«Слух слова» і шлях до нього письменника. Розмова з Михайлом Наєнком

1172

Письменників називають майстрами слова. Як би годилося називати літературознавців, котрі визначають рівень письменницької майстерності, оцінюють значимість художніх творів, формують літературні канони та ієрархічний ряд? Не знаю, чи існує відповідне визначення, яке б на рівні пафосу, яким вшановують талант письменників, виражало належну шану, на яку безперечно заслуговують професійні читачі й інтерпретатори – літературознавці. Шкода, що це запитання прийшло мені до голови тільки тепер, інакше б я обов’язково задав його своєму співрозмовникові – видатному науковцю та педагогу, докторові філологічних наук, професорові, людині, котра мислить гостро і мудро, котра сповнена молодечої енергії, якою щедро ділиться з тими, хто спраглий слова… На мої запитання люб’язно погодився відповісти Михайло Кузьмович Наєнко – великий романтик (можливо, один із останніх) українського літературознавства, чутливий і проникливий митець у «мундирі» професора.

 

ДМИТРО СЛАПЧУК. Михайле Кузьмовичу, у телепрограмі (її можна побачити на Ютубі), котру зробила про вас Юлія Пасак, Ви виділяєте три чинники, які відіграли головну роль у Вашому становленні як особистості у дитячий та юнацький період Вашого життя.

 Першими Ви згадуєте своїх батьків, тата – Кузьму Михайловича і маму – Килину Денисівну, котрі своєю поведінкою, своїм життям-буттям були для Вас першими і незамінними наставниками. Потім Ви називаєте школу, зокрема озвучуєте імена своєї першої вчительки та вчительки української мови і літератури, не оминаєте також увагою вчителів Лубенського сільськогосподарського технікуму, в якому навчалися після сьомого класу – вчительки української літератури і вчителя російської. Третій фактор, що вплинув на Ваше формування – це рідний край, де Ви народилися і провели перші роки свого життя. Могли б Ви детальніше розповісти, у який спосіб формували Вас – наука батьків, педагогіка школи і, особливо хотілося б дізнатися, яким чином вплинуло на Вас місце Вашого народження – Ваша мала батьківщина?

МИХАЙЛО НАЄНКО. Це загалом типова ситуація, яку обґрунтував, либонь, Іполит Тен: людину формує середовище і епоха. Середовищем для майбутнього літератора завжди постає рідний дім, «мала батьківщина», і час, у який ти живеш. «Рідний дім» – це, насамперед, батьки. Їм я присвятив свою мемуарну книжку «Вечірні світанки…», але і все інше, що мною написане, з’явилося саме завдяки їм. Чи виховували вони мене, чи була в них якась специфічна педагогіка – питання проблематичне. Думаю, що таких завдань у них не було. За однією з теорій, людина стає людиною внаслідок наслідування старших. У моїх батьків було багато чого наслідувати: невсипуща праця коло землі і у вільну хвилину – пісня. Я не пам’ятаю з дитинства, аби мої мама й тато якось відпочивали. Як не на своєму городі, то в колгоспному кріпацтві – тільки робота.

А народна пісня, колядка, щедрівка, обрядова чи весільна якась мелодія – то їхня найрідніша стихія. І мені хотілося й собі любити козака, що поїхав за Дунай (улюблена пісня мами) чи йти попід горою – яром-долиною, як ті козаки з Дорошенком та Сагайдачним. Цю пісню тато з сусідом виконували якось напівтихо, бо уявіть собі: вона в колгоспній Україні Сходу була з 30-х років ХХ ст. напівзабороненою, як і будь-яка поетизація козацтва. Пригадуєте в Довженка: поставили мене начальником культури нашого ж таки села; я заборонив те. заборонив се; заборонив вишивку хрестиком, заборонив співати «Закувала та сива зозуля…» і т. д. Голоси в моїх батьків були не найкращі в селі, але рівненькі і по-теплому ліричні. На відміну, скажімо, від голосів сусідів Христі і Федора, які дуетом брали такі «верхи», що позаздрив би не один народний артист. А в татового брата Филимона, тобто мого рідного дядька, голос був не менш дзвінкий та високий, ніж, скажімо, в Білинника чи Огнєвого. Коли на підході до Берліна в минулу війну його військова частина десь, бува, зупинялася на підвечірок чи відпочинок, то інші солдати його прохали: заводь у півголосу, бо коли на повну, то фашист почує аж у Берліні і вдарить по нас прямою наводкою.

Чи думали батьки налаштовувати мене на якусь літературну працю? Їм таке і в голову не приходило. Для них основним було праця коло землі, а батько ще й був дуже майстровитим: сокирою та пилкою він будував верхи на хатах, шилом та дратвою шив чоботи, міг заколоти (к Різдву) кабанчика, посклити вікна, обгородити дворище і т ін. Тяга до художнього слова з’явилася в мене самовільно і вже тоді, коли, власне, почалася школа. Це першою помітила чи не вчителька початкових класів, а згодом – інша, в середніх класах. Вони й сказали при нагоді татові, що в них із мамою росте грамотненький хлопчик. А мама часом навіть «перебирала» в оцінках моїх здібностей: інколи казала (тільки дома), що ні в кого немає такого сина, як у нас. Це було, звичайно, суто материнське перебільшення, але в ньому не без зерна: як «грамотненького», мене взяли з 15-ти літ вагарем на колгоспний тік, потім (у 16-ть) на конторську в колгоспі роботу, де треба було постійно щось підраховувать і записувать. Після цих робіт у мене був технікум та університет, але пробивався туди я сам, без будь-якої (крім матеріальної) підмоги батьків.

На особливий лад мене настроювало і середовище: рідна хата і село Гуляйполе, що на Черкащині. Наша хата стояла на деякому підвищенні, з видом на ставок та щебетом різної живності у верболозах та очеретах і тому мене, мабуть, саме через це найбільше хвилювали пісні, де хтось ішов попід горою чи на горі десь щось там жали женці.

Всі інші Гуляйполя (а їх в Україні чотири) були нашими дочірніми підприємствами, бо заселення територій в Україні, як відомо, розгорталося з півночі. Мене дуже захоплювали гуляйпільські пейзажі, недалекий від хати ставок і дальша (аж у Селі) річка Тікич; також невеличка річечка, яка текла від нашого джерела з назвою «Вікнина» аж до Тікича, тощо. Квітучі садки, столітні груші й яблуні просто на нашому городі, розкішні верби й осокори в левадах, яри й горби для спуску на санчатах чи возиках – усе це не могло не захоплювати будь-якої пори року. Село наше було величеньким, у часи інженера-картографа Боплана (середина ХVII ст.) воно значиться навіть як місто, через що й людей у селі завжди було багато і завжди знаходилося, з кого взорувати не тільки зовнішньо. Мужиків-характерників у нас було чимало, як і вродливих дівчат; вони спричиняли часом такі любовні сюжети, що Шекспір із своїми Джульєттами міг би й відпочивати. Чого варта Марусина, через яку стрілявся Петро, і за якого так переживала моя вчителька Антоніна Купріянівна! Петро був з першого її повоєнного випуску (після 4-го класу), а я – з другого. Всіх вона пам’ятала, сказати б, душею. Коли зустрілися ми з нею через багато років на автостанції, то вона підійшла до мене і сказала: «Я тебе не пізнала. Я тебе відчула».

 

Ваші батьки були простими хліборобами? Чи балували Вас як наймолодшу в сім’ї дитину і чи плекали батьки мрію, аби Ви «вибилися в люди» – стали якимсь сільським, а ще краще районним чи обласним начальником? До технікуму Ви вступили за порадою батьків чи це було Ваше рішення? Як гадаєте, директор технікуму, який писав драми і був залюблений у слово, при цьому поводився не зверхньо, без зазнайства, а навпаки був уважний до обдарованих учнів і підтримував їх, був посланий Вам долею, чи Ви згодом все одно б переключилися на філологію?

