“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Нещодавно у харківському видавництві «Фоліо» у серіях «Великий роман» і «Книжки війни» побачили світ твори відомого українського письменника Тимофія Гавриліва – роман «Ацетон», (2022), трилогія «Пісня надії», куди увійшли романи «Де твій дім, Одіссею?», «Чарівний світ», «Вийди і візьми» (2024), а також роман і новела «Червнева злива. Конкуренція відомств» (2024).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шановний пане Тимофію, розкажіть, будь ласка, про свою співпрацю з видавництвом «Фоліо», яке подарувало можливість якнайповніше ознайомитися з Вашою прозою.
Моя співпраця з «Фоліо» почалася ще 1998 р. «Годиною самотніх», моєю третьою книжкою віршів, надрукованою за сприяння Харківської правозахисної групи. Це мало знаний, однак факт.
Згодом було ще кілька епізодів – оповідання в антології короткої прози, перевидання мого перекладу «Старих майстрів» Томаса Бернгарда, участь у проєкті «Австрійська Галичина». «Ацетон» розгорнув нову сторінку.
Роман «Ацетон», написаний на одному подиху, став першим томом зібрання творів. Тим часом з’явилося ще два: «Пісня надії» і «Червнева злива. Конкуренція відомств». Над «Червневою зливою» я працював найдовше – від дванадцятого по сімнадцятий рік.
Ваші романи зазвичай багатовимірні, вони напрочуд глибокі й неосяжні у психологічному, філософському та морально-етичному плані. Як у Вас виникає задум нового великого твору і що Вам служить за орієнтир під час написання?
Я йду за моєю творчою інтуїцією і художніми уявленнями. Я завжди відразу бачу каркас. Водночас, неодмінно зберігаю простір для маневру в деталях. Бувало, логіка оповіді підказувала вдаліший хід, ніж я планував напочатку. Психологія людини цікавить мене однаковою мірою, як і психограма доби.
Людина, її «я», її світ, її права – наріжний камінь моєї творчості. «Де твій дім, Одіссею?» – осанна юності і свободі, цьому неперевершеному відчуттю: впав залізний мур, усі шляхи для вчорашнього студента Мирона Павленка відкриті.
«Чарівний світ» формально підхоплює конструкт «Одіссея», щоправда, в ньому вже не домінує безумовне піднесення, істотно більше споглядальності, зовнішній і внутрішній світи утворюють складне плетиво. Тут працює одивнення. Хоча в основі сюжету лежать реальні практики, твір варто сприймати метафорично, як розгорнутий образ ситуації митця в сучасних умовах.
«Вийди і візьми» – про сім’ю, невеличку пересічну сім’ю: батько, мати і син, разом і порізну. В останній частині на перший план виходить фігура правозахисника. Він – мій deus ex machina, який рятує головного героя з лабет кривосуддя.
Я постійно відгукуюся на ініціативи Міжнародної амністії та інших правозахисних організацій і закликаю до цього всіх. Кілька вільних хвилин можуть урятувати людське життя.
Буквально щодня десь у якомусь куточку нашої планети комусь загрожує ув’язнення, комусь – страта через його чи її (дуже часто під загрозою саме жінки) громадську й політичну діяльність, звичайне висловлення власної думки чи бажання здобути, наприклад, освіту. Відгукуюся також, коли йдеться про природу. Іншої планети для життя, як Земля, ми не маємо. Ми не можемо бути грабіжниками у власному домі. Це те, що я зобов’язаний робити як людина. Як митець, я зобов’язаний робити це подвійно.
«Де твій дім, Одіссею?», «Чарівний світ» і «Вийди і візьми» замислювалися як трилогія, і я бачив усі три романи в майбутньому під спільною обкладинкою. Завдяки «Фоліо» це майбутнє здійснилося.
У якому віці Ви відчули в собі потяг до слова і з чого починався Ваш шлях у велику літературу?
Перші вірші я написав у дев’ять років. Творчість повернулася до мене у мої п’ятнадцять, серйозною і зрілою. Відтоді ми вже більше не розлучаємося. У шістнадцять я читав свої вірші на українському радіо. То був абсолютний дебют. Доти жодна душа не здогадувалася, що я пишу, і раптом слухає вся Україна. 1994 в часописі «Перевал» побачила світ моя перша добірка віршів «Мандрівний театр», а наступного року в серії «Перша книга письменника» у видавництві Спілки письменників вийшла поетична збірка «Арабески пам’яті».
Чому для перекладу обрали саме німецьку?
Я ходив до школи з поглибленим вивченням німецької мови – німецька була єдиною іноземною (крім російської), яку я вже тоді знав блискуче. Тоді як захоплювали мене французька й американська літератури. Водночас, не забуду того неповторного відчуття, яке мені подарувало відкриття творчості письменників різних країн Африки й Азії, особливо Африки. Траплялися неймовірні речі! В кожному разі, то було письмо інакшого штибу, яке розповідало щось, чого я таким не знав. Європейські автори так не писали. На жаль, ці тексти були доступними винятково в російських перекладах. Німецьку літературу я читав значно менше, радше вже у зрілому віці. Тоді я відкрив її для себе в усій повноті. Так само, як у зрілому віці я відкрив для себе японське письменство.
Розкажіть про своїх навчителів, людей, які й сформували Ваш світогляд як митця.
