“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Понад сімдесят років у літературі: це десятки книг віршів, поем, романів, драматургії, рецензій, публіцистики… Третього березня одеський письменник і громадський діяч Станіслав Стриженюк відзначив свої 95 літ. Пропоную розмову з ювіляром, записану у серпні 2023 року.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Станіславе Савовичу, насамперед кортить запитати Вас, чи не страшно підступатись до високого, на десятому десятку, ювілею?
Я і в такому поважному віці зустрічаюсь із читачами, і запрошую друзів, і пишу вірші, і сподіваюсь витягнути з заблокованого жорсткого диску свій написаний-непублікований роман «Знак Великої Ведмедиці»… Я не відчуваю старості. Як і торік, і позапозаторік. Як і тепер. Я хочу видавати нові книги, сподіваюсь, що мій віршований роман «Судний день. Батурин» буде не тільки відзначений Міжнародним літературним конкурсом «Коронація слова», а й побачить світло рампи високої мистецької сцени, буде завважений найвищою творчою відзнакою України… То про який страх може бути мова?
Минула епоха від Вашої першої книги. Ви дебютували поетичною збіркою під назвою «В братнім краю» (Одеса, 1957). «Братній край» – це Казахстан. А 50-і роки – освоєння цілини. Ви були піонером у цій всесоюзній кампанії? Чи компанію літературну пригадаєте? Щось на кшталт «Едут новосёлы по земле целинной…»
Я мав фах інженера, хіміка-технолога, після закінчення Одеської політехніки і був направлений на роботу в Казахстан на Актюбінський хімічний комбінат, станція Алга (з казахської буквально – вперед). В той час починалася цілина. Ми випускали добрива: на цих бідних фосфатах побудований хімкомбінат. А землю їхню не порівняти з українською абсолютно: першого року дала сякий-такий урожай, а на другий вітри її висушили й нічого на ній не родило. Один раз зібрали урожай, згноїли його, а потім не було потреби будувати села.
Пам’ятаєте когось із письменників, хто був тоді на цілині? Співали ж «Ой ти земля целинная, здрастуй дорога длинная…»?
Так, це пісня відомого й популярного тоді уральського композитора Євґєнія Родигіна. Вона щодня звучала з кожного репродуктора й прогуділа нам вуха, надокучаючи.
Через 10-15 років, в кінці 60-х, я побував у тих краях знову, бо компартійці знайшли в цілинних краях радгосп під назвою «Одеський», близько Семипалатинська (там випробовували ядерну зброю), і нас групою, п’ять осіб, послали відвідати цей радгосп. Я в тій компанії був як колишній цілинник. На все життя запам’яталась мені поїздка! Запам’яталась більше, ніж саме освоєння цілини. У гості ми їхали з подарунками – кабелі, прокат, різне причандалля для сільського господарства… Від Павлограда в радгосп «Одеський» добирались машиною, то камінчик попав нам у вітрове скло, затикали пробоїну куфайками і так рятувались від холодних і колючих азійських вітрів. В радгоспі ми з’їли п’ять биків, випили пару відер горілки: нам раділи і ми раділи – тоді це вдавалось робити за рахунок держави. А потім вертались в Одесу: суцільні хмари, ТУ-104 змушений був облітати Куйбишев і Валдай, врешті нас посадили не у Внуково, а в Шереметьєво. Ми не знали причини, хоч нам повідомили: літаки на Одесу будуть лиш завтра… Чого нам цілу добу тут чапіти? Я добре знав Підмосков’я, був уже членом Спілки, кажу хлопцям-одеситам: скидаємось по 20 рублів, їдемо за квитками у Внуково. А там… Літак, який мав нас провадити на Одесу, розбився при посадці. Я зустрів земляка з чорноморського пароплавства, він розповів про пригоду: з літака вже виносили трупи, десь під 190 чоловік. Я від того стресу пішов у ресторан зняти напругу. Там же зустрів перекладача своєї книги російською мовою «Крыло» Колю Карпенка, повечеряли, а наступного дня з Київського залізничного вокзалу 194-им поїздом рушив до рідного Чорного моря. Поїзд зупинявся біля кожного стовпа. А в цей час в Одесі телефони в моїй квартирі та в кабінеті начальника аеропорту розривались від дзвінків: колеги (письменники, журналісти, чиновники), перевіряли список загиблих в авіакатастрофі й шукали в ньому моє прізвище, аби висловити співчуття. Про це я взнав пізніше. Моя перша дружина їм відповідала: він у ванній купається…
Господь порятував Вас для наступних книжок і пригод, для такого тривалого життя… Станіславе Савовичу, Ви один із небагатьох письменників, хто закінчив іще й літературний інститут імені Горького. (На Кіровоградщині ми мали двох таких – Анатолій Загравенко і Юрій Обжелян; обидва вчилися заочно). Що Вам дало те навчання і спілкування із московськими колегами?
«Літературний інститут» був такою установою, якою більше цікавилась інша контора, Комітет держбезпеки. Вільна професія літераторів найкраще підходила для вербування стукачів. Я про це знаю, бо й до мене підкочували також з метою співробітництва. Але ж я тоді працював у Казахстані начальником зміни хімкомбінату і вчився в Інституті літератури заочно, тому відмахувався від них, як від надокучливих мух: «Хлопці, не заважайте працювати і вчитись». Вже тоді я серйозно усвідомив, що літератор за духом і бажанням, не інженер, і почав мріяти на вільні хліба. Ось таким чином скараскався нав’язливих опікунів.
А коли вернувся в Одесу, отримав житло, то став працювати літконсультантом одеської філії Спілки письменників СРСР. Консультував молодих письменників.
Москва тоді дала мені можливість бачитись із Андрієм Вознесенським, носив свої вірші в журнал «Огоньок» до Івана Стаднюка (там друкувалась моя поема «Куди повертаються лелеки»), в журнал «Работніца», в журнал «Москва», де спілкувався з Михайлом Алексєєвим… Ось цим мені і був цікавий Літінститут.
Якби я писав про Вас нарис, то назвав би його «Той, хто приютив солов’я». За Вашим же рядком із останнього вірша в першій книзі. Дружите з соловейчиками по цей день? (До слова, в Івана Драча одна з останніх прижиттєвих книг мала назву «Дожити до соловейка»).
Були часи, роки, коли – дружив із солов’ями. У Гайвороні хата мого батька стояла прямо на березі річки Буг. Багато там побувало письменників і художників – слухали прибузьких солов’їв. Мальовниче місце. Там колись ми із Михайлом Божієм, академіком, ловили рибу від воріт хати прямо з Бугу… І з Борисом Нечердою…
У травні 2007-го року Ви писали мені в листі, що доня ваша Варвара їздила в Гайворон, аби придбати для роду Стриженюкового маєтності над Бугом. Маєте творчу резиденцію в рідному місті?
То були мої нездійсненні прожекти. Сестри мої змушені були продали хату. А я, заклопотаний по самі вуха, не міг вчинити інакше, як погодитись. Саме тоді я отримував цю чотирикімнатну квартиру, в якій живу донині. Я мав їхати у Швецію по лінії комітету захисту миру, і сказав першому секретареві обкому партії Миколі Кириченку: з-за кордону я у свою квартиру не повернусь, бо змушений кинути своє житло – мене пограбувала моя перша жінка. Справа в тому, що я написав їй доручення на право користуватись моєю ощадною книжкою, а вона зняла всі заощадження до копійки, так що мені не було за що купити пачку «прими». Я їй сказав: нам з тобою не по путі. І секретарю обкому сказав: приїду із Швеції – розійдусь із дружиною. Кириченко мені порадив: якщо рішив обривати стосунки, то після повернення з-за кордону де хочеш знаходься, але не показуйся на люди, бо тебе так затаскають по партійних бюро, виключать із партії, так що я вже тоді нічим не зможу тобі допомогти. Так по-людяному вчинив. Це був кінець 70-х.
Хата в Гайвороні – у моїй пам’яті і в моїх віршах: «…мені від спогадів про хату В усіх світах тепліше на душі».
За часом з’яви перших віршів і книг Вас однозначно зараховують до шістдесятників. Пам’ятаєте той вибух новітнього віршування – Драч, Вінграновський, Симоненко? Як Ви особисто сприйняли його, той неповторний час?
Називайте і Ліну Костенко, яка мені найближча: і за віком, і за дебютом у літературі, і за технікою віршування – 1957 рік. Ось беру з полиці її третю книжку: у вихідних даних з бездарним перекладом «Странствия сердца», тобто «Мандрівки серця». Зберігаю примірник із 2,5 тисяч тиражу видання 1961 року. І Драч, і Вінграновський дебютують пізніше… Недавно говорив із нею по телефону: мені було 90, а вона народилась роком раніше. Вона взяла трубку, хоч мені сказали, що вона ні з ким розмовляти не хоче. Вона дуже любить Одесу. Навіть хотіла приїхати, бо в неї є морські вірші. Я говорив із міськрадою… Ну, але почалася ця війна дурацька… Та й вік. Вона, певно, сидить у дочки в Римі.
Її дочка Оксана Пахльовська переклала книгу сучасного італійського поета Коррадо Калабро. І я перекладав його вірші в середині 90-х «Червоний колір Алікуд». Він прилітав у Одесу, вручив мені срібну медаль за переклад. Я його зустрічав у аеропорту: підійшов до самого трапа, а коли почали виходити, я сказав по-італійськи: «Подивись в мої очі безболісно!..»… Він мене упізнав, взяли таксі, поїхали додому…
У своїй статті «Білі плями на чорному тлі» у газеті «Чорноморські новини» (24.11.2007) Ви згадуєте, що разом із Борисом Нечердою були на уроці літератури Таужнянської восьмирічної школи, в якій учителював тоді Василь Стус. Це було восени 1959 року. Ви вже були автором першої книги, а Нечерді ще чотири роки слід було йти до першої. Розкажіть трохи детальніше про цей факт.
Ми свого часу із Борисом задумали таку цікаву подорож: залишити паспорти вдома і пішки пройти по селах України із півдня на північ та із заходу на схід: ночувати десь у надибаних хатах чи де прийдеться. Але сталося так, що приїхавши в Гайворон, я просто узнав, що Василь Стус у селі Таужна (вісімнадцять кілометрів від Гайворона) вчителює і пише вірші – поїхали познайомитись… Взяли пляшку, вечеряли і довго говорили… Ми читали вірші з Борисом, а він мовчав.
Пізніше Євген Марчук (керівник Держбезпеки, теж земляк, із Долинівки на Гайворонщині: грав гарно на баяні, який з фронту привіз його батько) мені розповідав, що вони слідкували за Стусом ще тоді, коли він вчителював у селі.
Мені сам факт цікавий, що Ви бачились із Стусом ще тоді, коли ще його фактично Україна не знала.
Не знаю, чого він не читав своїх поезій, чого мовчав. А ми не стали його запитувати.
Станіславе Савовичу, протягом тривалого життя Вам вдалось побувати за кордоном. В країнах так званого далекого зарубіжжя, як ще недавно казали. Не в Казахстані чи Молдові, а в США («Ці ноги і Америку пройшли І через Міссісіпі аж з Дунаю»), в європейських та азійських країнах («В Стамбулі бачив я Айя-Софі…»). Які найглибші враження?
Я був одним із засновником Одеського обласного комітету захисту миру: Іван Гайдаєнко був головою, а я секретарем… Тому мене багато поносило: Швеція, Чехія, Данія… Як миротворець я їздив. Тому коли в середині 80-х планувався похід миру по Америці, у всесоюзну делегацію запропоновали нас двох з Одеси: заступника голови міськради й мене. Претендентів було багато, тому й ставили палиці в колеса зокрема мені.
У дружини Тетяни якраз перед поїздкою трапились проблеми з хребтом: поїдемо до Касьяна. Костоправ знаменитий на Полтавщині, пам’ятаєте? От тоді мало й не зірвалась моя американська одісея. Нам підсунули стукачів – про це я узнав згодом. Тоді було заборонено пити горілку (Горбачов розпочав кампанію боротьби з пияцтвом), а ми з полтавчанами випили… Сівши в вагон, вийшли з Танею покурити в тамбурі. Підходить до нас провідник: «Вам не стыдно с любовницей той вашей курить?» Я показав йому паспорта, але він не зважав. Нас висадили у Знам’янці, закрили в «телевізор», начальник станційної міліції Холод вигріб у мене в кишені гроші, білети… За нами стежили – це була операція. Я таки прорвався до секретаря райкому партії по ідеології, але він не став зі мною говорити… «Я з тобою буду розбиратись, – сказав я йому. – Позич мені грошей до Одеси». Нас супроводжувала підсадна качка до самої Одеси. Ось як комусь кортіло позбавити мене тієї американської подорожі. В Одесі я звернувся у залізничну прокуратуру, куди викликали Холода. Ще були дзвінки у Москву, де слід було з’ясовувати цей інцидент. Але я мусів витримати цю наругу заради майбутнього візиту за океан.
17 штатів я пройшов пішки від Вашингтона до Сан-Франциско, а потім до Нью-Йорка, звідки вернувся в Україну. Мандри по США розширили мій виднокіл. Я Америку знав лиш із пропагандистських статей в газетах «Известия», «Правда», із політичних карикатур Кукриніксів і т.п. А коли познайомився з простими людьми, то зрозумів: Америка не така, як її малюють у РадСоюзі. Мені з Одеси доручили пакунок від Комітету ради миру передати знайомим у Балтиморі. То були одеські музики, які ще раніше перебрались на постійне місце проживання, єврейки. Зустрілись ми у мерії міста Балтімор, поспілкувались, а тоді голова цього промислового порту й каже: завтра субота, вихідні, я вас не відпущу – ось мій джип, за 40 миль звідси котедж: відпочиньте, знайомтесь із нашим людом… Звичайно, я всюди подорожував разом із супроводжуючим, чекістом… Був з нами і священник американської православної церкви, яка була незалежною від московського патріархату. Ми два дні пиячили. Священник після вихідних запитав мене: що хочете побачити в Америці? «Наш шлях лежить через Каліфорнію, через гору Монтерей, де жив Джон Стейнбек: це рибальське містечко, а я ж одесит, мене це цікавить», – сказав я. Окрім того, я знав, що тут поселені колишні власовці, я хотів би з ними зустрітись. Їх прийшло дуже багато. На березі моря ми смажили шашлики, була випивка, ми довго з ними дискутували про війну і мир – з цією місією я й прибув до Америки. Це сподобалось керуючому нашого походу. Це ж цікаво! Адже це потомки власовців. «Вам це цікаво?» – запитує американець. «Це вам більш цікаво, ніж мені, бо я їх бачив під час війни», – відповідаю.
І вже на останнє побажання, що нам показати, я зизо глянув на нашого чекіста: бардак. Тобто дім розпусти? Так… У нас же такого нема. Через дві години їдемо. Приїхали в бардак і провели там добу. Кажу так, як було: хтось пішов до проституток, хтось відмовився – в нас були свої, хто хотів… А в мене молода дружина…
Про розмови із власовцями та їхніми нащадками Ви після того щось публікували?
Ніколи й ніде.
А із Джоном Стейнбеком бачились?
Якби живий був на той час, то, може, й побачились би. Проте я бачився із пілотом літаючої фортеці, яка скидала атомну бомбу на Нагасакі. Він брав участь у нашому поході, родом із Солт-Лейк-сіті (штат Юта), де ми й знайомились – у місті біля солоного озера. Згодом він приїжджав у СРСР, в Одесу зокрема, ми влаштували йому зустрічі в високих кабінетах, виступали разом біля пам’ятника Дюку, подорожували побіля Саврані, спілкувались із людьми. Я, пригадую, попросив секретаря райкому партії, щоб він дістав пару пляшок самогону, який ми розпили у лісосмузі над Бугом – з нами була тоді й дружина моя Таня. Він розповідав багато, запам’яталось, що після вибуху атомної бомби йому хотілось розвернути літак, пройтись на бриючому польоті над враженим містом Нагасакі і зняти все на плівку, бо його вразили фосфоричні скелети дітей, які світились на граніті… Казав мені: я тоді мало не збожеволів. Про це я писав не раз у місцевій пресі.
Повернемось до літератури. Колись уманчанка Марина Павленко, прочитавши у «Вежі» третю частину Вашого віршованого роману, написала мені у приватному листі: «Вагомим заповненням прогалин у нашій літературі (і в тематиці, і в жанровій специфіці) та історії, безсумнівно, є й драматична козацька дума Станіслава Стриженюка «Судний день. Батурин». Хоч… я не впевнена, що осягнула цей твір. Те, що Меншиков тут показаний все в роботі (хоч і кривавій), а Мазепа з Орликом – у кабінетних бесідах та солодких снах, – це збіг чи символічно?..» (23.01.2009). Що б Ви відповіли Марині через десятиліття?
Це символічно, так. Меншиков криваво проявив себе в Батурині. А Орлик і Мазепа в Батурині в той час не були. Зовсім на інших теренах – я не міг їх в дії показати, тільки після Полтави, коли вони вже рухались на Варницю у Молдові… Так, символічно.
Чи правда, що як сімейну реліквію Ви зберігаєте автограф від Володимира Висоцького «Моему первому редактору Стасу Стриженюку…»? Розкажіть детальніше: за яких обставин Ви отримали цей автограф?
Я працював головним редактором Одеської кіностудії художніх фільмів – ми запускали по п’ять фільмів у рік, інші республіки (Середньої Азії, Прибалтики, Закавказзя) – по одному фільму. Мені про це сказав Суслов, коли мене знімали з роботи. За що? А судіть самі. Він мене запитував: «Почему у вас на экране пьют «Московскую»? Це було на початку горбачовської перестройки, коли партія оголосила боротьбу з пияцтвом. Мене як головного редактора викликали з цього приводу в Москву, у ЦК. Я відповів: нема проблем – зараз підем із режисером і виріжем півтора метра плівки, але ж суті це не змінить. «А вот киргизы пьют чай», – ніяк не міг вгомонитись головний ідеолог тодішньої радянської імперії, яка вже починала здихати. «Їм Коран забороняє», – відповів я з гідністю. Однак вже в Москві я усвідомив, що мене з роботи знімуть. Поки прилетів в Одесу, справу склепали, лишилось хіба засідання обкому партії провести, розглянути моє питання. Я там виступив, сказав: зараз ви мене знімаєте з посади, але прийде час, що всі ці фільми, які знімались при мені, йтимуть на екранах… Так і сталось.
Про знайомство з Висоцьким, який знімався у фільмі «Вертикаль» на Одеській кіностудії. Як це було? У Москві я шукав сценарій, який би міг нам дати прибуток: на кіностудії якраз тривало напруження з заробітками. На одній із кіностудій мені запропонували сценарій Сергія Тарасова: берете в роботу, поставите й вам одразу перекажуть гроші. Це був рукопис «Вертикалі». Я в готелі навпроти моссовєта прочитав сценарій до півночі й так захотів їсти, що не стримався й подався в ресторан. На площі Пушкіна – він єдиний тоді серед ночі був відкритий. Письменницький квиток члена СПУ СРСР тоді був, як у чекістів – пурпуровий. Швейцару показав і той мене пропустив. У пустому залі сидять актор-режисер Степан Пучинян, Володимир Висоцький, наш кіровоградський режисер і син Макарової. Я взяв пляшку коньяку. Ми до ранку просиділи ще й на квартирі Пучиняна… Там я читав: «Відгарцювала тепла злива, Відгупотіла і пройшла. Лише, неначе дика грива, Затріпотіла ковила. І з громової оболоні, Зітерши блискавки в зубах, Летіли марева, мов коні, По багряніючих степах. А коні йшли до водопою, Мов чули сурму за собою, Що їх нікуди не вела. І відкотилась давнім громом, І зачерпнула десь шоломом Без них з чужого джерела… У коней слава вкрита пилом. Діянням їхнім – інший лік. Та просвистять сталеві крила. Вони рвонуть стосило вбік, Бо їм епоху не під силу Тягти у двадцять перший вік. А давні дні, як піт солоні, В яких і нам не сняться коні Під скрип старого журавля. Там і за плугом, і в погоні В шлею запряжена земля. Він весь у злеті, все в погоні, Китайка й шабля на попоні, І пам’ять будять сурем звуки – Оркестром іншим не буди. Бо грім підків. І коні… коні… Не надивуються онуки І не наплачуться діди».
Ви напам’ять знаєте свої вірші?
Багато знаю… Отож, Володя Висоцький очі вирячив і почав аплодувати: «Это мне нравится, я все понял…». В нього ж мати українка: він все зрозумів. На моїй поетичній книжці він поставив отой автограф. А книгу з почерком Висоцького я пізніше віддав у музей.
У Висоцького ж є пісня про коней, пам’ятаєте: «Кони привередливые». Може, ця пісня під враженням від Ваших «Коней» написана? Треба звірити роки.
Якось і не думав про це.
Останніми роками, як я зрозумів, Ви пишете прозу. Роман «Знак Великої Ведмедиці» про польського поета Адама Міцкевича, про його перебування в Одесі – цей твір іще не надрукований; роман про Севастополь, який зараз пишеться… Я слухав розмову на одеському телебаченні з Ігорем Покровським… Що потягнуло Вас на прозу?
Я написав роман «Знак Великої Ведмедиці» На жорсткому диску десь є. Я запросив додому відремонтувати місцевого айтішника свій комп’ютер. Він довго ремонтував. Аж мало не опівночі каже: це коштуватиме 15 тисяч гривень. Я до дочки своєї напівшепотом, але щоб і він чув: «Чуєш – 15 тисяч. Та я за такі гроші куплю новий… Варя, візьми під подушкою пістолет, а я зателефоную в поліцію, хай вони скажуть нам справжню ціну…» Він як рванув, то більше я його не бачив. Я тепер хочу витягнути роман і надрукувати. Мене Литва просить дати у друк.
А прозу я почав писати, коли задумав показати Міцкевича в Одесі. Про це ж ніхто не писав, десь у Польщі хіба мимохідь. Його арештували у 1825 році за участь у підпільних організаціях, які готували повстання за незалежність Польщі. Він у нашому місті прожив дев’ять місяців… Я прочитав щоденники Міцкевича, він жив і числився викладачем у Рішельєвському ліцеї – як паша. Сексуально потужний чоловік. Його історія з коханкою була трагічна, тому він кинувся себе сексуально реалізовувати тут із балеринами Одеського оперного театру… Я написав не один вірш про Міцкевича. Але ця історія вимагає іншого жанру…
Щоб покінчити питання з прозою: про цілину стільки написано, а творів правдивих нема.
Вся справа в часі, якого я вже не маю. Я настільки інсенсивно працював, що мені лікарі заборонили сидіти за письмовим столом більше двох годин у день. Я падав з ніг, я втрачав гемоглобін, я працював по дев’ятнадцять годин на добу…
Ніколи не забуду, як Ви вдячно відреагували на вихід з друку першої книги шеститомника «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» (2008), де у розділі «Гайворонський район» зафіксовано стислі трагічні життєписи шести Стриженюків: Арсен, Володимир, два Івани, Матвій, Петро; а в коментарях згадуються іще двоє розкуркулених – Ілля та Сергій… Вікова амплітуда репресованих – від 1865 до 1926-го. Це ж Ваш рід. Трагічні сторінки його не спонукували відобразити це у творах?
Дід мій десь загинув на Уралі. Брат мого батька розстріляний. А батько був посаджений в тюрму в Одесі, отут біля кладовища. Я навідувався із прокурором області в ту камеру, шукав його слідів. Сава Матвійович. Його заарештували, привезли в Голту (сучасний Первомайськ Миколаївської області), мати поїхала з Гайворона вузькоколійкою за ним, несла дублений кожух, чоботи, шапку, буханку хліба… Вартовий побачив: «Стой! А этому места нет!» Забрав усе. Батька повезли на Одесу, а мати вернулась додому. Після партконференції трохи послабився прес і його випустили. Я зустрів батька на порозі. Строк йому дали, але він не сидів. Пригод у нього було в житті достатньо. Уже після війни до нього приїхав друг юності Кузьма (батько був же головою колгоспу), і вони подались рибалити на Буг з човна: обидва були п’яні, човен перекинувся, і батько втратив гаманець з усіма своїми документами: посвідки, військовий квиток і таке інше, де свідчилось про його участь під час війни. Ось так: був, як з хреста знятий через цю втрату. Та недовго: нижче по течії річки рибачив один чолов’яга, який нічого не піймав у сіті, окрім батькового гаманця. Приніс нам додому, мати висушила ті папірці і батько поновився документально на світі.
Це прямо детектив. Станіславе Савовичу, Одеса – Ваше улюблене місто, Ви йому присвятили чимало поезій. Ось тільки в оригінальній, мініатюрній (формату 7х8 см) антології «Місто моє рідне» (1983) аж чотири Ваших вірші. За життя написалось чимало поезій, яким Ви давали назву «Одеса». Принаймні я, окрім антологійного, з цікавістю прочитав у збірці «Моя Платанія» (це ж теж Одеса, тільки Вашою поетичною мовою) «Схиляю низько голову. Схиляю, Як браму у минуле відчиняю…» Чому ця поезія в антологію не потрапила? Дозвольте вгадати! Бо – там є такі рядки: «І на папір Япончик-Мішка з бантиком чорнилом виливається з пера…», та іще такі: «Забута Сонька дулі тиче хлопчикам…». Це ж Ви їх, напівлегендарних, воскресили у 1967 році, коли іще не завершилась хрущовська відлига, а антологія складалась у часи застою, 1983 рік. Вгадав? Іще про приморське місто. За радянської доби тут виходили книги у видавництві «Маяк» (в тому числі й Ваші), кілька художніх фільмів щороку випускала кіностудія, в літній період приймав на відпочинок будинок творчості письменників, видавались високими тиражами україномовні газети «Чорноморська комуна» й «Комсомольська іскра», літературно-художній збірник «Горизонт» (Ви були головним його редактором)… Нині, за доби української, все це зникло. Натомість постали із мертвих пам’ятники російським царям Катерині другій та Павлові першому… Одеса – російське місто?
Українське. І було українське, хоч і зрусифіковане. Тут всяке можна було почути. Наприклад, поет Володимир Гетьман любив із Євгеном Бандуренком випить вина, сісти в тролейбус, один на задніх дверях, другий на передніх і нікого не пускали: «Жидам місця в тролейбусі нєт». І в міліцію попадали… Всяке було. Зараз перекладають російські вірші на українську. Я часом їх теж декому перекладаю. Наприклад, поет Троц: він сам українець і хоче вернутись до витоків, а мови не знає.
Пам’ятаю полум’яний Ваш виступ у Києві перед Будинком літераторів під відкритим небом, коли письменники боронили своє приміщення від зазіхань столичних олігархів, коли знайшлися спритники і в письменницькому середовищі, охочі розколоти Спілку… Нині подібні голоси лунають знову. Україні потрібна Спілка письменників?
Потрібна як творча організація. В кожному обласному центрі… У нашій області не файно веде себе наш голова, але що я можу зробити? Знятись із обліку? Але ж це нічого не вирішує. Треба, щоб організація працювала: в бібліотеках, у школах, на відкритих заходах святкових…
Станіславе Савовичу, що Вам із того, що хотіли зробити в житті, не вдалось?
Хотілось написати кіносценарій, а не вдалось, хоч я був головним редактором кіностудії. Сценарій про Україну, про Одесу, про Чорне море, про потьомківців, про подоляків… Але зараз уже…
А побажати юним неофітам літератури маєте що?
Уважно перечитувати історію сучасної України, бо дуже цікавий зріз іде і його треба осмислювати. Ми переможемо, війна закінчиться судом над Росією – молоді потрібно переписувати в душі нашу історію. По-справжньому. Тому що ми її як слід не знаємо. Подивився ось стрічку про Петлюру: та ніякий він не погромщик, за що його застрелив єврей – він був інтелігентний чоловік. А в нас як не мазепинці, як не петлюрівці, то бандерівці… Нам нав’язували, чіпляли чужі окуляри. Мусимо виправляти викривлене – для майбутніх поколінь.
Запитував Василь Бондар
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.