Найменших своїх дітей батьки, звичайно, балують. Це відчувалося і в нашій сім’ї, але не настільки, щоб старших, бува, не помічати. Намагалися бути уважними до всіх. У «вихованні» найбільше перепадало чомусь найстаршій сестрі. Мабуть, через те, що вона норовила гульнути з парубками в недозволений, скажімо, спосіб. Для мене це був своєрідний урок. Як і те, що тато одного разу дуже нагримав на мене, коли я з його заготовок на задники (він був, як я казав, непоганим шевцем, як і вправним коло коней) пошив собі ремінний гаманець. Він на мене лиш гримнув: «На піч!» і на тому закінчилося «виховання». А мама лиш одного разу дістала мене гнучким прутиком за те, що з ровесниками потягував цигарку-самокрутку. Чи хотіли вони мене зробити якимось начальником – сумніваюсь. Як я казав, до всього я йшов або сам, або мене до чогось кликали. Так само Лубенський технікум я обрав собі сам шляхом листування з Міністерством сільського господарства. А стимул до віршування в технікумі лиш почасти підігрівався директором закладу Іваном Юхимовичем. Основний запал ішов із власної душі та ще під впливом (скажу по секрету) дівчачого середовища. У ньому то й запалилася перша квітка любові. Директор зі мною ніколи не поводився зверхньо. Навпаки, бачив у мені цілком дорослого; з науковим досвідом механізатора (закінчив Київську сільськогосподарську академію), штурмана на винищувачі в роки війни, а потім кількарічного голови Лубенського райвиконкому, він легко помічав серед студентів того, хто до чогось виявляв очевидні здібності. Саме йому випало «висувати» мене на головну в технікумі комсомольську посаду, що вдалося йому не без підтримки колективу (посада ж та була виборна!). Іван Юхимович заохочував мене до т. зв. позакласної роботи (шаховий гурток, де я під керівництвом учителя-математика Леоніда Криницького «догрався» до третього розряду, великий технікумівський хор, навіть духовий оркестр), а у взаєминах з дівочим середовищем наші шляхи з ним нерідко й перетиналися. Про деталі – мовчу, бо це суто чоловічі таємниці, але він дуже уважно підтримував наші стосунки з однокурсницею Наталкою, аж до того, щоб закликати в кабінет і нас «помирити», коли дізнавався, що посварилися на ґрунті якихось ревнощів. Я б, мабуть, і без нього обрав собі літературний шлях, але стимул його був безперечним. Коли зустрілися ми одного разу в Києві після закінчення технікуму, то він дуже схвалював мій вибір навчання на філологічному факультеті Київського університету.

 

У книзі спогадів «Іван Драч – лідер шістдесятництва» Ви згадуєте, що після технікуму повернулися до села, аби готуватися до вступу в університет. Пишете, що в бібліотеці технікуму привчилися до читання «Літературної України» (тоді – «Літературна газета»), тому два рази на тиждень їздили до райцентру, щоб купити черговий номер газети. Саме тоді й була опублікована поема Івана Драча «Ніж у сонці», яку Ви вважаєте початком концептуального шістдесятництва, а самого Івана Драча – лідером шістдесятництва. Чи не здається Вам, що ця його перевага – суто хронологічна, а не ідейна, особливо, якщо порівнювати Івана Драча з такими лідерами шістдесятництва як Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Василь Стус?

Я відчуваю, що мій наголос на лідерстві Івана Драча в шістдесятництві не всіма сприймається. У хронологічному розумінні воно почалося, звичайно, раніше від Драча: публіцистичні виступи про необхідність краси в мистецтві Довженка й Рильського, нью-йоркська група поетів, перші збірки віршів Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Миколи Сома, Антолія Седика й ін. – це підготовча епоха в шістдесятництві. А Драчів «Ніж у сонці» (1961) і потім його збірка «Соняшник» (1962) – це концептуальна заявка на новий етап у літературній творчості. Світличний, Дзюба, Сверстюк, Стус – їх можна назвати лідерами в дисидентстві, а новатором у творенні нового образу, нового типу відтворення буття був таки Іван Драч. Це відзначив, зокрема, Іван Дзюба у вступному слові до «Ножа в сонці», а образно-гумористично на це звернув увагу хтось із галичан. У стінгазеті Львівського університету 1962 року я запам’ятав такий його катрен (ми їхали на фольклорну практику в Закарпаття і зайшли познайомитися з коридорами львівських студентів, у чому допомагав нам мій земляк і старший курсом у Львові Василь Латанський):

 

Нема Драчів у Львові,

Ще будуть, дайте строк.

Пишу я: ніж в корові,

Є рима – ніц думок.

 

Новизна в літературі з’являється у вигляді великої мислі і нечуваної досі метафори. Таку метафору і мисль на повен голос першим серед шістдесятників запропонував таки Іван Драч.

 

Ви стверджуєте, що поема «Ніж у сонці» – не просто знахідка якогось не чутого раніше образу, а саме виражена концепція того, що треба нашій літературі і загалом культурі, і нашому українському людству кудись іти далі. У Вашій інтерпретації поет закликає прощатися з красою, яку досі оспівували радянські письменники, і шукати якусь іншу красу. Чи не занадто абстрактні ці терміни «кудись» і «якусь»? Цей пошук був раціональним чи інтуїтивним? Ви також стверджуєте, що ця краса була знайдена. У чому полягала знахідка шістдесятників? Як виглядала і чим виражалася відкрита шістдесятниками «нова краса»?

Деяка абстрактність мистецтвознавчних категорій і неминуча, і навіть обов’язкова. Це не арифметика, де «А» плюс «Ве» дорівнює «Се». Художній образ завжди поліфонічний, тому й судження про нього не завжди однозначні. Вони насамперед міркувальні. Коли йдеться про шістдесятників, то слід мати на увазі бодай таке. Павло Тичина приглядався до них довгенько (термін запровадив Станіслав Рассадін у грудні 1961 р.), а написав про них лише в 1962 р.: «На нас вони вже не похожі,// Хоча й цілком від нас ідуть». Свою думку про них висловив Максим Рильський трохи пізніше, але теж 1962 року у статті «Батьки і діти». Він ніяк не міг зрозуміти, що воно в біса за «сива печаль Козерога» (у Драча). Андрій Малишко дуже критикував ранніх шістдесятників на поетичній нараді в 1959 році, а потім став найкрутішим їхнім адвокатом. Аж до того, що зважився заперечити партійному вождю Спілки письменників, коли той «дурняв» М. Вінграновського за вірш «Вона була задумлива, як сад… Вона була, що наче й не була». «То вона була, чи не була?» – вигукував той вождь. І єдиний Малишко вийшов на трибуну і запитав: «Чи Ви не не переживали такий стан, коли справді не знаєш: була чи не була? Літературі таке дозволено, бо інакше вона була б не літературою, а газетною балачкою».

Особливість шістдесятництва в тому, що воно взялося повернути літературі літературу. Її вкрадено було в СРСР схемами та штампами соцреалізму: глибинної метафори в ньому не було, а тільки лобове «утвердження» основ соціалізму та комунізму. Воно призвело до того, що голова колгоспу «прогавив» основні вершини мистецтва, а в людей украдено «сонце правди». Про це раніше за Івана Драча ніхто не писав. Згодом з’явилися поетичні інвективи Василя Симоненка про те, що «вибрати не можна тільки Батьківщину», ораторські заяви Миколи Вінграновського на зразок: «Якщо народ мій числиться формально, тоді я дійсно дійсний формаліст!» (сказано це на хвилі боротьби «вождя» Хрущова з «формалізмом» у мистецтві). А через рік (у 1963-му) за подібну образність верстку збірки Ліни Костенко «Зоряний інтеграл» розсипано, як кажуть, без суда і права. Щоправда, суд був: влада пропонувала зробити це руками Павла Тичини, а той сказав: «Е…е… Ні, хай молодші». І знайшли «молодшого»: Миколу Бажана. Той виконав цензурні вимоги без спротиву, а потім роками страждав від скоєного, аж поки не написав захопливу, вибачливу рецензію на роман Ліни Василівни «Маруся Чурай». Усе це було «після Драча» з його синхрофазотронами, котрі ридали, як леви, його чорним левом, що вийшов з радіо, з його «крилами», якими дядько і хату вшив, і обгородився, і які розікрали поети, аби муза їхня не була безкрилою. До цих громовозвуких метафор невдовзі почала прилучатися «тиха лірика» В. Підпалого, П. Засенка, молодших В. Забаштанського, С. Йовенко, Л. Скирди, Г. Чубач та ін. У цьому й виявлялася почасти ота «нова краса», якою попередники – талановиті поети – і мріяли («Хлюпни нам, море, свіжі лави», П. Тичина), і яку шукали десятиліттями в захаращеному комбрехнею житті (М. Рильський: «Нове життя нового прагне слова»). А доводилось їм, як і в давніші часи, в умовах нової (радянської) задухи, подумки повторяти слова Лесі Українки: «…Кайданами прикуті до землі. // Ми навіть власної не маєм хати, // Усе одкрите в нас тюремним ключарам». Детальніше я спробував був розповісти про це в «Літературній Україні» у шести статтях «Шістдесятництво: в історії і в сучасності (2008) та потім у книжці «Художня література України» (2008, 2012).

