“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
7 травня 1999 року я прийшов на розмову до патріарха закарпатського письменства Івана Чендея. Інтерв’ю відбувалося напередодні Дня перемоги, який тоді ще гучно відзначався, тож бесіда з Шевченківським лауреатом почалася з фронтових згадок, але потім перейшла на життя-буття.
Тоді я видрукував лише окремі фрагменти з нашого годинного спілкування. І ось недавно, перебираючи старі журналістські папери, знайшов зошит із розшифруванням цієї розмови. Перечитавши її ще раз, побачив, що тут є чимало цікавих подробиць, невідомих навіть сучасним чендеєзнавцям. Тому вирішив опублікувати розмову в повному варіанті. Тим паче, що нещодавно відбулося відзначення столітнього ювілею з дня народження відомого закарпатського прозаїка.
Олександр Гаврош
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пане Іване, ви воювали в угорській армії на Східному фронті?
Так. В Галичині.
Брали участь у військових операціях?
Так. Я служив у кінній артилерії.
Довго були в армії?
З березня-квітня 1944 року до жовтня. Я був без чинів. Рядовим. Належав до персонального складу, що обслуговує одну гармату.
Пам’ятаєте, як вона називалася?
Вона називалася «Герінге», дуло – 10,5 сантиметрів, протитанкова.
Не були пораненим?
Не був, але під небезпекою знаходився постійно. Порох нюхав.
Які ваші враження?
Страшнішого немає за війну – за той момент, коли стріляють, убивають, руйнують. Нема страшнішого, як після наступу чи відступу залишається знищена земля. Страшно, коли горять хати. І на їхньому місці залишається попелище. Там, де була піч, чорніє один димар.
Чи часто поверталися до спогадів про війну?
Не було потреби.
А в житті?
Це не моя тема. Частіше мене повертали, коли хотіли скомпрометувати.
Виходила окрема стаття в «Закарпатській правді»…
Було, було…
Як ви на це реагували?
Спокійно. Як я міг реагувати? Виступити проти? Це було безпредметно. Може, я десь знайду той матеріал. Він у мене зберігся.
Закарпатці воювали в угорській армії. Що ви відчували в чужому мундирі?
Страшну несправедливість.
У гімназії ви трималися русофільських поглядів, а довелося воювати проти «братів зі Сходу». Ви відчували момент роздвоєння?
Звичайно. Моїм учителем був Петро Лінтур, великий русофіл, який викладав у нас російську літературу. Давав читати книжки. Роман Горького «Мать» я читав із Лінтурової бібліотеки. Це було відчуття приниженого, загнаного в певні умови юнака, воїна.
У Потушняка залишилися військові спомини…
Я навіть щоденник вів на фронті, в якому є феноменальні записи. Він зберігся. Але в мене велика бібліотека, і то десь в ящиках. Це як шукати голку в сіні.
А що запам’ятали із щоденника?
Захоплення російськими вояками на фронті, висловлювання симпатії до радянських людей.
Навіть служачи в угорській армії?
Так, навіть служачи.
Де війна закінчилася для вас?
У Дубрівці Ужгородського району. Ми відступали через це село з нашими конями і гарматами. Чекали на розпорядження рухатися далі. Я про це не говорив ніколи і воно залишилося в тіні. Коли була дана вночі вказівка сідлати коней, то нас троє – Михайло Строян із Лучок, Петро Мелеш із Дусина на Свалявщині і я не пішли впрягати коней. А через річку Стару перепливли і заховалися в бадиллі, яке було козлами складене. Там ми перечекали до ранку. Наша команда поїхала далі. Нас шукали по хатах, але знайти не змогли. І добре, що не знайшли, бо розстріляли би.
Увечері ми перепливли човном Латорицю і дісталися в Нові Лучки до Строяна. Там ми ще три дні чекали, доки «руські» прийшли і визволили околиці. Потім добралися до Мукачева, а я звідти подався до Чинадієва. Там жила родина Пекарів, син якої Юрко служив зі мною. У мене була їхня адреса. Там я познайомився з Марійкою, моєю майбутньою дружиною, яка була сестрою Юрка.
Що ще згадується з війни?
Ми стояли в другому ешелоні, тож якихось дуже гострих ситуацій не переживав.
У 1945 році ви друкувалися в «Закарпатській правді» російською мовою. Як у вас відбувся перехід на українську?
Я себе усвідомлював українцем і тоді, коли писав по-російськи. Це склалося внаслідок того, що на Закарпатті панувала російська традиція: Духнович, Павлович, Митрак та інші будителі були москвофілами. Великий вплив на мене мав і мій викладач Петро Лінтур. Літературний гурток, до якого я належав у гімназії, теж був радше російської орієнтації, ніж української. Українці в ньому були, але писали російською. Такою тоді була ситуація на Закарпатті.
А в який момент ви себе усвідомили українцем?
