Степан ПРОЦЮК: «Коли закінчував роман про Винниченка, він мені приснився»

261

«Маски опадають
повільно» – новий роман Степана Процюка у жанрі психобіографії.  Черговий експеримент в сучасній українській
літературі. Смілива спроба психоаналітичної інтерпретації життя Володимира
Винниченка, знакової постаті в історії українства.

Романтик і мрійник,
ексцентрик  й експериментатор, Дон Жуан і
Дон Кіхот, «партач життя» і можлива кандидатура на Нобеля, ліберал  і націоналіст, сподвижник і місіонер. Де
справжній Винниченко? У чому він вбачав сенс свого життя? За якою з тих масок
можна побачити його перевтомлену душу? Про все це читачі довідаються в книзі
Степана Процюка «Маски опадають повільно» з тематичної серії «Автографи часу»
видавництва «Академія».

Степане, торік Ви
презентували читацькій аудиторії роман-психодраму про Василя Стефаника «Троянда
ритуального болю». Нещодавно –  роман про
Володимира Винниченка «Маски опадають повільно».  Можна сказати, що ви перебували одночасно в
силових полях різних психотипів. Який з них вам ментально ближчий? І чому саме
Винниченко став об’єктом художньо-психологічного аналізу?

Мені з цього приводу цікаву репліку (але я не зовсім згоден
із нею) висловив літературознавець Ростислав Чопик: «Степане, Стефаник – це
твоя романтична проекція, а Винниченко – це твій психотип». Стефаник – це
експресіоністичний романтик із загостреним почуттям екзистенційного болю.
Винниченко – це багато різних «я», що були підпорядковані єдиній місіонерській
меті.

Книжку про Стефаника я писав швидше. Тоді жив його
світосприйняттям. Потім – Винниченковим. У письменнику має бути щось від
талановитого актора – він повинен вміти перевтілюватися, якщо хоче, щоб його
книги були комусь цікавими і потрібними. Із українських класиків мені завжди
були найближчими Стефаник і Винниченко, кожен по-своєму. На початку 90-их
Винниченко був моїм улюбленим українським письменником із минулого. Потім його
творчість почала мене несвідомо дратувати. І нарешті, через заперечення, я
знову наблизився до власного розуміння Винниченка, що раніше постійно вислизав
із-під будь-яких наличок. Василь Теремко, директор «Академії», ніколи не
нав’язував мені персоналій для роману. Я вибираю сам – про кого і що писати.

 

Степане, відгадуючи
таємниці чужого життя, зокрема чужих психічних структур, чи не боїтеся перейти
метафізичну грань? Чи, навпаки, оприявнюючи чужі тіні, зокрема тіні
Винниченкової душі, оприявнюєте власні?

Cкладне ваше запитання, Олю… Можна писати лише про тих
письменників, які близькі тобі психічною структурою. Любов до творів
письменника – це передовсім питання віри і довіри. Звісно, наприкінці роботи
завжди є втома.

Як із написанням першого роману, так і другого, я пережив
дві метафізичні ситуації. Коли почав писати про Стефаника, раптом відчув
присутність у кімнаті сторонньої, але доброзичливої, енергії, яка дала чи то
дозвіл, чи знак, мовляв, можна починати. Коли закінчував роман про Винниченка,
він мені приснився. Наче мені 20, а він десь мого теперішнього віку –  красивий, у строгому синьому костюмі. Я подаю
йому альбом, а він листає його – і помахує головою на знак схвалення, нічого не
говорячи і тримаючи себе приязно, але трохи відсторонено. Я свідомий, що мені
можуть закидати, що це «піар-хід», але я описую лише те, що пережив, бо із
метафізикою жартувати або гримасувати небезпечно.

Звісно, що у таких версіях психічної біографії неможливо без
авторської тіні. Хтось може навіть сказати, що Процюк пише про себе – я і з
такими «інтерпретаціями» зустрічався… Література – не маркет із розфасовками –
і я не застрахований від будь-яких реакцій після виходу книжки. Але важливо
найперше бути чесним перед собою. Хтось може спробувати написати теж свою
версію – я нікому не перейшов дороги, як кажуть у народі.

Що таке перехід метафізичної грані? Ви, напевне, маєте на увазі
злитися із іншим життям, відчути на собі якісь ірраціональні впливи? Я писав із
любов’ю, без прихованих дрібних мотивацій, через те залишаюся собою.

 

Що, на Вашу думку,
стало вихідним пунктом психічної драми Винниченка? І як це позначилося на його
життєвому і творчому шляху?

Кожен великий письменник має свого скелета у шафі, тобто
власну психічну драму. Адже писання – це потреба публічного спілкування – чим
більше, тим ліпше, межі нема… Значить, це форма внутрішньої несамодостатності,
яким би дискусійним не виглядало це твердження. А ці форми дуже різні…

Щодо  випадку
Винниченка, то я даю на це запитання розгорнуту відповідь у романі. Хіба додам,
що якби не недоотримана у дитинстві любов матері, не зодіакальні перетини, не
вигадливі ребуси характерів обох родинних ліній, що схрестилися у ньому, не
сімейна карма, зрештою, не деміургійна воля, то ми би не мали письменника
Винниченка. Стефаник був би провінційним лікарем, а Винниченко був би, нехай,
директором гімназії…

Напевно, Хтось із самого початку народження дитини вказує на
неї перстом: «Ти». А далі додається і психічна драма, і рефлексивний характер,
і талант, і лабіринти особистої долі…

Винниченко завжди був передовсім письменником, а в останні
роки життя – ще і видатним мислителем. А психічні драми – це терня великого
шляху…

 

Чи можемо сказати,
що, долаючи страхи і комплекси, Винниченко перебував у пошуках Вічної Жінки:
Жінки-Матері, Дружини, Держави, Літератури. Врешті, яку з них він таки
віднайшов? І чи прийшов Винниченко до самого себе?

Не впевнений, що Держава і Література є лише матріархальною
алегорією (посміхається). Він прийшов до себе, Олю. Прийти до себе самого і
зрозуміти свої істинні потреби  є дуже
складним процесом, особливо, коли пастки розставлені нам ще у ранньому
дитинстві… 

Його шлях був сповнений драматичної величі, падінь і
нерозумінь, обожнення і ненависті до подорожнього. Щодо Жінки, то у романі
таким пошукам вділено дуже багато уваги. Бо таким було життя у Винниченка. Не
забуваймо, що він був і вродливим, і красномовним, і величавим, тобто був
обдарованим магією особистості. Таких людей часто ненавидять навіть
ірраціонально… Але… процитую народну пісню: «було ж мені, моя рідна мати, тих
брів не давати, було ж мені, моя рідна мати, щастя й долю дати»…

Чомусь жодна українка не зуміла зачарувати серце цього
ексцентричного невротика, яким він був замолоду… Нарешті він зустрів свою
Розалію, свою Коху, свою ікону. Але і тут їх чигало горе – не було дітей. Я
чимало пишу про його стосунки із Кохою, навіть про їх маловідомий і непарадний
бік…

Українська держава, як Ельдорадо, ціле життя манила і
переслідувала його. А література, ця примхлива наркотична Пані, таки заполонила
назавше. Чимало місця в романі приділено його так званій «творчій лабораторії»…

 

Очевидно, що
політичний ідеалізм Винниченка доклався до того, що «української історії не
можна читати без брому», за його ж таки словами. Втім, яка з політичних ідей
Винниченка залишається актуальною сьогодні?

У романі Винниченку-політику вділено значно менше уваги, ніж
Винниченку-людині. Він помилявся, розплачувався за свої помилки прижиттєво,
іноді був малодушним… Людина ширша від політики і певних переконань. Але
письменнику ліпше не підходити до політики на гарматний вистріл!

Його найбільшою мрією була вільна і духовно розкута українська
держава. Як він переживав за всі ці трагічні події, як мучився! Я перечитав всі
його «Щоденники», де відбита кардіограма його ідеологічної трагедії, що наклала
відбиток на  майбутнє злиденне
емігрантське життя… Він загравав із більшовизмом і ненавидів його. Це так
по-винниченківськи! Його потреба бути чесним із собою, цей фундаментальний
постулат його життя, іноді набирав гротескових форм…

Не мені осуджувати його. Мені було важливішим зрозуміти.

 

Якщо вже говоримо про
політику, зокрема про літературу як геокультурний чинник, чому Європа постійно
відвертається від України?

Я ж не Європа, я би не відвертався. Роман Винниченка «Слово
за тобою, Сталіне» був перекладений десятками мов, щоправда, вже після смерті
Майстра. Винниченко не міг викривлювати хребет у поклонах, просити передмов
(як-от, в історії із передмовою Роллана до «Сонячної машини»), розхвалювати
«потрібних» людей. Він робив усе навпаки – писав гнівні, часто роздратовані
листи, нікого не підганяв, словом, робив усе, так би мовити,  антигламурно… А Європа (дуже умовний термін)
більше потребувала прилизаних і чемних літераторів, що вміють і видавцям
догоджати, і публіці подобатися, і писати простіше… Винниченко був у багатьох
аспектах життя навдивовижу чесним, як хлопчик, аж до наївності…

Але все ж – всупереч усьому! – його п’єси йшли на
європейських сценах. Його прозу таки потроху перекладали ще за його життя. Він
завжди підкреслював своє українство – і ніколи не зрікся і не зрадив йому. І
часто про таку екзотику, як українська література, у світі чули таки завдяки
Володимиру Винниченку. Чому він так і не став літературною знаменитістю
європейського масштабу? Причин було багато…

Якщо говорити про нинішню ситуацію, то це інша тема…

 

Винниченком сучасники
захоплювалися і водночас демонізували: чи то мова про політику, чи про
літературу. Його вважали героєм і зрадником. У чому була місія Винниченка?
Зрештою, чи відбулася, на Вашу думку, ініціація його душі для вічності в
літературі?

Спершу я хотів назвати свій роман «Догмат віри». Потім –
«Місіонер». Перша і друга назва таки вказує на притаманні Винниченку
місіонерські риси. Бо хто, як не стоїк-місіонер, зміг би витримати те, що він?
Причім – без істерик, без постійних скарг (які довірялися хіба його щоденнику,
який писав аж до смерті після 1911-го року)?

Ним захоплювалися і демонізували водночас, бо він був
діяльною людиною європейського типу, що було непритаманно нашому, значною
мірою, гречкосійському менталітету. Його вважали героєм одні люди, а зрадником
– інші. Я намагаюся відобразити цей страхітливий «феномен» в романі.

Він став видатним мислителем. Його ідеї конкордизму до цього
часу адекватно несприйняті, неоцінені – і, чого вже гріха таїти, незрозумілі
переважній більшості нашого інтелігентського загалу. Хто ж, як не ми, українці,
повинні першими зрозуміти значення особистості Винниченка, і то не лише для
домашнього вжитку!?

Щодо ініціації і вічності, то я не шаман – не знаю. Для
одних – так, для інших – ні. Для мене він – харизматичний  Майстер. А такі люди завжди залишаються після
відходу. Духовної смерті для них не існує.

 

Загадки чиєї душі з
Майстрів українського письменства Степан Процюк розкодовує нині?

 Напевне, треба трохи
відпочити. Для мене відпочинком є переміна жанрів. Нещодавно у луцькому
видавництві «Твердиня», яке очолює Микола Мартинюк, вийшла книжка моєї
психологічної есеїстики «Тіні з’являються на світанку». Також у  «Кур’єру Кривбасу» вийшла психоаналітична
повість під назвою – не лякайтеся, читаючи, все стає зрозумілим – «Бийся
головою до стіни». Докінчив повість для старшокласників для видавництва
«Грані-Т».

Щоправда, визріває ще один задум… Словом – далі буде.

 

 

м. Львів –м.
Івано-Франківськ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!