Мушу розмежувати навчителів і людей, які формували світогляд як митця. Властиво, маю згадати мого вчителя української мови та літератури Михайла Буряного – велика шана йому! А як митця мене формували твори, які я читав, – котрі більше, котрі менше. Їх тисячі – від коротких віршів до великих романів.
Усе, що оточує, формує. Увесь досвід – світлий і темний. Той, який тобі хотілося мати, і той, про який тебе не запитували, чи ти його бажаєш. Шелест тополі також формує тебе як митця. Деколи він може висловити дуже багато.
Але воно мусить бути в тобі. Якщо його в тобі немає, нічого не зарадить – жодний досвід, жодні життєві перипетії, ні зустрічі, ні спілкування. Ні читання, ні нечитання. Якщо ж воно в тобі є, ти неодмінно розвиватимешся і вдосконалюватимешся. Часто-густо всупереч ситуаціям і обставинам, деколи – завдяки їм.
Видатний Олег Лишега (1949 – 2014) зазначав, що поезія може жити усюди, зокрема і в скульптурі. Ви пишете і поезію, і прозу, а що з них для Вас найближче?
Поезія може жити в тобі й тоді, коли ти не напишеш жодного рядка. Ти можеш узагалі не бути митцем – ні письменником, ні скульптором. Твоє життя, твій спосіб буття може бути поезією.
Мені близькі і поезія, і проза. Проза розвиває свою власну поетику і поетичність. Кожний твір має її. Мусить мати. Художник мусить мати це – добути з матерії поезію, байдуже, вірші то, оповідання, романи чи п’єси.
Дарма, які техніки писання, бачення, підходи лежать в основі, твір мусить мати власне дихання.
Ви як перекладач подарували українському читачеві перлини німецькомовної літератури. Серед Ваших перекладів Пауль Целян, Райнер Марія Рільке, Ґеорґ Гайм, Ельфріде Єлінек, Крістоф Рансмайр, Теодор Крамер, Ґеорґ Тракль, Томас Бернгард та багато інших визначних письменників.
За яким принципом Ви обираєте матеріал для перекладу?
Я мав розкіш перекладати винятково те, що промовляло до мене. Маю на увазі художню літературу. Лише раз мене майже присилували перекласти одне оповідання, бо його автор опублікував добірку текстів українських письменників, і йому «треба» було «віддячити». Якщо якийсь текст не твій, не лежить тобі – зась братися за нього. Досі шкодую, що піддався на таке.
Ми вимушені жити у жахливий час, коли вбивства мирних громадян відбуваються щодня – і не десь далеко, а поряд із нами, коли продовжує розкошувати непокаране зло, коли деякі світові лідери вдають, що це їх узагалі не стосується, а звичайна людина існує, як між молотом і ковадлом, і саме на її рамена лягло це безжалісне криваве випробування. Як, на Вашу думку, у цій надскладній ситуації має поводитися письменник, який сповідує гуманізм?
Письменник мусить залишатися з людиною – з її сподіваннями, стражданнями й болем. Він не є адвокатом диявола, письменник завше на боці жертви. На боці того, кого катують, а не ката. На боці того, хто потерпає, а не того, хто кривдить. Це – його призначення, його карма. Горе автору, який заграє зі злом.
Війна – найгірше, що може бути. Гірше – лише рабство.
Як відбився на Вашій творчості трагічний досвід війни?
Один із героїв «Червневої зливи» вирушає на Донбас, де випадково перетинається із жінкою, з якою мав колись, у геть інший час і за докорінно відбіжних обставин, любовну інтрижку. Цього разу вони опиняються не в спільному ліжку, а по протилежні боки лінії фронту. Війна вже тривала, проте ще не стала повномасштабною.
Олюнька з однойменного оповідання, оприлюдненого на шпальтах Вашої газети, йде шляхом. Її батько загинув на фронті, щойно вона опинилася також без матері. Плюшева забавка – єдине, що в неї залишилося від щасливого дитинства.
Ви маєте вірш «між білим і чорним», який починається рядком «сірі очі» і закінчується словами «сірий попіл». Цей твір, на мою думку, якнайточніше відбиває минущість живого у часі. Час – це зцілення чи все-таки незагойна рана?
Жменька попелу. Те, що в попелі, якщо розгорнути його, жевріє, якщо взагалі ще жевріє, – пам’ять.
Ми маємо вибір: пам’ятати або забути. Насправді то не вибір, а дилема. Є досвід, наприклад, війни, який прагнеться якнайшвидше віддати забуттю. Водночас, амнезія веде до нових і нових халеп.
Слово пише людину?
Слово формує нас. Слово підтримує, допікає, прокидає, заколисує, одурманює, рятує, калічить, втішає, розважає, руйнує. Спочатку йде слово, за ним – танки. Письменник не несе ні за що відповідальності – хибна, незріла, в своїй істоті нікчемна думка. Слова – то найбільший виклик і найбільша відповідальність письменника.
Над чим Ви зараз працюєте?
Готую до друку четвертий том моєї прози, до якого увійдуть новий, ще не публікований роман «Сенс життя», новела «Пшоно в баняку», що побачила світ кілька років тому в харківському «Березолі», і цикл оповідань «Сни жахів Галки Долинської», який я написав торік.
Спілкувався В’ячеслав Гук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.