Степан Процюк про неврози і золотий перетин життя

82

Степан Процюк – плідний
український письменник (починав як поет), котрий пише для дорослих та дітей.
Він уже відомий настільки, що до нього приклеєно чимало ярликів і навіть
створюється певний міф навколо його постаті. Звісно, для подальшої розкрутки і
просування книжок це добре. Та справжню цікавість до Степана Процюка підігріває
не мішура, а власне його творчість, яка викликає відчуття справжності і
трагічності.

Коректний і врівноважений у
спілкуванні, він у своїй прозі нагадує канатохідця, що йде над прірвою з
натягнутими до болю нервами. Проте в ході цього канатохідця дивує шокуюча
впевненість, яка притаманна фаталістам.

Втім, Степан Процюк
декларує екзистенціалізм. Центральні питання цієї філософської системи  – існування людини, зміст її життя і долі у
світі. Людина є не що інше, як її проект самої себе, і вона існує лише
настільки, наскільки сама себе здійснює, визначає своє обличчя. Тільки
дійсність зараховується. Боягуз відповідальний за своє боягузтво, брехун за
свою неправду тощо.

Степан Процюк показує
процес творення долі, препарує можливості вирватися з власних неврозів. Галерея
його героїв – це галерея пошуків власної спроможності, пошук щастя-радості. Це
спроби усвідомити відповідальність за свої вчинки, за все своє життя без
огульного звинувачення у своїх негараздах суспільства.

Символічно-симптоматичні
назви його нещодавно опублікованих книг: “Аналіз крові” (есеї), “Руйнування
ляльки” (роман). Назву роману автор трактує по-різному. Можна руйнувати ляльку,
а може руйнувати і сама лялька. «Це не дитяча іграшка, – зазначає автор. –
Лялька – це символ неврозу…». Отож цим філософсько-соціально-психологічним
романом Степан Процюк знову нас занурив у болючі пошуки відповіді на питання:
“Чому ми такі” і “Як нам справдитися”?

 

Пане Степане, чим Вас
потішило чи, навпаки, подратувало життя за останній рік-два? Які здобутки
гріють?

Як
писав поет Станіслав Вишенський, постіль мою устелено шальками терезів.

Не
знаю, яка кількість людей прочитає нашу розмову і якій кількості людей це буде
цікаво (той, хто відповідає, завжди нагадує людину із очима, зав’язаними чорною
пов’язкою), але дозволю розкіш бути собою.

Вже
пройшло більше двох літ, як померла мама. Ще нема навіть року після смерті
батька, що пережив важкі, фізичні і моральні, тортури кілька останніх літ,
особливо після смерті своєї дружини, а моєї мами. 

Минулоріч
у моєму літературному житті – небувала «результативність» – появилося у
київських видавництвах аж три книги: есеїстики «Аналіз крові» («Грані-Т»),
психобіографічної прози про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю»
(«Академія») і роман «Руйнування ляльки» («Ярославів вал»).

Але
тут хотілося би сказати про відносність будь-яких здобутків. Лише втрати,
особливо смерті рідних, не бувають відносними.

Хочете
вірте або ні, але я вже на шляху до справжньої поведінкової корекції – не
зовнішньої, а внутрішньої. Тобто мене не може розтлінити жоден літературний
успіх. Мене не може надламати літературна невдача, хіба би йшлося про якісь
дуже погані і непередбачувані ситуації.

Принаймні,
людське, надто людське, щастя мало пов’язане із літературними успіхами чи невдачами.

 

До Вас приліпилися різні
визначення: найконтраверсійніший, найінтелектуальніший, антипопсовик, бунтар,
письменник людських страждань тощо. А який Ви насправді, якщо дивитися з
власної дзвіниці? В чому бачите своє стрижневе завдання?

Я
лише хотів би дорости до самого себе. Думаю, що це найважливіше завдання кожної
людини – спізнати і зрозуміти свою непідробну внутрішню сутність. І я хотів би
не запитувати себе, мовляв, тобі найбільше треба писання і різних реакцій
навколо нього чи гармонії і умиротвореності всередині? Чи того та іншого? Я ще
не маю відповіді – і передчуваю, що остаточної 
не матиму ніколи.

Думаю,
що маю, як і чимало інших людей, декілька «я», принаймні, декілька
найактуальніших масок. Можливо, за тими масками ховається  вже трохи перевтомлене лице, хтозна…

Насправді
я, у кожен період життя по-своєму, борюся із гіршим у собі, якого є чимало…

До
прикладу, я вже три роки зовсім не вживаю алкоголю і маю перемінні успіхи у
поєдинку із нікотином. Чи це впливає на мене? Так. Ті твори, які би я хотів ще
написати, доки є ще трохи сили і вже появився певний досвід, накладають на мене
відповідальність. Також я кілька разів на тиждень бігаю на середні дистанції –
від п’яти до десяти кілометрів. Іноді це буває дуже нелегко.

Вважаю,
що певна складна мета неминуче пов’язана із самообмеженнями. Навіть із певною
аскезою. Я, до речі, завше захоплювався аскетами, мучениками за віру,
страстотерпцями, а не гедоністами чи навіженими послідовниками великого
Епікура, які розуміли його поради надто банально і буквально…

Кожна
мета може бути і певним самообманом. Але краще шляхетний самообман, ніж тління
і скніння! Краще помилятися і терпіти невдачі, але йти і вірити, ніж жити, як
мішок із лайном, біля телевізора чи пляшки.

 

На голому місці бажання
писати саме так, а не інакше, не виникає. Хто з письменників минувшини і
сучасників найбільше вплинув на Ваше формування?

Цей
ряд може бути дуже довгим, бо кожен великий письменник, твори якого я читав,
викликав відчуття зачудування, незалежно від особливостей світогляду, тим, що
він вміє творити зі словом! Мені направду по-своєму близькі чимало як
українських, так і зарубіжних письменників. У два роки з «копійками» я знав
напам’ять (бабуся вчила…) близько сорока імен і прізвищ українських поетів із
«Антології української поезії другої половини 19 – початку 20-го століття»,
упорядкованої Рильським. У цьому ракурсі життя мені завше щастило на повноту
освіченості.

Тому
коротко скажу лише про потрясіння. Колись мене потрясли деякі прозові твори
Стефаника, Франка і вірші Євгена Маланюка. Дуже люблю вірші вже немолодого
київського поета Станіслава Вишенського.

Пізніше
потрясінням було ширше ознайомлення із творчістю Кортасара і  Гессе. Останнього «Сіддхартху» і «Нарциса і
Гольдмунда» я перечитував багато разів. Маю у ставленні до Гессе навіть трохи
кумиропоклоніння – нехай буде один виняток…

Маркес
мене чомусь ніколи так глибоко не хвилював. «Мачо» Хемінгвей – теж, так собі…
Зате романи його приятеля Фіцджеральда «Ніч лагідна» і «Великий Гетсбі»
були  святом духу! Пізніше зачитувався
Фаулзом (його «Жрець» і «Коханка французького лейтенанта» були майже
настільними книгами) і навіть трохи попсовим Уельбеком.  Прохолодно ставлюся до прози Умберто Еко.

Всіх
Майстрів (стримане ставлення до творчості багатьох із них лише свідчить про мої
смаки і психічні особливості) не перерахуєш. Як мовиться, вибачте, коли щось не
так…

 

Чи не виникає у Вас
бажання, читаючи твори окремих авторів, стати цензором-інквізитором?

Я
маю певні автотабу. Наприклад, відсторонююся від речей, пов’язаних із
релігійним блюзнірством у творчості. Не можу назватися добрим християнином,
навіть на літургії приходжу доволі рідко. Але, з іншого боку, мені холодно у
атеїстичному просторі. Хоч істинних атеїстів є, як на мене, дуже мало. Я все
життя займаюся пошуками Бога.

Гадаю,
що Вас цікавить тема лайки  чи то пак
обсценної лексики. Будь-які прояви літератури, окрім графоманії, я сприймаю, як
потік життя. Чи потрібно у творах вживати ненормативну лексику – вирішувати
кожному автору зокрема. Деколи я не можу 
обійтися без її елементів. Наприклад, у своїй найновішій повісті «Бийся
головою до стіни!» йдеться про повільне кількарічне вмирання немолодої людини.
Скажіть, як можна про це написати пестливими суфіксами? Іноді елементи лайки у
творі є синонімом крайнього відчаю.

Звісно,
коли вона у творах деяких літераторів стає самоціллю, то це нецікаво. Як
співали колись гарні хлопці, «и то, и другое придумал не ты, кого ты хотел
удивить?». А тепер про «цензора-інквізитора». Бажання стати ним у мене не
виникає, але охоплює почуття байдужості і нецікавості, як при зіткненні із
кожною мистецькою імітацією. Бути «цензором» – це збуджувати інтерес до того чи
тих творів, до яких не мало би бути інтересу. Авторів, які розраховують виїхати
лише на епатажі, найбільше дратує байдуже мовчання.

Але
якщо, крім епатажу, ще є талант, тоді це зовсім інша ситуація.

 

Як поживають проекти «Інша
література» та «Інша проза»?

«Інша
література» свого часу відіграла таки роль певного каталізатора. Хоч всі, хто
започатковував цей скандальний проект (окрім мене, це Павло Вольвач, Борис
Гуменюк і Надя Степула), були надто строкатими у хорошому сенсі слова. Але
нарешті тоді прозвучала критика нарцисизму та крайньої егоцентричності, що вже
переходили межі розумного, «карнавальної» лінії в літературі. Хоч потім казали,
що це від «заздрощів», мовляв, пишіть так само, хто вам заважає і т. д.

Я
можу і хочу писати лише як Процюк. Нікому не заздрив. Бо кожен, за великим
рахунком, має те, на що заслуговує. Тим паче, що «самого Задорожнього» (цитата
із «Рекреацій» Андруховича) я завше шанував як чудового письменника-стиліста.
Одне слово, «Олександр Македонський великий, але для чого стільці ламати?»
Потім на ту «Іншу літературу» буквально накинулися з метою «розтерзати». У
деяких прихильників «карнавалізму» виявилася дуже тоталітарна свідомість,  без граминки гумору… Важко забути два брудні
пасквілі у «Поступі», сховані під 
жіночим псевдо, де автор намагався, так би мовити, бити нижче пояса, в
тім числі і мене…

Проминуло.
Лишився лише сайт під такою назвою. Думаю, що цей проект зараз вже не існує.

Серія
«Інша проза», яку я започаткував в Івано-Франківську із другом (інакше би
нічого не вийшло, суб’єктивні фактори, в тім числі і людські стосунки, часто
грають у літературному процесі більшу роль, ніж може здаватися на перший
погляд) – директором видавництва «Тіповіт» Василем Вітенком, протрималася трохи
більше. Там вийшли, окрім кількох моїх книг (а як інакше? Посміхаюся), прозові
твори молодих літераторів Романа Черковського і Ольги Деркачової, проза Сергія
Грабара. Поезія Василя Старуна і Ярослава Ткачівського, есеїстика Євгена Барана
також появилася у тій серії, де ключовим є слово «інша».

Є
ще деякі задумки зараз.  Незважаючи на
кризу, серія ще клигає, але, на жаль, не живе повноцінно. Може, у мене завищені
вимоги до свого «дітища»…

 

Ви сидите на двох стільцях:
пишете белетристику і викладаєте філологію у Прикарпатському університеті. Якою
мірою одне одному допомагає і заважає? Чи є можливість в українських реаліях
повністю перейти на письменницьку працю?

Думаю,
що такої можливості зараз все ж немає. Хіба би мої книжки почали плавно, одна
за другою, перекладатися. Треба врахувати, що я відповідальний і за близьких
людей. А недавно ще був відповідальним за батьків…

Це
питання можна прочитати і як те, чи люблю я викладання у виші.

По-перше,
я не переобтяжений цією роботою. По-друге, у мене переважно – без жодних
перебільшень! – гарні стосунки із студентами (хоч я, звісно, далекий від
пошуків Сухомлинського). Чимало із них читають мої книги. По-третє, йдеться ж
про літературу, а не про кібернетику чи тригонометрію. Тобто, я встигаю. Хоч
десять-п’ятнадцять літ назад бувало по-всякому. І я більше дратувався,
скаржився, що мені важко. Проте жити було потрібно кожен день.

Зараз
для мене такої дилеми  не існує.
Сподіваюся, що так буде і надалі. Навіть якби я був обсипаним увагою і
гонорарами, то хотілося би (мої покійні батьки були вчителями, але татові
перервало кар’єру звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі» – і
відтак тюрма) хоч два рази на місяць мати спецкурс із сучасної української
літератури. У мене є певна потреба ділитися із молодими людьми тим, що я знаю.

