Степан ПРОЦЮК про неврози і золотий перетин життя

139

Закінчення. Початок у ч. 3

 

У видавництві «Ярославів вал» вийшов Ваш
новий старий роман «Руйнування ляльки». Розкажіть про поневіряння твору і
його  причини?

І я дуже радий,
що так сталося, бо «Ярославів вал», очолюваний Михайлом Слабошпицьким, є одним
із найліпших видавництв. Мій роман відкрив серію психологічної прози «Червоне і
чорне», продюсером якої є письменник Сергій Грабар. Сергій, до речі, є дуже
цікавою і незвичною людиною, але це окрема тема.

«Руйнування
ляльки» писався від 2004 до 2006 року. Напевне, він на нинішньому етапі моєї
творчості є найскладнішим і, можливо, найсуперечливішим твором. Цей роман явно
не належить до взірців масової літератури. Читачам я рекомендую не ковтати його
запоєм, бо буде важко, і пройде непоміченим чимало прихованих сенсів і
додаткових значень, закладених у романі.

Я не хотів його
видавати в Івано-Франківську, бо знаходилися люди, які вважали ганджем те, що
мій роман «Жертвопринесення» і «Тотем» вийшли у провінції. Мені було за це
байдуже, але все ж надаю перевагу географічному розмаїттю.

Спершу подав
рукопис у «Нору-Друк» Елеонори Симонової. Я тоді якраз лежав у лікарні,
захворів одразу після закінчення роману на судинну хворобу. Через якийсь час
мені переказали із «Нори-Друк», що цей «чорнушний» текст їм не підходить. Я так
і не розмовляв ніколи  із директором
цього видавництва… Нічого не уточнював, не метушився, не просив.  Тоді пережив відчуття повної покинутості і
літературної непотрібності.

Роман лежав у
«шуфляді». Потім я подав його у «Факт». Як ви розумієте, я не оплачую своїх
книг, а ще і хочу гонорару за працю. Директор «Факту» Леонід Фінкельштейн
сказав, що роман гортала його працівниця, і він їм не підходить. Потім,
подумавши, сказав, що видасть 200 примірників і я можу їх собі забирати. Я
відмовився.

Нарешті я вже
був згодним і на івано-франківське видавництво. Але видавець Юрій Височанський
без жодного ентузіазму поставився до питання гонорару, мовляв, ми тобі видамо
твій роман, а ти ще і грошей хочеш? Писати роман три роки і не хотіти гонорару
може лише збоченець або графоман. Я знову відмовився від такого варіанту.

Коло замкнулося.
Я навіть уже подумав, що цей роман чомусь уперто не хоче видаватися. Нарешті
«Ярославів вал», Сергій Грабар  і Василь
Теремко (фінансово причетний до видання) поставили у цій історії жирну крапку.
Гонорар я, до речі, отримав.

 

Якось Ви висловилися: «Так, моя проза –
це аутопсихотерапія. Мій найсумніший роман – «Руйнування ляльки». Спершу має
з’явитися кілька рецензій на нього, зокрема із «симпатичною» назвою «Коли
людина людині – лялька». І справді, у суспільстві глобально наростає
відчуженість між індивідами, зростає прірва між людиною і природою. Ваші романи
– це, зокрема, й попередження. Які «істини» Ви намагаєтеся донести? Чи бачите у
майбутньому зупинку глобального відчуження? Чи є сила, яка змусить людство
схаменутися?

Так, я десь це
говорив – цей роман справді найсумніший. Будучи за переконаннями
екзистенціалістом, я – і подібних мені легіон – розумію трагічність людського
жеребу, вроджену самотність і відокремленість людини від людини, яку не
прикрасити жодними цивілізаційними дезодорантами. Своїм романом я хотів до
осердя «потрясти» не лише свою душу (о, мені це дуже гарно вдалося!..), але і
душі читачів «Руйнування ляльки».

Олег Соловей у
чудовій післямові до мого роману наводить слова   Генрі Міллера із «Чорної весни»: «Кожне
місто, в якому я побував, убивало мене: такими неозорими були там злидні, таким
нескінченно печальним жереб». Пронизлива заувага стосовно однієї із сторін
нашого життя…

У романі є
епізод, коли Іван всівся посеред Хрещатика. Його всі оминають. Бо кожен кудись
спішить. Треба заробляти гроші. Іван гостро відчуває страшну небезпеку
механічності існування, яка нависає 
примарою всередині такого способу життя. Помри він тут, на Хрещатику,
переважна більшість переступить через холонучий труп, бо поспішає!!! Куди?!
Мені було важливо, щоб читач жахнувся такої бездушності і нелюдяності, якою ми
інфіковані майже всі, лише у різних дозах…

Так живе
переважна більшість людей. Незрідка так живу і я. Ми розминаємося із людьми,
які можуть бути нам близькими, ми перевтомлені вульгарно-капіталістичною
машиною, яку запустили – з перервою на радянщину – наші діди і прадіди, що вже
повмирали, переважно так і не відчувши щастя у якійсь шаленій гонитві за
заробітком.

