У 1996-ому році мені до рук потрапив журнал «Четвер», під суперобкладинкою якого зазначалась ще одна назва – «Перевал». В упорядкуванні Андруховича та художньому оформленні Іздрика. У журналі були представлені уривки з творів Джеймса Джойса і Йозефа Рота. Натомість левову частку складали твори сучасних українських письменників. Я з цікавістю прочитав журнал. Це було актуалізацією української літератури у сучасному вимірі. Прочитав і твою повість «Vae victis», заключні рядки з якої мені запам’ятались: «Горизонтальний Христос плакав. Сльози були дитячими, вперше радісними і чистими». Дата написання повісті – 1993 рік. Якби сьогодні спробувати ввійти в ту саму – тобто двадцятидвохлітньої давнини – воду, яку автентику і які тогочасні емоції ти з радістю впустив би й нині у свою душу?
Перше, що спадає на думку – туга за молодістю. Не знаю, чи було би доцільно впускати всередину весь спектр емоцій власної молодості, але якусь незламну віру в те, що література потрібна і необхідна багатьом людям, я би ще раз для себе регенерував. У мене не так давно були важкі сумніви щодо двоїстої ролі літератури у своєму житті. Ці сумніви мав вперше. Але вдалося їх перебороти.
Можливо, підсилив би довіру до багатьох людей. Загалом довіряти ліпше, ніж не довіряти – кажу це як не завжди довірлива, на жаль, людина…
Також то був прекрасний мистецький карнавал, де вживалися різні літературні погляди і практики, де ще не ходив у своїх сталевих чоботах вульгарний доларовий чистоган…
Друга половина 80-х–90-і роки минулого століття – що то був за час в українській літературі?
Сашку, знову ж таки то був час моєї літературної юності та молодості. Відтак я його не можу не ідеалізувати (сумовито посміхається). Окрім того, то був різний час – друга половина 80-их і 90-ті…
Я скажу про 90-ті, бо у другій половині 80-их лише починав писати. А у 90-их, на початку, утворилася «Нова дегенерація», я, разом з Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком, їздили містами, читаючи вірші на трьох у різних – від кількох сотень до кількох десятків людей – аудиторіях, плюс моя безмежна віра у всемогутність літератури; бідність, і навіть злиденність ранніх 90-их, убогі обкладинки книжок, зокрема «Нової дегенерації», але великий Мистецький Національний Ентузіазм (саме так, три слова з великої літери, щоб це адекватно передати) принаймні, у містах.
Але 90-ті тривали, дотягаючи до кінця не лише століття, але і тисячоліття… Чимало талановитих літераторів поспивалися, дехто помер фактично від алкоголю та його наслідків, бо багатьом важко було витримувати ідеалістичну злиденність…
Починалося розшарування на тусовки і клани, що дуже доречно, ще у 90-их, підмітив Євген Баран, на сторінках журналу «Кур’єр Кривбасу». Починалися перші непорозуміння і образи, зокрема, і в моєму літературному та особистому житті. Я ще не знав тоді, що це закладається фундамент для майбутнього, де вже не буде місця для теплої людської та літературної дружби із деякими із героїв ранніх 90-их – вони на очах переставали бути героями, стаючи міщанами і пристосуванцями або – інші – літературними зірками (у моєму розумінні це словосполучення звучить недоладно, але зрештою…).
У будь-якому разі, то був час, який я не можу забути. Часом згадуються навіть найтонші деталі літературного і особистого життя, які нероздільно сплелися у моєму випадку, ці дві, начебто різні, іпостасі життя…
У згаданому «Четверзі» було чимало відомих імен – Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Юрій Андрухович, Володимир Єшкілєв, Євген Нахлік, Євген Баран, Мар’яна Савка, Людмила Таран, Сергій Жадан, Наталка Сняданко, Іван Ципердюк. З ким із письменників, літературознавців, критиків і сьогодні відчуваєш світоглядну спорідненість?
Найчастіше спілкуємося і таки приятелюємо з тих, що ти перелічив, із Євгеном Бараном. Незрідка спілкуюся із своїм колишнім опонентом у 90-их Володимиром Єшкілєвим – і так буває (сміється).
Світоглядну спорідненість у найширшому сенсі під час боротьби із бандою Януковича відчував із всіма українськими письменниками. Ми на той час забули про естетичні розбіжності.
