Степан ПРОЦЮК: «Екзистенціалісту байдуже до географії…»

174

«Існує видовище прекрасніше, аніж зоряне небо:
глибина людської душі!» – писав Віктор Гюго. А якщо героєм твору є Василь
Стефаник – із його неповторним світосприйняттям і відчуттям трагізму?. . Якщо автор
– творець українського «психіатричного» роману, контроверсійний,
екстравагантний… (зрештою, чи варто продовжувати перелік оцінних епітетів?) –
письменник Степан Процюк? Така «вибухова суміш» щонайменше інтригує. Незабаром
у київському ВЦ «Академія» вийде друком новий роман Степана Процюка «Троянда
ритуального болю» про Василя Стефаника. Видавництво анонсувало цей твір як
перший у відродженій серії, присвяченій видатним українським письменникам. З
цієї нагоди ми розмовляємо з автором роману.

 

Добрий день, Степане. Читачі звикли оцінювати Вашу
творчість за романами «Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем» і «Руйнування
ляльки». У цьому романі Ви, здається, кардинально змінили курс, звернувшись до
біографічної прози. Скажіть, наскільки випадковим чи закономірним є для Вас
звернення до нового жанрового різновиду?

Кожен письменник
мав би «пробувати» себе у різних жанрах. Тесля ж уміє зробити не лише стіл, а й
табуретку чи скриню. Якщо порівняти письменника із теслею, то чому би ні? Я
писав навіть любовну трилогію для підлітків, що вийшла у «Грані-Т». То чому би
мав боятися роману про письменника? Тим паче, що я навіть не намагався
скрупульозно відтворити всі віхи життя свого героя. Мене цікавила передовсім
його психобіографія, оті таємниці його довгого мовчання, витоки його
експресіоністичного трагізму.

 

А чому саме Василь Стефаник? Ви орієнтувалися
передовсім на «географічний» принцип чи тут відіграла роль певна «спорідненість
душ»?

Я не визнаю у
літературі земляцтва – тільки талант. І галицьке походження Стефаника для мене
не так вже і багато важило. Хіба що було трохи легше відтворити атмосферу
тодішнього покутського діалекту… Інша справа – безпомильне відчуття подібного
психотипу. Я міг би багато про це говорити. Зрештою, вже писав повість про
дитинство Стефаника – «Поміж курми і зорями». Здається, я можу зрозуміти і
пояснити будь-який вчинок Стефаника без орнаментального пафосу чи абстрактного
слововиливу. Тільки не смійтеся, Людо, але коли починав писати «Троянду
ритуального болю», відчув (таке було зі мною вперше) присутність сторонньої,
але доброзичливої енергії, що давала дозвіл…

 

В українському письменстві вже були спроби
написати біографічний роман про Василя Стефаника. Чому Ви знову звернулися саме
до цієї постаті? Що нового може сказати читачеві Степан Процюк?

Це питання швидше
треба адресувати читачам, які прочитають «Троянду…». Єдиний художній твір про
Стефаника, який я читав, – «У своїм царстві» Романа Піхманця. Цікаво, але я
писав інакше. А спроби писати про Стефаника за радянського часу не могли не
бути ідеологічно незаангажованими. Це були лише спроби… Герой «Троянди
ритуального болю» виступає передовсім письменником із майже релігійним
ставленням до слова і до того, що було йому дороге. Стефаник все життя боровся
зі своїми неврозами, а вони боролися з ним. Цей моторошний них ним рахунком,
жити: у Кракові чи Русові, у Відні чи Стецевій. Екзистенціалісту байдуже до географії…
Йому була по-справжньому важливою лише людська душа. А чи вона у свитині, чи у
смокінгу – було вторинним. Він був письменником і коли бігав кімнатою, рвучи на
собі волосся в екстатичному стані, і коли пиячив, і коли сидів у австрійському
парламенті. Потреба ідеального стану душі, туга за раєм і душевною чистотою
була у нім настільки великою, що здавалося, наче ця доросла печальна дитина,
цей великий Хлопчик живе без шкіри… Його ранило настільки багато речей і
подій, що пересічній людині навіть важко уявити, скільки трагічного пропускала крізь
своє серце ця нервова, непосидюча людина! Тягар таланту із незамуленим відчуттям
трагізму світу не покидав його ніколи. Він був заручником свого хисту і мучеником…

 

Кожен письменник має свої «творчі таємниці». Одні
автори вважають, що для написання роману потрібно кілька років, інші в пориві
творчого шаленства виливають свої візії на папір за кілька місяців. Як Ви
вважаєте, скільки часу потрібно, аби написати якісний біографічний роман?

Леся Українка
«Лісову пісню» створила за кілька днів. Лев Толстой до сорока разів міг
переписувати чимало місць у своїх романах. Рецептів не існує. Щодо мене, то я
писав про Стефаника ще з початку 90-х. Пам’ятаю, як 1991 року відбулася наукова
конференція, присвячена 120-річчю від дня його народження. І там багато
науковців із соціологічними орієнтаціями у літературі кривилися, слухаючи мій
короткий виступ про смерть у новелістиці письменника. Я ще казав, мовляв, Гриць
Летючий із «Новини» є дітовбивцею, то мене ледь не зацитькували деякі
стефаниколюбці із переляканими обличчями. Хоча це було очевидним – більшість
його новел пронизані боротьбою життя і смерті, де остання виступає найвищим
суддею… Я писав ювілейну статтю до 125-річчя Стефаника у «Літературну
Україну», яку тоді ще читало чимало людей. Мав навіть анекдотичні випадки: один
немолодий літератор ніяк не міг повірити, що Процюк, який написав цю статтю (він
розхвалював її), і Процюк, який належав до літгурту «Нова дегенерація» (він
майже лаявся при цій назві), є однією і тією ж людиною… Тобто мені не треба
було років для написання, бо Стефаник і його світосприйняття – я ніскілечки не
перебільшую – завше зі мною. Роман написав за півроку, але «писався» він уже
давно. І коли директор «Академії» видавець Василь Теремко у розмові зі мною
щодо продовження серії біографічного роману назвав серед інших імен Василя
Стефаника, у мене не було ні крихти сумнівів. Я завжди знав, що колись писатиму
про нього. До цього уже кілька років мене підмовляли друзі, вважаючи, що до
цієї теми слід братися саме мені, враховуючи певні психоментальні особливості героя
і автора. Отож…

 

Яка роль у вашому романі відведена особистим
документам В.Стефаника (наприклад, листам)?

Я, наскільки міг,
вивчив його епістолярій. У творі часто використовую цитати з листів. Я
розмовляв із багатьма людьми, консультувався, сумнівався, дихав повітрям
Русова, де бував неодноразово. Звісно, що неможливо написати роман про
письменника без попередньої роботи, спираючись лише на власне суб’єктивне
бачення. Його листи до близьких людей – це окремі твори. Згодом їх ставало
менше, ще менше. Стефаник втомився. Інакше у його випадку було неможливо…

 

Письменники – живі люди зі своїми чеснотами і
недоліками. Як Ви вважаєте, чи варто у біографічному творі акцентувати увагу на
тих моментах з життя митця, які можуть виставити його перед читачем у
невигідному світлі, принизити? Адже останнім часом з’явилося чимало зразків,
м’яко кажучи, нетолерантного ставлення до класиків (Т.Шевченка, Лесі Українки,
Ольги Кобилянської…).

У моєму романі
немає нічого, що могло би принизити Стефаника. Ці острахи ще витікають із
радянських часів і соцреалістичного лакування дійсності. Звідси так багато в
українських біографічних романах, вибачте, нафталіну. Несть числа ходульності,
неприродності героїв тих романів. Принаймні, кажу про письменників. Інші
крайнощі – із «полуничним» присмаком – мене теж не цікавлять. Я не підраховую
ні кількість статевих актів свого героя, ні кількість випитого ним алкоголю. Але
замовчати пристрасть Стефаника до алкоголю теж не маю права. Половина світової
літератури створена людьми, які практикували стимулятори. Я, наприклад,
починаючи писати цей роман, вже не курив кілька місяців. Але зрозумів, що
потребую нікотину – не тому, що наслідую курцяСтефаника, а тому, що чимало
місця у романі без нікотину би не «дотягнув». То що, мене зараз розстріляти за
це? Жартую. Це лише проблеми мого власного здоров’я. Також дехто з перших
читачів мого роману зауважували, що у творі надто багато йдеться про жіноцтво.
Але якби там не йшлося про це, то я писав би роман про якогось аскета із
нахилом до медитацій. До речі, поняття аскези і честі були близькі Стефанику.
Він не міняв ні своїх переконань, ні жінок, хоча… Я прагнув зобразити цю
людину у клубку її суперечностей, неврозів. Не було би цих суперечностей і цих
страждань, то українська література не мала би Стефаника. Він був би собі
лікарем – та й усе. Але доля вготувала йому інше призначення…

 

В літературі (в тому числі – українській) існують
різні моделі біографічного роману. Як би Ви означили фірмовий рецепт
«біографічного роману від Степана Процюка»?

Це нехай скажуть
ті, хто займається літературною критикою. Я зауважу лише, що всіма силами
прагнув відійти від «голого» фактографічного реалізму. Символи й алегорії
займають у моєму творі значне місце. Сам Стефаник починав із символів. Та й
надалі неодноразово звертався до такої мови. Алегорії дають можливість глибше
відчути загадкову посмішку метафізики, що присутня у житті кожної людини. Кожен
видатний письменник, хоч скільки би було написано про нього, завжди полишає
таємницю свого життя і творчості, яку не зважити крамарськими терезами. А
реалізм є ворогом таємниці. Хоча і традиційного викладу у «Троянді…» чимало.
Там є окремі невеликі есеїзовані відступи, особливо стосовно природи неврозів.
Інакше писати – у випадку Стефаника – я не міг і не хотів.

