Смак містики філософа Сергія Пономаренка

259

«Лиса гора», «Відьмине полювання», «Санітар моргу», «Сьома свіча», «Тенета бажань», «Змія в траві», «Лик Діви», «Прокляття рукопису» – такий неповний перелік назв творів українського письменника, члена НСПУ Сергія Пономаренка ніби попередження – розкриття таємниць цивілізацій і буття людини читачеві забезпечено. Майстер сучасного українського бестселера і вправний романіст свій шлях у літературу характеризує як потребу реалізувати багатий на знання життєвий потенціал. Всі романи він пише граючись, а видавництво, яке популяризує його книги, добре заробляє на цьому, адже менеджерський розрахунок щодо автора спрацьовує стовідсотково. Саме такого помноженого тандему не вистачає українському літературному процесу, тому багато письменників України досі не розкриті.
 
Пане Сергію, Ви пишете російською – це вимога видавця чи реалізація генетичного коду?
Я виріс у сім’ї військовослужбовців: батько – східняк із Луганщини, мати – вірменка, хоча має українське коріння, її мати   із Кам’янця-Подільського. Вони зустріли один одного на фронті під час Другої світової війни, а батьки моєї матері – під час Першої світової війни.
Завдяки батькові я навчався в київській україномовній школі, але вдома розмовляв російською, як і мої батьки. З дитинства захоплювався читанням художньої літератури, віддаючи перевагу пригодам, фантастиці, детективам. Як не дивно, але в радянські часи було простіше купити перекладну гостросюжетну і класичну літературу,  що я і робив,   здебільшого польську, яка була саме українською мовою. У моїй домашній бібліотеці є багато тих книжок. Коли навчався в Київському держуніверситеті на філософському факультеті, то деякі дисципліни нам викладалися українською мовою.
І під час роботи в апараті Міністерства хлібопродуктів офіційна переписка, діловодство велися обов’язково українською мовою. На той час галузь хлібопродуктів, а це млини, елеватори, комбікормові, крупо– і хлібозаводи, мала більше тисячі підприємств, значна кількість яких була в сільській місцевості, де домінувала українська мова. Моя дружина – із Чернігівщини, все життя спілкується українською.
Це я до того, що хоча мені здебільшого доводилося спілкуватися російською мовою, перепон для написання творів українською мовою не було. Тим більше, після збірки «Лиса гора». Я навіть написав на комерційне замовлення публіцистичну книгу українською мовою, але це не люблю згадувати. Все-таки писати російською мовою мені було і є простіше, тим більше, що вже сформувалася моя читацька аудиторія, завдяки романам, виданим книжковим «Клубом сімейного дозвілля».
Задум написати роман українською мовою виник давно. Вирішив взяти участь у конкурсі «Коронація слова». Таким чином з’явився роман українською мовою «Тенета бажань». Премії конкурсу роман не здобув, але побачив світ у видавництві «Дуліби» і увійшов до списку Лідерів літа за версією Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2014».
 
Ви маєте освіту спеціаліста-філософа, чи не тому Ваші твори містичного характеру?
Як на мене, важко знайти спільне між філософією і містикою. Те, що в моїх романах є містична складова, можна вважати випадковістю, але кожен випадок має свою закономірність. Про Лису гору я вирішив написати не через бажання створити містичний текст. Збагнув, що ця дуже відома місцина не має своєї історії. Завдяки Миколі Гоголю ми знаємо, що Лиса гора пов’язана з темними силами, відьмами і чаклунами, але чому саме її вони уподобали – легенди немає. Тому я вирішив заповнити цю прогалину, створивши для Лисої гори містичну історію. Інші повісті, які ввійшли до збірки «Лиса гора», були зовсім не пов’язані з містикою. З перших трьох моїх романів тільки «Сьома свіча» має містичну оболонку, інші – детектив і психологічний трилер із історичними екскурсами. Але саме роман «Сьома свіча» здобув неабиякий успіх, і я отримав багато листів від читачів. Опісля вирішив об’єднати всі жанри в одній книзі. Відтоді пишу різножанрові гостросюжетні романи, у них містика присутня, але не завжди домінує.
 
Теми відьмацтва, таємниць цивілізацій, моргу, психоаналізу тощо прописуються, коли автор в темі. Як Вам вдавалося бути переконливим для читача?
Важко написати про те, із чим сам не стикався, маєш тільки уявлення із книг, щоб читач міг повірити. Тому, коли пишу, то намагаюся увійти максимально в тему, за можливості побувати там, куди відправляю персонажів роману. У житті мені доводилося багато їздити, багато чого бачити. Був у тайзі і в тундрі, на собі відчув, що таке коли «йде» гнус, тоді навіть ненці не полишають яранги, пив «червону» воду з північної ріки Таз, був зачарований місцевими легендами на Алтаї. Об’їздив Кавказ, Середню Азію, Молдавію, Білорусію.
Моя робота в галузі хлібопродуктів була пов’язана з відрядженнями, тому побував в усіх куточках України, любив відпочивати на Західній Україні, Закарпатті і в Криму. Багато разів відвідував країни Східної Європи, і, звісно, Туреччину та Єгипет. У романі «Лик Діви» описана підводна печера таврів біля Судака – я пірнав саме в таку, але трохи в іншому місці, блукав з рюкзаком по Криму. Разом з провідниками-дигерами ходив заплутаними підземними ходами під Києвом, перед тим, як туди відправити персонажів роману «Кассандри». З допомогою друзів, під виглядом лікаря, відвідував закриту психіатричну лікарню, де спілкувався з пацієнтами і знайомився з їхнім побутом, що використав у романах «Змія в траві» і «Відьмине полювання». Звісно, мав зустрічі з реальними сільськими «відьмами», описаними в «Сьомій свічі». Для епізодів і образів персонажів роману «Санітар моргу» домовився з черговим санітаром про платну «екскурсію» після опівночі до моргу. Все це допомогло моєму уявленню, а фантазіям – бути більш переконливими для читача.
 
Пане Сергію, судячи з Вашої біографії, Ви почали писати в 10 років, але у дорослому житті на початку письменницького шляху довго не могли прилаштувати свої твори для друку. Ви людина, кому життя дає шанс?
У дитячі та юнацькі роки це були лише спроби, а писати я почав уже в зрілому віці. Можливо, я раніше зайнявся би творчістю, але після мого повернення із армії помер батько, і мені прийшлося вступити на заочне відділення до університету, щоб заробляти собі на життя. Я вважаю, що життя людини наповнене знаками Долі і знаковими людьми, річ тільки у тому, що не завжди їх розпізнаєш. Упродовж кількох років я працював слюсарем-зварювальником у київському театрі Російської драми ім. Лесі Українки. Це був час, коли туди прийшли молоді актори А. Хостікоєв, О. Задніпровський, О. Ігнатуша, І. Славинський. Майбутній «зоряний» актор кіно С. Маковецький тоді тягав декорації сцени, а разом із ним і ці майбутні відомі актори. Поруч зі мною, теж слюсарем, працював майбутній народний артист України В. Юхименко, керівник ансамблю «Україночка». Начальник слюсарного цеху писав п’єси, я – оповідання. Тоді тільки на розсуд друзів. Так що творча атмосфера була не тільки на сцені, а навіть у слюсарному цеху. Мені надто подобалося спостерігати репетиції нових спектаклів, за процесом творення на сцені, яке відбувалося під керівництвом головного режисера І. Молостової і (тоді маловідомого) режисера М. Резниковича. Думаю, саме це і мої заробітчанські поїздки на «шабашки», зустрічі з цікавими, а іноді дивними людьми, у майбутньому допомогли мені при написанні романів і сценаріїв. Однак не можу сказати, що мій шлях у творчість вже в зрілому віці був дуже довгий. На його початку мені здавалося, що весь світ став проти мене, бо журнали, дайджести газет, які давали схвальні відгуки і погоджувалися на публікацію, незабаром закривалися. Якщо відкинути мій тодішній емоційний стан і включити мову чисел і дат, то від першої публікації оповідання до виходу першої збірки минув рік, а потім щороку виходило по одному, а інколи – два романи. Напевно, це непогано для письменника.
 
Чи всі везіння використовуєте?
Я не вважаю, що в моєму житті були везіння. Так, були випадки, які я зміг використати, бо заздалегідь підготувався до цього. Я ніколи не опускав руки, завжди мав чітко окреслену мету, шукав шляхи для її досягнення. Вірно оцінював ситуацію, і міг в одну мить кардинально змінити своє життя. Так, коли в мене почали виходити романи і дали «зелене світло» у видавництві, я не перебував в ейфорії і погодився під час короткострокового відрядження прийняти посаду директора невеликого підприємства на Черкащині. Повернувся до Києва тільки через шість місяців, а потім знову поїхав на роки на Миколаївщину. Щоб досягти успіху, віддавав себе цим справам повністю, звісно, даючи перевагу роботі на виробництві. Я практикував після повного робочого дня, уночі несподіваний приїзд на підприємство, яке працювало цілодобово, щоб перевірити роботу змін і охорони. Для написання роману в мене був тільки час пізно ввечері і від четвертої до шостої ранку. Так само, маючи пристойну посаду і заробітну платню, я залишив все, бо зрозумів, що пора робити вибір. І вибрав творчість…
 
Коли Ви повірили в себе, і чи є твори написані в «шухляду»?
Нині не маю творів у шухляді. У більшості випадків: тільки закінчував роман, не встигав «відлежатися», як він ішов у роботу – друк.
А вірив собі я завжди, бо без віри не можна чогось досягти.
 