Проте, за великим рахунком, часто відчуваю екзистенційну самотність. Вона вже не така болюча мені, як раніше, але все ж хотілося би більшого і ширшого розуміння того, що я роблю, від більшої кількості читачів…
Якось ти зізнався, що на запитання про атеїзм, віру чи політичні вподобання готовий відповісти словами Мілана Кундери: я – письменник. На мою думку, позиція бути письменником лише тоді по-справжньому стає філософією і шляхом, якщо митець ототожнює себе, скажімо, з Орфеєм – це як один із варіантів, – готовим спуститись у пекло, аби своїм мистецтвом умилостивити фурій і оживити Еврідіку: серйозне потрактування творчого покликання дозволяє письменникові позбутися декларативності. Степане, яким смислом наповнюєш для себе слова відомого чеського літератора?
Ці смисли ведуть до безконечності. Письменник може бути християнином чи агностиком – але ні перше, ні друге переконання не має покриватися мохом ортодоксії. Будь-яка чорно-біла доктрина, окрім елементарних етичних норм, є шкідливою для письменника. Я намагаюся мати внутрішнього Бога, незалежного від різних пантеонів.
Попри те, незрідка із якимось екстатичним зачудуванням слухаю літургії у греко-католицькій церкві. Адже я хрещений як греко-католик. Хрещений тоді, коли ця галузка християнства була переслідувана.
Письменник може мати різні політичні переконання. Але кожен справжній митець розуміє, що людина – вище від політики. Антропоцентризм – це і є письменництво.
Чи достатньо письменникові покладатися у творчості на голе натхнення, як його уявляють собі деякі поети, що про них писав колись Вітольд Гомбрович в есеї «Проти поетів»?
Звісно, що ні. Натхнення – це метафізична ласка, випадковий збіг обставин або химерна гра гормонів. На нього не можна покладатися, особливо при зобов’язаннях перед видавництвами (посміхається). Праця для письменника – це не привереди і не коливання настроїв.
Важливо створити собі певний настрій, певний душевний комфорт або хвилювання, певне психологічне тло, особливо під час написання більших за обсягом прозових творів. Але якщо нема магії таланту, якщо відсутня внутрішня таємниця сплітання слів таким чином, щоб це було цікаво і важливо іншим, то ніщо не допоможе.
Оригінальний стиль є продовженням людського, а відтак і письменницького «я» на території художнього тексту. Оригінальність – це ще й свобода, коли все, про що хотів сказати, тобою і промовляється, інтонується. В якому поетичному чи прозовому творі вперше відчув, що нарешті пишеш так, як можеш писати тільки ти?
Напевно, спершу в поезії, під час написання віршів, які потім ввійшли до збірника «Нова дегенерація». Це були стани якогось рвійного екстазу. Часто я писав вірші ночами… Слова приходили несподівано і заполоняли все єство… Це була форма щастя, великого і трохи химерного мистецького щастя…
На початку 90-их років я почав писати першу повість «Vae victis». Тоді перебував у доволі важкому, психоделійно-декадентському стані, якщо можна так кучеряво це описати… Але тоді вловив і відчув, що розпрощаюся із поезією (цей стан описаний у моєму романі «Жертвопринесення»)… Тоді ж, після написання першої повісті, я відчув, що формується мій власний стиль, так би мовити, письменницький «ідіолект».
Я, як прозаїк, дебютував збіркою «Переступ у вакуумі». Але своїх перших читачів, літературних приятелів і літературних недоброзичливців я здобув після виходу збірки «Шибениця для ніжності». Я ще тоді не знав, що будуть люди, які перечитуватимуть цю збірку кілька разів, протягом півтора десятка років…
90-і роки для мене, баяніста і студента консерваторії, – роки співвіднесення сучасної української музики зі світовим академічним та імпровізаційним мистецтвом. Співвіднесення було необхідним, щоб знайти себе у професійному і художньо-естетичному контексті. Спроби співвіднести техніку гри на баяні з імпровізаціями Майлза Девіса та Джеррі Маллігана активізували пошуки власної музичної мови і власного місця у музиці, де окрім мейнстриму існували проекти Чарлі Гейдена, Джона Колтрейна, годинні програми тріо Ганеліна, Чекасіна і Тарасова. А на які літературні висоти екстраполювалась твоя увага в пору учнівства?
Я вже не раз відповідав на це запитання. Якщо говорити про українську класику, то я написав романи про Стефаника, Винниченка і Тесленка. Принаймні, перші два – кожен по-своєму – були для мене літературними вчителями.