 

Степане, Ви неодноразово акцентували свою
зацікавленість психоаналізом. Яку роль психоаналіз відіграв при написанні роману?
Ви досліджуєте життя письменника крізь призму його комплексів і неврозів? Як Ви
вважаєте, чи це не принижує талант митця, про якого Ви пишете?

Комплекси і
неврози є складовою життя кожної людини. Якщо це принижує людей, то принижує
всіх. Навпаки, я вважаю, що це, як казав Ніцше з іншого приводу, людське,
занадто людське… Можливо, неврози є одним із потужних чинників творчості. Пригадуєте
юнгіанський афоризм: «Слава Богу, він став невротиком!»? Я не психоаналітик,
лише автор. Мої знання психоаналізу надто далекі від досконалих. Але, справді,
останніх кілька літ психоаналіз став моїм, так би мовити, найпершим
зацікавленням, крім літератури. Так вже склалося. Разом із тим доводиться
говорити про трагедію кожного індивідуального неврозу, який спотворює людині
світобачення, часто залишаючи лише випалені поля і розбухле уявлення про власне
ідеальне «Я», яке протиставляється відчуттю ущербності, беззахисності та залишеності
у світі. Може, це уявлення і частково захищає, але стільки руйнує!.. Я
намагався писати про роль неврозу у житті Стефаника. Це дуже складне питання,
на яке неможливо відповісти у рамках художнього твору, хоч як би добросовісно і
з любов’ю до свого героя я це робив. Окрім того, я не приховую, що спізнав, на
жаль, на власному досвіді, що таке деструктивна дія неврозу і як важко з нею
боротися. Отже, мав моральне право діткнутися цієї дражливої теми. Решта – у
романі.

 

Наскільки невипадковою є назва роману – «Троянда
ритуального болю»? В чому її концептуальне значення?

Я вважаю, що
Стефаник належав до того типу письменників (їх можна називати романтиками,
аристократами духу, жерцями слова, одержимими), які ставилися до того, що вони
роблять, із надвідповідальністю. Кожне слово для нього було окремим організмом.
Він все життя чекав і шукав святощів. Ця назва має кілька шарів смислу. Я залишаю
за читачем право на співтворчість і власну інтерпретацію. Троянда – не лише
його улюблена квітка. Вона є символом крихкості і тлінності краси перед пащекою
творчості як ритуального болю, який неможливо ні ослабити, ні зробити
насолодою, як у випадку зі Стефаником. Вона поволі відмирає, відцвітаючи. Але
вона ж ошляхетнює ритуал болю як пошуку потрібних слів, роблячи його мистецькою
формою теургії. Троянда є не лише символом досконалості і страждання чи
мудрості в алхімічних практиках. Вона є певною алегорією як життя, так і
смерті. А ритуали словесного чародійства для таких письменників, як Стефаник,
завжди були болючими. Бо завдяки їм він короткочасно прозирав за межі
буденного, аж до прірви метафізичного виміру…

 

Степане, чи Ви не ідеалізуєте Василя Стефаника?

Бачите, Людо, то
ви кажете, що я принижую митця, то, що я його ідеалізую. Хіба можна вгодити
жінці? Частково я вже сказав про це. Зрештою, автор майже кожного біографічного
роману посвоєму закоханий у героя розповіді. Я переконаний, що навіть Віктор
Домонтович любив свого Куліша і свого Костомарова! Небезпека ідеалізації завжди
присутня при написанні творів такого кшталту – і я свідомий цього. Але
ідеалізація буває різною. Є сліпа ідеалізація учня, є кумиропоклоніння і
фетишизація… Така ідеалізація є мені вкрай ворожою, бо де вона починається,
закінчується людина, про яку пишеш. Моя, як ви кажете, «ідеалізація», є далекою
і від занижених, і від завищених оцінок. Я не вчитель, що ставить класикам різні
бали. Я лише пишу про Стефаника, який є мені близьким багатьма аспектами
світовідчуття. Інакше я би ніколи не брався за такий твір. Наприклад, я не зміг
би написати роман про Котляревського чи Коцюбинського, бо і той, і інший не є
письменниками мого психотипу. А психотип – це передовсім питання віри і довіри.

 

На яку читацьку аудиторію зорієнтований цей роман?

А це вже, як
кажуть галичани, дасться чути. Я, разом із видавцем, вважаю, що цей твір міг би
зацікавити кожну людину, яка має певний інтерес до літератури. Ви ж не чекаєте,
що я зараз скажу, мовляв, над цим романом можуть ночами ридати юні солдати
першого року призову чи комбайнери, які візьмуть його із собою до кабіни, коли
буде літня битва за урожай. Роман повинен з’явитися у книгарнях уже в березні. Він
може бути цікавий всім читачам, хто практикує цей процес. Не більше, але й не
менше.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!