Вашу книгу «Сьома свіча» видавництво поширило накладом 30 тисяч примірників. Такі наклади можуть дозволити собі не бідні. Які і чиї менеджерські механізми тут задіяні?
Роман «Сьома свіча» видавництво Книжковий клуб «КСД» реалізувало 70-тисячним накладом (60 тисяч у твердій обкладинці і 10 тисяч у форматі покет-бук у серії «Ілюзія смерті»). Тут є дві складові: роман, який цікавить читача, і, налагоджена видавництвом, мережа книгорозповсюдження і реклами. Напевно, яка б не була книга суперова за змістом, але якщо немає ефективної реклами і книгорозповсюдження, то вона й не дійде до масового читача. Повинен бути симбіоз видавництва і цікавої читачеві книги. При тому, що автор, подібно мінеру, немає права на помилку – нецікава книга може відвернути читача назавжди.
 
Чи видавець платить Вам відсотки роялті?
З цим ніколи не було проблем. Платять навіть аванси.
 
Тільки з одних назв Ваших книг можна скласти список містичних образів. Хто працює на попит соціуму: Ви чи видавець?
Це спільна справа письменника і видавця. Коли в видавництві є люди, які професійно займаються цією справою, то це дуже добре. Бо вони вивчають ринок попиту, моделюють портрет потенційного читача саме цієї книги і дають корисні поради. Читач, коли йому невідомий автор, спершу звертає увагу на обкладинку книги і її назву і тільки після цього читає анотацію. Якщо назва чи обкладинка не приверне його уваги, він пройде повз неї, сковзне байдужим поглядом.
 
Пане Сергію, Ви як драматург працюєте на кіноіндустрію. Які формати у цій сфері нині цікаві Вам?
Найцікавіший для мене формат – створення сценарію за моїм романом. Поки цього не відбулося, але я не втрачаю надії, бо вона, як відомо, помирає разом з письменником (сміється). Поки доводиться працювати над конкретно замовленими сценаріями, коли запрошує кіношний «продакшн».
 
Пане Сергію, Ви народилися в Рік Кози, який, за китайським гороскопом, 19 лютого прийшов. Чи відчуваєте творчий підйом у свій рік? Який маєте план роботи на ближчий період?
Не знаю, як в інших письменників, а підйом я відчуваю, коли «побачу повністю» свій новий, тільки задуманий роман, в уяві. Як правило, це відбувається у вигляді деяких ключових сцен, із яких зрозуміла основна лінія і до чого все йде.
Зараз я працюю над новим романом і поки ще його сюжет повністю не сформований, але рік Кози тільки почався і в мене ще є час попереду. Щодо «наполеонівських» планів, то їх немає. На Сході України йде війна – цим все сказано.
 
З Вашої біографії, Ви займалися свого часу різними видами спорту. Заняття яким видом спорту не полишили зараз?
Спортом зараз я не займаюся, в осінньо-зимову пору ходжу до басейну, а з кінця квітня плаваю у каналі на дачі. Раніше влітку обов’язково їздив до Криму і займався дайвінгом.
 
Яким чином відчуваєте свою українськість і як вона проявляється у Ваших творах?
В усіх моїх романах, без винятку, головні події обов’язково відбуваються на Україні. Наприклад, у романі «Прокляття рукопису», де зав’язка відбувається в середньовічній Італії, події переходять в сучасну Україну, на Чернігівщину і Київ. Так само в п’ятилогії про пригоди журналістки Іванни таємничі події в багатьох країнах світу кульмінують в Україні. У новому романі «Темний ритуал», який виходить в «КСД», таємничі події в Судані мають своє продовження в Україні: Карпатах і Києві.
 
Коли читач побачить знову Ваші книги українською мовою?
Нині пишу новий гостросюжетний роман про героїчні події часів Української Народної Республіки. Поки що пробую при написанні використати двомовність для того, щоб краще показати тодішній київський колорит. Коли буде що показати видавництву, не виключаю можливості, що перероблю його тільки українською мовою. Маю надію новий роман до літа закінчити.
 
Спілкувалася Наталя КУЛІШ
 
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань на адресу Сергія Пономаренка з нагоди його 60-річчя. Нових творчих висот і міцного козацького здоров’я! З роси і води, шановний друже Сергію!  
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!