 

Ви скромно називаєте себе сучасником шістдесятництва, проте напевно ж не були пасивним свідком, а так само активно переймалися проблемами, які ставили перед собою шістдесятники. Зокрема йшлося про порушення національного питання – пошук шляхів та можливостей, як «розклепати» уста нації, які силоміць затискали, заставляючи німувати, засобами імперської політики Росії. На Вашу думку (Ви її формулюєте у теперішньому часі), головна особливість шістдесятництва полягала в тому, щоб не тільки знайти якесь нове образне слово, висвітлюючи певні події, а концептуально дати велику думку, думку, яка б допомогла Україні вийти на той рівень, якого вона заслуговує. Як Ви вважаєте, наскільки успішною можна вважати місію шістдесятників? Чи підхопили їхню ідею наступні покоління українських письменників, аж до сьогодення? Тобто, наскільки успішно реалізувався цей амбіційний проект? Повертаючись до рівня, якого заслуговує Україна, чи могли б Ви позначити систему координат, у яких наразі перебуває наша Вітчизна?

Пробудження національної свідомості було одним із ключових стрижнів шістдесятництва. Цю місію воно виконувало в міру можливих тоді ситуацій. Спочатку під виглядом поглиблення ленінських тез з національного питання, наслідком чого була з’ява глибоко патріотичної поезії в багатьох тодішніх поетів, справді патріотичного роману Олеся Гончара «Людина і зброя», а найголовніше – підпільне поширення в масах монографії Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (я її придбав за 10 крб у заступника директора одного навчального закладу). Автор надіслав її і до ЦК КП(б)У, але в публікацію її не допустили. Через якийсь час із допомогою Івана Чендея та інших шістдесятників її було переправлено за кордон, там опублікувано кількома мовами і вона стала набутком світової громадськості.

Моє національне пробудження відбувалося теж на початку 60-х років. Я став студентом Київського університету в 1961 році, був справді сучасником багатьох шістдесятницьких подій і потроху долучався й до участі в них. «Наслідком» стали спроби двічі відрахувати мене з університету, але обійшлося виховними бесідами та «засилом» на третій трудовий семестр (зокрема – будівництво Київської ГЕС разом із студентським загоном). Не відрахували тільки тому, що 14 жовтня 1964 року в Москві відбувся державний переворот: Хрущова замінив Брежнєв і відрахування мене та ще двох однокурсників за «нерозуміння» політики «товариша Хрущова» стало неактуальним. А в нас у гуртожитській кімнаті висів засклений у раму портрет Сталіна і Хрущова в обнімку. А Хрущов же, вважалося, розвінчав Сталіна і ми, виявляється, не розуміли політики компартії…

По-своєму відлунювало національне пробудження і у власне художній творчості чолових шістдесятників. Згортати їм крила кадеб’ятна влада СРСР почала в 1966 році, коли прокотилася перша хвиля арештів інтелігенції в окремих регіонах України (брати М. і Б. Горині, В. Чорновіл та ін.). Деякі шістдесятники тоді на мить замовкли і народилися відомі рядки Бориса Олійника: «Там, де ми відбули, там, де наше відтьохкало літо, – Забіліли сніги…забіліли сніги…замело». Потім частина тих самих шістдесятників стала «пристосовуватись» до умов існування, такі, як Ліна Костенко й Валерій Шевчук на 10 літ «замкнулися» і почали писати «в шухляду», а найбільш «непокірних» у 1972 р. (друга хвиля арештів) було кинуто за ґрати й під слідство (Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Василь Стус, подружжя Калинців, Степан Сапеляк та ін.). Організовувались і слідства-спектаклі, аби виявити якнайбільше різного роду дисидентів. На один такий «спектакль» мене (як «свідка») було покликано до слідчого під замок протягом світлового дня, але відпущено з обіцянкою, що я нікому про це ні гу-гу. Пообіцяв і опинився «на волі». Більше про всі ці речі можна прочитати в мемуарах Богдана Гориня, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка та ін.

Чи успішною була місія шістдесятницького проекту? Думаю, що навіть більш, ніж успішною. Саме участь частини шістдесятників у депутатському корпусі Верховної Ради України першого скликання убезпечила прийняття тією Радою і Декларації про суверенітет (1990), і Акту про незалежність України (1991). Всього цього Україна чекала щонайменше 300 літ. Чи підхопили ідею шістдесятників наступні покоління письменників – питання не просте. Коли йдеться про найталановитіших – то підхопили. Інші підростають до їх розуміння, але іншого шляху нема: його Україна обрала і буде ним рухатись, скільки б не біснувались наші вороги-агресори. «Лисиці брешуть на щити – та Сонце устає на Сході» – ця метафора Максима Рильського залишається актуальною і сьогодні, коли йдеться про Сонце як світило. Але до тієї метафори слід лиш додавати «Захід», до якого нині прагне Україна, і її основний вектор ще довго буде спрямованим саме туди. Про якусь конкретику й деталізацію цього процесу говорити з нашим народом не доводиться. Він же такий, як і європейська цивілізація загалом, котра з певного часу пішла хибним шляхом. Пригадуєте, за яких умов цей народ найдужче вдовольнився і зрадів? Коли після вигуків: «Розпни його!» – нарешті побачив те розп’яття. І цивілізація утвердилась у думці, що героєм у цьому світі станеш лиш тоді, коли тебе розіпнуть. Інший бік медалі – в одному з оповідань Григора Тютюнника: один дивак нахвалявся, що і всіх дома повбиває, і хату спалить. Щоб побачити таку радість, зійшлося все село. Але дива чомусь не сталося: і не повбивав, і не спалив. І народ розійшовся дуже розчарованим… То що ти можеш радити йому на майбутнє, якщо він таки зробить усе по-своєму. Або розіпне, або дуже розчарується, що не побачив пожежі з купою трупів…

 

У студентські роки Ви зверталися до художньої творчості – писали поезію і прозу. Ці Ваші спроби були даниною вікові – юнацькому романтизмові, який згодом вивітрився, чи все-таки у Вас був потяг до самовираження через слово? Ви розповідаєте, що подали до видавництва рукопис книги оповідань, який потрапив на рецензування видатному майстрові короткого жанру Григорові Тютюннику, і саме він відрадив Вас від писання прози. А чи не виникало у Вас бажання посперечатися з метром, довести, що зможете писати краще? Ви ж тоді тільки вчилися… Йшлося про відсутність здібностей чи таланту? І ще одне, хто з поетів відбив у Вас бажання писати вірші?

Писав художні речі і в студентські, і в трохи пізніші роки, і це (більшою мірою) була данина юнацькому романтизмові. До 1965 року в газетній періодиці та в «товстих» письменницьких журналах «Прапор» і «Вітчизна» опублікував вірші «Гуцуляночка» й «Наш ранок», новели «Сестри» і «Бринить струна», аналітичну рецензію на двокнижжя майбутнього професора лінгвістики Іллі Кучеренка «Теоретичні питання граматики української мови». Новела «Бринить струна» передруковується навіть у сучасних виданнях і один журналіст про неї сказав: «Отака має бути новелістика. В ній ніби нічого нема і водночас усе є». Найбільше жаль мені загубленого в журналі «Вітчизна» рукопису новели «Стожар». Це було щось не гірше «Білого Біма чорного вуха». Кажу без перебільшень, бо був свідком, коли втирала сльози над новелою не одна друкарка… Але з часом гору в моїй творчій роботі почав брати аналітизм, хоча він цілком пов’язаний із художнім словом. Сперечатися з Григором Тютюнником і не хотілося, і не випадало. Він усе-таки був своєрідним «метром» у новелістиці свого часу, хоча «метром», який, сказати б, не мого настрою. Знаменитий актор-читець Анатолій Паламаренко казав, що в моїх зарисовках, уміщених у «Вечірніх світанках…», є щось схоже з письмом Григора. Можливо. Ми з ним бували часом ближчими, він мені одного разу навіть прочитав напам’ять свою «Кізоньку» (у доборі своїх слухачів він був дуже строгим), але його тип художнього мислення мені не дуже підходив. Григір був безмежно відданим реалістичному баченню світу і «точних» деталей в ньому, а мене завжди вабило романтичне бачення всього цього. В одній із моїх новел він підкреслив речення про гарячу сльозу, яка впала на голу ногу дівчини і… захолола. Підкреслив і перепитав мене: «Це як захолола, як холодець?». Я усміхнувся до нього і нічого не відповів. Романтичного поліфонізму слова він не сприймав. Адже і в душі часом «холоне», то що – знову запитувати: «Так, як холодець?».

Він мені, між іншим, сказав, що в мене критичні статті в газетах виходять кращими, ніж художні тексти, і я більше уваги став приділяти їм, мабуть, під впливом саме його отих міркувань. Але був переконаним і таким залишаюсь досі, що братись за аналіз художніх текстів, коли в тебе самого немає чуття на художнє мислення, на художній слух – даремна трата часу. А все це може виявлятися і в прагненні реалізму, і в прагненні інших типів художнього мислення: романтизму, символізму, імпресіонізму, неокласицизму, футуризму, зрештою – національного постмодернізму. Сухість нашої науки про літературу якнайбільше полягає саме в тому, що за цю справу беруться люди без художнього дару і розуміння самої власне природи художності. Тобто, вони не відчувають того, про що беруться писати аналітику. Я припинив писати прозу лиш почасти після міркувань Григора Тютюнника про рукопис моєї першої збірки, хоча, кажу, це був і вибір дорослого літератора, який переконався: йому слід серйозніше братися саме за літературознавство. Ніде правди діти, адже це і можливіша перспектива постійної роботи (а для віршів чи прози слід чекати натхнення, з якого потім дуже довго нічого не викнижується!), і щілина для чіпкішого утвердження в літературному процесі, і здатність матеріально утримати сім’ю, хто б як до цього не ставився. А в хаті ж, крім дружини, підростали в мене дві школярки і їм треба давати якусь раду. У цьому плані в мені перемагало, звичайно, раціональне (може, й корисливе), а не почуттєве начало. Хоча остаточно розлучитися з ним (почуттєвим началом) я не можу. Захищаючи кандидатську і докторську дисертації, видаючи літературознавчі книжки про творчість Олеся Гончара («Краса вірності», 1980), про сучасну романістику («П’ятиліття українського роману», 1985), про романтизм, як стильовий напрям у нашій літературі («Романтичний епос», 1988, 2000), про творчість «Григорія Косинки» (1989), про історію українського літературознавства і критики (1997, 2003. 2013) та ін., я інколи згадував і про суто художнє мислення й тому опублікував і свої студентські спроби («Ромашка», 2019, 2020), і взявся навіть за драматургічне перо.

Відомий вислів класика про те, що твір пишеться тоді, коли щось сталося (в суспільстві, з тобою, зрештою – з народом), особливо схвилював тоді, коли сталася Чорнобильська катастрофа. І я написав трагікомедію «До неба – пішки» (інша назва «Отець Антоній»). Довго хвилював мене і дуже драматургічний тип мислення розстріляного в 1934 р. новеліста Григорія Косинки, і я написав за мотивами його новел трагедію «Фауст». Ці мої драматичні спроби вийшли окремим виданням у 2010 р. Окремі сцени з першої п’єси розіграла при нагоді народна артистка України Лариса Хоролець з підібраним нею партнером, а про другу дуже захопливо відгукувалися Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик і ще дехто. Вони «відлунили» також у кількох рецензіях центральної преси (авторка Галина Білик), і в двох докторських та одній кандидатській дисертаціях (Мар’яна Шаповал, Тетяна Вірченко, Юлія Скибицька). А прочитавши в «Ромашці» новелу «Неначе ляля в льолі білій», професор Григорій Клочек написав: «Не своїм Ви займаєтесь… Якого прозаїка втратила література…» Це була, звичайно, гіпербола, яка серед колег часом видається не зайвою…

 

І все ж, Михайле Кузьмовичу, дозвольте некоректне запитання? Скажіть, будь ласка, Вам ніколи не доводилося шкодувати, що прислухалися до критики і відмовилися від художньої творчості? Судячи з того, що Ви не знищили своїх студентських спроб, не зреклися їх, а зберегли і нещодавно видали окремою книжкою – «Ромашка» (2020), вони залишаються дорогими для Вашого серця. Вам не муляє думка, що таких книг у Вас могло б бути значно більше?

Ні, не шкодував. Те, на що я спромігся, реалізувалося мною або в студентських ліричних спробах, або в пізніших літературознавчих роботах. Така, мабуть, доля. А долю, як і твою суджену, ніяким конем не об’їдеш. Доля складається так, як складається.

 

Хотілося б уточнити: на Вашу думку, талант – статична величина чи його можна розвивати? Якщо зважити на те, що Ви доклали чимало зусиль, аби в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка з’явилася спеціальність «літературна творчість», то напрошується висновок: Ви вірите або й переконані – на письменника можна вивчитися. Щоб грати на якомусь інструменті як мінімум потрібен музикальний слух. Який мінімум необхідний, щоб претендувати на роль письменника? Чи існує в літературі або літературознавстві поняття «слуху слова» – хтось ловить витончені нюанси слова, а хтось повністю глухий до них?

Статичність таланту полягає в тому, що він є або його немає. Але розвиватися йому сам Бог велів. Скільки б ти не дивився на чайник з водою, він від цього не закипить. Треба його підігрівати. Ждати, що талант сам виявиться і розвинеться, звичайно, можна. Талант, як казав Євген Маланюк, це те місце, куди поцілував Бог. Воно може розвиватися й самотужки, але краще, коли його помітити і допомогти огранитись, виразніше заяскріти. Думаю, що Тарас Григорович за будь-яких умов проявився б як поет, але це був би поет лише фольклорного романтизму, як Віктор Забіла чи трохи потужніший Євген Гребінка. А коли він пройшов велику школу мистецького мислення в Академії художеств – та ще в такого майстра пензля, як Карл Брюлов (дарма, що це було не словесне, а живописне мистецтво; природа всіх мистецтв у принципі однакова), то сягнув вершин того романтизму, де перебували найбільші його генії: Байрон, Гете, Міцкевич, Лєрмонтов та ін. М. Костомаров зауважував, що він навіть підноситься над ними: життєвістю ідей, масштабністю почуттів, природністю і простотою вислову: «Його значення в історії – не літератури, не суспільства, а всієї маси народу». Ось чому «на письменника» треба вчити. Вивчити на нього будь-кого, звичайно, не можна, потрібне в людини оте місце, куди поцілував Бог, а коли воно помітилось, то йому слід допомогти в розростанні. Для цього ми з Юрієм Мушкетиком і творили в Київському університеті спеціальність «літературна творчість». Ми виходили з того, що подібному «ремеслу» вчать, по суті, в усіх цивілізованих країнах. У США це роблять чотири університети, є такі спеціальності в університетах Англії, Франції, Німеччини, Росії, Австрії, в Скандинавських країнах, у Японії і т. д. По-різному лиш називаються – креативне мистецтво, словесна творчість та ін. В Австрії, наприклад, поєднують спеціальність літераторів і журналістів. Тому (я так думаю) саме там, на Заході і залягають основні письменницькі нагороди, зокрема – Нобелівська премія, на яку в Україні ми поки що можемо лиш номінувати своїх письменників. Я, зокрема, на запрошення Нобелівського комітету номінував на їхню премію Олеся Гончара (1995 р.), Ліну Костенко (2001 р.), готував для номінації документи на Івана Драча, якого підтримувала в цьому офіційно Вчена рада КНУ імені Тараса Шевченка. Збереглися в моїх архівах і запрошення Нобелівського комітету і подяка його мені за участь у номінації Ліни Костенко.

 

Ви написали книгу «Інтим письменницької праці» як посібник для студентів, котрі обрали фах літератора. Якими критеріями Ви керувалися, добираючи письменників для свого дослідження? На авторитет і досвід яких авторів найчастіше посилалися? І чи надається цей розрізнений індивідуальний досвід у сукупності до узагальнення настільки, щоб слугувати навчальною методикою для інших?

Ця книжка вийшла вже двома виданнями: у видавництві «Педагогічна преса» (2003) і в серії «Бібліотека Шевченківського комітету» (ВЦ Просвіта, 2013). В карантинні місяці я виклав її також у вигляді лекцій на своїй сторінці ФБ. Протягом певного часу читав і такий курс у Київському університеті, а зараз (наскільки мені відомо) нею (для тих, хто вчиться «на письменника») користуються викладачі «Вступу до спеціальності». Писав я книжку з деяким урахуванням досвіду інших авторів подібних книг. Є така в Болгарії (дуже, щоправда, соцреалістична); Ян Парандовський (у Польщі) запропонував свою «Алхімію слова» в достатньо міркувальному вигляді (хоча не завжди посилаючись, звідки йому відомо про той чи той факт із творчої лабораторії певного письменника); кілька посібників із творчих семінарів опублікували викладачі Московського літературного інституту імені Максима Горького. На них я, звичайно, зважав, і перелік цих видань значиться в кінці моєї книжки. Але особливістю її є те, що вона вся зіткана з суто українського літературного матеріалу. З перегуком, звичайно, з зарубіжними літературними фактами, але в основі своїй вона – суто українська. Чи може вона бути методичним матеріалом для підготовки письменників – питання не однозначне. Анатолій Дімаров, прочитавши її, сказав, що найцікавіше в ній останнє чи передостаннє речення. Там ідеться, що рецептів, за якими можна підготувати письменника, не існує. «Ваша книжка, – казав він, – цінна тим, що вона не навчає, як стати письменником, а розповідає про те, як бувало чи буває в того чи того письменника». Подібні книжки (це вже я кажу від себе) повинні тільки так і писатися. Розповідати про те, чому Вальтер Скотт, наприклад, «відійшов» від поезії і цілком «віддався» прозі; чому Тарас Шевченко вчився на живописця, але був у постійному полоні поезії, яка не тільки не приносила йому заробітку, а й «спрямувала» в десятилітню солдатчину; чому Михайло Коцюбинський говорив, що краса слова – це половина, якщо не більше, краси всього твору; чому Василь Стус (за його зізнанням) за умов вільної України займався б не літературною творчістю, а… «кориснішою» справою: працював би коло землі, став би робітником на заводі чи фабриці і т. ін. Знайомлячись із таким матеріалом, майбутній письменник одержує дуже повчальні уроки у своєму вдосконаленні обраної письменницької праці. Мені так думається і з цим, мабуть, погоджуються якщо не всі, то більшість студентів, що обрали собі такий специфічний фах: стану письменником! Чи вже вплинуло це на якісне зростання української літератури сучасності? З відповіддю поспішати не слід. Письменник – рослина багаторічна. Їй часом потрібні роки й роки, аби остаточно вкоренитися в літературний ґрунт і своїми вітами сягнути небес. Спеціальність «літературна творчість» існує в Київському університеті лиш трохи більше 20-ти років. Часовий відрізок це не дуже значний, але він не без результатів. Гляньмо на цих два десятки вчорашніх студентів з «літературної творчості»! В них очі сяють надіями, бажанням творити й творити, але проблискують у них уже й певні здобутки-досягнення.

Близько двох десятків із них стали членами НСПУ чи інших творчих об’єднань-організацій. Олеся Мамчич – це перлинка з першого випуску, яка вміє і по-дорослому мислити і пише дуже ніжні дитячі вірші. Вражає поетичними експериментами Леся Мудрак; Олександр Стусенко сатирично пробує себе і в поезії, і в критичних розмислах; Анна Багряна успішно пробивається зі своїм словом у південно-слов’янський світ, Владислав Стольников і Олена Герасим’юк пробилися вже в «довгий список» претендентів на Шевченківську премію, Сніжана Жигун і Ольга Башкирова стали докторами філології, Юля Джугастрянська здобулася на премію імені Рильського за переклад з англійської роману Редіарда Кіплінга, а поезію Людмили Дядченко перекладають у країнах Сходу та Латинської Америки… Свій шлях у науковій та художній філології знаходять Оксана Андріяшик, В’ячеслав Левицький, Марина Єщенко, Анна Малігон і Тетяна Винник. Шість випускників «літтворчості» здобулися на молодіжну німецько-українську премію імені Олеся Гончара, а до них підтягуються ще молодші – студенти Дмитро Зозуля, Дмитро Луняка, Мар’ян Кондратюк, Ірина Платон, Катерина Чайка, Сябрина Вайзер та ін. Про них та про їхню «підучку» в літературній студії імені Максима Рильського багато вже написала в електронних та паперових ЗМІ студентка Юлія Кузьменко, а окремі їхні твори побачили вже і читачі письменницької газети «Літературна Україна». Як пригадуєте, перші публікації шістдесятників з’явилися теж спочатку в «Літературній Україні». Хотілося б сподіватися, що випускники спеціальності «літературна творчість» стануть таки «своїм» поколінням у літературі. Головне – не боятися стати геніальними, не боятися бути незрозумілими в творенні нових метафор, в освоєнні нових пластів такого строкатого нашого життя-буття.

 

У Вашому творчому доробку є книга мемуарів «Вечірні світанки: Берибіське Гуляйполе, «Від Києва до Лубен» і літературні візії», до написання якої, з Ваших слів, віддавна спонукали Вас земляки та однокурсники по технікуму й університету. Це була зовнішня спонука, до якої Ви могли прислухатися, а могли й проігнорувати її з причин зайнятості актуальнішими для Вас справами. Скажіть, будь ласка, якою була внутрішня вирішальна причина, що заставила Вас написати цей об’ємний текст? Ви стверджуєте, що для Вас більше важив геокультурний простір, а не авторське «я», котре губиться як одна піщинка серед багатьох інших. В Інтернеті прочитав, що перші чотири розділи книги Ви присвятили історії рідного села. Скільки всього розділів нараховує книга? Скільки уваги Ви приділили спогадам про письменників, котрих знали особисто? Чи вичерпалися Ваші пригадування цим одним томом, чи, можливо, Ви розворушили пам’ять настільки, що почнуть виникати і проситися на папір якісь інші образи та деталі, формуючись у наступний том?

До написання «Вечірніх світанків…» мене справді «підштовхували» земляки та деякі однокурсники з технікуму й університету. Землякам було не просто цікаво прочитати щось «про себе», дізнатись більше про свою «малу батьківщину». Бо я єдиний у Гуляйполі, хто (через випадковість трирічної праці в колгоспній конторі) знав усіх односельців і, здобувши філологічну освіту, міг розповісти щось цікаве про нашу історію. А серед однокурсників було теж не багато таких, хто володів оповідним пером. Але була й внутрішня спонука та деяка історична ситуація. Я мав непогану пам’ять, бачив свою «малу батьківщину» в контексті «великої», то чому (подумалось у якомусь там році) не розповісти про це. Стимулював і жах, який активізувався в 2013-2014 роках, коли «старший брат-агресор» раптом почав відривати від України великі шматки її території і мені уявилось: а що, коли той агресор знову завоює нас, як 300 чи 100 років тому? Кому потрібні потім будуть твої спогади, твої описи гуляйпільського минулого й сучасного? А вся моя «вечірня» книжка – насамперед про Гуляйполе, а вже лиш потім про міста й людей періоду навчання, часів роботи в різних філологічних сферах. Всі ж ми родом із дитинства, а воно – з Гуляйполя і на світ я дивлюся саме з позицій свого села. З нього я дивився на геокультурний простір, у якому ріс і підростав, на письменників, з якими вдавалося знатися ближче чи не дуже, на світ, що мене ловив і досі продовжує ловити. Пам’ять справді розворушилася, але не для того, щоб писати нові томи. Єдиним додатком до «Світанків…» став «Озон зарубіжжя», в якому я позгадував свої контакти з ситуаціями, що траплялися зо мною в зарубіжних країнах.

Нових томів я писати не буду хоча б тому, що це загрожує специфіці жанру. Спогади кожної людини, якою б знаменитою вона не була, вміщуються у 200-300 сторінок тексту. Ви уявляєте, щоб Олександр Довженко раптом почав продовжувати свою «Зачаровану Десну»? Або Ромен Роллан – «Кола Брюньйона»? Там є по 200-300 сторінок і доста. Я не рівняю себе з цими гігантами, але переконався, що для мене навіть 300 сторінок забагато. Є в книжці трохи наукових та художніх текстів, кільканадцять світлин, але то – додатки. А власне спогадів – 300 сторінок. Їх можна без особливого труду прочитати і навіть висловити про них якусь думку. Книжка «зібрала» чималу пресу – газетно-журнальні рецензії та радіо- й теледіалоги (Галина Білик, Анатолій Сисой, Галина Тарасюк, Нелля Даниленко, Раїса Плотникова, Володимир Коскін, Валентина Давиденко, Юлія Пасак, Василь Шандро, Василь Латанський й ін.), науковий аналіз мемуарів здійснила професор Валентина Нарівська, відбулося близько десятка презентацій книжки в Умані (М. Павленко, Т. Кононенко), у Полтаві (К. Ніколенко), у Черкасах (О. Вертипорох), у «своєму» університеті та Спілці письменників (Г. Тарасюк, телеканал «Культура») і «своїх» Лубнах (А. Овчаренко) та Гуляйполі (Т. Конончук, Т. Івашкевич), в авіаційному університеті та в товаристві «Знання», а крім того – написали дипломні (магістерські) роботи студенти з Полтавщини (Ольга Повар) і з Дніпра (Ольга Котельчук). Свої роботи вони видали окремими книжечками, показавши, що мемуарний текст може бути і пізнавальним, і таким, що потребує аналітичної роботи. Ті, хто пише багатотомні мемуари, перетворюються на узбецьких подорожніх («Їду на ішаку і співаю про все, що бачу»). Головне завдання мемуариста – помітити щось типове в своєму та навколишньому житті і показати його як картинку. Винятки, звичайно, бувають: тритомні «Былое и думы» А. Герцена та «История моего современника» В. Короленка. Але тоді ти добре подумай, чи є в тебе, крім «былого», також «думи» і чи бачиш ти свого сучасника не тільки поруч із собою в письменницькому «Енеї» та в інших забігайлівках, а й в Історії з великої літери?

 

Коментуючи усно свої мемуари, Ви висловилися і виразили переконання, що повна правда нікому не потрібна. Необхідно вибрати у тій правді таке, аби воно нікого не зачіпало і не ображало, а було таким, щоб сприймалося, як шматочок твого життя. Чи не викривляє такий підхід ретроспективної реальності? Будь-які спогади несуть на собі відбиток суб’єктивності, але якщо їх ще зумисне будувати на нормованій, тобто частковій правді, то чи не входить така авторська позиція у суперечність з істиною? Напевно, бувають мемуари і компліментарні, і викривальні – на все воля автора. Але хіба в ідеалі перед мемуаристом не стоїть завдання бути максимально наближеним до дійсності? Інакше губиться смисл оповіді, а, головне, довіра до автора. Коли читач дізнається, що автор корегує правду, він мимоволі починає ставити під сумнів і ту частину правди, яку отримує. Чи існує у Вас обґрунтоване виправдання дозування правди у мемуарах (і чи не може такий толерантний підхід перекинутися і на інші жанри?), чи це приватна справа автора, яка не потребує ніяких виправдань?

Про непотрібність «повної правди» я кажу в тому сенсі, що зауважив Ніцше: «Мистецтво потрібне для того, аби людина не вмерла від правди». Тобто, і в мемуарах потрібна деяка художність. Вона і наближає до правди, і відводить від неї. Інакше-бо буде натуралізм. А кому потрібен натуралізм? Лиш один раз в історії літератури йому було надано пріоритет (Еміль Золя, «бориславський цикл» І. Франка й ін.). Але це був удаваний натуралізм, словаки називали його навіть «натуризм», а з’ясувалося, що це ранній етап модернізму, який допускав у творчість деяку натуральність. Натуралізм також пробував прописати в літературі Франсуа Рабле (епоха ренесансу). Відомі його «біологізми» в романі «Гаргантюа та Пантагрюель», але такий спосіб мислення залишився в історії лиш як «раблезіанство» не в кращому значенні слова. Нині т. зв. вульгарні постмодерністи намагаються теж прикрасити свою творчість «повною» правдою і тому в «Польових дослідженнях…» персонажку «по-справжньому виїбли», хоча якби й справді «по-справжньому», то вона б про це ніколи не писала, бо це діло – «неописуєме». Гола чи повна правда, отже, ніякому мистецтву не потрібна, бо на ньому вчаться діти, а від дітей треба дещо приховувати. Пригадуєте, у В. Шевельова (Шереха) була книжка з назвою «Не для дітей»? Не для дітей також «правдивий», натуралізований опис зачаття нового життя, хоча всім відомо, що без цього не було б і самого життя… Одне слово, непотрібність «повної правди» слід сприймати діалектично і творчо.

 

У Вашому доробку понад двадцять видань монографічного характеру. Скажіть, будь ласка, яка із Ваших наукових книг є найбільш вагомим Вашим здобутком? Яка із монографій далася Вам найтяжче? Котру із книг найдовше виношували? Наскільки інтимним і закритим заняттям є для Вас Ваша наукова діяльність?

З таким питанням колись звертався до Олеся Гончара Борис Олійник. Відповідь була такою: «Це як у матері щодо її дітей: який палець не вріж – болить». Щодо найбільш важливих книжок – поняття відносне. Вагомими вважаю три книжки-концепції: мою (свою) історію літератури («Художня література України»), історію науки про літературу («Історія українського літературознавства і критики» та лекції про специфіку літературної творчості («Інтим письменницької праці»). В вітчизняній практиці – це єдиний випадок, коли одному науковцеві вдалося «описати» всі три грані літератури як явища – власне література, наука про неї і те, як вона твориться. Ще дуже важливою, як на мене, є монографія «Романтичний епос», бо в підтексті її прочитується, що майбутнє нашої літератури – в її минулому. А найважче мені давалися, як не дивно, перші монографії, котрі готувалися як матеріал для захисту кандидатської і докторської дисертації. Бо в них треба було бути схожим на науковця і водночас – лицемірити щодо вірності ідеології соцреалізму. Сам би я тоді навряд чи впорався з таким завданням. Допомогли науковий керівник та консультант. У першому випадку доцент Дяченко Олександр Сергійович, у другому – академік Новиченко Леонід Миколайович. Вони так підігнали під вимоги радянської псевдонауки моє «чистописання» (так називав наші соцреалістичні залепухи Леонід Коваленко, дуже людяний і з гумором у характері чоловік), що я їм залишаюся довічно вдячним. Без них, наприклад, я підготував був перший варіант кандидатської дисертації, то її успішно було знято з захисту ще на півдорозі. Бо я думав, що напишу в ній «повну» правду, а вона, виявляється, і при совєтах (чи – «особливо при совєтах») аж геть не була потрібна.

