“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022
Серед його веселих книжок була й збірка гумору й сатири «Лауреат всіх премій». І, що цікаво, автор і сам багато разів був відзначений за свою творчість багатьма нагородами і літературними преміями. Серед таких і Нобельська. Так, так: не дивуйтеся, бо йдеться про колоритну відзнаку, яку вручають вітчизняним майстрам веселого слова у селі Нобель на Рівненщині. Утім, було очевидно, що найбільшою нагородою для талановитого письменника, світлої, дотепної і доброзичливої людини були позитивні емоції читачів на його творчість – той же сміх і гарний настрій, заради чого він і писав свої веселі рядки.
Він – це відомий письменник-гуморист і сатирик, багаторічний редактор легендарного журналу «Перець» Михайло Прудник, для якого, на жаль, минулорічне літо стало останнім у його житті. Проте пам’ять і творчість колеги продовжують жити. До речі, вся родина Прудників – дуже творча, адже дружина гумориста і сатирика Світлана також письменниця: вона тривалий час працювала у не менш популярному вітчизняному журналі для дітей «Барвінок» і є автором низки зовсім не сумних книжок. Отож сьогодні наші спогади про колегу суттєво доповнює журналістка і письменниця Світлана ПРУДНИК.
Пані Світлано, схоже, що зі своїм майбутнім чоловіком ви познайомилися на факультеті журналістики Київського Державного університету ім. Т. Г. Шевченка, де разом навчалися. І здогадуюся, залицявся він до вас аж ніяк не із серйозним виразом обличчя. Пам’ятаєте вашу першу зустріч? Встигли тоді звернути увагу на його веселу вдачу?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З Михайлом ми познайомилися у новорічну ніч 1975 року. Проговорили кілька годин, але забули домовитися про найголовніше: коли наступне побачення. Тож уранці і він, і я раз у раз квапилися з чайником на кухню – може, пощастить зустрітися у коридорі. Жили на одному поверсі в четвертому гуртожитку по вулиці Ломоносова. Тільки він уже був п’ятикурсником, а я – другокурсницею. Веселе життя почалося відразу після весілля. Вийшли з ресторану «Столичний» на Хрещатику (його потім знесли, Михайло жартував: «А щоб там більше ніхто не женився!»), а таксисти побачили молодят і заправили таку ціну… Грошей у нас не було. Глянув він на мене і мовив рішуче: «Поїдемо в метро!» Поїхали, бо зняли кімнату аж на Русанівці. Спускаємося ескалатором, а всі, хто їде нагору, усміхаються і вітають нас. Та на цьому веселощі не закінчилися. Приїхали, а в нашій кімнаті хтось спить – родичі до господарів приїхали. Довелося чекати, поки звільнять.
Чи відчували ви на початку творчої кар’єри, що тоді ще молодий гуморист і сатирик у майбутньому може стати нарівні з відомими вітчизняними майстрами «веселого цеху»?
Інакше і не могло бути. У «Перці» тоді працювали вже визнані гумористи і сатирики, художники-карикатуристи. Що не прізвище – то творча талановита особистість. То був, так би мовити, гумористично-сатиричний олімп. Якщо вже потрапив туди, треба й самому ставати таким. Талантом Михайла Бог щедро наділив, а працювати він умів.
А звідки беруться гумористи?
Перчанин, письменник, редактор «Перця» Юрій Прокопенко (його змінив на цій посаді Михайло) свого часу написав у передмові до його третьої книжки «Репетитор для генія»: «А справді, хто може, наприклад, сказати, звідки беруться гумористи? Скажімо, Михайло Прудник народився і виріс у селі Мозгова Краснопільського району Сумської області у цілком пристойній трудовій сім’ї. Більше того, ніхто і ніколи з сатириків навіть не поливав його родовідне дерево. Отже, невідомо кого звинувачувати в цьому, кому завдячувати – батькам, школі, університету? Навіть сам Михайло Прудник твердо сказати не може. Знає він тільки: раптом відчув, що гумор – його покликання. А відчувши це, чимдуж побіг до «Перця». Тут йому повірили на слово і одразу зарахували на посаду фейлетоніста, оскільки посади гумориста немає в жодному штатному розкладі, навіть у «Перці».
