Таня Малярчук
належить до тих письменників, яких не відділяють від написаного ними. Або
навпаки, перефразовуючи її земляка Тараса Прохаська, – прозу Тані Малярчук
сприймають виключно крізь образ її автора. У цій розмові ми шукаємо межі
літературної відвертості і дискутуємо з приводу письменницької місії.
Таню, як стався
перехід у Вашій творчості від автобіографічної прози до портретів маленької
людини, з яких, власне, і складена найновіша на сьогодні Ваша книжка
«Звірослов»?
Ніякого переходу не було. Я продовжую писати про саму себе,
тільки в іншій формі. Нікого не здивую, якщо скажу стару заяложену фразу – всі
мої герої – це я. Тільки це «я» – не те, що ви думаєте. Це не Таня Малярчук,
яка народилася 1983 року, у місті Івано-Франківську, вчилася там-то, група
крові така-то і т.ін. Це Таня Малярчук плюс мільйон всього іншого, на що вона
хотіла чи не хотіла бути схожою. У 19 років я пізнавала себе, тому здавалося,
що мої тексти дуже автобіографічні. Це неправда. Там стільки ж буквально
особистого, скільки у підручнику із зоології. Зараз мені стали цікаві інші
люди. Я перевтілююся в інших – маленьких людей – щоб хоч трохи ліпше їх
зрозуміти. І щоб зрозуміти, наскільки маленькою є я сама.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В одному з інтерв’ю
Ви зізналися, що шкодуєте з приводу деяких автобіографічних моментів, описаних
у першій книзі. Чи є, на Вашу думку, межа відвертості у літературі, яку не
можна переступати?
Насправді я шкодую не про автобіографічні моменти у своїх
текстах, а про те, що мої близькі знайомі чи родичі вважають, ніби там є на них
компромати. Іноді, пишучи абсолютну брехню, вдається її написати так, що люди
починають сприймати все за правду. Наприклад, сестра моєї матері переконана, що
оповідання «Жінка і її риба» з книжки «Згори вниз» списане з неї. Коли я писала
це оповідання, про тітку навіть не згадувала.
Вона була деякий час на мене ображена, і зараз часто повторює – дивись,
не пиши більше про мене. Мій батько теж часто каже: тобі не можна нічого
розповідати, бо все потім буде в книжці.
Все це побічні ефекти писання. До недопорозумінь мусиш буди
готовою. Але встановлювати собі якісь табу – я не вважаю це правильним. У
літературі не може бути ніяких табу, меж чи бар’єрів. Тобто вони є, але весь кайф
у тому, щоб якраз їх переступати.
Якось Наталка
Білоцерківець зазначила, що багатьом українським прозаїкам бракує відваги бути
повністю чесним… Тому й з’являються зразки автобіографічної прози, де відсутні
негативні зображення себе …
Я не вважаю, що чесність
– це відвага. Знаю багато людей, які ріжуть правду в очі винятково із власного
боягузтва. Це такий захисний рефлекс. Або епатаж. Мене така правда страшенно
бісить. Чесність потрібна лише там, де вона потрібна. А стосовно негативного
зображення себе… не знаю. Мені навпаки здавалося, що сучасна проза
максимально «негативно чесна». Я таке не дуже люблю. Кому цікаво читати
автобіографію морального виродка? Краще подивитися серіал «Декстер».
Одна із Ваших перших
повістей «Ендшпіль для Елізи» насичена артефактами побуту покоління,
народженого у 80-тих. Це і добрі й суворі нянечки у дитячих садках, і популярні
телепередачі для розвитку інтелекту, і загалом лексика періоду, на який припало
їхнє дитинство. На Вашу думку, письменник повинен бути спостерігачем,
літописцем своєї епохи?
Письменник не повинен ніким бути. Ані спостерігачем, ані
літописцем. Він нікому нічого не зобов’язаний. Він не несе ніяких соціальних
місій. Він просто собі є і пише те, що вважає за необхідне. Будь-які імперативи
роблять його немічним калікою. Або графоманом (я вживаю це слово не в абсолютно
негативному сенсі, а в просто негативному). Епоху не треба спеціально
описувати, вона сама лізе в текст. Через кожну мікроскопічну деталь. Напиши про
любов – і ти напишеш про епоху. Напиши про що завгодно, про кіоск з розливним
пивом – і ти напишеш про епоху.
А якою уявляєте для
себе ідеальну старість?
Спокійною і безжальною. Мої десять дітей житимуть окремо і
приїжджатимуть всі разом на великі свята до мене і мого старенького чоловіка у
якусь глухомань поруч з лісом, річкою, горами і морем. У мене буде багато
котів, одна вівчарка, один шотладський тер’єр і оранжерея з кактусами. Ага, і
коні. І ін’єкція сильнодіючої отрути прозапас.
І наостанок побажання
читачам від Тані Малярчук.
Любіть себе і свого ближнього.