“Сьогодні неможливо розділити мистецтво і політику”. Інтерв’ю з Малковичем до його шістдесятиріччя

1680

10 травня Івану Малкович – українському поетові, видавцю, власнику і директору видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка – виповнилося 60 років. Суспільне Культура зустрілося з Іваном Антоновичем, щоби привітати та записати інтерв’ю.

Під час розмови Малкович зізнався, що має риси характеру, з якими тяжко жити; висловив міркування про роль культури у політичних процесах; та розказав про вихід нової книжки Ліни Костенко, яку було анонсовано.

Вітаю вас, пане Іване! Дякуємо, що приділяєте час цій розмові. За кілька днів ваш день народження, як плануєте святкувати?

Вітаю і вас! Хотів щось більше зробити, бо за життя є трохи в мене друзів і приятелів, але оскільки ми потрапили в коронавірусну яму, то це буде не доречно. Тому просто вдома, буде родина, діти, мама вже приїхала. А потім ще у видавництві для колег.

Шістдесят років є для вас знаковим віком?

Кожен раз, коли міняється перша з двох цифр віку, почуваєшся дивно. До цього треба звикнути. Кожна людина щось передумує. Що бачу я? Чую, що є багато вдячності, але й багато розчарувань, зневір. Але, очевидно, вдячності і людей світлих таки більше, ніж всього поганого.

“Якщо я вже взявся за справу, то мій девіз: “Або гарно, або ніяк”

Знаємо ваші слова, що “ніколи не робили книг заради грошей”, а ви мали “гроші заради книг”?

Мені якось так Бог давав, бо я взагалі не розумію в бізнесі, і досі це все робиться на інтуїції. У мене є “три кити” світосприйняття і розуміння, як має розвиватися та чи інша справа. Це якість почуття міри і смаку. Коли вони є, то все складається. Якщо є якість книжкова, то я був впевнений, що буде якість і економічна, колись вона мусить прийти. І воно зрештою так і сталося.

Я знаю, що [Генрі] Форд коли робив компанію, то на перших десятиріччях не робив великих вливань у рекламу, тому що вважав, що машина сама себе прорекламує.

Приблизно таке і у нас. Є бренд “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, є “Видавництво Івана Малковича А-ба-ба-га-ла-ма-га”. Оця перша частина накладає на мене величезну відповідальність. Кожну книжку, яка в нас виходить, я пропрацьовую. Чи це грубелезний томисько, чи це мала дитяча книжка – редагую сам, вношу правки від коректорів сам. Я не все довіряю коректорам, вони лишали б дуже сухий текст. Праця, щоденна, праця. Змінилося те, що я живу в кращих умовах. Якщо друкуємо десь на фабриці, то я приїжджаю туди на кращій машині, ніж тридцять років тому. І все. А так ти мусиш дивитися, мучити всіх, мучити себе, і тоді щось виходить. Аля ця робота – Божий дарунок. Коли я, філолог і музикант, роблю книжки і приношу радість дітям, старшим людям, загалом читачам, і можу довкола себе забезпечувати непогане існування колег – художників, письменників, які працюють з нами, – то це ж велике щастя, що так вдалося!

Ви згадали про музику, як часто граєте на скрипці?

На скрипці я граю тільки двічі на рік, на “Книжковому Арсеналі” і у Львові на “Форумі видавців”. Але оскільки зараз коронавірус – то я не граю на скрипці (сміється).

Музика дала мені дуже багато чого, хоча навчатися в музичному училищі було тяжко, треба було багато займатися на скрипці, чого я не дуже любив. Багато слухати музики. Але оце “багато слухати”, і музична література, і викладачі, на яких мені пощастило дало багаж на все життя.

Я в музиці і досі. Я був одним з організаторів фестивалю “Червона рута”, нещодавно спродюсував дві різдвяні симфонії Мирослава Скорика і Івана Небесного. Це був останній великий твір і останній тріумф Скорика на сцені Національної опери.

Музика завжди іде зі мною. І вона очевидно допомагає мені і у моїй творчості. Тому що поезія і музика – це дві сестри, які йдуть під ручку, і їх не можна розлучати.

У кожної людини буває, що її ресурс вичерпується. Де поновлюєте себе?

Поновлювати енергію мені щастить, спілкуючись з людьми творчими. Мене багато заряджають люди. Як редактору, мені щастить на спілкування зі світочами української літератури, най-найкращими – від Ліни Костенко до Всеволода Нестайка.

Фізичні сили – я люблю займатися спортом, люблю багато ходити, грати у великий теніс, а взимку – у пінг-понг. Люблю не тільки грати, а і вигравати! Через це мені іноді тяжко зі спаринг-партнерами, бо люди не люблять програвати. Ну і ясно, коли стає більше років, то і партнерів стає більше, бо вже вони можуть вигравати частіше.

Ви азартна людина, пане Іване?

Я азартний у тих справах, за які беруся. Якщо я вже взявся, то мій девіз: “Або гарно, або ніяк”. І азарт в тому, щоб зробити щось якнайкраще. Якщо книжка буде робитися навіть п’ять, шість, сім, вісім років і я відчуватиму, що вона не вдалася, я не буду її видавати, а буду доробляти. Чи це на краще, чи на гірше книжці – не має значення. В моїй уяві вона ще не склалася. І я буду знову і знову мучити себе і всіх. Це така риса характеру, яка ніби дає добрі плоди, але з нею нелегко жити. Оці муки всіх і себе – цього іноді забагато.

Можливо, це має стосунок до перфекціонізму?

Ну так мене називають. Я не віднікуюся.

“Ліна Костенко працює ще над кількома книжками”

Кого ви читаєте для свого задоволення?

Ви знаєте, редактор, на жаль, має ґандж життєвий, що читає лише те, що підсовують. І іноді один рукопис треба читати тричі, бо якщо працюєш з автором, то треба там щось перемінити, дописати. На читання того, що я сам хочу, залишається дедалі менше часу. Але цей святий коронавірус, Господи прости, він дав мені більше часу спілкуватися з авторами, яких я хотів прочитати. І мені вдалося читати більше того, що хочу, а отже і я сам міг щось створити. Я написав поетичну книжку, тоненьку, але це було для мене дуже важливою віхою.

А зараз пишете щось нове?

Відколи вийшла моя книжка минулого року, цього року в березні вийшло друге видання. У лютому я написав ще кілька віршів до нього. Тепер поки що пауза, бо трохи навалилося редакторської роботи. Поезія – вона ревнива панна. Вона не любить. Вона хоче, щоб любили її. Щоб вона була перша.

Ви читали останній рукопис Ліни Костенко, над якими вона працює останні роки. Не просимо розповідати про що він, але яке ваше враження?

Це вже було п’ять років тому. Це суміш жанру, його не визначити словом роман, подивимось, щоправда, яким він буде в остаточній редакції. Безперечно, це цікавий твір, але Ліна Костенко і далі його допрацьовує. Коли вона його віддасть в друк – знає тільки вона. Вона має відчути, коли готова це зробити. Окрім того, вона працює ще над кількома книжками – дві книжки поезій, книга спогадів “Дивний сад Івашкевича” і книжка літературно-критичних есеїв. Я думаю, це буде цікаво. Я сподіваюся, що бодай одна з цих задуманих книжок до кінця цього року вийде.

“Для лагідної українізації є митці, а держава не мусить бути лагідною”

Багато хто каже, що мистецтво поза політикою. Як ви ставитесь до цього?

Я не думаю, що можливо жити сьогодні у вежі зі слонової кості. Не думаю, що сьогодні можна розділити мистецтво і політику. Світ просякнувся інформацією, вітер інформації створює вир, нічого не є однорідним. Хочеш не хочеш, а тебе цей вир зачіпає. Ти не можеш бути чистим від політики чи від мистецтва. Колись, коли новину найшвидше приносив кінь, зрозуміло, можна було більше жити в чистому мистецтві. Можна було якось більш-менш відгородитися. Тепер, думаю, неможливо.

Щодо активної громадянської позиції для митця. Ви підтримували Олега Сєнцова, чи ви б радили митцям активно заявляти про свої політичні погляди?