Михайло Васильович відбувся як корінний перчанин, бо пройшов у журналі, який виходив тиражем до 3-х мільйонів екземплярів, всі творчі щаблі: працював фейлетоністом, завідуючим відділом, відповідальним секретарем, а далі редактором «Перця». Ніколи не повірю, що на всіх цих етапах йому ніколи не перепадало «на горіхи» за гострі сатиричні матеріали, на які нервово реагували владні чиновники. Траплялися такі випадки?
Та всякого було. Як він написав у своєму щоденнику: «Я – гуморист, сатирик, я вічний політв’язень у своїй країні». Точніше не скажеш. Треба покритикувати гостро, але не перетнути межі, за якою перепаде «на горіхи». Після виходу кожного фейлетону чекали скарги в ЦК партії і відповідно – догани. Однак головний редактор «Перця» Федір Юрійович Маківчук знав, як іти по «мінному полю».
У редакції часто згадували випадок. Володимир Щербицький поїхав до Москви і побачив на столі у Леоніда Брежнєва «Перець». Запам’ятав обкладинку, а коли повернувся до Києва, звелів знайти те число журналу і перечитати від першої до останньої літери: що ж там таке надруковане, що аж Брежнєву показують?! Не знайшли нічого. А незабаром з Москви приїхав відповідальний і попросив зустрітися з колективом: всі в редакції так і похололи. А він і каже: «У вас є дуже вдячний читач – Леонід Ілліч…»
Не лише за гострі матеріали перепадало, а й за… дітей. Коли в нас уже було троє синів, двоє – ще зовсім малі, Михайло не міг часто їздити у відрядження. Бо бабусі з дідусями жили далеко. Тож «доброзичливці» «діставали» його на літучках. Про це він зізнався вже набагато пізніше…
Остап Вишня якось написав у щоденнику: «Все життя гумористом! Збожеволіти можна від суму!» Поряд із цим парадоксальним твердженням класика також побутує стійке переконання, що справжні гумористики і сатирики у житті якраз залишаються людьми не дуже й веселими… Можете підтвердити чи спростувати це на прикладі Михайла Прудника?
Михайло – добра і весела людина. Гостре, сатиричне, дошкульне слово – для героїв фейлетонів. А в житті – усміхнений, доброзичливий, переймався чужими бідами, як своїми. Не міг довго бути сердитим, бо завжди і всюди жартував. З каменем на душі не пожартуєш.
Якось призначила йому побачення біля Палацу спорту, де був ярмарок: «Чекатиму тебе під райською яблунькою». Ми вже давно мріяли посадити таку на дачі. От і купила її. А вона росла у великому, як відро, горщику, була півтора метра заввишки і вже з червоненькими яблучками. Тож і довелося кликати чоловіка на побачення.
Приїхав. Знайшов. Поставили ми її в торбу й несемо удвох. А люди довкола радіють і усміхаються, як ото колись молодятам у метро. Сіли в маршрутку. Пасажири штовхаються, сваряться. Та як побачать яблуньку – усміхаються. І в салоні зникла злість. Приїхали на Борщагівку, де тоді жили, йдемо купити хліба. А яблуньку чоловік поставив між молодими деревцями, що росли вздовж тротуару. Хто не йде, дивується, учора тут ще не було її, а сьогодні вже з яблучками. Наче в казці. І усміхаються. Ми довгенько отак стояли. Хай побільше людей побачить казку і усміхнеться.
А кілька років тому у Буковелі (туди ми потрапили завдяки Благодійному фонду «Ветеран преси») Михайла запросили на зустріч у творчій вітальні. Виступ був готовий, однак до пізньої ночі щось переписував, редагував. Ох і сміялися ветерани-журналісти, коли стали героями гуморесок. Він замінив імена героїв на прізвища тих, хто прийшов на зустріч із ним. І все заради того, щоб журналісти зайвий раз усміхнулися.
Жартував навіть у Болгарії, куди у 2013 році їздив отримувати нагороду за перемогу у Міжнародному конкурсі на краще гумористичне оповідання «Алеко». Письменник Йордан Попов каже: «Знаєш, Михайле, лауреатом якої премії ти став?!» І почав перелічувати класиків: Еріх Кестнер, Уільям Сароян, Моріс Дрюон… «Переможцем конкурсу був навіть нобелівський лауреат Генріх Белль!» А Михайло пожартував: «Йордане! Так я теж лауреат Нобельської премії». Гості свята завмерли від подиву. Аж тоді він пояснив, що лауреат не Нобелівської, а Нобельської премії, розповів про український Нобель. Усім сподобався жарт, захоплювалися: українці – такий веселий народ!