Я працював у «Закарпатській правді». Вона була україномовною газетою. Ця україномовність теж спричинилася до моєї внутрішньої зміни. Потім я прочитав Коцюбинського, Стефаника, Франка, Шевченка. І зрозумів, що це наша мова. Доти я не читав їхні твори.
Тобто це прийшло через літературу?
Великою мірою.
Зліва направо: родичка Івана Чендея, Іван Чендей, Олександр Гаврош, дружина Івана Чендея Марія. 7 травня 1999 року
Але перші свої статті ви друкували російською. Може, хтось справив на вас вирішальний вплив?
Ні, я сам доходив до цього. Я відчував спротив журналістів-українців, якусь неприхильність, але гострого ганьблення не було. Це відбувалося мирним шляхом. Через самоусвідомлення.
Скільки це тривало?
Недовго. Кілька місяців. По-перше, для цього не потрібно було тривалого часу. Я побачив, що можу писати українською, і воно добре оцінюється. Навернення до народної творчості, пісні, коломийки показувало, що наша мова – українська. Тут не могло бути ніяких розбіжностей. Читаючи Стефаника, Коцюбинського, я знаходив багато слів із нашого діалекту. Я побачив, що це – наша культура, що це є ми. А раніше був брак поінформованості. Ближча причетність все розставила на свої місця.
Чому це не сталося в Петра Лінтура?
Він був старший віком. Я не раз говорив з ним на цю тему. Він ніколи моєї позиції вороже не сприймав, але тримався своєї. Йому вже запізно було змінюватися.
Не хотів перекреслювати власний життєвий шлях?
Так. Він виховувався в Мукачівській гімназії, яка була наповнена білоемігрантами. Вважалася російською. Навіть пишуть про неї як про «російську». Хоча це була українська гімназія на території Закарпаття із російським духом і мовою.
Але той же художник Федір Манайло перейшов на українську мову?
Там відбувся процес поінформованості. Я народився у православній родині. А православні спрямовували свої погляди на Схід – до «матушкі Расеї». Все базувалося на міфах про Росію, православіє, Лавру, звідки надходили богослужебні книжки. Так що конфесія була одним чинником. Другим була традиція – Духнович, Павлович, Сільвай, Попрадов, Митрак, Фенцик… Найгірше, що України не існувало її як держави, тому не було на що орієнтуватися.
А які у вас були взаємини з українським напрямом у Хустській гімназії?
Вони мали сильне крило. Але дискусій не було. Я жив у православному гуртожитку і нашим наставником був Олексій Кабалюк, якого тепер хочуть канонізувати, бо виявили, що він уцілів після поховання. Я його добре знав, бо був його вихованцем. Він – один із будівничих православ’я на Закарпатті. Інтернат був єпархіальним, православна єпархія мала над ним шефство. Греко-католиків у тому інтернаті не було. І воно теж накладало певний відбиток, творило атмосферу. Мовляв, українці – це греко-католики, сини вчителів і попів, а православні – це бідота, голота.
Релігійний напрямок став і національним?
Так, це мало немале значення.
Навіть зараз?
Зараз – особливо.
Чим живете нині? Над чим працюєте?
Стан здоров’я в мене поганий, а задуми маю гарні. І великий мій літературний задум – нездійсненний. Та здоров’я вже не вистачає. Подивимося, може, щось і зроблю. Волі багато, а сил нема.
Як проходить ваш звичайний день?
Дуже багато читаю. На городі вже не порпаюся. Там я був великим майстром. Помідори були моїм особливим захопленням. Найбільший вирощений мною помідор важив 1 кілограм 300 грамів.
А що читаєте?
Художню літературу, наукову. Читаю те, що маю. Стежу за пресою. Передплачую 5-6 видань – «Новини Закарпаття», «Карпатський голос», «Літературна Україна», «Ваше здоров’я»…
Телевізор не любите дивитися?
Рідко. Переважно вісті. (Показує папку) Ось бачите тут заготовки до роману «Колиска». Він детально розроблений. Звичаї, ворожіння, заклинання, обряди… Я дуже шкодую, що цей роман не написався. Не написався, коли були нормальні обставини.
Коли б я не змушений був розкидатися і дробитися на новелу, оповідання, коли б мав матеріальну забезпеченість і не обскакували мене менш важливі речі, але надійні в заробітку, то роман був би написаний.
Він задуманий давно. Зроблений на матеріалі нашої родини – починаючи від діда. Це все дуже живе. Родинна сага. І знаєте, що обскакало мою «Колиску»? Попередній роман – «Скрип колиски». Цей антиалкогольний твір був дуже актуальним, йшла боротьба з пиятикою, в мене виведений такий негативний герой Семен Вертун. Почитайте, він відзначений премією Андрія Головка за кращий роман. Я гадав, що він буде меншим за обсягом, менше часу забере і буде актуальним.
А задум «Колиски» був давніший. Я дуже шкодую, що так сталося. Це моя мука і біль, що я вже не напишу цей роман. Я зробив погано, що дуже серйозно готувався і весь час вважав, що ще не готовий. А треба було сідати писати. І він би написався.
Цікавитесь політикою?