Я не знаю
остаточних істин. Я не мудрець, та й невідомо, чи хоч колись мені вдасться наблизитися
до справжньої мудрості… Але людство видумує (особливо у багатих і щасливих(?)
країнах) різні технічні іграшки, щоб економити час, а потім не знає, що з тим
часом робити. Ми всі кудись спішимо, але ночами нам сняться тривожні марення.

Треба більше
дивитися на небо. Частіше вивчати траєкторію руху хмар. Милуватися зірками.
Бути уважнішими і відвертішими із такими ж, як ми. Намагатися не ображатися і
не бути злопам’ятними. Хотіти любити. Розуміти, що всіх нас – у різних країнах!
із різними статками! різними інтелектуальними і фінансовими можливостями! –
чекає один кінець. Людям, пам’ятаючи про свою вразливість і смертність, треба
відчувати більше солідарності зі своїми сучасниками-землянами.

 

У чому полягає еволюція Вашого «головного
героя», якщо мати на увазі «тетралогію» Ваших «психіатричних» романів?

Це запитання
швидше до критиків. У нас, попри всю «критикофобію», все ж таки є десяток-два
людей (більше? менше?), які прекрасно ознайомлені із потенціями і тенденціями
літературного процесу. Як сказав поет, «лицом к лицу лица не увидать».

Під
«психіатричною тетралогією» маються на увазі мої романи «Інфекція»,
«Жертвопринесення», «Тотем» і «Руйнування ляльки». Важко сказати, чи відбулася
якась еволюція. Може, регрес (залежно, що під ним розуміти)? Іноді регрес ліпше
еволюції…

Соціальні
тенденції найбільше присутні у першому і останньому романі «тетралогії». Кожен
мій улюблений герой має, тією чи іншою мірою, екзистенційні переконання. Мені,
до речі, байдуже, модний чи ні екзистенціалізм. Я є екзистенціалістом – а решта
все прикладається.

У «Руйнуванні
ляльки» психіка двох головних героїв, ВВ і Івана Сороченка, які є якимось
дзеркальним відображенням, витончується до надміру. Перечуленості. Букету
неврозів. Автор в останньому розділі роману пропонує Іванові аж 33 способи
виходу із певної життєвої пастки. Герой тонко відчуває жорстокість життя,
байдужість та егоцентризм, те, що я називаю «Homo homini lupus est». Чи обере
він якийсь один із 33-ох (деякі способи ексцентричні, кумедні, провокативні або
нелюдяні)? Піде своїм шляхом? Принаймні, я сказав усе, що міг сказати на етапі
написання роману.

Поки що у своїй
романній екзистенційній серії я поставив певну крапку. Зараз працюю над
есеїстикою і психобіографічними романами, а тоді…

Що буде тоді, я
поки що не знаю.

 

Ви «відзначилися» у різних жанрах,
зокрема у прозі для дітей, написали біографічний роман про Стефаника. На черзі
роман про Винниченка. В якій стадії робота над ним? Що далі?

Тут іноді
виникає парадоксальна ситуація. Люди, які читали мої чотири книжки для
підлітків (трилогія про перше кохання Марійки і Костика і книжку із серії
«Життя видатних дітей)… не накладають мене на романи для дорослих, вважаючи, що
такі книги, як, приміром, «Тотем» і «Марійка і Костик», не могла написати одна
людина….

Щодо Стефаника і
Винниченка. Цю ідею підкинув мені директор «Академії» Василь Теремко – один із
найбільш професійних видавців, які друкують українську книжку. Я вже чимало
говорив у пресі про стефаниківську «Троянду ритуального болю» і про свою спробу
створення психічної біо­графії Майстра. Як Ви розумієте, мені не надто цікаво
працювати  у трафаретних жанрах. Перший
наклад роману про Стефаника (я з Василем Теремком, готуючи його вихід, і
сперечалися, і навіть сварилися) вже розійшовся.