Він багато розмірковував над тим, чому в усі важкі часи українці жартували і сміялися. І відтак в щоденнику з’явився запис: «Чому в Україні не було свого Езопа? Бо кожен українець – це Езоп. А там (мав на увазі інші країни) увесь гумор приписувався комусь одному – Езопу, Насредіну… Це ще раз свідчить про нашу древність, мудрість, відточену віками, повагу до особистості… де не все приписується одному. Мовляв, а хто повірить у мудрість, якщо це сказав (умовно) не Езоп…» Вважав почуття гумору – національною рисою українців, а сміх – ознакою мудрості.
Однак останнім часом з прогулянок приходив пригніченим. Зітхав: «Страшні часи настали – люди перестали розуміти жарти»…
Згадайте, будь ласка, випадки, коли притаманні вашому чоловікові весела вдача, доброзичливість, гумор і дотепність дуже позитивно впливали на мікроклімат у вашій родині.
Якось прийшов чоловік додому (це були важкі 90-і роки) й каже: «Прибирай все зі столу». Сховала вечерю. А він поставив на стіл «Київський» торт (виступав перед читачами – заробив такий «гонорар») і знову командує: «Клади на стіл три великі ложки і клич дітей». Прибігли хлопчики. «Сьогодні вечерю вам приготував тато», – сміюся. Двічі припрошувати не треба було. Їли великими ложками нерозрізаний торт – і жартували, сміялися. І ми з чоловіком усміхалися. Те веселе вечеряння запам’яталося на все життя.
Пані Світлано, поки Михайло писав гуморески та фейлетони, а потім редагував авторські зразки гумору й сатири в «Перці», ви у цей час також готували свої матеріали і твори для дитячої газети «Зірка», а потім для улюбленого українською дітворою журналу «Барвінок». Як вживалися вдома дві помітні творчі особистості? Мабуть, співпрацювали у схожих жанрах, оскільки писати для дітей також потрібно весело, з вигадкою та фантазією?
Нормально уживалися. Чоловік у кімнаті стукає друкарською машинкою, а я на кухні щось записую, помішуючи варення чи доварюючи борщ. Найцікавіше починалося потім, коли треба було послухати нову гумореску. «Дебати, – як би він написав у своїй гуморесці, – були запальними, вибуховими, голосними, але до биття посуду діло не доходило». Часом «чубилися» за одне слово, та врешті-решт воно міцно вростало в розповідь, і пізніше вже ніякі редактори не могли до нього присікатися: було саме тим словом і саме на тому місці. Але частіше казала: «Геніально!» (шлях до серця чоловіка лежить не лише через пиріжки та вареники). І він знову біг до Еріки (друкарської машинки), а я кидала навздогін: «Пиши! У трьох примірниках!» Перший – редактору, другий – художнику, а третій – у книжку.
Для дітей і справді писати непросто. Щоб і весело, з вигадкою, з фантазією. Та найголовніше – щиро. Одне не те слово – і маленький читач відразу відчує, і в нього згасне інтерес. А це найстрашніше. Я теж «перевіряла» свої казки – просила прочитати Михайла. І тоді знову починалися дебати – ще запальніші, ще вибуховіші… Куди тій Верховній Раді! А чим закінчувалося? Казки з’являлися на дитячій сторінці у «Перці». А потім ще й звучали у «Вечірній колисанці» на радіо. Послухавши їх у виконанні народних артистів Станіслава Станкевича – дідусь Стас, Василя Чорношкура – дідусь Василь, чоловік жартував: «І хто таку гарну казочку написав?..»
…Відтак слухаємо їх вже з онуками Ярославом і Миколкою. Без дідуся…
Дуже вдячна журналістам і ведучим «Вечірньої колисанки» усіх років (а звучать мої казки там уже майже 20 років) за підтримку. До речі, і тут не обійшлося без жарту. Якось отримую виклик до податкової – мовляв, ви маєте додатковий дохід на радіо. Гадали, що багато отримую. Та коли заповнила декларацію і податківець побачила суму гонорару за казку – три гривні, обурилася: «Ідіть і більше не приходьте сюди! Не морочте людям голову!»
Якось сказала Михайлові: «Я знаю, про що ти мовчиш». І він знав, про що я мовчу. Бо все життя разом.
