Розхожий провінційний висновок про те, що якась там хата «талантами багата» – від лукавого. Не здається парадоксальним і понині висловлювання французького публіциста, енциклопедиста, знаменитого автора афоризмів Антуана де Рівароля: «Розумних людей на світі куди більше, ніж талановитих. Суспільство аж кишить розумниками, геть позбавленими таланту».
А ось пояснення – від незабутнього Григора Тютюнника.
Про свого старшого брата Григорія, автора роману «Вир», одного із кращих українських романів, Григір зауважив: «Він мав талант людяності, і вроджений, і вистражданий. Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще життя не дається без любові… Мало – бачити, мало – розуміти. Треба любить… Бо любов, то найвищий дар, який коли-небудь може отримати людина…»
Із цих зауваг почалася розмова із головою Херсонської обласної організації Національної спілки письменників України, кандидатом філологічних наук, доцентом ХДУ Василем ЗАГОРОДНЮКОМ.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В. Загороднюк: Таланту не гарантується провінційне чи столичне народження. Він може бути або не бути і в столиці, і в провінції. Його народження також не регламентується. Т. Шевченко народився у хаті, яка якимось дивом дала йому не тільки талант, а й геніальність. І скільки людей з усього світу приходять до цієї хати, щоб віддати їй шану і, можливо, задуматися над таємницею людської долі. М. Куліш також народився у звичайній хаті, а став всесвітньовідомим драматургом. Його хата не збереглася. На її місці зусиллями Херсонської письменницької організації та спонсора Петра Лелеки встановлено пам’ятний камінь. А скільки таких хат, які так образно, точно і талановито виписав О. Довженко, є ще в Україні… І в них народжуються талановиті люди, які свої таланти проявляють у найрізноманітніших сферах людської діяльності. Не беруся бути статистом, але вони достеменно є. І якщо за Г. Тютюнником: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові», то розкодовувати любов можливо й важче, ніж талант.
Ця проблема виводить нас на складні філософські узагальнення, психологічні пояснення про природу психології творчості. Дослідження у цій царині М. Арнаудова, Г. В’язовського, Л. Гінзбург, О. Потебні, М. Рубакіна, В. Фащенка, П. Якобсона дають нам шанс зрозуміти цю проблему. Процес написання, особливо епічного твору, довготривалий. І тут задіяні всі творчо-потенційні можливості автора, його інтелектуально-розумові та духовно-емоційні ресурси. Г. Сковорода зазначив: «Голова для людини всієї – серце людське. Воно є самою справжньою людиною в людині…» Можливо, вічну загадку любові розгадає серце, а не розум. А може, в цьому тандемі ми наблизимося до істини, до якої наближається література як людинознавство.
В. Піддубняк: Будучи не перший день у письменництві, зокрема в публіцистиці, есеїстиці і поезії, я от про що, Василю Степановичу, думаю. Попри величезну кількість книг, книжок і книжечок, літературний процес в Україні видається мені млявим, заколисаним, позбавленим у переважній більшості своїй ентузіазму і енергетики, часто – без «вічної загадки любові».
Не вистачає цьому процесові (за рідкісними випадками) такої літературної дискусії, яка відбувалася в Україні у 1925–1928 роках. ЇЇ збурив виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця (!) Григорія Яковенка.
На публікацію дебютанта відгукнувся Микола Хвильовий статтею «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян». Автор різко виступив проти низькопробної «червоної графоманії».
Де вони, нинішні Яковенки і Хвильові?
В. З.: Ви хочете, щоб відповів я? Спробую. Літературний процес – великомасштабне явище. Літературна дискусія є його закономірною й логічною частинкою. Це теорія літератури. А чи може літдискусія впливати на пожвавлення літпроцесу. Може, якщо літдискусанти порушують актуальні літературно – художні проблеми, за своїм рівнем підготовки, рівнем сприйняття сучасних реалій стоять хоч на йоту вище отого в’ялого літпроцесу. Це люди – будителі приспаних думок, їх як правило – меншість, але вони є. Прикладів з історії світової літератури достатньо, щоб переконатися в цьому. У контексті цього літературна дискусія 1925 – 1928 років не є виключенням. Порушувані у ній проблеми залишаються актуальними для української літератури й сьогодні. Звичайно, вони не стовідсотково тотожні теперішнім, життя вносить свої корективи, але в основі своїй актуальність залишається. Українська література вповні не вписалася за своїм художнім рівнем у європейський і світовий контекст. Хоча певні здобутки є. Матеріали наукового п’ятитомного видання 1987 року «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» підтверджують це. Та думаю, що навіть в сучасних українських письменників ще спрацьовує комплекс або постколоніальний синдром творчості, живуть метастази соцреалізму. Хоча література незалежної України вже якісно відрізняється від літератури з обов’язковим позитивним головним героєм-комуністом або віршом-«паровозом» у поетичній збірці.
Сучасна електронна інформаційна лавина впливає на будь-якого письменника. Вона стала своєрідною альтернативою друкованій книжці. Зі зміною суспільно-політичних реалій, відсутністю цензури, кількість низькопробних, а то й графоманських і навіть плагіатських книг зросла. І це серйозна проблема, протистояння якій може бути високорівнева художня література, загальна культура реципієнтів. Всі ми розуміємо, що за цими фундаментальними заувагами бачиться велика і кропітка, і системна робота. Попри це нагадуємо собі, що кількість виданих українських книг в Україні на душу її населення значно нищий у порівнянні з європейськими країнами. Не буду читачів переобтяжувати цифрами і фактами, наведу лише одну цитату: «Щоб увійти у першу половину європейського рейтингу книговидання, Україна мала б збільшити щорічний випуск назв книг і брошур національною мовою у 4 – 9 разів…». Ця теза із видання, що має велику кількість фактів, доказів, статистичних порівнянь розвитку українського книговидавництва. ( Д. Пилипчук Про дозу дьогтю в бочці меду. Статистика українського друку на тлі гібридної війни. К. – 2017 ). А дослідниця Н. Зелінська у своїх працях порушує проблему наукового книговидання, що є одним із локомотивів розвитку держави. У якій духовне і прагматичне повинні гармонізовуватися. Тож державна підтримка сучасних Яловенків і Хвильових вкрай необхідна. У сув’язі ентузіастів і держави – літературний процес ставатиме динамічнішим. Як це сталося і в Херсоні, коли 1991 року був відновлений випуск альманаху «Степ». Погодьтеся, він став трибуною художнього літописання Херсонщини, має свою читацьку аудиторію.
В. П.: Втім, вільно обійтися і без дискусії. Очевидне: «червону графоманію» із її політичною тріскотнею змінила «сіра графоманія» із неоковирним «длубанням у власних емоційних нутрощах». «Багато, дуже багато є людей, часом вельми симпатичних, які гадають, що досить їм зліпити докупи кілька сяк-так заримованих рядків, та ще й на актуальну тему, щоб вимагати публікації тих рядків, а самих їх – зарахування в письменницькі лави».
Так ще у 1964? (1961) році писав поет-академік (справжній поет і справжній академік!) Максим Рильський у своїй статті «Поети і читачі». Чи втратили ці слова актуальність? Гадаю – ні. Навпаки – вони стали ще актуальнішими.
Чи змінилося з тих пір щось? Змінилося. І змінилося на гірше: пласт «симпатичних людей» став значно тоншим, а хвороблива пристрасть сяк-так ліпити слова переросла мало не в епідемію.
А ще прикро, що стати членом творчої спілки, одержувати премії і почесні звання заслужених графоманам значно легше, ніж колись. Тут я маю на увазі більше ближчу мені за професійним родом занять журналістику. Виходить, не умінням, а числом?…
В. З.: Так, можна обійтися і без дискусії, так, можна біля Вічного вогню гріти руки і не згадати свого загиблого батька, так, можна бібліотеку перепрофілювати на офіс грального бізнесу… Згадуються слова В. Баранова:
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..
Я не плекаю ілюзій, що дискусія швидко і ефективно щось може змінити на краще в літпроцесі. Але вона зможе когось наштовхнути на свіжу думку, переосмислити свою творчість, змінити вектор своїх зацікавлень, навіть зробити аудит своїх світоглядних переконань, виявити і проаналізувати причини своїх творчих прорахунків або навести аргументи проти свого опонента. Літературна дискусія здебільшого не є спринтерською дистанцією, швидше – марафонською. Її природа щонайдотичніша до літератури. Хоча навіть короткий вірш може збурити літпроцес або внести хоч якесь оживлення. Про творчість А. Кичинського літературні критики написали вже чимало вагомих досліджень. Вона знана читачами. Його поезія «Розгорни цей жорстокий папір» написана 2003 року. Серед чисельної когорти читачів її оцінка є і схвальною, і осудливою. Та головне – серед читачів цих восьми рядків відсутні байдужі. А це є доказом того, що поезія написана талановито. Ось відповідь як противага графоманським текстам.
В Україні вже є кілька письменницьких організацій. Деякі з них приймають у своє членство майже всіх, хто навчився писати і опублікував бодай якусь замітку. Звичайно, література від цього не у виграші. Якщо взяти Херсонську письменницьку організацію, то її членство потребує омолодження, як писав П. Тичина : «Хлюпни нам, море, свіжі лави». І тут інструкціями чи розпорядженнями не зарадиш. На жаль, більшість публікацій юної творчої парослі бажають бути кращими. Хоч і є обнадійливі молоді поети і прозаїки, що підтверджується обласним конкурсом імені Миколи Братана. І тут до песимізму додається оптимізм.
А відгук М. Рильського «Поети й читачі» на лист студентки Л. Воробйової, що побувала на зустрічі з поетом Є. Євтушенком, дійсно, не втратив своєї актуальності. Адже привернення уваги до поезії, творчих вечорів з авторами, презентацій, жалюгідних накладів книг є оголенням проблеми. М. Рильському вона була добре знайома і як автору, і як редактору. Тому він як редактор майже з відчаєм констатує: «Відомо, що нема в світі нічого важчого, як довести графоманові, що він графоман, нездарі – що він нездара… Прямо кажучи, це річ безнадійна». А якщо подивитися на цю проблему не з кута зору поета-академіка, а психолога або психіатра? Можливо, сучасні психологи чи психіатри поможуть позбавлятися авторам цього хворобливого стану, який не легко діагностується, особливо у авторів-початківців. І тоді черга за членськими квитками зменшуватиметься, як і черга за преміями і званнями. До речі, різні звання як пострадянська традиція вже сприймаються з відтінком архаїзму. Артисту аплодують не за звання, а за талановито виконану пісню. У нас є звання заслужених економістів, художників, учителів… А чому немає звань заслужених доярок, токарів, двірників, сантехніків, сторожів… Підвищення загальної культури суспільства є однією із запорук, що тоді й література буде творитися не числом, а умінням. Хоча тут є одне «але», а саме, є закономірність переходу кількості у якість. Це далеко не значить, що чим більше письменників у державі припадає на душу населення, тим більше шансів, що буде більше талановитих. А все ж… У цьому контексті задаємося питанням, а чи міг в сучасній українській літературі появитися роман подібний до «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг? Не міг. Хоч би тому, що категорії «традиції і новаторство» в літературі англійській відмінні від аналогічного в українській. Коли брати по персоналіях, то страта англійського письменника Томаса Мора – автора відомої «Утопії», 1535 року, для англійської літератури була таким морально-етичним уроком, що означало – фізична розправа не стала масовою традицією. Томас Мор 1935 року був зарахований до лику святих. А чого варте українське Розстріляне Відродження, хіба після нього могли з’явитися українські Джоан Роулінги?.. Уроки минулого не проходять просто так, їхні наслідки впливають на письменників, і не тільки на них. В О. Забужко є поезія «Конкурс краси». Її змістове наповнення пазлом входить у наші міркування. А з них народжується питання, чи потрібно знати сучасному автору-початківцю історію рідної літератури? Однозначно – так. Хоч би в найяскравіших її здобутках і виявах громадсько-людської стійкості її творців. Наприклад, книги М. Жулинського «Із забуття в безсмертя», «Слово і доля» можуть допомогти в цьому. Як і його розвідка «Українська література на межі тисячоліть». Це сприятиме розумінню початківцями того, що література – річ серйозна. І підхід до неї повинен бути відповідним.
В.П.: Як припинити вал літературної сірятини – питання з питань. Раніше на поширенні графоманії як явища стояли передовсім штатні і позаштатні літературні редактори і рецензенти. Нині ж обов’язкова практика рецензування і редагування канула в Лету і в цій справі нинішня Україна повернулася до часів… Київської Русі! Але ж тоді Нестори-літописці, Бояни віщі були, відчувається, значно освіченіші і вимогливіші до власної творчості, наче знали, що пишуть на тисячоліття….
В.З. Частково відповідь на питання з питань вже давалася, теоретично з книжкового ринку «літературну сірятину» може витісняти тільки високого рівня художня книга. А хто визначатиме її рівень? Автор, редактор, рецензент, читач масовий, читач елітний, а чи попит на книгу? Якщо література формує громадську думку, естетичні вподобання, то так зване «легке чтиво» буде домінувати за своїми тиражами, але чи воно буде пробуджувати в людині Людину? Ось гамлетівське питання. І якщо за часів СРСР поширенню графоманії протистояли досвідчені редактори, то вони були безсилі протистояти літературі соціалістичного реалізму, були її співтворцями. А де нині ця література, чому вона не перевидається великими тиражами?.. Зрештою, і редактори та видавці можуть помилятися. Наприклад, «Франкенштейн» М. Шеллі, «Дюна», Ф. Герберта, «Мобі Дік» Г. Мелвіла, «Великий Гетсбі» Ф. Фіцджеральда, «Над прірвою у житі» Дж. Селінджера, «Лоліта» В. Набокова – це перелік авторів та їх творів, рукописи яких були повернуті видавництвами. Нині це відомі і читабельні твори. Ще приклад, роман майбутнього Нобелівського лауреата У. Голдінга «Повелитель мух» мав 21 відмову видавців, «Занесені вітром» М. Мітчелл – 38 відмов, «Гаррі Поттер і філософський камінь» Д. Роулінг – 12 відмов. Тобто, якщо видавець повертає автору рукопис, за нинішніми мірками – електронний, або автор отримав на нього негативну рецензію, це ще далеко не вирок для нього. Наведені приклади підтверджують цю думку. «Успіх народжується чисельністю безуспішних зусиль», – прислухаймося до мудрої думки Антуана де Сент – Екзюпері.
А якщо повернутися до нашої літописної літератури, то і в неї була своя цензура. Відомо, що «Повість минулих літ» зазнала три редакції, і на кожній з них відчувався княжий вплив. Можливо, коли б сучасні автори писали на дорогих пергаментних листках, то були б вимогливіші до своєї творчості. Бо здавати в макулатуру пергамент – це занадто… Дозволю зазирнути у творчу лабораторію Нестора – літописця. І ось що написалося:
НЕЗАПИСАНЕ ПОСЛАННЯ НЕСТОРА
Всього було. Кінчалося чорнило,
І Нестор із досади лютував.
То жінка захворіла, серцю мила,
То князь за правду злюче покарав.
То плідно стали псевдо-літописці
Олжу писати, видумку свою,
Що саме там і там, на тім-то місці
Ісус Христос спустився наяву.
Та кріпла «Повість…» – мов народ, велика.
На правді ж бо замішана була.
І Україна – Русь мільйоннолика
З-за тисяч літ пером його вела.
Відповідати за написане в першу чергу має автор. Адже, що записано пером – не витягнеш волом. Нестори і Бояни це усвідомлювали. Їхні записи пройшли найсильніше випробування – випробування часом. Є з кого брати приклад.
В. П.: Переважній більшості пишучої братії не вистачає елементарної літературної освіти. А де її здобувати? Можливо, на філфаку Херсонського державного університету запровадити хоча б спецкурс «Літературна творчість»? Хоча-хоча…
Найперше все залежить не від менторів, а від самого автора. Талановитих учити, може, й не треба. Вони, як народні цілителі, знають, якими травами чи настоями уздоровлювати людей.
Я от щойно прочитав прекрасну новелу японського письменника Кендзі Мураями «Плин літа». У 23 (!) роки її автор одержав найвищу літературну премію країни сонця, що сходить – Премію імені Акутагави Рюноске. За одну новелу! І її написав не випускник вишу, а японський «петеушник»!
Так що, мабуть, від літературної освіти залежить багато, але далеко не все… Від самоосвіти – майже все! Але це я так думаю. А ви?
В.З. Літературна освіта ще не дає перепустку в літературу. Хоча дає базові розуміння цього складного явища як художня література. Якщо говорити про запровадження спецкурсу «Літературна творчість» на базі філфаку Херсонського державного університету, то це реально. Та за нинішніх умов реалізація цієї ідеї близька до утопії. Дай, Боже, щоб я помилився. Принагідно згадуємо, що із 26 членів Херсонської обласної організації Національної спілки письменників України, які нині стоять в ній на обліку, 12 із них є випускниками Херсонського державного університету. Один із них – А. Кичинський відзначений державною нагородою України – Національною премією ім. Т. Шевченка. І якщо талановитих може й не треба вчити, вони самі навчаються, то їх потрібно підтримувати, сприяти виданню їхніх книг, поліпшенню побутових умов.
Можна тільки порадіти за японського 23-річного письменника Кендзі Мураями, за його новелу «Плин літа». Він не має ні літературної освіти, ні навіть вищої. Можливо, вони йому й не знадобляться. Не знаю детально його біографії, але переконаний, що, враховуючи його природній талант, самоосвіта є його супутником. Український поет Василь Чумак у 19 років був розстріляний більшовиками. У його нотатках є записи десятків авторів зі світовим іменем, яких він планував прочитати. І це була б вагома самоосвіта. Тоді, можливо і в нас з’явився б український Кендзі Мураями. Освіта і самоосвіта для письменника це дві паралельні лінії. Перша з них обов’язкова, друга реалізується у міру особистих планів, задумів, можливостей, амбіцій, внутрішнього прагнення до нових знань. Олександр Олесь за освітою ветеринар, але його поезія «Чари ночі» (Сміються, плачуть солов’ї…) стала ліричним шедевром. Микола Зеров маючи ґрунтовну філологічну освіту, констатує у сонеті «Самоозначення»:
Я знаю: ми – тугі бібліофаги,
І мудрість наша – шафа книжкова.
Ми надто різьбимо скупі слова,
Прихильники мистецтва рівноваги.
Ну що ж, на колір і смак – товариш не всяк. А хто вам більше до вподоби як літературний вчитель: Олесь чи Зеров, шановний читачу?
Японський письменник Кадзуо Ішігуро у темі творчості, а звідси освіти, самоосвіти висловився на перший погляд алогічно: «Пиши про те, що ти знаєш» – це найдурніша річ, яку я будь-коли чув…» Можна і не дослухатися цієї думки, бо ж знання фактів, явищ, імен, дат, подій та вміння ними оперувати є однією із запорук успішного написання художнього твору. Та ще раз повернемося до тези Нобелівського лауреата Кадзуо Ішігуро. І подумаємо про секрети творчості в художній літературі. А ось Ян Парандовський у книзі «Алхімія слова» пише, що Густав Флобер віддавав перевагу знанням, в одному з листів письменник просить назвати йому вершини гір, в іншому випадку йде на розвалини Карфагену. План майбутнього твору Флобер наповнював найрізноманітнішими фактами, що могли б знадобитися при написанні безпосередньо роману. Отже, дві різні епохи – 19 століття і 21 століття. Густав Флобер – знання, Кадзуо Ішігуро – фантазія. Кого вибираєте ви собі як літературного вчителя? А може, у вас є свої варіанти? Е. Гемінгвей називає десяток творів світової літератури, які, на його переконання, є обов’язковими для прочитання кожним, хто хоче стати письменником. Думаю, що не всі вони абсолютно прислухаються до поради класика. Адже є й поради й інших класиків. І вони також цікаві та привабливі.
В.П: Повертаючись до постаті японця Кендзі Мураями, принагідно зазначаю, що новеліст надалі свідомо відмовився від двох не менш престижних нагород – премій Танідзакі і Кавабати, усамітнившись на периферії для подальшої творчості.
Чи є такі приклади у нас? Є. Але, прикро, не в Херсоні. Наші літератори оцінюють свій талант кількістю виданих книжок, як правило, власним коштом або за спонсорські «чайові». Це нормально?
В. З. Безсумнівно, що Кендзі Мураями – особистість з власними переконаннями. Не знаю причини відмови його від двох престижних премій, якщо вони справедливо присуджені. Я не можу собі уявити співака, який забороняє слухачам аплодувати за його ж гарно виконану пісню. Можливо, японський письменник одержимий творчістю настільки, що сам її процес є для нього найвищою нагородою. Та це лише мої припущення. І вибрав він собі хату для творчості в периферії, а не в мегаполісі.
Український прозаїк Василь Шкляр відмовився від Шевченківської премії. І це було протестом проти свавілля можновладців. Ліна Костенко не прийняла найвищу державну нагороду, сказавши, що не носить політичної біжутерії. Думаю, що вона це зробила тому, що ця нагорода знівельована тим, що нею відзначали і тих, хто її не вартий.
Далеко не кількістю виданих книжок оцінюється талант майстра слова. Якщо із багатокнижжя на схилі літ виокремиться одна книга, яку читатиме весь світ, то це буде величезним успіхом. Думаю, що не треба пояснень, чому одна книга, наприклад «Кобзар» Т. Шевченка , а чи «Робінзон Крузо» Д. Дефо переконливо ввійшли у скарбницю світової класики. Такі й подібні приклади можна брати переважній більшості письменників за взірець.
У нинішніх реаліях видання книги для автора найчастіше супроводжується пошуком коштів для реалізації цього проєкту – накладом 100 – 300 примірників. І вони роздаровуються, реалізуються на презентаціях, творчих зустрічах, інших заходах. Видавництва за свій рахунок не ризикують видавати книги більшості авторів. Одна із причин – відсутність належної книготорговельної мережі. Коли херсонські літератори активно долучилися до проєкту «Книжковий Миколай» у Херсоні й у Миколаєві Львівської області, то виявилося, що попит на їхні книги є. Був діалог авторів і читачів. Книги продавалися з автографами. Ця динаміка показує, що є порох у порохівницях. Своєрідним проривом у цій сфері є творчість херсонського письменника Віктора Вальда. Його романи «Останній бій урус–шайтана», «Меч Сагайдачного», «Отаман» видавництво видало за власні кошти і книги успішно продаються. Виходить, головна проблема у тому, як потрібно писати… Бажаю кожному з авторів так писати, щоб видавці конкурували між собою за право видати того чи іншого автора. А ще, коли спонсор пропонує свою допомогу, то це взагалі ідеальний варіант. Традиція спонсорства, меценатства у нас ще не на такому рівні, щоб ділитися досвідом. Але вона вже є. Наприклад, Херсонська міська благодійна організація «Таврійська фундація. Осередок вивчення української діаспори» щорічно видає альманах «Вісник Таврійської фундації». У ньому публікуються художні, літературно-критичні, публіцистичні твори, практикуються видачі грошової допомоги студентам, що відзначаються своїми науково – дослідними роботами. Ідейним натхненником і організатором цього осередку був Яр Славутич. Окрім цього, є й небайдужі херсонці, що допомагають видавати книги. Інвестиція в книгу – це інвестиція в духовне здоров’я народу. Прагнім цього!
В. П.: Я би хотів, аби порушену нами розмову продовжили автори і читачі. «Степу». Вона, здається, нині не менш актуальна, ніж у часи Миколи Хвильового.
В.З.: Погоджуюся. Цим самим ми будемо ефективніше самореалізовуватися, пожвавлювати літпроцес, відкривати нові таланти.
Підготував Василь ПІДДУБНЯК,
редактор-упорядник херсонського альманаху «Степ», заслужений журналіст України.
“Українська літературна газета”, ч. 3 (295), 12.02.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.