На початку року свій 65-літній ювілей відзначив відомий український графік, живописець та доброчинець, заслужений художник України, засновник Макарівської картинної галереї Анатолій Марчук. Він є лауреатом Міжнародних премій імені Семена Гулака-Артемовського (1989) та Володимира Винниченка (2013), Івана Сошенка (2010), Георгія Якутовича 2014, 2020), Олександра Данченка (2017). У 2016 році митець був нагороджений Срібною медалллю Національної академії мистецтв України. Працює у стилі аванреалізму, абстрагуючись від натуралістичних ознак відтворюваних об’єктів, знаходить універсальні ідеї сприйняття і відтворення предметів, не розчиняючи форму в потоках творчої фантазії. Творо зберігаються в 60 музеях України і світу, зокрема Національному музеї Тараса Шевченка, Національному художньому музеї (обидва – Київ), Чернігівському, Черкаському художніх музеях, Макарівській картинній галереї. Сьогодні пан Анатолій наш гість.
Коли почалося Ваше захоплення малюванням?
З самого дитинства, приблизно з шести років. А коли пішов до школи, то вже мав хорошу каліграфію. Мої однокласники навіть дивувалися. Мабуть, це закладено на генетичному рівні. Батько теж малював і був вчителем малювання в школі. Він малював, а я був біля нього. Бачив, як він вирізав великі фанерні літери для лозунгів. Також тато показував у зошиті в клітинку, як правильно писати друковані літери.
У школі проводилися конкурси з малювання, на які задавалася певна тема. Я завжди вигравав. Але про те, аби стати художником, міг лише мріяти. І цю мрію було практично неможливо реалізувати. Адже для цього треба було навчатися, отримувати фундаментальні знання. А сільська восьмирічна школа звісно ж цього дати не могла. З надією вивчитися на художника поїхав до Києва. Спочатку навчався в інтернаті № 7 і був там шкільним художником. Вже міг дещо малювати, гарно писав плакатним пером, оформлював шкільну стінгазету.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Далі все складалося з випадковостей. Коли прийшов до студії образотворчого мистецтва Жовтневого палацу (нині Міжнародний центр культури та мистецтв), то там треба було складати іспити, а я їх не міг скласти, бо не мав відповідної підготовки. Мене привели до заслуженого художника України Миколи Родіна, який викладав у цій студії. Я приніс з собою чотири малюнки, два – зроблені з натури, ще два – перемальовані з журналу. Він подивився на ці роботи і погодився взяти мене без екзаменів. Навчався тут 6 років.
Після закінчення студії звісно ж захотів вступити до Київського художнього інституту. Туди у переважній більшості вступали діти художників, які до цього закінчили Республіканську художню школу ім. Тараса Шевченка, згодом – художнє училище і вже потім складали іспити до художнього вишу. А я після студії, до того ж непрофесійної. У цій студії поруч зі мною навчалися люди старшого віку. Тут спеціально не готували до вступу в художній інститут. Та саме в студії почали поступово реалізовуватися мої мрії. Адже тут проводилися виставки.
Київський художній інститут закінчив у 1986 році. Будучи студентом, вже брав активну участь у республіканських та всесоюзних виставках. Цей навчальний заклад дав мені практично все. Тут я мав можливість працювати з професійними художниками, сам формувався як митець. Багато чого брав від інших студентів. Серед моїх педагогів були нині президент Національної академії мистецтва України, професор, Андрій Чебикін, заслужений діяч мистецтв України Микола Компанець.
Майстерня книжкової графіки була тоді однієї з найпрестижніших, адже було багато замовлень на книжки від різних видавництв. Брали до неї найкращих. Дуже пишаюся, що заслужений діяч мистецтв України, професор Василь Чебаник свого часу серед інших обрав і мене, навчався у нього три роки. Ми й зараз підтримуємо тісні дружні стосунки. Одним словом, роки навчання в інституті сформували мене як особистість.
Після закінчення інституту зробив близько десяти замовлень у видавництвах «Мистецтво» і «Веселка». Але далі книги не пішли, бо текст диктує свої умови. До речі, Микола Гоголь за життя не дозволяв ілюструвати своїх книжок, оскільки вважав, що художник привносить своє бачення, яке не співпадає з авторським.
Потім став займатися станковою графікою. Створив серії: «Пам’ятки архітектури», «Місто в якому я живу», «Село мого дитинства», «Погляд крізь століття» та ін. Потім перейшов на пастель, на пейзаж. І сьогодні в образотворчому мистецтві для мене найпривабливіший жанр пейзажу. Тут я почуваю себе вільно, працюю з задоволенням. Хоча як професійному художнику доводилося робити практично все – і портрети, і вже згадані ілюстрації до книжок, і станкові картини. Довгий час займався олійним живописом. Зазвичай художники-графіки володіють багатьма техніками.
Останнім часом все частіше звертаєтеся до акварелі?
Багато хто думає, що я почав активно займатися аквареллю лише в останні роки. Насправді це зовсім не так. Свої роботи, які я створював в техніці олійного живопису і офорту, зберігаються в багатьох музеях і приватних колекціях, а акварель став виставляти лише не так давно. Хоча насправді завжди займався нею і ніколи не переривав цієї роботи.