Коли журнал «Перець», який мав багату самобутню історію, традиції та мільйони шанувальників, припинив своє існування, це стало неабияким шоком для його авторів та читачів. А для головного редактора подібне взагалі перетворилося на особисту трагедію, оскільки він доклав величезних зусиль для збереження видання, що стало одним із творчих брендів України. Згадайте трохи цей чорний період у житті свого чоловіка.
У сімейному архіві є посвідка від 27.ХІ. 1973 р.: «Редакція журналу «Перець» свідчить, що тов. Пруднику Михайлу Васильовичу доручається перевірка матеріалів для журналу». Ото відтоді як увійшов «Перець» у його серце, так і залишився там до останніх днів життя. Це не перебільшення. Так воно й було.
Ставши головним редактором у 2002 році (обрала редакційна колегія), дбав про те, щоб «Перець» залишався таким, яким його любив читач. Прикликав на його сторінки молодих гумористів і карикатуристів, відомих письменників і художників, не забував класиків… Журнал був веселим дотепним, гострим, різноманітним за жанрами, насиченим не лише гумором, й сатирою, спрямованою проти всього, що заважало незалежній Україні ставати на ноги.
Але крім творчості, на цій посаді йому випала ще й боротьба за збереження журналу і колективу. Чиновники не один раз намагалися знищити його. Без згоди редакційного колективу зробили «Перець» підрозділом (читай – цехом) видавництва «Преса України». Ціни на папір і друк виставляли завищені – щоб накопичувалися борги… Коли в інших редакція колеги отримували зарплати по 2-3 тисячі, головний редактор «Перцю» приносив додому 400 карбованців… А в 2004 році журнал не внесли до «Каталогу видань України на 2005 р.» У «Слові до читачів» редакція написала: «Нам, образно кажучи, хотіли перекрити кисень і навіть не включили до Каталогу, за яким має проводитися передплата наступного року. … журнал, який став національним надбанням України, сучасні герострати хотіли просто знищити. Нахабно і безцеремонно». Два місяці «війни» за виживання. Підняв на ноги колег із «Літературної України», «Сільських вістей», «Столиці», інших видань, Національну спілку журналістів України – гуртом відстояли «Перець».
І такі «пригоди» не кінчалися. Проводили щоденні перевірки, чи вчасно головний редактор приходить на роботу. А коли його не було на місці, вимагали пояснювальні записки, де був… Це не те що вибивало з творчої колії, «вбивало»… І довести, що редактору потрібно і в спілку письменників, і на виставку карикатур, і на презентацію книги гумористів, – неможливо. А треба ж було в атмосфері постійної боротьби за виживання випускати такий «Перець», щоб з ним усміхалася вся Україна.
«Били» й гонораром. Смішним – 5–10 карбованців. Хто за п’ятірку напише фейлетон чи гумореску або намалює карикатуру?! Та на фарби й папір треба більше витратити… Сідав ділити ті копійки й за голову хапався. Намагався передати кимось гонорар, щоб не витрачати ті нещасні гривні ще й на поштовий переказ… Але авторів не розгубив.
«Перець» жив і сміявся, жартував, іронізував, критикував, висміював, одне слово, «давав перцю» навіть тоді, коли вже не виходив у Москві «Крокодил». Аж до 2013 року, коли його свавільно закрили. Дирекція видавництва «Преса України», Державне управління справами (відоме як ДУСя) прийняли рішення ліквідувати редакцію журналу «Перець» – «у зв’язку зі збитковістю…»
Знову боротьба. Підняв на ноги письменницьку і мистецьку громаду. Лист до президента підписали лауреати премії ім. Т. Г. Шевченка Борис Олійник, Іван Драч, Мирослав Скорик, Анатолій Авдієвський. Спільну заяву: «Ми вимагаємо від Кабінету Міністрів не допустити закриття легенди української журналістики журналу «Перець», – підписали голови творчих спілок України: кінематографістів, композиторів, журналістів, театральних діячів, письменників, фотохудожників, краєзнавців.
Однак влада залишилися до них глухою. Лише за часів сталінських репресій «Перець» був тимчасово закритий. Журнал виходив навіть під час війни. Янукович у боротьбі з «Перцем» продовжив справу Сталіна. Це ще один його злочин – залишив Україну без «Перця»… Один із читачів так і написав: «Та що ж це робиться, якщо такий журнал в незалежній Україні закривається?»
А головному редакторові запропонували… попрацювати у брошурувальному цеху… Цинічно знущалися й далі.