Якщо ж говорити про так звану світову літературу (розуміючи всю маразматичну умовність такої словозлуки), то для мене було і є кілька десятків письменників, після прочитання яких я довго думав, чи варто мені писати надалі (посміхається). Назву хоча би десяток цих прізвищ, які першими спадуть на гадку. Це Герман Гессе та Джон Фаулз, Еріх-Марія Ремарк та Юкіо Місіма, Ежен Йонеску та Еміль Чоран, Хуліо Кортасар та Маріо Варгас Льоса, Ельфріда Єлінек та Мішель Уельбек, Герта Мюллер та Ольга Токарчук…
Кожен із названих письменників у різний час вразив мене силою свого таланту. Безсумнівно, що багатьох високоталановитих і найдостойніших я ще не читав…
Хто з митців є авторитетами для тебе сьогодні? Творчість яких письменників є для тебе важливою у контексті сучасної української літератури?
Можна називати якийсь десяток-півтора прізвищ талановитих українських письменників, які мені світоглядно та естетично по-своєму близькі. Але я не критик і не Літературний Інквізитор (посміхається) або Розпорядник. Тобто, хочу сказати, що це настільки приватні відчуття, що не мають літературного значення для навколишніх.
Також цікавою є творчість деяких молодих літераторів. Можливо, саме серед них готується поява великого письменника, твори якого про Україну та українську людину читатиме весь той світ, який ще читає.
Цитую з твого допису, присвяченого Джонові Фаулзу: «Мистецькі знаменитості – нерідко порожні опудала, коли глянути зсередини. (…) Засранцям і нахабам у мистецтві, зокрема, у літературі, часто сприяє фортуна, бо що таке нинішня художня література – як не мегамаркет, де талант відіграє другорядну роль?» Це гостра реакція. Емоційний механізм, що її урухомив, – зрозумілий. Не запитую, кого ти мав на увазі, пишучи про опудала, але скажи, будь ласка, якими критеріями керуєшся, визначаючи невідповідність між художньою цінністю твору і значущим або ж, навпаки, непомітним місцем, котре посідає письменник в українській літературній ієрархії?
У дописах на фейсбуці повинна бути емоційна загостреність. Але навіть якби я сказав «Мистецькі знаменитості незрідка дещо перевтомлені і спустошені життям, звісно, далеко не всі, далеко не всі, дещо комедійно-трагедійні персонажі, звісно, далеко не всі, далеко не всі», то це було би лише те саме речення, яке ти, Сашку, процитував, лише сказане іншими словами.
Таких критеріїв може бути чимало. Але для мене найважливішою є міра письменницького таланту, звісно, за моїм суб’єктивним мікроскопом. Решта – та чи інша форма гламуризованого ремісництва, літературного бізнесу, який має дуже мало спільного із справжнім мистецтвом.
Але ж біда в тім, що доба не надто потребує зображення повноти життя, в тім числі і в екзистенційному вимірі. Натомість доба потребує імітацій, замінників. Особливо у так званому світовому літературному процесі.
Чи, може, хтось із освічених читачів вважає, до прикладу, Коельйо видатним письменником? Але таким його подають певні впливові кола, творячи інші «кола», на читацькій воді. Бо Коельйо доступний широкому читацькому колу, бо його письмо зачіпає складнощі життя і складні філософські пошуки… Але… марно ще раз зайве говорити про підпорядкування ринку, спрощеність письма заради бабла.
Більше у мене нема слів, бо зараз розлючуся і мене понесе (посміхається).
Письменницька праця, як і будь-яка інша, може збільшувати ентропію. Наскільки важливо для людини, яка займається літературною діяльністю, відчувати відповідальність за написане? Для людини, за якою колись плакатиме горизонтальний Христос…
Думаю, що це аксіома – відчувати відповідальність за написане. Письменник, звісно, не може відповідати за невротичні інтерпретації його творів деякими читачами із нестійкими нервами (маю на увазі так званий синдром вертеризму, коли, до прикладу, твір Гете «Страждання молодого Вертера» штовхав деяких юнаків із хворобливою психікою до суїциду).
Інша справа, що в молоді роки ми часто буваємо самозакоханішими, але не чуйнішими. Ставлення до власних літературних практик таки добряче змінюється із віком, позбавляючись, так би мовити, нарцисичних шат. Відповідальності більшає. Меншає порожнього честолюбства і гонитви за «успіхом» будь-якою ціною. Адже земна слава проминає дуже швидко, вона – дрібненька миттєвість у космічній безконечності, у вічності життя…
Нещодавно вийшов друком твій роман «Десятий рядок», в якому замислюєшся над природою зла тоталітарної ідеології. Твоя родина постраждала у роки тоталітаризму. Що саме відчув, дізнавшись про ухвалений 9-го квітня проект закону «Про засудження комуністичного і нацистського тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки»?
