбільші міста регіону – Тирасполь, Бендери, Рибниця – це урбаністичні центри «русского міра» і тільки? В чому їхня специфіка і складність?
«Русскій мір» тут повсюди, незалежно від розмірів населеного пункту. Це тенденція щонайменш останніх десяти-дванадцяти років. Але життя цих міст будується навколо містоутворювальних підприємств. Все залежить від того, куди зорієнтоване виробництво – в Росію, в Україну чи в ЄС. Якщо виробництво буде більше зав’язане на Україні, то рано чи пізно місто стане частиною «українського світу», якщо можна так висловитись.
Зараз дуже багато залежить від поведінки української державної влади, політичних еліт. Загалом вони дуже пасивні в придністровському напрямку. Здебільшого вони дивляться на Придністров’я тільки як на «сепаратистський регіон Молдови». А треба дивитися на цей регіон як на історичну територію України з третиною українського населення. Цей принцип має бути закарбований у політичній свідомості українства загалом.
Що конкретно можна зробити для зміцнення українства в краю і з боку української держави, і з боку громадянства?
Перш за все потрібна чітка позиція української держави, потрібна чітка відповідь на ключове питання: «Чим є для нас Придністров’я і його населення?». З історичної точки зору нащадки усіх корінних мешканців регіону, незважаючи на їхню національність, є українськими автохтонами, а саме Придністров’я – українською автохтонією. На рівні держави цього розуміння бракує, тому проблеми придністровського українства лежать на плечах громадянського суспільства.
Тут треба зауважити, що в січні 2018 року у Києві була створення Ініціативна група з надання допомоги українській громаді Придністров’я на чолі з героєм України, поетом, громадським діячем Дмитром Павличком, яка почала активно співпрацювати зі Спілкою українців Придністров’я імені Олександра Бута. До складу цієї групи увійшло багато відомих, авторитетних людей, і ми сподіваємось, що це призведе до позитивних зрушень, до збільшення культурної і науко-освітньої присутності України в Придністров’ї.
Водночас є й цілком негативні приклали. Я маю на увазі позицію щодо Придністров’я керівництва Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), яка займається справами українців за кордоном, в особі М. Ратушного і кількох осіб з його близького оточення. Я неодноразово казав пану Михайлу, що він відстоює інтереси тієї частини української громади Придністров’я, яка розколює з середини Спілку українців, наводив конкретні приклади, підтверджені інформацією в ЗМІ, але все марно.
Наскільки етнічні молдавани (румуни) є соціальною і політичною силою в Придністров’ї?
Це прихована пружина надзвичайно потужної сили. Як тільки з’явиться реальна перспектива об’єднання з Молдовою, придністровські молдовани почнуть масово перетворюватись на румун. На мій погляд, проблема молдавського населення Придністров’я є найбільш політизованою на фоні проблем інших національних груп, але політизованою з точки зору внутрішньої політики Придністров’я. З точки зору його самоідентифікації. Коли 1924 року Котовський і Фрунзе перетворювали українське Придністров’я на МАСРР (Молдавську автономну соціалістичну радянську республіку) у складі УРСР, ніхто не питав ні молдован, ні українців. Це була важливіша частина бізнес-проекту Г. Котовського – створити під себе вотчину у вигляді національної автономії попри те, що за кількістю населення українці і росіяни на тій території переважали молдован. Але історично це відбулось. І коли 1990-го самовизначилася ПМР, вона з’явилась на історичному підґрунті МАСРР, тому і стала не просто Придністровською республікою, а Придністровською молдавською республікою, Верховна Рада якої, до речі, у перші ж роки ухвалила звернення про бажання увійти до складу України.
Тож молдавська громада Придністров’я є, по суті, «державотворчою нацією» і покликана зберігати свою окремішність від сучасної Молдови, тим паче від Румунії. Перш за все це проявляється у збереженні і розвитку молдавської мови на основі кирилиці (у Молдові державною мовою офіційно вважається румунська, яка використовує латинку). Це той ідеологічний кістяк, на якому будується невизнана ПМР.
Чи можливе в майбутньому об’єднання Придністров’я з Молдавою (саме так називали цю країну українці традиційно), нехай і на основі найширшої конфедерації?
Суто гіпотетично, так. На федерацію не погоджується Придністров’я, на конфедерацію – Молдова. Придністров’я найбільше влаштовує т. зв. відкладений статус. Тобто, нехай все залишається так, як є, а згодом з’являться якісь нові умови і ми до цього питання повернемось. Активізація Заходу і РФ щодо реінтеграції Молдови і їх конкурентна боротьба за модель реінтеграції (федерація, або розширена автономія), на мою думку, не матиме позитивного результату. Тут повинна бути якась інша модель, на зразок Гонконґу, який до певного часу існував майже самостійно, під протекторатом Великої Британії, але готувався до об’єднання з Китаєм. Сьогодні в Молдові і Придністров’ї побудовані абсолютно різні держані системи і з часом дезінтеграційні процеси тільки посилюються. А придністровський референдум 2006 року про набуття незалежності з наступним входженням до РФ – це віртуозний політичний «пат», який тогочасне Придністров’я поставило Росії.
Що відбувається: РФ бачить Придністров’я лише у складі Молдови, як п’яту колону, покликану розчинити собою прорумунські, прозахідні сили і відновити вплив імперії по Пруту; а Придністров’я каже, що воно є частиною «русского міра» і не бачить себе поза Росією. І задовольнити і відмовити неможливо – «пат». А на перспективу – зрив геополітичних планів РФ у т. зв. припрутському межиріччі. Тож і виходить, що «русскій мір» у Придністров’ї неочікувано перетворився для Росії на зовнішньополітичні граблі.
Олег Баган, 4hvylia.com
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал