Споглядання дива в романі у віршах Олесі Омельченко

Омельченко О. Дивограй : історико-філософсько-фантастичний роман-есе у віршах. – Дніпро : Ліра, 2017. – 476 с.
Для Олесі Омельченко романи у віршах Ліни Костенко, як і для інших письменників, є взірцем жанрової і стильової досконалості Проте її «Дивограй» – це постмодерністський роман, він має декілька жанрових номінацій: історико-філософсько-фантастичний роман-есе, написаний декількома віршованими розмірами, позначений великими хронологічними зміщеннями минулого, сучасного й майбутнього («О часе, як ти стрімко линеш! / Рік п’ятитисячний. Земля в яснім цвіту»). Він містить філософські роздуми-вкраплення, художні прийоми, підпорядковані, за висновками Н. Бернадської, зображенню буття окремої людини, інколи – дуже гіркого, інколи – світлого, а найчастіше – з перетіканням одного в інше, проте такий підкреслено загальнолюдський вимір актуалізує минуле не з метою його чи то оцінити, чи то поетизувати, а радше ствердити теперішнє і надважливу думку про те, що людська особистість – найбільша цінність у світобудові. Саме зрозуміти непересічну значимість і неповторність, відчути відповідальність за власну долю і долю України, Всесвіту, не принижувати жодної миті свого існування ганебним словом, думкою, вчинком закликає Людину авторка роману «Дивограй»:ацікавлення письменників і читачів романом у віршах на сучасному етапі вмотивовано посиленою увагою до осягнення національної ідентичності, осмислення знакових подій, культурних типів, внутрішньої образно-структурної й композиційно-поетичної організації, поєднання жанрового розмаїття та індивідуального стилю. Роман у віршах новітньої доби активно входить у культурний простір, лише з 2010-го року, це – «Мазепа» (2010), «Мамай» (2010) Леоніда Горлача, «Московський час» (2010) Василя Марсюка, «Берест» (2011) Анатолія Шкуліпи «Бунтарська галера» (2015), «Іван Сірко» (2016) Миколи Тютюнника, «Паломник» (2017) Ігоря Павлюка, «Дивограй» (2017) Олесі Омельченко. Цей жанр набуває певної трансформації внаслідок впливу постмодерністських тенденцій як закономірного наслідку історично-політичних умов життя суспільства. Проте твір не може бути позбавлений зв’язків із уже наявними художніми зразками, без яких неможливо встановити спільні ознаки з творами-попередниками, їх «генетичний код». Оновлення роману у віршах, одного з найскладніших літературних жанрів, його еволюцію з 80-х років ХХ ст. пов’язують із «Марусею Чурай» Ліни Костенко, яка внесла новий струмінь як у жанровому, так і в тематичному плані, стала потужним імпульсом митцям для естетичних пошуків.
 
Обережно ступай
на згорьовану Землю стареньку.
Все життя пам’ятай
про жертовність її й героїзм.
За віки існування
планета від праху померлих
Усе важчає…
Люди! Від бід бережімо її!
 
Особливістю сучасного роману у віршах є те, що жанрову природу, типологію цих творів визначено авторами. Авторська номінація жанру – усвідомлений вибір письменника, «ключ» до твору. Для кращого розуміння «будови», жанрового коду, формо-й змістотвірних елементів «Дивограю» Олесі Омельченко, пропонуємо вашій увазі «ключ» письменниці з метою заглиблення у її творчі інтенції при написанні роману у віршах. Адже досягти адекватного трактування поетичного тексту, за твердженням І. Фізера, можна лише шляхом «щільного читання», яке допомагає краще осмислити події, задум автора, важливість історії.
 
Пані Олесю, Ви маєте посутній творчий поетичний доробок із 11 книг, серед яких 3 книги віршів і казок для дітей, а також «Зачарований обрій», «Присвячую себе…», «Вселюбов», «Високий берег», «Полум’я Любові», «Адам і Єва», «Мить і вічність». Роман у віршах «Дивограй» – це споглядання дива рідної Дніпропетровщини, України, її історичного надприродного минулого від кіммерійців до сучасності, це поетична розповідь про дива Всекосмічного масштабу й застереження людства, яке «в безчинстві, блуді і брехні / Втопило душі осяйні». Що ж спонукало Вас звернутися до одного з найскладніших жанрів у літературі, роману у віршах? І чому назвали саме «Дивограй»?
 
Спочатку, за порадою мого друга, письменника, мистецтвознавця, критика, заслуженого діяча мистецтв (нині покійного) Володимира Яковича П’янова, задумувався нарис про історію Солонянщини з метою внести свій вклад як письменниці в історію району. Але стало очевидним, що нарис пишеться віршами. Коли я почала вивчати історію Солонянського району Дніпропетровщини глибше, я все більше думала про велич українського народу, починаючи з прачасів, про велич України в різні історичні проміжки, про силу духу саме УКРАЇНЦЯ, який спроможний, давши начало індоєвропейським народам, стати рушійною силою як у порятунку власної, так і земної цивілізації.
Щороку тривожні події у країні примушували до нових, уже фантастичних, вигаданих позитивних дій у творі, тому роман починається життєствердним «народ і Україна не загинуть, як пророчать вороги, живі у 5000 році, розквітають і здатні через конкретних своїх представників, Марію та її екіпаж, рятувати в космосі інших від темних сил». Усе стає можливим через невичерпну силу духу мужньої, милосердної Людини, яка не зрадила свій генний код; Любові, непереможної, вічної, яка, як писав в одній з казок фантаст Олесь Бердник, мій улюблений письменник, повинна бути щасливою за умови єдності справжніх «половинок любові». Тому пошуки космічної половинки Марії не можуть бути одноосібними, а лише через порятунок та поєднання в єдине ціле Господньої праоснови Любові Адама і Єви, за якими стояв порятунок всієї людської цивілізації.
Думки з’являлися спонтанно-послідовно. Уже не історичний твір, а й фантастичний. Поєднання часових пластів призвело до реінкарнаційних теорій, виходячи з моєї тези «вічності Любові» в часах. Філософія роману полягає у сакральному бажанні, глибокому переконанні вічності України, Любові, людської земної цивілізації та мрії про Всекосмічну українську державу. Я впевнена, що своєю вірою додаю сил Україні в кращому розумінні як державі, яка порятує не лише саму себе, а й космічні світи. Ментальні поля планети зміцніють завдяки героїці української історії, її непересічних героїв-творців, незнищенності обрядів, легенд, традицій, які виявилися живими і в інших світах української космічної спілки Славії.
Назва також прийшла в процесі роботи випадково. Зіткнувшись у контексті зі словом «дивограй», вирішила: роман матиме назву «Дивограй», тобто як диво і життя, і любові, і героїчного існування людини в реальному й потойбічному світах. Окрім того, одна із сюжетних ліній теж має назву «Дивограй».
 
В одному із інтерв’ю Ліна Костенко про переваги ямбу сказала так: «Я хотіла дати всю українську історію в строфі. Ямб – то ямб. А спробуйте верлібром написати історичний роман, – хто його буде читати?! Я хочу це подати так, щоб це всі читали і не знали, власне, чому це все так западає в пам’ять?!» Ваш роман у віршах «Дивограй» спонукає до роздумів, спонукає заглибитися в історію України й рідного краю (загибель князя Святослава в нерівному бою, заснування Запорозької Січі, перебування Шевченка в селі Микільське-на-Дніпрі тощо), але у творі переважають не класичні віршувальні тенденції, Ви залучаєте макрополіметрію, білий вірш, гекзаметр, верлібр. Це Ваш творчий поетичний канон чи наслідування когось із класиків? Який віршований розмір для Вас найприйнятніший?
 