Мені із класиків
психічно найближчі як Стефаник, так і 
Винниченко – кожен по-своєму. Зараз пишу версію психобіографії
Винниченка. Хочу сказати – не поскаржитися! – що це, делікатно кажучи, вельми
непросте завдання…

Може, після цих
книг я зможу написати роман, вловивши золотий перетин життя. Адже про його
надривний і навіть трагічний бік вже написав достатньо.

Можливо, це буде
роман про щастя.

 

Якою мірою ви приділяєте увагу розкрутці
власного бренду? Просування власних романів – це складова письменницької праці?

Знаєте, я завше
до цього ставився двояко. З одного боку, маємо ось таке. Помер Василь
Кожелянко, який мріяв жити у Києві і писати романи, а так і не переїхав у
багато років будовану хату під Чернівцями. Що йому тепер до вулиць з його
іменем чи перевидань його творів? Помер Олесь Ульяненко, якого підкосили злидні
і надчутливі, до гіпертрофованості, нерви. Що йому тепер до того, що його
називають легендою української літератури і видатним письменником? За життя
треба віддавати належне нашим найкращим письменникам! Ні Василь, ні Олесь не
були моїми друзями (та і заледве, чи певні категорії митців здатні до дійсної
дружби із людьми, що займаються подібним). Але їх, як і інших, що вже відійшли
– Юрія Покальчука, Ігора Римарука, Назара Гончара, Аттилу Могильного – безмежно
жаль…

Наше людоїдське
стосовно талановитих людей суспільство своєю варварською байдужістю перемололо
– і ще, певне, перемеле – не один великий талант…

З іншої сторони,
за Гессе, «справжнього визнання письменника за життя звичайними людьми не
буває, це вигадки істориків літератури». Герман Гессе, повторюю, є одним із
кількох моїх письменників, які знаходяться для мене у ряду, який я називаю
«святці», і я цілком згоден із цим правдивим, хоч і моторошнуватим,
припущенням.

Як я вирішую це
питання для себе? Раніше більше метушився, було страшно, що маю чимало
невиданих рукописів. Але – таки направду «не вір, не бійся, не проси».
Принаймні, мені дуже імпонує «не бійся, не проси».

Не хочу
вдаватися до необов’язковості деталізації, але останніми роками я жорстко
відкинув деякі речі, котрі, з наївності чи недосвідченості, робив раніше. Я
намагаюся більше ніколи не йти туди, де мене не просять і не чекають, не
«організовувати» те, без чого якесь видання вважає, що може спокійно обійтися
(свою думку про це, як мовиться, тримаю при собі, озвучуючи її лише тоді, коли
про це запитують). Але коли навіть, з моєї точки зору, маргінальне видання щось
мене запитує чи хоче розмови, ніколи не відмовляю, бо інакше мені би було
соромно за рудименти нерозумної пихатості…

Мене, до речі,
нерідко звинувачували у надмірній амбіційності, але я завше стверджував: «Пане
чи пані! Це лише маска. Адже ви нічого не знаєте насправді про моє життя».

У моїй
літературній долі, певне, все відбувається так, як і повинно відбуватися – адже
я народився українцем.

 

Розкажіть про переклади Ваших творів за
кордоном? Чи цікаві там наші «неврози»?

«Неврози» цікаві
всюди. У цьому сенсі тематика моєї прози є направду космополітичною. Ще
перекладач мого роману на азербайджанську, професор і письменник Ельчин
Іскендерзаде казав, що думки героїв мого роману «Тотем» суголосні будь-якій
людині (до речі, «Тотем» у Баку має певний успіх). Тобто відчуття страху,
самотності, відчаю і покинутості не має ні конкретної географічної прописки, ні
національності, ні кольору шкіри.

Зараз «Тотем»
перекладається ще на дві іноземні мови. Навчений гірким досвідом, говоритиму
про це докладніше після виходу перекладної книжки.

Нещодавно
трапилася одна повчальна для мене історія із перекладами. Мене запевняли – з
ініціативи одного іноземного видавництва – що перекладуть чи не всі мої романи,
бо, за словами менеджера, їх читали і вони дуже сподобалися. Готувався контракт
– і потім без пояснень робота була перервана. За нашими письменниками – і за
мною – не стоїть ні могутня держава, яка дбає про майбутнє своєї літератури, ні
знана світом культура, що сама «виносить» кожного талановитого в інші
контексти, ні…

Все робиться на
особистих контактах, на випадковостях, на індивідуальних зусиллях. Все може
зірватися через чиїсь привереди. А країну через сто літ, наприклад, пам’ятають
не за її політиками, навіть не за спортсменами (хіба окремі фахівці). А таки за
письменниками. Як сказано в Біблії, відкинутий будівничими камінь стане
наріжним.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!