Станіслав Вишенський: «Силует катастрофи» – це, власне, симфора, в якій синтезовано три силуети: силует щура, силует пасажира і силует корабля»

113

 Кілька років
тому в київському видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла книжка «Сновиди», де
письменники розповідали про свої сновидіння. Був у тій книженції і сон
Станіслава Вишенського. Сон як сон. Одначе в тому оповіданні автор двічі вжив
слово «сопка». Я йому заперечив, мовляв, у нас на Закарпатті цього слова не
вживають. Натомість кажуть «гора». (До слова, С. Вишенський спізнав строкову
службу прикордонника на заставі поблизу с. Велика Бігань). Тож я собі й
подумав, а чи не почати нам чергову розмову з поетом, аби допевнитися, чому
такий знавець української мови, як Станіслав Олександрович, нашу «гору» називає
«сопкою». І ось що отримав у відповідь:

 Що таке
сопка? Звісно, гора, але не просто гора, а та, яка, так би мовити, спить. До
певного часу сопе собі помаленьку, але колись таки  має прокинутись. Так само і з людиною, адже я
розповідав свій сон. До речі, слово «сопка», вочевидь, українське за
походженням. Мабуть, переселенці з наших країв саме так називали тих
далекосхідних сплюх, котрі височіють посеред долин і трішки димлять. До речі,
ще замолоду я прочитав романтичну 
повість вашого, хай і одіозного, тезки Ярослава Галана «Гори димлять».
Себто гори живі, вони дрімають…

 Може бути й така відповідь, хоча  вона свідчить лише про те, що ви не з наших
країв. Та це між іншим. Пане Станіславе, мені сорока принесла на своєму довгому
хвості вісточку, що буцімто ви у «Видавництві Жупанського» видаєте нову книжку.
І що та книжка ось-ось має побачити світ.

 Очевидно, кепський із сороки поштар, бо ту
«вісточку» я велів білобокій, у пошуках видавця, носити по світу вже років зо
два тому, одначе видавець так і не з’являвся. Сподіваюсь, що крига нарешті
скресла… Хоча хтозна.

 Ваша нова книжка – поезія чи проза?

Прози,
як ви знаєте, в розумінні белетристики, я не пишу. Я  пропоную моїм подорожнім у пошуках
метареальности  або вірші, або парафрази
до ще ненаписаних віршів. І ця нова, моя майбутня книжка, не буде винятком,
хоча в ній  більше йдеться про поета,
аніж про власне вірші. Одначе є в ній і вірші. Їх чимало, себто в ній  має бути опублікований увесь цикл «Силуети
щурів», що років з п’ять тому в електронному варіанті з’явився на сайті Сергія
Пантюка «Інша література». Окремі поезії з цього циклу побачили світ в
антологіях Віктора  Терена («Слово, твоя
батьківщина») і Бориса Щавурського («Чорне і червоне»). Не більше
чотирьох-шести віршів. А загалом рукопис книжки напівпрозовий, скомпонований з
низки парафраз. За жанром я його визначив як 
асоціативний ряд. Можливо, в ньому простежуються навіть кілька
асоціативних рядів.

 Здається, наскільки я поінформований, ваша книжка так
і  називатиметься – «Силуети щурів». Чим
пояснити, перепрошую, таку бридкувату назву, адже ця метафора трішки
відштовхує.

Назва в
жодному разі не бридкувата, адже всі ми з одного «кавалка» глини. Миша аж ніяк
не бридкіша кота. По суті, ця назва найбільше відповідає змістові цього
рукопису, але як би там не було, на сьогодні я її  змінив на «Силует катастрофи», себто трішки
ускладнив. «Силует катастрофи» – це, власне, симфора, в якій синтезовано три
силуети: силует щура, силует пасажира і силует корабля. Така собі вільна форма
вузла. До речі, вузол у вільній  формі –
то мій давній, ще із студентських років «винахід». Йдеться про, сказати б,
непрогнозований зв’язок, який до певної пори (до настання чи, радше, достигання
випадку) єднає щура й пасажира спільного для них обох судна чи знову ж
таки  спільної для них  ніші існування, ба навіть спільної
Світобудови. Йдеться про вузол, який у разі його не зовсім математичного
«розв’язку» спричинює катастрофу судна (дарма чи то невелике суденце, чи
корабель на кшталт «Титаніка») . У ролі щура, цієї  майже незримої, майже підпільної  касандри, в моїх асоціативних рядах виступає
поет, зв’язківець між містикою й реальністю, хоча слово щур, як синонім поета,
згідно з моєю концепцією, закладено вже в самій нашій мові, адже воно, це
слово, є коренем фундаментальної для українців лексеми пращур.     