Найдивніше, що я ніколи нікого не наслідувала. Хоча інколи (у білих віршах) брала за приклад В. Шекспіра, Лесю Українку та М. Семенюка. Коли писала роман, різні віршовані розміри з’являлися відносно до тематики зображуваного. Вони точніше передавали настрій, думку в конкретному контексті. Виходить, це мій творчий поетичний канон. Коли писала, не думала про конкретного читача, підготовленого чи ні, науковця чи фольклориста. Писала, як дихала, так, як виливалося. Твердження Ліни Костенко, мабуть, для мене ще попереду. Я не надаю переваги якомусь конкретному віршованому розміру, взагалі ніколи не замислювалася, яким віршованим розміром я користуюся. Пишу, коли співає душа й серце, а в який розмір спрямується мій спів – це не важливо. Найменше використовувала верлібр, хоча останнім часом від нього трохи зарясніло. Я не брала до уваги форму чи стиль когось із колег по перу ні при написанні віршів, ні роману. Поезія – це піднесеність, урочистість, свято Натхнення і Музи, величезна концентрація думки, а роман у віршах може охопити значно більше почуттєвих гам. Загалом, я дуже багато читаю, спостерігаю, досліджую, люблю оперу, балет, класичну музику. Це все увиразнює мої відчуття, сповнює життєві сили.
 
Безперечно, «Дивограй» – це новаторський роман у віршах і за формою, і за змістом, і за обсягом майже п’ятсот сторінок (хоча такими поетичними романами є і «Свідок для сонця шестикрилих» (1981) В. Барки – близько 2000 сторінок, і «Берест» (2011) А. Шкуліпи – 574 сторінки), але все нове викликає подивування й дискусію. Важко погодитися з жанровим визначенням роману – історико-філософсько-фантастичний роман-есе – точніше, не з усіма його номінаціями, особливо, що це роман-есе. Хоча М. Бахтін, розглядаючи методологію дослідження роману, писав, що значно цікавіші й послідовніші ті нормативні визначення, які роблять самі романісти, визначаючи певну романну різновидність і оголошуючи її єдино правильною, потрібною й актуальною формою роману. Це перший роман у віршах, що має декілька жанрових номінацій, які розкрито нерівномірно. Якійсь надаєте перевагу?
Ви цей роман задумували як постмодерністський?
 
Мій роман скоріше став постмодерністським, ніж задумувався. Важко сказати, чому я більше надаю перевагу. Тут все переплетено, але фантастики – найбільше. Коли вимальовувала космічні пласти – була найщасливішою у світі, бо реально відчуваю себе частинкою космічного неозорого Всесвіту, який є для мене рідним. У Космосі я наче в рідному домі під крилами мами… Роман-есе взагалі не задумувався. Це «доліпилося» після телефонної розмови з письменником Володимиром Кільченським. Я сказала, що мій роман – це «роман у романі». Він запропонував додати есе й надіслав ґрунтовне тлумачення визначення, в якому я знайшла спорідненість зі своїми думками й погодилася. Есе, мабуть, тому, що у свій роман я входила, як у мамину світлицю, де лунали завжди її пісні, як у храм простору любові батькового саду, що заглядає кронами в Дніпро, як у святилище Любові, яка непогасно сяє в моєму серці донині і сягає зоряних світів.
 
Ваш «Дивограй» має складну будову, важко провести межу між розділами, підрозділами, у змісті повторюються назви («Космос», «Дивограй»), є декілька сюжетних ліній, звичайно ж, це один із аспектів поетики роману, композиція ускладнена різножанровими вставками (легенди, замовляння, пісні, наукові твердження, молитви, листи), що набувають контекстуальної змістовності. Поясніть такий вибір.
 