Вона мене мало цікавить, бо політика – це курва. Шлюха.
Цікаво дізнатися ваші думки про сучасну ситуацію?
У нас проституйована політика. Політики, очевидно, ніколи не були чесними і порядними людьми. Коли у 1918 році після розвалу Австро-Угорщини до Праги приїхав професор Масарик з Америки, творець Чехословаччини, то сказав: «Не бійтеся і не крадіть!». Так він відповів, коли до нього звернулися чеські політики із запитанням: «Як бути?». Будуйте Чехословаччину! Не бійтеся і не крадіть! Тобто, застеріг від розкрадання того, що залишилося на території Чехословаччини як частини Австро-Угорщини. А в нас після розвалу СРСР, коли стала можлива побудова незалежної України, таке враження, що панує гасло: «Не бійтеся, крадіть!».
Що вам дає радість в останні дні?
Тішуся, що встиг збудувати хату. Вона мені причиняє багато клопоту і турбот. Як бути з цією хатою, коли дітям доведеться платити за газ, за електрику, утримувати її? І коли би я міг цю хату передати державі з тим, щоби в ній була якась культурна інституція або якийсь благодійний заклад медичний, культурно-освітній, то я би так зробив. Але дітей, щоб забезпечили житлом (?..)
Цей камін працює?
Йо. Горить на Різдво, на Новий рік.
Що вам ще дає радощів?
Посаджений мною лісок, який вам показував… А загалом я страшенно нещаслива людина. У мене хворий син Михайло. У нього маніакально-депресивний психоз. Він і зараз в лікарні. А Марійчина донька Роксоланка, моя онучка, хвора церебральним паралічем. Я обкладений негараздами. І коли б я не зробив щось у літературі, то я відчував би себе гірше нещасного.
Ви вважаєте, що себе реалізували в літературі?
Частково. Почасти.
Через декілька днів вам буде 77 років. Чи робите якісь підсумки?
Яка риска додана? Ні! Я великий противник усіляких відзначень. Якщо щось робилося на цьому подвір’ї, у цій хаті, то з волі родини. Це не моя ініціатива. Я ворог усіляких застіль.
Як би ви охарактеризували останній період свого життя?
Страшною сірістю. Для мене був щасливим той період, коли я знав, що щось зробив, написав, поклав на стіл. Це страшний період для літератора. Період терпіння і потерпань.
Період, коли вже підведено риску?
Так-так…
Багато ваших знайомих (диригент Михайло Кречко, журналіст Михайло Бабидорич) вже відійшли. Що вам думається про це?
З вдячністю їх згадую. Радий, що знав, спілкувався. Сумую, що скорше пішли. Чим менше стає тих, кого ти знав, кого любив, на кого опирався, тим сам стаєш біднішим і меншим. Петро Лінтур був для мене дуже великими авторитетом. І коли він помер, це був страшний удар. Я виголосив на його могилі промову. Шкода, що її не маю під рукою. Але десь вона є. Це був один із кращих моїх творів. Пам’ятаю, що тоді був ясний день.
У тому, що ви пережили багатьох знайомих – плюс чи мінус?
Плюс в тому, що фізичне життя продовжується. Але це не в моїх руках. Реальність жорстока. Щоб зрозуміти старість, треба самому її відчути.
А що собою представляє старість?
Це радість і скорбота. Радість, що ти щось встиг у житті, а скорбота, що встиг менше, ніж мав би, і все в тебе швидко сплинуло, втекло. І ти бачиш тільки пилюгу, яка підіймається за тим усім і осідає.
Нині я вже би не будував цієї хати. Не женився у 23 роки, а в 33-35. А перед одруженням постарався би закінчити університет, здобути спеціальність. Старість ставить дуже багато запитань, показує, де в тебе біліється на твоїй території, а де щось зеленіє, росте і плодоносить.
Старість завжди жорстока, невмолима. Назвати старість заспокійливою, такою, що підводить підсумки, замало.
Кажуть, що вона примиряє…
Ні, вона пригинає.
Ви себе відчуваєте старим?
Як не відчувати, коли ноги не тримають.
А щоби ви собі побажали на 77 років?
Щоб пробачили мої гріхи ті, перед ким я грішний. Щоб ще трохи пожив. Щоб таки повернувся до білого листка паперу і ручки, щоб я ще бодай щось ще встиг зробити.
Ви вже давно не писали?
Три-чотири роки. А це багато. Це дуже багато. Це такий час, що можна щось зробити. Але я під ударами долі, негараздів. Мене підіймає життя або опускає вниз.
Зараз який період?
Тяжкий. Жорстоко тяжкий. Я належу до людей дуже вразливих. А такі люди завжди піддаються настрою. Або емоції високі, тоді вони підіймають тебе і кличуть до чогось, або важкі і вбивають у тобі все.
Бажаю вам повернутися до паперу!
Хотілося б…
7 травня 1999 року
Від редакції: Іван Чендей відійшов у засвіти 29 листопада 2005 року
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.