Наукова діяльність, як і художня, речі дуже інтимні і навіть закриті. Про якусь свою роботу я нікому наперед не кажу, бо… забобонний. М. Вінграновський казав, що постійно відчуває страх перед чистим аркушем паперу. А страшенно я боюсь незакінченої роботи. Про неї я можу комусь сказати лише тоді, коли поставлена в ній остання крапка. Жінки, між іншим, не зважуються признаватися, що вони «при надії», аж поки це не стане видним зовні. Спорідненість цих аналогій незаперечна.

 

У свій час Ви займали високі адміністративні посади в Київському національному університеті – були завідувачем кафедри, деканом філологічного факультету. А це ж не якийсь провінційний інститут, а столичний, найпрестижніший університет нашої країни! Наскільки важливим був для Вас цей бік кар’єри? Ваші земляки гордяться Вашими успіхами і досягненнями?

Земляки кажуть, що гордяться. Я надсилав їм свої книжки, вони влаштовують своєрідні виставки їх у своїх бібліотеках (у Гуляйполі, райцентрі Катеринополі, обласних Черкасах). У Гуляйпільській школі відбулося кілька зустрічей зі мною, я допоміг встановити біля школи пам’ятний знак про те, що через наше село їхав з батьком малий Тарас у Крим по сіль, ініціював відродження Церкви св. Дмитра Солунського, зруйнованої радянськими вандалами в 1934 році. У школі № 2 та в клубі райцентру Катеринополя проводилися літературні заходи з моєю участю, а в Черкаському університеті імені Богдана Хмельницького мене обрано Почесним професором. У Полтавському університеті імені Короленка я теж почесний професор. Певною мірою тому, що Полтавщина (завдяки навчанню в Лубнах) стала моєю другою «малою батьківщиною», а крім того – завдяки нашій співпраці, моїй участі у їхніх навчально-наукових проектах. Мене вони, зокрема, обрали головою редакційної ради альманаху «Рідний край», в узголів’ї якого стояла колись мати Лесі Українки Олена Пчілка.

Через кожних 5 років разом з Черкаським університетом в університеті та селах Кайтанівка і Пальчик Катеринопільського району ми проводимо Єфремівські та Филиповичевські читання. З моєї ініціативи встановлено пам’ятні знаки академіку Сергію Єфремову та професору-неокласику Павлу Филиповичу в селах їхнього народження, а на гуманітарному корпусі Київського університету – меморіальну дошку Сергію Єфремову як випускнику університету і викладачеві в ньому в 20-х роках ХХ ст.

Навчання, а потім праця на посадах професора, завідувача кафедри і декана філологічного факультету Київського університету були, звичайно, відповідальними віхами в моєму житті. Я намагався використати наймаксимальніші можливості цих віх, аби посприяти насамперед зміцненню філології як спеціальності. І щось таки вдалося зробити в цьому напрямку. Насамперед зміцнити кадровий потенціал факультету і відкрити кілька спеціальностей, яких досі не було в університеті: фольклористику, класичну філологію, літературну творчість, українську мову як іноземну. Значно розширеним став спектр славістики, відкрито було кафедру полоністики, впроваджено спеціальність «кроатистика», до назви кафедри «історія української літератури» додано «і шевченкознавства», випусковими (а не загальноосвітніми) стали кафедри теорії літератури, загального мовознавства і класичної філології, запрацювали центри шевченкознавства, деких слов’янських мов тощо. Пізніше, внаслідок об’єднання філологічного факультету, факультету іноземних мов та відділення сходознавства в єдиний «Інститут філології», робота в цьому напрямку набула деяких інших форм, але зроблене раніше не загубилося. Розбудувалася, зокрема, спеціальність «літературна творчість», чому посприяло створення (за ініціативи ректора університету академіка Леоніда Губерського) Центру літературної творчості, яким я завідую з 2017 року. На черзі ще ряд удосконалень філологічної освіти в університеті; вони проводяться вже переважно молодшими моїми колегами, але часом не без моїх підказок. Думаю, ближчим часом має створитися в гуманітарному корпусі університету якщо не музей, то «аудиторія шістдесятництва». Адже літературний стовбур його творився саме тут, у Київському університеті: аспірант, майбутній Герой України Юрій Мушкетик; студент, майбутній Герой України Іван Драч, студенти – майбутні Шевченківські лауреати Олесь Лупій, Микола Шудря, Олексій Дмитренко, Анатолій Погрібний та ще ряд помітних постатей в літературі (Тамара Коломієць, Микола Сом, Петро Засенко, Микола Сингаївський, Василь Діденко, Анатолій Седик та ін.). Усе це – фундамент літературного шістдесятництва і його варто увічнити бодай, кажу, у назві аудиторії. Адже існують у гуманітарному корпусі аудиторія імені Миколи Зерова, фольклорна кафедра імені Лідії Дунаєвської, кафедра загального мовознавства імені Станіслава Семчинського та ін. Вони сприяють поглибленому навчанню студентів з обраних ними спеціальностей, то чому не спрямувати в це річище також шістдесятницьку аудиторію?

 

Вам довелося працювати і в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України, де займаються лише науковою діяльністю, і в КНУ імені Тараса Шевченка, де наукову працю доводилося поєднувати з викладацькою. Чи подобалося Вам читати студентам лекції, чи не здавалося це заняття невдячною справою, яка відволікає від письмового столу, від важливої наукової роботи?

«Чиста» наука і поєднання її з лекційною роботою були для мене не в тягу, а навпаки: викладацькою роботою я займався ще протягом перших трьох років праці після закінчення університету (в Музичному училищі імені Р. М. Гліера). Пізніше журналістську працю також поєднував з викладанням у цьому училищі як погодинник, а потім (за сумісництвом) працював з вечірниками в університеті, коли був уже старшим науковим співробітником в Інституті літератури. Викладацька робота мені завжди подобалась, а її практична частина в багатьох випадках ставала основою для створення книг підручникового характеру. Три основні мої книги, які я вважаю для себе фундаментальними, значною мірою складалися спочатку як лекційна робота на філологічному факультеті Київського університету. Це згадані «Художня література України», «Історія українського літературознавства і критики» та «Інтим письменницької праці». А в часи праці в Інституті літератури виявом «чистої» науки стала моя участь у створенні колективної «Історії української літератури в 2-х томах» (творилася вона в роки т. зв. «перестройки» і тому в ній наявні елементи напівправди про літературний процес (1987-1988), та «Історії української літератури ХХ століття в 2-х томах» (1993-1995), яка в 1996 році відзначена Шевченківською премією.

 

Якось Ви сказали (озвучено це в документальному фільмі «Світоч»), що українцеві в Україні завжди було важко, оскільки йому визначали не тільки, як, коли і скільки говорити, а й скільки мовчати. Після того, як Україна здобула незалежність усі ці ліміти відпали, але для того, щоб відбулися зміни у свідомості українця, потрібен час і процес виховання у дусі загальнолюдських понять, в дусі загально-патріотичних усвідомлень того, чим і ким має бути людина, а не в дусі певної ідеології. Ви назвали цей період перехідним. Чи не затягнувся цей перехідний період? На Вашу думку, наскільки доречно (зі спонуки чи без неї?) наразі говорить і мовчить українець?