Так, «Дивограй» має п’ять сюжетних ліній. Без заглиблення в минуле у жанровому трактуванні роману не було б означення «історичний» (сюжетна лінія «Дивограй»), без Космосу не було б означення «фантастичний» (сюжетна лінія «Космос»), без дослідження історії краю та його величних героїв не було б розділу «Історія ріднокраю», без віри у високість і людяність не з’явилася б сюжетна лінія «Єдність». Врешті, назва сюжетної лінії «Земля» взаємопов’язує минуле й майбуття єдністю протиріч Віри, Любові, Надії, що, в цілому, пояснює «філософський». Тема роману – всеоб’ємлююча. Усі сюжетні лінії чергуються, тому повторюються назви головних сюжетних ліній, в які входять підрозділи з іншими назвами. Приклад взяла з побудови роману Павла Загребельного «Диво». Додала свого і вийшло чи ні новаторське – оцінювати Вам. Завжди шукаю щось нове, експериментую.
 
Пані Олесю, Ваш твір вирізняється великою пізнавальністю й, відповідно, обізнаністю в галузі астрономії, історії. У романі у віршах з науковою достовірністю подано життя племен, які в минулому населяли нашу землю, з їхніми традиціями, віруваннями, поетично зображено планети Сонячної системи, сузір’я, туманності. Хотілося б дізнатися, чи впливають твори народної творчості на реалізацію Ваших задумів, чи перевагу надаєте історичним фактам, астрономії? Звідки черпаєте автентику буття того часу?
 
Історичні факти, безперечно, займають чільне місце в моїй творчості. Та без заглиблення в них через легенди, міфи, сказання, обряди, традиції тощо бідніли б емоції, уява, була б відсутньою сама душа. Тому твори народної творчості дуже позитивно впливають на мене. Взагалі, люблю читати наукову, дослідницьку літератури. А у астрономію закохана з дитинства. Мріяла вступати на астрономічний факультет Одеського університету. Читаю і вивчаю з трепетом астрономічну літературу понині. Зрозуміло, що автентика буття тих часів черпається з різних джерел, великою часткою з уяви, фантазії. Творчість чергувалася з глибоким вивченням історії, астрономії, фізики, парапсихології, історії релігій, зокрема, вивчала «Велесову книгу», «З богами у Триглаві» В. Куровського, твори В. Войтовича та інші на подібну тематику (їх дуже багато) сучасних наукових та науково-популярних видань, легенди, звичаї, обряди.
 
Відомо, що твір можна писати тижнями, місяцями, а можна й за декілька днів. Наприклад, роман у віршах «Скелька» Іван Багряний написав за 22 дні, історичну драму «Розп’ятий Мазепа» Іван Огієнко в потязі під час поїздки до Монреалю, Ліна Костенко згадувала, що за одну ніч могла написати цілий розділ «Марусі Чурай». Цікаво, скільки часу пішло на реалізацію художнього задуму «Дивограю»?
 
Дивограй» писався п’ятнадцять років, його розпочато в 2001. Деякі розділи писалися за годину-дві, місяць, а до інших поверталася ще і ще раз, переробляла, відкладала, «свіжим» оком передивлялася. Приходили нові думки, знову досліджувала, знову писала. Тому процес написання мого роману – стрімко-космічно-впорядковано-поступальний. Для прикладу, драму у віршах «Лабіринт, або Прелюдія Апокаліпсису» я написала за місяць, а фантастичну драму у віршах «Зорія» (22 сторінки) – за 20 років. Пишу багато експромтів і, як потім виявляється, саме вони – неперевершено-довершені.
 
Дякуємо Олесі Омельченко, письменниці-трудівниці з Дніпропетровщини, Людині з шляхетною душею за відкриття «потаємного» під час творення цього поетичного епосу, за гармонійне поєднання фантастичного й реального, повчальне трактування минулого й сучасного. Тож дай, Боже, щоб усі передбачення в романі у віршах Добра, Любові збулися, «І Дивограй від квітоньки до зірки / Сіяв в Безмежжя рідне дивозірно».
 
Записала Валентина Біляцька
 
«Українська літературна газета»
№10 (250) 24 травня 2019