Я починав з акварелі, так само як і багато моїх колег-художників. У часи моєї юності олійні фарби були малодоступні. Спілка художників мала спеціальний магазин. Треба було чекати когось з членів Спілки і просити їх, аби вони купили ці фарби. Та й коштували вони не так і дешево, як і полотна. Аквареллю було навчатися дешевше. Акварельної коробочки вистачало на рік. Та й папір був порівняно не такий вже й дорогий.
Згодом почав показувати ці акварелі своїм друзям. Їм подобалося. Якось наважився показати їх і Андрію Чебикіну. Це був 2016 рік. У цей час відбувалася його персональна виставка в Національній академії мистецтв України. Андрій Володимирович сказав: «Хороші акварелі, коли закінчиться моя виставка, зробимо твою». Це була моя перша масштабна виставка акварелі. (До цього був лише невеликий пілотний проєкт у Музеї гетьманства). Після цього була низка інших виставок. Постійно щось допрацьовую, з’являються нові роботи, колекція поповнюється новими акварелями. Але це не завжди чисто акварельні виставки. Доповнюю їх і роботами, виконаними в інших техніках. Приміром на виставці, яка експонувалася у виставкових залах Чернігівської організації НСХУ, представив також офорти та олійний живопис. Потім були персональні виставки в Каневі, Черкасах, Білій Церкві. А чисто акварельну виставку представляв у виставкових залах «Хлібні» Національного заповідника «Софія Київська». Планувалися виставки у Фастівському краєзнавчому музеї, Качанівці, але через пандемію їх довелося відкласти на невизначений час.
Близько двадцяти років Ви переважно жили і працювали за кордоном. Що це був за період у Вашому творчому житті?
Робив виставки, працював у будинках творчості. Виставлявся у Музеї історії міста Кракова, картинних галереях Варшави. Інші проєкти були в німецьких містах Мюнхені, Нюрнберзі, Гамбурзі. Кілька виставок відбулося за підтримки братів Кличків, чим я пишаюся. Підтримували мої проєкти і Юрій Костенко, Надзвичайний і Повноважний посол України в Німеччині, та генеральний консул України в Гамбурзі Юрій Лазуто.
На Заході люди ставляться до образотворчого мистецтва зі значно більшим інтересом, ніж у нас. Набагато вища там і купівельна спроможність громадян. Приміром, пересічний німець може дозволити собі купити вартісну картину. У цій країні в загальноосвітніх школах учні проходять всі графічні техніки. А якщо людина в цьому тямить, то має більший інтерес до образотворчого мистецтва. Кожен другий відвідувач виставок говорив, що він теж художник. Вони вивчають образотворче мистецтво в школі, а потім передають це своїм дітям.
Подумав, хто ж тут купуватиме мої картини, якщо так багато художників? А в них, навпаки, підвищений інтерес. Самі малюють на аматорському рівні, а тут – професійний художник, їм цікаво.
Як вже згадував, працював там у будинках творчості, будинках художників. Там художникам дають житло і майстерні. Все це підтримується завдяки спонсорам. А спонсори активно підтримують митців, бо в них є закон про меценатську діяльність. Якщо бізнесмен допомагає культурі, то він платить менші податки. Банки створюють колекції. У них окрема стаття – кошти на образотворче мистецтво, культуру. За мною бігали банкіри, аби запропонувати зробити виставку чи купити в мене картини. А в Україні досі не прийнятий закон про меценатство.
Пам’ятаю, до сторіччя міста Куксхафен його керівництво замовило мені серію офортів. На відкритті цієї виставки були члени Бундестагу.
Багато хто знає про Вас як організатора пленерів.
Проведення пленерів на Макарівщині (Київська область) має давню історію. Їх започаткував мій батько Петро Григорович Марчук, який свого часу був директором школи і цікавився образотворчим мистецтвом. З 60-х років він запрошував на них студентів Київського художнього інституту. Кожен такий захід ставав значимою подією у житті району. А на початку 90-х справу батька продовжив я. Назвав ці пленери «Козичанка – перлина Полісся», від назви села Козичанка. Особливого розголосу вони почали набувати у ХХІ столітті. Разом з Олександром Іващенком, який на той час був Макарівським селищним головою та завдяки його фінансовій підтримці, з 2010 року почав проводити ще один пленер – «Макарів і околиці». Кращі твори, створені під час планерів, лягли в основу Макарівської картинної галереї, колекція якої нині нараховує більше 500 картин.
Особливо плідним став 2019 рік. Тоді у Будинку творчості «Садиба Анатолія Марчука» відбулася низка мистецьких заходів: майстер-клас з акварельного живопису, два зведені живописні пленери «Козичанка — перлина Полісся» і «Макарів та околиці», симпозіум скульптури і персональна виставка господаря садиби, всього вісім заходів, що разом злилися у літературно-мистецьке свято. Попри карантин відбувся такий пленер і минулого року, але з усіх відомих причин у ньому взяло участь лише десять художників.
Маєте творчі плани?
На сьогодні створив 15 великоформатних акварелей з серії «Квіти України». Думаю, що таких робіт буде десь 50. Постійно над цим працюю. В перспективі зроблю окрему виставку.
Інший проєкт – «Шляхами Тараса Шевченка». Це пейзажі, дотичні до Шевченкових мандрів, до місць, де бував Тарас, мотивів його творчості, як змінилися ці місця, як я бачу їх сьогодні.
Ще одна задумка – «Святині Києва в малюнках та офортах Анатолія Марчука». Вже багато зроблено, зараз закінчую малюнки. Хочу видати подарункову книжку, доповнену текстовим описом кожного храму.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.