Сашку, що ж я міг відчути, окрім гіркої радості і злопам’ятливого торжества? Комунізм зіпсував життя моєму батькові, відтак моїй родині, відтак значною мірою і мені в молоді роки. Ця історія у дещо трансформованому вигляді лягла в основу моєї повісті «Бийся головою до стіни». Ця книжка була видана Миколою Мартинюком у луцькій «Твердині», але якось була читана тихо і небагато, хоча мені говорили неодноразові усні панегірики…
Я ніколи не скаржуся на долю власних книг – хай мають те, на що заслуговують – але тут вийшло щось несподіване. Повість перекладається кількома мовами, (хоча цей процес без державних грантів триває довго), а у нас прочитана як непрочитана… Менше з тим.
Але, здається, я відповів про закон, який, сподіваюся, зможе випалити з української землі комуністичну отруту.
Мабуть, не зовсім правильно, спілкуючись із письменником, розмовляти виключно про літературу, не торкаючись життя, з якого все й починається… Інколи люди, забуваючи про можливість вдосконалення у реальному часі, зізнаються, що хотіли б повернутися у минуле – на десять, двадцять чи навіть і на тридцять років назад, бо, мовляв, тоді щось обов’язково змінили у своєму житті б на краще, змогли б уникнути помилок. Чи буває так, що потрапляєш в енергію подібних бажань? Чи, навпаки, вмієш радіти тому, як все сталося?
Так, Сашку, буває, що потрапляю. Особливо частим таке було раніше. Потім я поступово починав розуміти, що безперервні розкопки власного минулого жодним чином не змінюють ситуації. Ба більше – вони негативно впливають на людину, посилюючи іпохондрично-споглядальні стани. Скільки би ми не порпалися, як кури, у власному минулому – ми вже не змінимо його.
Наше життя триває фактично лише в цю хвилину, коли воно триває. Минулого – вже нема, майбутнього – ще нема. Треба вчитися змиритися з кожним персональним минулим, яким би воно не було, і брати від нього уроки, щоб далі йти і вірити.
Якби бодай на мить щез увесь цей житейський гармидер і Ти залишився наодинці, але не сам-на-сам із художнім текстом, а просто зі самим собою, то якими б найсокровеннішими думками пройнявся у такий момент?
Слухав би гармонію світових сфер, велику і тиху космічну музику. Намагався би не думати про світ сильних і світ слабких, про трагедійні суперечності світу, про планети і міріади нашого, людського, егоцентризму, про хронічний дефіцит любові.
У будь-якому разі не згадував би ні тоді жабомишодраківки у сучасному літературному житті України, ні не думав би про свої книги у різних контекстах (посміхається).
Велична феєрія життя у всіх її виявах включає і літературу, і наші кумедні людські амбіції, і всілякі інші смішні і сумовиті недоладності.
Прагнув би відчути себе частиною цього, як сказав поет, «космічного оркестру». Хотів би бути спокійним тим спокоєм, що дає сили.
Життя – лабіринт, звивистий, непередбачуваний, заплутаний. У кожного – свій Мінотавр. У кожного – своя нитка Аріадни. Степане, що допомагає тобі орієнтуватися у цьому складному світі? І що ти міг би й хотів би порадити іншим?
Напевно, інтуїція. У юному віці, у 80-ті роки минулого століття, мені навіть не було кому підказати, що маю якісь літературні задатки. Навпаки, деякі мої викладачі підозрювали мене не лише у віртуозному списуванні всіляких творів, а й у химерній, віртуозній переробці переказів – мовляв, ліпше написав, Степане, ніж текст переказу (посміхається). Але їм чомусь не приходило до голови, що я пишу сам – це найдивніше. Я викликав якісь підозри своєю дещо ексцентричною поведінкою, за якою мало хто зумів розгледіти, на жаль, надто раниму душу…
Отже, мене часто рятувала інтуїція. Я не порадник для всіх, бо що одному їжа, іншому – отрута. Але всім людям, що відчувають всередині власної душі якісь потенційні таланти, вже не кажучи про пасіонарність, радив би – навіть просив би! – намагатися залишатися собою при будь-яких обставинах.
Розмовляв Олександр КЛИМЕНКО
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал