Спорідненість. Уривок із повісті-діалогу

 

До дня народження Олеся ГОНЧАРА

 

Біжить мій розум до великих,

А Бог підказує – м а л и м  служи.

Олесь Воля.

 

Великими особистостями захоплююся з років  юності романтичної, рожевомрійної. Власне, так, мабуть, відбувається з кожним, хто   приторкається до творчості душею-серцем. Спостеріг і те, що з десятків, сотень особистостей лише кількома по-справжньому дорожу. Решта, вочевидь, були просто  захопленням минущим. І серед найдорожчих, з ким постійно веду внутрішній діалог – мій сонцелюб-земляк Олесь Терентійович Гончар.  Близький він і  переконаннями передовсім,  художніми смаками,  пророчим думанням. Надто – незламним патріотизмом своїм.

До того ж, села Сухе й Винники, де суджено нам було з Олесем Терентійовичем народитися, близько-близесенько одне від одного. Також на Полтавщині, думається,  чи не найрозгонистіша в світі височінь небесна, чорноземи найнезглибиміші, душі чисті й осонцені, до правди, справедливості спраглі.Я невимовно дорожу с п о р і д н е н і с т ю нероз’єднанною з’явитися від наших матерів-полтавок на світ Божий під такими неповторними небесами,  на такому унікальному чорноземі. Щось містичне в цьому, несмертне, незникненне.

Олесь ВОЛЯ

 

Олесь Гончар – Що більше береш води з колодязя, то більше водоносний колодязь.

Олесь Воля – Людина – той же колодязь. Марнотності вичерпують, але потім вона, як колодязь живчиками, таки поповнюється енегетикою землі, нектаром Духу космічним.

 

О.Г. – Колись Олексій Толстой висміяв в «Хождениях по мукам» т. зв. Революцію Духу, яка наступить після всіх революцій. Чи таке вже це смішне? Чи нема в цьому зерна істини?

О.В. – Давно запримітив і переконався: революції – вкрай небажані явища в суспільному розвитку, які  настають в результаті дурної, сумбурно-амбітної діяльності людини. Революції – це те, що маємо відмести раз і назавжди. Навіть коли йтиметься про  надуману якусь  «Революцію Духу».

 

О.Г. – Довженко, звичайно, геній. Тільки у справді великих людей може бути таке інтенсивне, невичерпно багате, джерелом б’юче життя. Весь час він бродить, як хміль. Він буває спокійним зовні, але внутрішньо, видно, – ніколи. Свіжі красиві думки, поради, проекти він розсипає щедро, на ходу, мовби йому самому тісно від них.

О.В. – І таку характеристику Довженку я чув від кожного, хто знав його особисто. Він як сонце світився-горів.

 

О.Г. – Писати вперемішку (білим віршем і прозою).

О.В. – Тобто так писати, щоб душі, котра занурювалася в читво, праглося співати. Щоб наповнювалися інші  пружністю слова незужитого.

 

 

О.Г. – Недаром, не випадково молоді автори часто обирають героями дідів. Їх приваблює мудрий життєвий досвід, колоритна мова, рельєфність характерів, що легко зовні помітна.

О.В. – І знову, зазвичай, Ви дуже точно, тонко підмітили. Наприклад, коли я працював у козельщинській районці, то діди мене найдужче приваблювали. Про них писав у зошиті «Для себе».

 

О.Г. – Думаю, що художникові обзаводитись сім’єю все ж  не слід. Майже неминуче, що вона стане для нього кайданами.

О.В. – А це вже залежить від того, яка дружина попадеться. Хоча більшість філософів стверджує: обзаведешся сім’єю – горе. А зігноруєш сім’єю – ще більше.

О.Г. – Дід:

– Говорити не вмію, то хоч руками на трибуні помахаю.

Ворони в лісі перекаркуються голосами бюрократів.

Кавун! В ньому півпуда херсонського сонця…

О.В. – Саме народ – найгеніальніший творець мудрості, дотепності, глибини.

 

О.Г. – Для художника важливо те, що кінематографісти називають ф і л о с о ф і є ю  б а ч е н н я. Власне без цього й нема справжнього глибокого художника.

О.В. – Дві  речі має привнести своєю творчістю художник: 1) свій стиль; 2) свій світ. І ці дві речі, думається, Усевишній має ще й окропити світлом своєї  неповторної  ф і л о с о ф і ї  б а ч е н н я.

 

О.Г. – Найкращі думки, образи приходять мені в путі, в дорозі, коли ось так, як зараз, вітер свистить за склом кабіни, а ми мчимо вперед. Дивовижна психологія творчості.

О.В. – Дороги й мандри – найнеобхідніші супутники творця. А це тому, що і дороги, і мандри, як і натхнення: повна несподіванка.

 

О.Г. – Митець – створіння примхливе й складне. В молодості йому хочеться слави, грошей, успіху у жінок. Потім настає такий час, коли хочеться тільки одного: правди.

О.В. – Приблизно і я зараз у такому віці й періоді духовних жнив, коли над усі принади-заманки життя прагнеться єдиного, святого: Правди.

 

О.Г. – Шекспір у камені.

Ось так треба писати. Де одяг, м’язи, волосся – все кипить, все в динаміці, і все гармонійно поєднане генієм в спільному задумі.

О.В. – Вірно. Але… Шекспіром ще треба народитися. Це раз. По-друге, народитися саме в такий час, коли в Шекспірі потребу суспільство відчуватиме.

 

О.Г. – Таке враження, що в битві з Достоєвським сучасна соціологія зазнає поразки. Як багато його пророцтв здійснюється!

О.В. – Один геній переважив усю, вважай, кон’юнктурну  соціологію. Тому що Божу істину шукав, а не на догоду владцям служив, холуйствував.

 

О.Г. Кохання виникло на пізній стадії. Потім стало торгом. А далі? Буде розвиватись по лінії прекрасного, а не по лінії оголювання потворного. Отже, святе це почуття мусить бути об’єктом і піснею мистецтва.

О.В. – Без кохання мистецтво померло б уже сьогодні, перетворившись на холодно-брязкітливий скелет…

 

О.Г. – Письменник повинен в и с т е ж и т и  і с т и н у, – говорив Лев Толстой.

О.В. – Уточню: не стільки  в и с т е ж и т и, скільки в і д к р и т и. Як відкривають, скажімо, закон той чи той у фізиці, астрономії, математиці. І виповідати істину, немов таємницю, інтригуючи.

 

О.Г. – Сучасна література не потребує оздоб. Думай складно, але пиши просто. В цьому потреба часу, цього вимагає психіка сучасної людини, яка в усьому шукає основ. Повінь метафоричності зійде, і після того неминуче запанує стиль, ясномовний як правда.

О.В. – …Проте метафоричність лишиться усе ж. Метафоричність не силувана, не навіювання туману й дурману, а та котра буде своєрідною підмогою-підмурівком, аби  правда набрала зіркіших, проникненніших обрисів. А надміра метафоричності, як це відбувається суціль у сучасній літаратурі, – це хитромудра, підступна втеча від життя.

 

О.Г. – А може, й справді таки нема лиха без добра? Може, це якраз і наблизить мене до того, що є найдорожчим, до становища вільного художника? Бо тільки ж у такому становищі й можеш почувати себе людиною.

О.В. – Вільний художник – красива мрія. Навіть коли художника вважають вільним (чи таким він себе вважає сам), то він вільний з власного примусу. Така свобода, як на мене – найвільніша.

 

О.Г. – Д о с к о н а л і с т ь  досягається не тоді, коли більше нема чого додати, а коли вже нічого більше не можна відняти.

О.В. – Тобто «принцип щербатого каменюки», який бере в руки скульптор і прибирає різцем усе в ньому зайве, творячи шедевр, – спрацьовує. Власне, в такий спосіб і досягають д о с к о н а л о с т і.

 

О.Г. – Облягають думки. В чому істина, з ким? У скепсисі, в іроніях, в базіканні про те, що народ примітивний і його треба  «підтягати» і т. д.? Ні, буде в мене інший шлях, той, що був досі.

О.В. – Тільки останній дурень по-снобістському думає, що він когось підтягує – надто  народ свій. Той же, кому істина відкрилася й відкривається бодай трішки, підтягується до народу. До себе підтягується. І відбувається найважливіше: в з а є м о п і д т я г у в а н н я.

 

О.Г. – Справді, людина – це стиль. Де відомий наш пишномовець пише «хижим птахом вилупилась думка», я б просто сказав: «він подумав».

О.В. – Тож недарма існує прислів’я: «Ти не Ціцерон – не говори красиво». В значенні: просто – не кучеряво.

 

О.Г. Доводиться виборювати кожен день творчого життя. Навіть якщо йдуть на тебе гори, цілі буруни брехні і цинізму – мусиш вистоювати. Інакше не можна. Дух мусить мати свій суверенітет.

О.В. – Творець постійно в парадоксальній ситуації: для того щоб наблизитися до граничної межі досконалості, маєш всіма мислимими й немислимими способами утікати від зовнішнього світу хоча б у самого себе. Аби дух свій розсупонити.

 

О.Г. – Принизливим було б змагатися у вмінні плести-виплітати словесні візерунки, в бездумному мистецтві метафоричного самонатаскування… Якщо змагатись – то в точності, в мистецтві різбярської лаконічності, в поезії щирості й правдивості, безпретензійності.

О.В. – Законів мистецтва безліч, і кожен митець міряє їх по собі, шукаючи той, котрий найдужче йому підходить. Одначе я, наприклад, після тривалих пошуків збагнув: Простота і Правда – ось височіні. До них кожним днем прожитим прагну.

 

О.Г. – Дивне це – творчість! Нема думок, слово не йде, порожнеча, хаос, тьма, попіл свідомості і раптом – зненацька! – з того попелу алмази, алмази! Горни, черпай і не встигнеш, ти вже найбагатший у світі!..

О.В. – …І серед мільйонів формулювань, визначень, слів тобі раптом посилається звідкись сказане по-своєму,  висловлена  досі незбагненна ритмічно фраза, ціла злива думок; серце твоє пульсує, як музика. Хіба це не диво, Боже наш уселаскавий! Здається, що і сам в момент такого творення стаєш усемогутній як Бог.

 

О.Г. – Тільки коли перейдено звуковий бар’єр слави, аж тут починається справжня творчість.

О.В. – Також думається, Олесю Терентійовичу: саме в той благословенний час, коли вдається подолати «звуковий бар’єр слави», ти – як творець – і здобуваєш свою вистраждану, заслужену прописку на території Вічних Небес.

 

О.Г. – Більшість людей сприймає природу й життя невикручено, тому й писати треба ясно й правдиво, без викрутасів, без модерністських абракадабр.

О.В. – …Проте скільки ці істини не повторюємо навіть для самих себе, а все одно як багато ще серед письменницького брата таких, котрі пишуть, ніби задихаючись у своєму творчому диханні. Мабуть, тому, що мало таланту дається їм з гори… Жалко їх. А от затятим творцям «модерністських абракадабр» і на краплю не співчуваю.

 

О.Г. –  Дяки від мистецтва. Ніякої живої думки. Угодництво. Дивно, що навіть серед людей мистецтва стільки боягузів. Мабуть, на другому місці після чиновництва.

О.В. – Я цими «дяками» аніскільки не переймаюсь. Хіба що інколи дратують мене, коли на якесь незаслужене місце претендують.

Народжений повзати – не злетить.

 

О.Г. – Маяковський не раз виступав як співець варварства, пробуджувач низьких руїнницьких сил. Зараз він, певне, продукував би. Адже його удари по культурній спадщині були відчутні, вони не пройшли безслідно.

О.В. – Інколи Маяковським повністю заволодівав сатана – і він йому служив. Надто Маяковський учадів, надихавшись отруйного чаду так званої революції.

Але талант Маяковського великий, оригінальний. Я в цьому не сумніваюся, хоча… подалі від таких талантів тримаюся: сатана мені не приклад.

 

О.Г. – Художня література – не блокнот агітатора. Ось чого багато хто не розуміє.

О.В. – Мистецтво, як і зокрема художня література – дихання небес животворяще. Не примітивний побут чи буднів колотеча.

 

О.Г.  – Бачу, як сонце заходить. Бачу – відчутно – розпечений газовий шар у Всесвіті, джерело нашого життя.

Що ж – вічність?

Ніч, кажуть, пітьма?

Ні, рух і світло!

О.В. – Світ – усе: і сонце, і вічність і пітьма. Дякуймо Богові, що він явив нас у цей світ прекрасний. Спасибі йому за те, що бодай на коротку-короткісіньку мить дав можливість відкривати й чудуватися дивом життьовим.

 

О.Г. – Найпродуктивніші години в митця, в ученого – години відпочинку.

О.В. – …Проте коли талант слабкий, сильним його ніколи не зробиш. Скільки б і як не відпочивав.

 

О.Г. – Для самотніх цей світ дуже порожній (дарма, що в ньому мільярди людей).

О.В. – Самотньому в собі наповнитись людьми не дано.

 

О.Г. – Спогад завжди несе в собі заряд поезії.

О.В. – А це тому так, що ретуш на пережиту колись дійсність наніс сам Бог.

 

О.Г. Людська усмішка – яке це чудо. Знов і знов дивуюсь…

О.В. – Усмішка – це сонячне сіяння в собі і людях. Це диво нескінченне і ясне.

 

О.Г. – Геній – це той, хто здатен почути, як почув Гоголь, «грім українського солов’я».

О.В. – Жаль тільки, що геніїв рівня Гоголя природа посилає занадто рідко.

 

О.Г. – Немає вічності без нічого, вічність тільки через конкретне, реальне щось, через долю людську. Через витвір мистецтва. Через росинку на зеленім листку.

О.В. – І кожен вічність відкрива по-своєму: хто у травинці колихкій,  чи у листку зеленім, коли крізь долю вічність прозира. Коли і солодощ, і смуток тебе всього немов трясуть.

 

О.Г. – Хтось сказав:

– Труднощі сучасного світу мають характер апокаліптичний.

О.В. – Хай собі кажуть… Світ вічний –  я апокаліпсів не боюсь.

 

О.Г. – Є в організмі т а є м н а  м у д р і с т ь, закладена в ньому самою природою. Важливо цю мудрість розгадати, прочитати, підтримати.

О.В. – Усе живе в собі таїть несмертну мудрість. Рисунок на руці химерний, тендітна квіточка, що у росі ранковій, танець зір невтримний у небі просвітленнім. Все – мудрість.

 

О.Г. – Кожну книжку треба писати, як з а п о в і т. В цьому вся суть.

О.В. – Так має бути. Проте… нам суті не знайти.

Власне, все  життя  минущо-невловиме  – заповіт!

Залишити коментар