Перехідний період України від колоніального до незалежного (самостійного) статусу в нас, думаю, добряче затягнувся. Даються взнаки рудименти підколоніальної, совкової свідомості та незвичайний тиск на Україну північного сусіда-агресора, який, мабуть, ще довго не зможе змиритися, що Україна – це не колишній «Юг России», а самостійне державне утворення зі своєю історією та своїм менталітетом. Значна частина територіальних українців досі не визначилась із дозами говоріння й мовчання. Зверніть увагу, що під час різного характеру виборів (парламентських, президентських) у них беруть участь десятки партій та партійок і десятки бажаючих стати президентами. А в цивілізаційно розвинутих країнах за таких оказій змагаються щонайбільше дві протиставні сили. Ми зрівняємося з ними в демократичності лише тоді, коли на арені виборних змагань залишаться теж тільки дві сили: українська і антиукраїнська. Скільки ще треба цього вичікувати – судити не берусь. Мабуть, довгенько доведеться, бо така в нас психіка. Дуже ж довго наші шиї муляло колоніальне ярмо; поки не зійдуть із них намуляні мозолі, ми свободу й демократію уявлятимемо то як квартальну розвагу, то як опозиційну (до чого, до України?) платформу, то як абстрактний європейський вибір, тоді як Україна обрала собі Європу ще в часи Ярослава Мудрого, козацької вольниці чи часів Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша. Перший казав, що ми обов’язково діждемось Вашингтона з новим і праведним законом, а другий постійно нагадував, що Україна лежить головою до Європи. Подібне втовкмачували в голови наших дідів і прадідів М. Хвильовий, О. Довженко, Юрій Яновський та ін. Отже, світлі наші уми говорили про такий вибір українців сто і півтораста літ тому, а для нас ці істини досі залишаються риторикою. І нема на те ради…

 

Ви висловили думку, що не треба чекати від слова негайної віддачі, тому що слово формує духовність – на сьогодні, на завтра і назавжди. А якою буде віддача слова у майбутньому, залежить від того, як слово твориться сьогодні. Ці слова були мовлені близько двох десятиліть тому. Тоді ж Ви відзначали хибність позиції стосовно того, що спочатку потрібно піднімати економіку, а тоді вже братися за духовність, художню культуру, словесну творчість. Ви порівняли суспільство, яке дбає про тіло, а занедбує дух, із міфічним образом циклопа, що при всій своїй могутності, є безпомічним, бо незрячий – не здатний до орієнтації у довколишньому світі і змушений пересуватися навпомацки. Що можна сказати про суспільство, яке і сили не набралося, і, тим паче, не прозріло? Яким Вам бачиться нинішній стан слова? Чи так воно твориться? Та й чи твориться взагалі? Адже не всі слова на благо – якісь возвеличують, а за якісь доведеться відповідати.

Так, художнє слово не здатне «прорости» вже сьогодні, негайно. Йому потрібен певний час, аби вкорінитися в душі кожного чи цілого покоління. Така його природа. Нинішній стан «вільного» слова ще надто молодий і його віддача порівняно слабка. Йому ще треба рости та рости, аби досягти, спочатку, рівня Сковороди й Шевченка, а потім рушити далі. Письменники «розстріляного відродження» і «шістдесятники» були рушили в цьому напрямку, але їх фактично зупинено на півдорозі. Про це я писав у багатьох студіях, які вийшли останнім часом у двох збірниках: «Вітер…» (2017) і «Після сказаного…» (2018). Предметом аналізу ця проблема була і на кількох щорічних семінарах, які засновані 1904 року, розгромлені в 20-30-х роках радянською псевдонаукою, а відроджені мною 22 роки тому.

Відбувалося те, про що говорив Довженко: наш народ пасинкують, як той тютюн; щойно він зацвіте, той цвіт обривають і тютюн змушений розростатися тільки в лист. Сучасне цвітіння і народу, і літератури (хоча й затягується) повинне таки дати крупніші плоди, ніж нинішні. Вся надія на наймолодших письменників. Бачите, двоє з випускників спеціальності «літературна творчість» уже потрапили в «довгий список» претендентів на Шевченківську премію. Подібне траплялося хіба що тоді, коли «малу» Шевченківську премію було присуджено Олесю Ульяненку. Настане день, коли молодшим буде присуджена і «більша» Шевченківська, і найбільша – Нобелівська в Стокгольмі. Надія вмирає останньою.

 

У своєму інтерв’ю Ви зазначили, що у художній творчості самої правди завжди мало, повинна бути якась ширша ідея, прагнення до істини. Скажіть, будь ласка, ця істина – єдина для всіх письменників чи індивідуальна для кожного?

Це стосується всіх і кожного. Біблійний вираз «І пізнаєте правду, – а правда вас вільними зробить» не зовсім точний. Треба говорити не про правду, а про істину. Правди досягає наука. А художня творчість завжди більша за правду, бо в ній присутнє авторське «я» і вона спрямовує людську думку-уяву за горизонт і далі.

 

На завершення хотілося б запитати, як Ви оцінюєте сучасний стан наших – держави, суспільства, літератури і літературознавства? Чи достатньо привабливі вони як самостійні явища і чи повноцінно ефективні у тих точках, у яких контактують між собою?

На ці питання я частково відповів у попередніх міркуваннях. Мої думки, звичайно, суб’єктивні. І не претендують на остаточність. Були колись оракули, які переконували, що їхні думки мають божественне походження. А ми – земні… Держава й суспільство та література й літературознавство єднаються хіба лиш в тому, що всі сьогодні – не привабливі. Держава й література, звичайно, повинні контактувати між собою, але форма їх в умовах ринку непередбачувана. Хотілося б, аби держава не тільки преміювала кращі зразки літератури, а й тримала їх у полі зору повсякчас. Потрібна фінансова підтримка книговидавничої справи, як і потрібен лад у книготоргівлі. Якою б не була радянська форма господарювання в минулому, але її книготорг був усе-таки ліпшою справою, ніж його відсутність. Ринок себе виправдовує у сфері матеріальній – виробництво й торгівля продуктами й товарами так званого масового споживання, а духовна сфера (книжка, театр, музика, вокал, образотворчі мистецтва) повинна спиратися на державну підтримку. Інакше-бо вони не виживуть. Процвітатиме несмак у шоу-бізнесі, всілякі квартальні сміходрочки, смердюччине суржикування і тому мистецтво як таке постане перед загибеллю. Коротко кажучи, зникне з нього стрижень естетики, стрижень краси, котра, як знаємо, тільки й здатна порятувати світ. Ніби банальність, але вона не виключає правдивості.

 

Ви справляєте враження врівноваженої і позитивної людини з оптимістичними поглядами на життя. Даруйте, якщо я був незграбним або недостатньо коректним у своїх запитаннях. Хотілося б пройнятися Вашим позитивізмом, маю також надію, що й читачі гідно оцінять Вашу виважену, тиху і світлу мудрість. Поділіться, будь ласка, досвідом, як духовним людям протистояти руйнівним і неконструктивним процесам, що відбуваються у довколишньому світі? Щиро Вам вдячний, Михайле Кузьмовичу!

Світ руйнується з найрізноманітніших боків; зростає кількість садистів гітлерівсько-сталінського штибу: Каддафі, Путін, Лукашенко, Трамп, партійний диктатор Північної Кореї – це лише вершки айсберга, під яким арешти, тюрми, катування, злість і дике небажання розлучатися з керівним кріслом. В середині айсберга – невиліковна корупція, а на самому споді – боулінг; дітвора (особливо дівчата) рвуть одне одного на шматки, виривають волосся, видовбують очі, відривають голови… Засоби мистецтва у боротьбі з цим злом абсолютно безсилі. Протистояти йому можна хіба що одним: згадкою Симоненкового застереження: «Ти на землі – людина!». Якщо ти Людина, то й роби все по-людському: в полі, за верстатом, біля письмового столу, за державним кермом. Інакше-бо тебе покличе назад до себе твій далекий пращур: сімейство приматів. І змушений будеш починати все спочатку: шукати палку, щоб збити собі з дерева якийсь фрукт, винаходити жорна, щоб добути борошна для випічки хліба, придумувати колесо, щоб легше пересувати вантажі, прислухатися до співу солов’я, щоб і собі повторити його рулади. Воно тобі треба? Адже все це вже винайдене! «…Будьте люди. Бо лихо вам буде» (Т. Шевченко).

 

Запитував Дмитро Слапчук

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 8, 9, 10 (300, 301, 302)

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!