 

В одному з інтерв’ю Ви
сказали: “Наше життя – це сума залежностей. Кохання – це для мене теж свого
роду залежність”. Окресліть коло Ваших залежностей. Напевно, для того, щоб
читач порівняв їх із своїми. Адже всі шукають певних рецептів, шукають “вміння
радіти”.

Можна
говорити і про це. Хоча, чесно кажучи, я не уявляю, хто ще із наших
письменників міг би зважитися відповідати (а не імітувати!) на таке запитання.
Може, Ви таких знаєте, Володю?

Я
вже казав, що кілька літ назад покинув вживати алкоголь будь-якої концентрації.
Боротьба із курінням триває.

Я
іноді буваю залежним від переміни власного настрою, як циклотимік. Хоч
циклотимія – це вже крайні форми настроєвих коливань. Пошук настроєвої
рівноваги є одним із тих завдань, які мені необхідно розв’язати. Можливо,
корені настроєвої мінливості – у генетичній спадковості. Мій батько також був
схильним до таких перемін, лише у важчій формі, ніж я…

Буває,
кілька разів торкаю ручку дверей, щоб пересвідчитися, чи вони зачинені. Боюся
висоти. Маю певний нахил до болісних прив’язаностей до певних людей (не маю тут
на увазі почуття закоханості), до «розчинення» у цій дружбі, у цих стосунках.
Ті, хто мене мало знає, вельми здивуються такому твердженню. Але вони
спілкуються не зі мною, а моєю маскою…

До
тих, хто мене не цікавить, майже не навчився вдавати приязнь. Про кохання Ви
вже процитували – колись я дуже болісно пережив і таку форму залежності.
Сподіваюся, досить, щоб читачі цієї бесіди зрозуміли (посміхаюся…), що у мене
були підстави цікавитися психоаналізом і різними формами неврозів.

Це,
про що я кажу, притаманне багатьом людям, не лише творчим. Різниця полягає лише
в тому, що ці (і значно обтяжливіші) так звані «таємниці» чимало людей
намагається тримати за сімома замками. Або відхрещуватися від них, соромитися
їх… Вважаю, що один із справжніх шляхів до психічного здоров’я полягає в
тому, щоб ми осмислювали всі наші страхи і залежності, думали над їхніми
причинами, відтак позбавлялись їх, наскільки це можливо,  стаючи вільнішими.

Наша
закинутість і одинокість у цьому світі – кожного! без винятку! – і без
залежностей трагічна. Тому є сенс намагатися досягати хоч якоїсь дещиці
мудрості і поміркованості.

 

Після виходу книжки вашої
есеїстики “Аналіз крові” Ви сказали: “Якщо вийде наступна книжка моєї
есеїстики, то там буде есе «Страх смерті». Розкажіть про важливість цієї
проблематики для сучасної людини. В чому полягає лікувальний ефект розкриття
“проклятих питань”?

Напевне,
страх смерті рухає більшістю наших неврозів. Він не залежить ні від географії,
ні від кольору шкіри. Наприклад, наші козаки-характерники або японські самураї
не боялися смерті, а то і презирливо ставилися до неї. Страх смерті паралізує
любов до життя. Можна навіть сказати, що той, хто надміру боїться смерті,
боїться життя.

Навіть
часткове звільнення від наших глибинних страхів і комплексів, в тім числі
паралітичного жаху смерті, вивільняє потужні внутрішні резерви.

Наприклад,
у мене достатньо яскрава форма собакофобії. Зараз чимало думаю про те, що пес,
який налякав у дитинстві, не може ставати для мене приватною персоніфікацією
власного клубка проблем… є собаки хороші і лагідні… вірні і зворушливі… Тепер
мені трохи легше проходити мимо собак, майже нема відчуття агресії – кольорів
життя додалося.

Це
приклад «маленької» фобії. А що говорити про боротьбу із потужними страхами!
Тут присутній ефект «ножиць» – чим менше, тим більше. Тобто, поволі
звільняючись від власних фобій, ми робимо більше кроків назустріч внутрішній
свободі.

Сподіваюся,
що і мої книжки – коли ними вміло «користуватися»! – можуть сприяти осмисленню
нашого невміння жити і радіти життю. Адже все, що я пишу, так чи інак стосується
як певних стереотипів, так і  таємниць
наших душ.

 

Закінчення у наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!