Кілька років Михайло звертався до громадськості, писав листи нагору, шукав співзасновників і спонсорів, дійшов аж до генштабу… Усі казали: «Давай, випускай!» Але ніхто не давав грошей…
Згадувати важко. Він був не з тих редакторів, що переглядали черговий номер видання вже у верстці. Пропускав кожну фразу, малюнок через серце. «Перець» залишився там назавжди. І біль від його втрати нікуди не дівся до останку. Якось після чергового «бойового» дня сумно пожартував: «На серці рубців, як на дині «колгоспниці».
У останні роки свого життя автор багатьох книжок гумору і сатири, серед яких «Дорогоцінна гуля», «Репетитор для генія», «Бестселер», «Що скаже Люся?», «Лауреат усіх премій» та інших, Заслужений журналіст України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, церковних Володимира ІІІ ступеня, Андрія Первозваного ІІ ступеня, лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні, ім. Степана Олійника, ім. О. Ковіньки та вже згаданої Нобельської, постійний учасник фестивалю гумори і сатири «Вишневих усмішок» нітрохи не почивав на лаврах, а продовжував активно працювати. Кілька років поспіль був членом приймальної комісії Національної спілки письменників України, очолював творче об’єднання гумористів і сатириків Київської організації, брав участь у роботі Сумського земляцтва, «Міжнародного фонду Павла Глазового», Фонду ветеранів преси. І зокрема, готував до друку збірник столичних авторів веселого слова «Колючі каштани». А які ще творчі плани Михайла Васильовича залишилися незавершеними?
Задумів було багато. Підготовка номерів «Перцю» поглинала увесь час, тож на власні твори його бракувало. Наприклад, протягом 2009 року на сторінках журналу надрукував лише одну свою гумореску… Готував авторські, придумував теми обкладинок, писав повідомлення «Інформаційного агентства Перця», «Страшне перо не в гусака», «Конкурс дотепників», переповідав казки і складав веселі розваги для дитячої сторінки, перекладав оповідання зарубіжних письменників…Тільки годі шукати на кожній сторінці його прізвище, підписував псевдонімами: М. Ворожба, М. Листопад, М. Світлий, М. Мозговенко, М. Діброва, М. Шипшина, М. Слобожанський, М. Явір, П. Мишко, М. Василів…
У щоденниках є назви майбутніх книжок… Але встиг підготувати дитячу (віршовану) книжку «Пригоди Сашка Картузика» (залишилося знайти видавця). Планував збірку казок народів світу, які переповів, тобто, адаптував для сучасних дітей. Мріяв про «Історію українського гумору» та «Антологію українського гумору». Готував до друку книжку «Вічні гуморески».
Є в його щоденнику слова: «Відсміялася моя добра душа».
Ні, не відсміялася. Таки прийде до читачів книжка «Вічні гуморески». А вічні вони тому, що в них справжній сміх, який не старіє і не згасає з плином років.
Нещодавно побачила світ книжка «Проза (від ХХ століття)» у серії «Сумщина. Велика Спадщина».Твори Михайла Прудника надруковано у розділі сучасних письменників… Ще один знак, що його гуморески читають і читатимуть українці. І усміхатимуться. Він завжди бажав читачам: «Нехай буде сонячно!»
Ваша цікава, дружна і дуже творча родина багата не тільки солідними літературними здобутками, оскільки вам вдалося виростити й виховати відразу трьох синів. Розкажіть про своїх дітей, які також свого часу обрали фах журналіста.
Сини не могли не «заразитися» творчістю від мами й тата. Тож у дитинстві були і рукописні книжечки, і стіннівки, згодом – публікації у дитячих газетах «Зірка», «Пєрємєна», «Перченя», пізніше – у дорослих виданнях. Усі троє закінчили Інститут журналістики Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка.
Старший син Михайло – журналіст, кандидат політичних наук, працює на телебаченні, автор і ведучий міжнародного тижневика «Час за Гринвічем». Середній Микола – головний і випусковий редактор програми «ДжеДАІ», канал «2+2», найменший Остап – арт-директор в айті-компанії.
Писати і поважати слово їх вчив батько.
А тепер наша родина мріє видати книгу спогадів про Михайла Прудника. Просимо: хто знав і пам’ятає його, напишіть і надішліть спомини про нього. Хай справдяться слова Миколи Гоголя: «У літературному світі немає смерті».
Записав Павло КУЩ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/