Всі притомні українці, хто мав на той час здоров’я і можливість, були на майданах. Ми всі заявляємо про свої політичні погляди. Тобто так чи інакше ми відстоюємо правду. Я вважаю, що це святий обов’язок. Деякі люди можуть заявляти це голосніше, дехто просто буде тихо стояти. Але ти знатимеш про них, що це така вежа, яка стоїть, і не зрушиться. Вона не буде нічого заявляти, вона буде стояти мовчки, але вона буде останні гроші давати на армію. Вона, можливо, і не має можливості гучно заявити. Я люблю цих людей. Наші вежі. Наш мур з таких людей.

Ви доклали багато зусиль до популяризації української мови, двох своїх дітей вчили винятково українською. Чи маєте ідеї, як впроваджувати “лагідну українізацію”?

Лагідну українізацію можуть впроваджувати такі люди, як я – митці. Я цим займаюся все життя. Але держава не має права на лагідну українізацію. Лагідна українізація означає ніяка українізація, ми бачимо підсумки майже тридцятилітнього існування нашої держави.

Лагідна українізація нічого не дає. Мають бути жорсткі однозначні закони. Тим паче, що ми посттоталітарна і посттравматична країна. Тут був лінгвоцид і геноцид. Це були надзвичайні умови, відповідно, мали б бути якісь незвичайні закони. Нехай на якийсь термін. Але я не думаю, що вони порушують головні права людини, коли ти просто маєш говорити рідною мовою, якщо ти чиновник, чи от останній прийнятий закон. Він мав бути прийнятий ще в 1993-1994 роках, і мав бути жорсткішим. Я думаю, якби так сталося, все могло б мати не такий вигляд, як сьогодні.

Тому лагідна українізація – цим мають займатися митці, літератори, і от, до прикладу я, видавець. Я не є різка людина. Лагідне – це що? Це найкраще. Найякісніше!

Я завжди мріяв, що коли дитина зайде в українську книгарню, її очі прилипнуть до української книжки. Тобто щоб українське було найякіснішим.

Мені згадалася історія про ваше видання серії про Гаррі Поттера. Ви розповідали, що за кордоном україномовні діти першими мали цю книжку. І завдяки цьому, мали певною мірою привілейовані позиції.

Так! Поляки видавали переклад на кілька місяців пізніше, ніж українці. І українські діти там далеко не в привілейованому становищі. І тут! Коли виходив Гаррі Поттер, і вони мали цю книжку першими і казали: “А у нас уже є Гаррі Поттер, ми вже читаємо українською!” На той момент вони були королями! Сльози на очі навертаються, коли нам пишуть про такі випадки. От задля цього хочеться працювати. Бо випередити всі країни українським перекладом – дуже не просто.

Коли перекладають ті ж поляки чи росіяни, чи німці – у них їхніми мовами просякнуто весь простір. І коли їм потрібен якийсь фразеологізм, вони раз і смикнули його, бо він уже був, у книжці, чи у мультфільмі, чи у кіно. А в нас немає так багато українських мультфільмів чи кінофільмів, які були б на слуху. І тому доводилося вигадувати і перекладачу, і мені, як редактору, фразеологізми, щоб це звучало сучасно. А це час.

Щоб перегнати тих, кому не треба вигадувати, ти мусиш довше працювати. По 16 годин на добу. І воно випадало часто на літні вакації, і, Господи, я не міг відпочивати! Особливо п’ята книжка, яка в оригіналі на тисячу сторінок. Я був просто у розпачі! Але ти сидиш, працюєш для того, щоб випередити інших. І нам вдавалося. З двома книжками ми, український переклад, були перші після англійського оригіналу.

“Аніж нарікати на темряву, краще засвіти свою свічку”

Повертаючись до російськомовного середовища, чи тисне воно на вас?

Я приїхав у Київ після Івано-Франківського музичного училища, мені було 19 років. Тут і залишився. І тоді було складніше. Тоді навіть в гастрономі ти купував якусь капусту, і якщо чули, що українською звертаєшся, то продавчиня ту капусту кидала. Ну, бували такі моменти! По-різному було. Але я ніколи на цьому не зациклювався і творив довкола себе україномовне середовище.

Всюди, де б я не був, за мною завжди іде українське середовище. Якось я, очевидно, мав такі задатки не те щоб лідера…

Знаєте, аніж нарікати на темряву, краще засвіти свою свічку. І хтось ще від твоєї свічки засвітить свою, а той далі свою. І стає більше світла. Нарікати – це останнє діло. Нарікати – це коли ти вже старенький, мабуть, зовсім. Та й то не варто!

