Тетяна Дігай –
тернополянка. Закінчила Тернопільське музичне училище ім. С. Крушельницької
(1965), Донецьку музичну академію ім. С. Прокоф’єва (1970), фортепіанний факультет. Працювала викладачем
фортепіано, концертмейстером, завідувачкою відділом у Тернопільському музичному
училищі (1970-2001).
У творчому доробку
збірки поезій: «Корона Афродіти» (2002), «Тетянин день» (2006), «Удвох із
тишею» (2007) та літературної критики: «Книжкові імпресії» (2007), «Кубик
Рубіка», «Метроном» (обидві 2008), «Дзеркало» (2009).
Переможець конкурсу
читацьких рецензій конкурсу «Книга року BBC-2007», лавреат премії журналу
«Літературний Тернопіль» у номінації
«літературна критика і публіцистика» за
публікації 2008-2009 років, дипломант
конкурсу літературних критиків сайту «Буквоїд» 2010 року. Член НСПУ,
НСЖУ. Заміжня, двоє дорослих синів, онук.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пані Тетяно, чому і
як відбувся перехід у Вашій творчості від поезії до літературної критики?
Мій шлях у літературу скоріше виняток, ніж правило. Перша
збірка поезій вийшла друком в зрілому віці, коли давно сформовані світоглядні
принципи, набуто психологічний досвід
спілкування з людьми, зокрема, художньою
елітою, і просто життєвий досвід. Чим
знакові випадковості? Миттєвим перемиканням «гештальту». Випадковість зводить
докупи і з’єднує миті, що без неї не з’єдналося би, можливо, ніколи. Так
сталося і в мене: ланцюг нібито випадкових життєвих збігів направду був не
зовсім випадковим, адже все моє життя
пов’язане з музикою, мистецтвом, літературою. Можливо, тому щасливо швидко минувся дилетантський період
складання віршів.
Перші рецензії народилися, як враження від прочитаних книг,
що чимось зачепили. Напевно, тому вони були короткі й мало чим нагадували літературознавчий аналіз. Вони і тепер мало чим його нагадують.
Для мене писання рецензій – це, насамперед, творчість, де активно працюють притаманні мені як музикантові художня
інтуїція, ерудиція, вироблений смак до справжнього плюс фахова естетика ремесла,
котра набута у постійному процесі самоосвіти. Велику роль зіграла перемога у
конкурсі читацьких рецензій «Книга року BBC-2007», яка додала до мого
життя екзистенційного драйву, коли ти
переходиш у ситуацію позитивних результатів, що, в свою чергу, спонукає до
пошуку нових шляхів, повної свободи експерименту насамперед із собою. Нових сентенцій я не виголошую, питання
виживання особистості – головне у психології творчості. Це головне і в моїй творчості – самореалізація.
Я не претендую на всеохватне дослідження Х- творів, на
істину в останній інстанції, яка взагалі неможлива в розмові про творчість.
Мене цікавлять хитросплетіння проблем часу і вічності, котрі подають тексти
молодої української літератури: глибоке занурення в метафізику національної історії,
в духовну традицію. А чи тримає новітнє літературне покоління їхню логіку, додержується їхніх правил? Мене
цікавить естетика новітнього модернізму, яку неможливо поставити в рамки певної
школи, яка містить чи не найбільше парадоксів, чи не найважче піддається
дефініціям, і попри все, має фундаментальні національні відмінності.
Мене більше цікавлять твори не для масового читача, в яких
автори свідомо вибудовують хронотопи своїх текстів на принципах діалектики
нового, в яких вони розраховують на читача, який їх зрозуміє. Врешті, це їхнє
право – писати так, як пишеться. І я намагаюся зрозуміти їхню невтоленну спрагу
володіння масовою авдиторією. Світ
твориться на наших очах і нашими очима, він постійно оновлюється і змінюється,
і якщо є потреба відчути ці зміни, вловити й зафіксувати їх, то будь-які збіги
і перехрещення не здадуться дивними, а навпаки, закономірними. Культура –
самоврегульований механізм, котрий шукає нові форми опанування, що знаходяться
усередині сучасного життя. Інша важлива іпостась – переплавка одних видів
мистецтва в інші, або їхнє співіснування. Інших варіантів світовий досвід не
пропонує. Криза літератури пов’язана зі змінами у психології сучасної людини:
менш за все відданість, поза все рухливість,
мобільність, позитивна метушня, коли воліється і того й іншого, коли прагнеться
бути і там, і там, поспілкуватися і з тим, і з тим…
Видається, що у нашій
країні письменники самі виконують роль рецензентів. Чи не стає такий фактор на
заваді незаангажованій оцінці художніх творів?
Нічого дивного і непоясненого у ситуації, що склалася, про
яку мова, я не бачу. Вона, сучасна ситуація, тісно пов’язана зі станом української літературної критики,
тому, з Вашого дозволу, я відповім спочатку на наступне запитання. На мою
думку, статус українського літературного критика нічим не захищений, зокрема,
матеріально. Скажу про себе. Працюю багато, результативно і… безкоштовно.
Тобто, все, що я роблю, тримається на моєму ентузіазмові, любові до літератури,
до мистецтва. Але моя творчість і тут виняток. А решта? Літературна критика в
Україні є, у цій царині працюють майстри
різних поколінь. Останнім часом з’явилося чимало імен молодих і талановитих. Не
маю жодного сумніву: коли б праця
літературного критика належним чином оплачувалась, нарікань на її відсутність було би набагато менше. Хто
мав би оплачувати? Той, хто зацікавлений у критичному розвої: насамперед,
видавництва, часописи, редакції газет. Існує позитивний зарубіжний досвід
співпраці з літкритиками, зацікавлені можуть його вивчити.
А поки що прозаїки і поети самі пишуть рецензії, заповнюючи
тим самим порожнечу критики оглядової, аналітичної, дискутивної, полемічної
тощо. Чи стає такий фактор на заваді? Не думаю. По-перше, поняття
незаангажованої оцінки художніх творів
для мене не існує. Будь-яка оцінка є заангажованою апріорі, бо несе в
собі переважно суб’єктивізм персоналії. Інша справа, коли девальвуються поняття
фахової честі, але це вже залежить від кожного з нас: не можеш триматися межі –
не пиши!
Які, на Вашу думку,
перспективи української літератури за кордоном?
В Україні прекрасна література: і проза, і особливо, сучасна
поезія. Останнім часом пожвавився процес її «розгерметизації». Шкода тільки, що
превалює індивідуальний «вихід» за кордон і зовсім не видно організованої, системної, культурної
політики. Напевно, це мала би робити Спілка?
І наостанок побажання
читачам від Тетяни Дігай.
Мої побажання традиційні: любіть літературу, навіть коли ви
не пишете, а тільки читаєте. Якомога довше вірте, що краса порятує світ. Це допоможе
порятувати себе, виплекати ставлення до життя не тільки як до низки втрат, а і як до шереги набутків. Навряд чи можна оволодіти цим повністю, але
наближення до обрію воно відкриє. Я це знаю з власного життєвого досвіду.