Там, у краю нібелюнгів… Про Анну-Галю Горбач розповів її син, професор Йоркського університету Марко Горбач

11 червня 2011 року в
Німеччині відійшла у вічність Анна-Галя Горбач, доктор філософії, укладач і
видавець антологій сучасної та класичної української поезії й прози німецькою
мовою, літературознавець, перекладачка, громадська і політична діячка. Вона
зробила значний внесок у популяризацію української мови і літератури за
кордоном та розширення українсько-німецьких культурних відносин. На жаль, в
Україні все ще мало знають про її життя і діяльність. Ми звернулися до
вченого-фізика, професора Йоркського університету, віце-президента Наукового
товариства імені Т. Шевченка (Канада) п. Марка Горбача – сина і правонаступника   Анни-Галі Горбач – з проханням відповісти на
кілька наших запитань.

Пане професоре, минає
40 днів від дня смерті Галі Горбач, Вашої Матері, і в цей час, за християнським
звичаєм, поминається душа померлої, яка, як вважається, всі ці дні ще
перебувала з нами. Доречно згадати останні години її перебування між нами та
чин поховання…

Мама похована 17 червня на цвинтарі в
Райхельсгайм-Берфурті,  лежить у спільній
могилі з нашим батьком, Олексою Горбачем. Берфурт – це невелике село на 350
душ, адміністративно поєднане з містечком Райхельсгайм, з яким сусідує менш ніж
за  один кілометр. Околиця серед лісистих
гір Оденвальду, де, згідно з німецькими саґами, перебували Нібелюнґи.

Службу відправив о. Ігор Сапун від Української
греко-католицької церкви.  Він провадить
деканатом міста Мангайм і дальшої околиці. Чин похорону відбувся  в 
каплиці, що на цвинтарі, буквально за кілька метрів від могили.
Прощальні слова висловили проф. Ганс Роте (найближчий друг і колега наших
батьків), проф. Ґерд Фрайдгоф (батьків учень, він очолив кафедру після нього,
зараз уже на емиратурі),  д-р.  Ернст Людеман від Німецько-українського
товариства «Райн-Некар», де мама була Почесним 
президентом.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Пані Наталя Самотос, музикознавець з України,  яка живе 
біля Гайдельберґу, зачитала 
співчуття  від  Генеральних 
українських консулятів у Мюнхені і Франкфурті,  о. Роман Лірка із Франкфурта зачитав
співчуття від екзарха Українських католиків у Німеччині Петра Крика. Теж було
співчуття від ректора Українського вільного 
університету проф. Івана Мигула, яке привезла мг-р. Ірина Спєх. Разом із
місцевими сусідами і знайомими в похоронному обряді взяли участь десь близько
ста людей.

 

У некрологах,
опублікованих в Україні,  згадувалося, що
Галя Горбач за свою наукову діяльність була удостоєна кількох державних
нагород, зокрема, Німецького Хреста Заслуги на стяжці, а Українська держава
нагородила її за відданість і працю для української культури орденом Княгині
Ольги ІІІ ступеня. Зовсім недавно вона була відзначена також Міжнародною
літературно-мистецькою премією імені Олени Теліги. Які ще нагорди Ви хотіли б
зазначити?

Думаю, що з України найважніше було б згадати  літературну премію імені Василя Стуса, в
еміграції її нагородив Союз Українок Америки.

 

Багатьох учасників
урочистого зібрання з нагоди вручення Премії імені Олени Теліги цікавить, чи
Посол Німеччини в Україні Ганс Гаймзьот виконав обіцянку і передав Диплом  лавреата цієї премії Галі Горбач?

Так, усе було зроблено, як і обіцяно. Диплом зберігається в
родині поміж інших  нагород.

 

Досить добре відома в
Україні наукова діяльність Галі Горбач, менше — громадська. Чи могли б Ви дещо
розповісти про це?

Про це можна багато говорити. Скажу найсуттєвіше. У
Франкфурті в 1960-73 рр.  вона
зорганізувала  і провадила  Суботньою школою в українській громаді. Теж
займалася там харитативною роботою серед близько ста українських родин.
Більшість із них були в дуже скрутній соціальній ситуації, це були люди,
вивезені німцями на роботу під час війни і 
яким було відмовлено у виїзді до Америки і Канади. Вона навчала  їхніх дітей 
читати, писати по-українськи (батьки в більшості були неграмотні).