Можливо, хтось, хто все життя був російськомовним, хоче перейти на українську мову. Чи маєте поради для такої людини?

Я не мав цього досвіду, але розумію, що людям найважче перейти перед своїми. Перед тими, з ким разом учився. Чи в родині коли говорять російською. Як зробити цей крок? Як люди сприймуть? Мені здається, що можна робити це в легкій грайливій формі. Щось процитувавши, наприклад.

Коли ми видали “Улюблені вірші” і аудіокасету до них, нам прийшов лист у 1996 році з Дніпродзержинська. Хтось подарував їм книжку і касетку. І ці люди пишуть першого листа у своєму житті українською мовою. І вони пишуть, що ця книжка і касетка змінила їхнє мовне життя. Донечка спочатку повивчала всі вірші, і вони з нею, бо слухали багато разів. Коли приходили гості, дитятко ставало на табуретку і розказувало. Ясно, що вони почали уже брати звідти якісь цитати, щось повторювати в родинному колі, якісь жарточки, рядочки з віршів. Слово за слово – більше української. Їм це сподобалося, і вони перейшли на українську мову. Тобто книжка і касета стали каталізатором того, що вони повернулися в рідну мову. “Ми ж українці, хай ми і в Дніпродзержинську”.

Я розумію, що це важкий психологічний крок, але якщо його робити легко, а не так, ніби ти йдеш на амбразуру… Але є різні люди. Хтось і так мусить іти. Бо якщо у тебе несприятливе, вороже середовище, то ти мусиш як на амбразуру.

Це все дуже не просто. Людям іноді треба прямо-таки героїчного чину, щоб перейти на українську мову, якщо середовище довкола вороже. Ще буває і в родині так, що всі мають погляди “ватні”, а дитина має вже інші погляди. І як піти проти, коли ти любиш своїх батьків? Це не просте питання, але його можливо вирішувати. Є, зрештою, закони, можна на них покладатися. Можна десь пробувати спочатку в громадських місцях говорити з кимось.

Я пам’ятаю історію, яку мені розказала наша художниця і письменниця Катерина Штанко, яка за свою книжку “Дракони вперед” отримала премію ВВС у номінації “За найкращу дитячу книжку”. Катерина народжена в Криму, і вперше заговорити українською мовою наважилася у Києві в тролейбусі. І дуже невдало почала, бо якісь жінці сказала: “Прошу, проходьте пані”, а та їй: “Да какая я вам пані?”

“Гори – один з найкращих краєвидів, який може бути на світі”

В одному з ваших інтерв’ю ви розказували, що не любите подорожувати.

Я не подорожун. Але коли вже зважився на подорож, то тоді люблю. До того моменту, коли залишається два дні до відльоту назад, тоді трем з’являється. Подорожі дають натхнення, просто я дуже важко на них зважуюся. Чи по Україні, чи по світу. Але потім це чудові спогади і ясно, що воно підживлює дух. Не можу сказати, що я не люблю подорожувати. Просто я – не активний подорожун.

Чи є якісь “місця сили”, у які завжди повертаєтесь?

Я народився в дивовижному краю, коли стоїш біля свого дому чи відійдеш на 200 метрів вище, а довкола розгортається краєвид на 360 градусів: менші гори, більші, більші. І коли якась днина погожа, де видно всі обриси, коли бачиш аж найдальшу гору… Ну, це один з найкращих краєвидів, який може бути на світі. І ти розумієш, що можливо це було дно якогось океану колись. Це якісь дивовижні, міфологічні дивні ландшафти. Мені страшенно подобається. Тому ясно, що це одне з місць сили. Ну і Київ. Я намагаюся свою домівку робити місцем сили, щоб мені було добре і затишно. Улюблені місця відпочинку додають мені фізичної сили.

Ще є люди, які мають в собі портали сили для мене. Коли з ними спілкуюся, вони підсилюють мене. Я реагую на мову, на мовлення, на мислення. Іноді поговорю з людиною, і це щось таке надзвичайне. Отака проста розмова може дати набагато більше. Може дати стільки ж, скільки добра книжка.

suspilne.media

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!