 Наскільки я розумію, щури є своєрідним двигуном
щасливого плавання корабля. Отже, корабель доти не стає «титаніком», доки щури
не полишають його території. Себто щури мають бути у запіллі, не з’являючись на
очі пасажирам, адже щойно вони полишають судно, як настає катастрофа. А зараз з
вашого дозволу я спробую провести паралель. Останнім часом у кількох країнах
нашої, інакше не скажеш, дивовижної 
планети узаконені одностатеві 
шлюби, себто те, що було у підпіллі, з’явилося на поверхні. Що ви про це
думаєте?

Паралель
ризикована. Десь наприкінці минулого сторіччя у нас з вами вже була розмова про
феномен Ціолковського. Так от цей напівглухий вчений-самородок вважав
біологічну форму життя на Землі з її брудом і болем найбільш примітивною у
всьому Космосі, і вона, ця форма цивілізації, на його думку, буде подолана.
Щодо одностатевости. Як не дивно, але, можливо, саме з неї, одностатевости, й
еволюціонувала біологічна форма існування. Про це зокрема свідчать теологічні
(мітологічні) канони і то не лише Біблія. В будь-якій мітології ви знайдете,
скажемо так,  період розмноження
однодомних   однодомними за формулою:
Аврам  народив Якова, а Яків, у свою
чергу, Івана і т. ін. Очевидно, був якийсь невідомий нам механізм
«саморозмноження», котрий у процесі еволюції згодом було втрачено. Либонь, той
«механізм» назавжди пішов у підпілля, ставши підтекстом людського роду.  Звісно, то був період титанічних зусиль
Абсолюту, аби зрештою сталося розщеплення безстатевости на Янь та Інь. Відтак
гомосексуали, як явище, є, сказати б, своєрідним поверненням у минуле, його
рудиментом. Вони  не плодоносять на
відміну  від «титанів» хоча б, до
прикладу, в інтерпретації індуїзму.

 Останнім часом 
спостерігаємо  намагання окремих
письменників піарити себе, самотужки, будь-якою ціною ввести  свою творчість у контекст світового
літературного процесу.  Прізвищ не
називаю. Ці письмаки  буквально
організовують за кордоном  переклади
своєї прози та поезії  на основні
європейські мови, а надто на англійську, мовляв, у такий спосіб українське
письменство стане відоме світові.    

Нічого
поганого тут немає, адже кожен з нас хоче розголосу своїх творчих набутків, а
відтак кожен хотів би мати якомога більше читачів. І то не лише на батьківщині.
Інша річ, хто ці  поети й прозаїки, про
яких ви кажете, себто яка вартість їхніх писань. Можливо, поява саме їхніх
текстів у чужомовній «одежі» не зовсім бажана, позаяк даватиме неправдиве,
власне, викривлене уявлення про наш літературний процес. Як на мене, письменник
має єдине призначення – творити, а слава, якщо судилося, нікуди не дінеться. Є
таке поняття як муки творчости. А хіба муки творчости  надаються до трансплантації на інший ґрунт та
ще й з ласки самого поета – Прометея, прикутого до свого вогню? Я не вірю,
скажемо так, в якість тих перекладів. Очевидно, вони здебільшого робляться
з  підрядників. Поет, що в такий спосіб
пропонує себе світові, нагадує мені білу пляму на альбіносі. Якщо не
представника найдавнішої професії…

 Мене завжди цікавила проблема літературних заповітів.
От, скажімо, Шевченко залишив нам заповіт і ми його сяк-так, але все-таки
виконуємо. Проте, як виявляється, заповіти письменників у світовому контексті
виконуються вкрай недбало, ба навіть геть не виконуються.  Залишили свої заповіти Вергілій,  Кафка, Набоков, а їхні «духівники» зчаста
нехтують волею класиків.

Ярославе,
якби названі вами класики згідно з їхніми заповітами хотіли знищити свої писання,
вони могли б цю процедуру любісінько виконати ще за свого життя, а не
заповідати  здійснити екзекуцію комусь із
спадкоємців . Але ж не зважувалися. Вергілієві на заваді став сам цезар Август.
Кафці, котрий покладався на свого приятеля Макса Брода, ніщо не ставало на
перешкоді до знищення небажаних творів. Але ж і хочеться, і колеться. Тим
більше це стосується  Набокова: в нього
було надто довге життя… А ось Тарас Шевченко, як знаємо із його «Заповіту», не
заповідав знищувати свої твори, а проте Пантелеймонові Кулішу  все ж вдалося, викупивши у Шевченка, коли той
був на Кос-Аралі, кілька – чи не 
одинадцять із двадцяти! – російськомовних  повістей (по 100 рублів кожну), спалити
їх.  Про цю процедуру пише у своїй
розвідці  академік Сергій Єфремов. Звісно,
якби Куліш «викупив» усі російськомовні повісті Тараса Григоровича, то, як
полюбляє казати сучасна молодь, було б супер. 

 Нещодавно я натрапив в Інтернеті на інформацію, суть
якої зводиться до того, що Київська школа поетів як леґенда збанкрутувала. В чому
річ?

В
Інтернеті можна знайти різні судження. Я на таку інформацію поки що не
натрапляв. Одначе леґенда то не якесь підприємство чи банк, тож вона не може
стати банкрутом.  Найкрасивішою леґендою
Київську школу поезії назвав Іван Андрусяк. Так можна сказати не лише про КШ, а
й, скажімо, про французький «Парнас», себто про сузір’я поетів, чий вплив на
французьку та й світову літературу колосальний. Школи, як знаємо, залежно від
«профілю», формуються молодими поетами, молодими прозаїками, молодими філософами,
молодими малярами тощо. Тобто школи бувають різні. Але всі вони, ці молодіжні
осередки, нагадують своєрідні творчі клуби, де ведеться специфічний (звідси –
школа) пошук, так би мовити, іманентної, дуже суб’єктивної, власне
внутрісуб’єктивної істини. Київська школа поетів не виняток. У тому ж Інтернеті
можна знайти різні погляди на це явище літпроцесу: скажімо, на
«Літакценті»  надибуємо   твердження, що поети КШ цікаві хіба що для
філологів, а ось Костя Коверзнєв запропоновану Володимиром Моренцем і Віктором  Кордуном квадригу називає не більше й не
менше, як кастрованою Київською школою поезії. Це, звісно, крайнощі. Хоча
Костя, поза сумнівом, має рацію. Річ у тому, що кожен поет цієї дещо
абстрактної, як воно, зазвичай, і буває з літературними осередками, школи є
сувереном, причому явищем унікальним, тоді як сама КШ  то, сказати б, земна кора, в якій немає
землі… Відтак кожен «киянин» неповторний і самодостатній. Власне з цієї причини
Київська школа є поліфонічною, унікальною, але не явищем літератури, а її
історією. В есеї «Після пристрастей і страстей» я пропоную поновити первісний
склад КШ, себто у ній мають бути ті ж вісім «учнів», що були в ній наприпочатку
творення цього внутрішнього простору (за Василем Рубаном).

 Припустімо, що саме так воно і є. В такому разі як
розуміти твердження Василя Рубана, що з часом у Київській  школі поезії залишатиметься все менше імен,
аж поки не залишиться одне?

Це
питання, що на нього я маю дати якусь відповідь, мені задають не вперше. В
певному сенсі Рубан має рацію, позаяк, до прикладу, Гьоте, і Гофман,
Підмогильний і Плужник свого часу належали до певних літературних шкіл, про які
сьогодні згадують лише літературознавці, себто згодом ті школи (КШ чи
Нью-Йоркську групу в майбутньому чекає та ж таки  доля) стали набутком історії літератури, а
ось окремі, названі мною школярі тих 
давно забутих шкіл, принаймні Гьоте і Плужник, є неспростовною класикою
принаймні  національних літератур. До
речі, адепти добірного товариства «Буря і натиск» називали себе не інакше як буремні
генії. Відтак  Михайль Семенко вдавався
до плагіату…

 Щодо геніїв. У нашому з вами не так давно, може  рік тому, опублікованому інтерв’ю ви назвали
кількох поетів – Богдана-Олега 
Горобчука, Павла Коробчука, 
Андрія Любку – геніальними. Це справді так? Вони – геніальні?

В поезії є такий троп чи,
радше, фігура як гіпербола. Нею я й скористався. Як на мене, всі, хто вирушає
на літературний клондайк, одержимі пошуком своєї золотої жили  і  їх
(кажу про себе) маєш підтримувати, аби вони повірили в свою обраність… Їм
треба дати можливість вбитися в колодки. А як складеться доля того чи того
пошуковця «жили» – то вже інша річ. І я не погоджуюся з Рубаном, що вони,
названі  мною геніальними, поети
другорядні. Вони молоді, вони шукають вихід із кризи (завжди перманентної,
себто вона ніколи не минає) в поезії, яка, до речі, спричинена, і це справді
так, існуванням потужної Київської школи. Адже планка, піднята поетами КШ, що б
там не писали на Інтернеті чи будь-де, дуже висока… Чистої геніальности  не має бути та її й не буває. Геніальність
легко можна змінити на талановитість, про що й 
сказав на сторінці фейсбуку Олег Соловей.  Він на моє «геніальний» каже: «Олег Горобчук
здібний поет». Себто Соловей  захищає
Горобчука від «моєї» гіперболізації, власне 
від невизначености… Ще далекого 1991 року Надія Кир’ян, даруючи мені
свою чергову книжку віршів «Лелеки», написала «Геніальному поетові ХХ сторіччя
…». Звісно, я цю патетику сприйняв суто як патетику і не більше, адже що таке
геніальність? А ніщо. Геній – це поняття з царини містики, уособлення зла або
добра – злий геній, добрий геній. Але ж не буває абсолютно злих чи добрих
людей. І поети не винятки. Ніколи не втомлююся повторювати визначення Германа
Гесе: «Ми – сни у віках…».

 Пане Станіславе, буквально цими днями з’явилася інформація: буцімто вдова
Теда Г’юза має намір написати мемуари про 28-річне їхнє з Тедом подружнє життя.
Звісно, йдеться і про ймовірну ревізію пам’яти Сильвії Плат, як те вміють
робити мемуаристки. Ви про Плат, трагічної долі поетку, як мені пам’ятається з
публікації   «Кур’єру Кривбасу», писали
в   асоціативному ряді «Amanita  phalloides». Причому писали з пієтетом.

Про
Сильвію Плат писати з пієтетом не випадає. Це так само, якби ми хотіли
олюднювати варвара Артюра Рембо. А щодо Теда Г’юза то він, порівняно із своєю
першою дружиною Сильвією Плат, поет, послуговуючись термінологією масонів,
сказати б, середньої руки (муляр середньої руки). Звісно, він свою роль в
її  творчій біографії зіграв. Не
відіграв, а саме зіграв. Такі поети, як Г’юз, в англійській літературі, та  й в американській також,  не рідкість. Поет як поет. Досить здібний, в
міру кон’юнктурний, щось на кшталт Іосіфа Бродского, поета, як я вже писав,
зіпсованого перекладацькою роботою і спілкуванням з манірною Анною Ахматовою. А
Сильвія Плат чи ще одна вхожа в «сторожку острова» Вірджинія Вулф – то, сказати
б, підґрунтя матриці, родовище  прозрінь
щурів. Як казав колись Акутагава Рюноске про Шарля Бодлера, так я,
перефразовуючи «сина божевільної», скажу про Сильвію Плат: вся та метушня
навколо Теда  Г’юза не варта і одного
рядка Сильвії Плат.

 Ну, і наостанок, над чим працюєте?

Буквально цими днями нібито
вже завершив цикл віршів «Вірус віри». Хоча я до нього, очевидно, ще не раз
повертатимуся.

Цікаво, адже, як відомо, вірші пишуться під впливом так званого натхнення і
саме воно, натхнення, є двигуном поетичних прозрінь. Хіба не так?

Кілька
років тому на одному з книжкових ярмарків, організованих «Медвіном», я
обмінявся книжками з літературознавцем Людмилою Тарнашинською. Моя книжка
називалася «Полювання на мисливця». А це, як ви знаєте, десь близько семисот
сторінок тексту. Погортавши її, пані Людмила з явним роздратуванням стенула
плечима, мовляв, як їй, літературознавцеві, користуватися цим виданням, адже
під жодним з віршів немає дати його написання. І саме тоді я згадав ще одного
літературознавця, а йдеться про нашого спільного з вами знайомого Василя
Яременка. У передмові до вибраного Володимира Свідзинського,  виданого ще у 90-х роках минулого сторіччя
«Радянським письменником», він пише, що оця наявність конкретних дат  чи не під кожним віршем поета для нас дуже
важлива і відіграє вирішальну роль у сприйнятті цієї поезії, адже, до прикладу,
образ «холодне вино» саме цього дня це не те, що той-таки образ «холодного
вина», датований кількома роками пізніше… До чого я веду. Може, Тарнашинська,
Яременко та численні їхні однодумці від соцреалізму й  мають слушність, милуючись експромтами,
твореними з «припливами» натхнення, одначе я пишу інакше, пишу за іншим
принципом. Як на мене, натхнення і покликання є синонімами, а відтак ти
натхненний доки покликаний, себто протягом усього творчого життя. Тож і щойно
завершений цикл «Вірус віри» творений в енергетичному полі натхнення «з
постійною напругою» і, як завжди, він є моєю сповіддю; у ній, як завжди, я ні в
чому не каюсь, оскільки моє життя було не просто складне, воно, без
перебільшення, було ускладнене, ба навіть з вигадливими елементами мотороші.
Іван Франко у «Веснянках» писав, що «дні весни» людини мають осявати подальшу «путь
життя, темну путь». У мене таких «днів весни», які б осявали решту життя, не
було, адже я, скільки себе пам’ятаю, завжди йшов над прірвою… І ця обставина не
могла не позначитися на моїй творчості. Та це так, до слова. Окрім віршів,
останнім часом написав есей, власне продовження 
нарису «Після пристрастей і страстей». Це своєрідний   постскриптум,  що я його назвав  «Псевдо власних імен».За  епіграф до постскриптуму я взяв слова
дивовижної постаті в світовій літературі Вістена Одена: «Ви мене не зрозуміли.
Я хочу бути великим поетом».

 Дякую за розмову і до наступного діалогу.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!