В роках 1970-80-х вона літом 
читала виклади в Українському вільному університеті в Мюнхені (на теми
українського літературознавства та про переклад), де й заохотила  молодих українців  заангажуватися  в поширення знань про українську літературу в
Німеччині.

До Німецько-українського товариства «Райн-Некар» вона
пристала, вже коли  ми переїхали до
Райхельсгайм-Берфурта  (кінець 1977 р).
Там згуртувалися довкола  д-ра Ернста
Людеманна (він мав маму українку) і пані Марії 
Мюллер-Мельник освічені люди з міст Гайдельбергу, Мангайму та околиць.
Там мама допомагала організовувати поміч дітям Чорнобиля. Знаходили групам
дітей з України німецькі родини, що їх до себе приймали на кілька тижнів  влітку. Підтримували також в Україні  сиротинці та доми для старших і немічних,
організовували інформаційні вистави про Україну для німців, допомагали
влаштовуватися студентам з України в університетах Гайдельберґу та Мангайму.
Мама часто гостила в себе тих студентів (у більшості молодих жінок). Серед
них  була і д-р Стефанія Пташник, яка
почала  (з маминою заохотою) перекладати
сама. Вона германіст, первісно зі Львова, тепер у  Тюбінгені. Часом їх заїздило до мами по 15-20
осіб.

Д-р Людеман був керівником штатної  державної установи у Баден-Вюртемберґу,
організував семінари для освіти населення, зокрема про Україну. Маму там
запрошували  із виступами (наприклад,
вона читала лекції   про Чорнобиль в
українській літературі).

В 2000-2005 роках мама 
багато мала  виступів у народних
бібліотеках чи громадських осередках при мистецьких виставах в околицях, що
описуються трьома ріками: Райн, Майн і Некар, цебто, в радіусі  100 км від свого дому.  Там були відчити (поезії або прози),
були  присутні  часом і автори (Андрухович зокрема),
прикрашалися такі вечори грою на бандурі і співом. Там і мала добру нагоду  продавати книжки видавництва «Бродина». Коли
вже не могла займатися розповсюдженням, то 
передала всі  книжки свого
видавництва до товариства «Райн-Некар».

До особливих 
заслуг  мами належить те, що по
смерті  нашого батька вона  зайнялася його творчою і науковою спадщиною.
Насамперед вона переслала велику частину його бібліотеки до Львівської
державної бібліотеки імені В. Стефаника. Його мовознавчі твори, видані, до
речі, ще  в СССР, пішли до Ґрайфсвальду
і  започаткували одиноку в Німеччині
кафедру  україністики. Вона змогла також
допомогти перевидати  його габілітаційну
працю про лексикон П. Беринди. Унікальною була праця нашого батька, Олекси
Горбача, над творами Макcимовича. Мама змогла 
і дати переписати  у Львів ним
розписаний на карточках  Словник  Максимовича (якого тато був перевидав – за
фірмою Українського католицького 
університету в Римі, за фільмом рукопису із Ленінградської бібліотеки)
для  видання оберненого словника, який
здефінує тогочасну українську урядову мову 
(в ширшому значенні, бо Максимович кінчав його в Росії в надії, що
цариця Катерина дозволить його надрукувати). Цей словник набраний на комп’ютері
у Львівському інституті мовознавства (під наглядом д-ра Марії Чикало), його
провіряють уже кілька років старші експерти, але є надія, що цей  видавничий проект скоро закінчиться і Словник
побачить світ.

Мама переклала  3-й
том  «Історії української літератури» М.
Возняка,  це 17-18 століття. Це був її
мега-проект по смерті Олекси Горбача. 
Вона над ним кілька років працювала. 
Це була дуже марудна, довголітня робота, яка вийшла в Бйолау-ферлаг,
Кельн, 2001 роre (B?hlau-Verlag, K?ln). Книга має 900 сторінок, і мама
доповнила  бібліографію Возняка від
1920-х років до 1990-х років.

Ну, і слід згадати про її власну бібліотеку, в основному
книги з української літератури і літературознавства, яку вона передала до   Грайфсвальдського університету, де працює
кафедра україністики. До речі, аж до 2007 року, коли завідував кафедрою  ще проф. Мокієнко,  вона їздила туди на річні семінари.

 

Справді неоціненна
праця великої українки, вченого, перекладача і громадської діячки Анни-Галі
Горбач. Хай земля їй буде пухом, а Господь дає їй царство небесне…

Дякую вам, пане
професоре, за цю щемну згадку.