НА ЗАПИТАННЯ ПРЕССЛУЖБИ НСПУ ВІДПОВІДАЄ ГОЛОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ МИХАЙЛО СИДОРЖЕВСЬКИЙ
Шановний пане Михайле, як відомо, 1 січня Будинок письменників, що є пам’яткою архітектури місцевого значення, був серйозно пошкоджений унаслідок атаки рашистів – вибиті вікна, зруйновані кабінети, фасад будівлі, значні тріщини у стінах. Що відтоді вже вдалося зробити щодо його відновлення?
Майже три роки триває повномасштабна війна, яка почалась після вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року. І весь цей час ворог завдає терористичних ударів по українській землі, сіючи вогонь і смерть. Зокрема, внаслідок атаки безпілотників (шахедів) вранці 1 січня 2025 року ушкоджено Будинок письменників України, побудований 1879 року. Він переніс лихоліття двох воєн, але зазнав руйнації від рук новітніх фашистів. Істотно пошкоджений фасад, вибиті практично всі вікна, зазнали ушкоджень усі кабінети.
Будинок на Банковій, 2 – унікальна пам’ятка архітектури, одна з дорогоцінних перлин української культури. Його зали і кабінети зберігають священну ауру присутності світочів українського національного відродження, наших славетних письменників Павла Тичини, Максима Рильського, Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Григора Тютюнника, Василя Стуса, Павла Загребельного, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Івана Драча, Юрія Мушкетика і багатьох інших класиків сучасної української літератури.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Саме в цих стінах у 1988-90 роках за ініціативи українських письменників діяв оргкомітет Народного Руху України, який заклав підвалини відновлення Української Державності, що засвідчує меморіальна дошка на фасаді будівлі, встановлена минулого року.
На жаль, Національна Спілка письменників, як громадська організація, котрій належить це приміщення, не має фінансових можливостей відновити Будинок письменників своїм коштом. Рішенням Секретаріату НСПУ від 3 січня створено Експертну комісію з обстеження руйнування за участі сертифікованих спеціалістів, представників громадськості і членів НСПУ. Комісія обстежила будівлю і задокументувала свої висновки відповідно до чинного законодавства. За попередніми підрахунками, вартість ремонту і реконструкції Будинку письменників становитиме десятки тисяч євро. Державним бюджетом не передбачені кошти для відновлення і реконструкції письменницької будівлі. Як відомо, на весь 2025 рік у державному бюджеті передбачено виділити на проведення творчих заходів НСПУ (але не на ремонт чи зарплатню!) 567 тисяч гривень. Впродовж попередніх кількох років було ще менше – по 517 тис. гривень щорічно. Принагідно відповім на закиди деяких наших дуже «постмодерних» фейсбучних опонентів, які, олдскульно застрягнувши в минулому столітті (коли НСПУ справді щедро фінансувалася державою), ніби блазні продовжують галасувати, що, мовляв, «Спілка проїдає державні кошти». Вкотре відповідаю опонентам: не проїдаємо, а платимо в казну. За 2023 рік ми перерахували в державну казну податків і зборів на суму 1млн. 528 тис. грн. За 2024 рік – 2 млн. 475,2 тис. грн. Скільки отримали – читай вище. До ковіду ж сума спілчанських відрахувань у бюджет щороку становила 4 – 5 млн. грн.
Тому рекомендую крикунам нарешті заткнутися. А краще поцікавитися (це все є у відкритому доступі) тризначними зарплатами сотень чиновників тільки одного будь-якого міністерства. Вже не кажу про дрібнішу багатотисячну «челядь» і численні й ганебні корупційні зашквари властьімущих.
Мені відомо, що НСПУ відразу зробила звернення до громадськості та всіх небайдужих в Україні та за кордоном щодо збору коштів на ремонт і реконструкцію Будинку письменників. Як триває цей процес?
Ми залучаємо ресурси й можливості, в тому числі волонтерську допомогу. До речі, волонтери вже почали ремонт, буквально з першого дня після «прильоту». Ми звернулися з відповідними письмовими запитами-проханнями до багатьох лідерів українського бізнесу, банківських структур. Відкрито спеціальні рахунки в гривнях та іноземній валюті, затверджено склад Наглядової ради за використанням коштів. У її складі відомі громадські діячі, підприємці, митці, імена яких відомі всій Україні.
Вже надходять кошти. Станом на 27 січня на нашому спец. рахунку – 402 тис. 500 грн.
Поточні рахунки:
Гривневий: UA213052990000026004046245895
в “АТ КБ ПРИВАТБАНК” м.Київ
Валютний (USD): UA54 305299 00000 26005046229456
в “АТ КБ ПРИВАТБАНК” м.Київ
Детальна інформація про перерахування коштів на відновлення БП Банкова,2 розміщена на перший сторінці сайту НСПУ.
Також ми тісно співпрацюємо з Департаментом охорони об’єктів культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), НДІ історії архітектури та містобудування, Міжнародним інститутом відновлення України, Асоціацією девелоперів України…
Тепер щодо реакції влади, про що хочу сказати, хоч Ви, шановний В’ячеславе, про це дипломатично не запитали. Скажу, що, починаючи від 2 січня і впродовж кількох днів ми звернулися з листами про фінансову допомогу на ремонт і реконструкцію Будинку письменників до всіх гілок влади, починаючи від міського голови В.Кличка і до Президента України. 2 січня наш Будинок відвідав і оглянув пошкодження голова Верховної Ради України Р.Стефанчук. Станом на сьогодні письмових відповідей не надійшло жодної. Усно одна з «гілок» через помічника відповіла відмовою. «Не на часі».
Навіть не хочу, принаймні поки що, коментувати цю осоружну ганьбу. Війна в їхніх головах нічого не змінила. Культура для них, як і раніше – це в кращому разі публічні витрішки перед телекамерами, а не базова основа життєдіяльності нації і держави. Процитую нашого класика Павла Тичину, який з гіркотою і соромом описав своє ментальне звертання до совєцьких вельмож перед приїздом якоїсь іноземної делегації. «Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура»… Це й про багатьох теперішніх завсідників високих кабінетів.
Чи були до Вас звернення про допомогу від міжнародних організацій і благодійних фондів і чи плануєте звернутися й самі до таких організацій?
Так, були такі звернення. Зокрема, до нас звернулися представники одного з американських фондів, які запропонували своїм коштом замінити рами в усіх вікнах Будинку письменників на пластикові і зашклити їх. Звичайно, ми не могли прийняти їхню доброчинну пропозицію, оскільки Будинок письменників – пам’ятка архітектури, і подібна заміна автентичних дерев’яних вікон на сучасні пластикові заборонена українським законодавством.
Ми самі звернулися до міжнародних організацій. Деякі відгукнулися. Так, сподіваюсь на сприяння бюро ЮНЕСКО в Україні, з представниками якого ми в контакті. За сприяння Міністерства культури та стратегічних комунікацій України ми пройшли першу сходинку до розгляду нашого питання на «культурному Рамштайні», проведення якого очікується в лютому.
Також ми звернулися до учасників міжнародної письменницької конференції «Europe and Balkans – To be or not to be» Асоціації письменників Південно-Східної Європи (НСПУ також є членом цієї Асоціації; установчий договір про її утворення був, у числі інших голів письменницьких спілок, підписаний мною в 2019 році). Ця конференція відбулася днями в Скоп’є (Північна Македонія). Її учасники одноголосно підтримали наше звернення і, наскільки я знаю, звернулися з колективним листом до Європейської комісії.
Окрім того, що Ви керівник найбільшої творчої організації в Україні, Ви ще й редактор, який видає потужну «Українську літературну газету», і письменник, який працює вельми продуктивно над випусками нових книжок – не лише власних, а й колективних. Розкажіть, над чим зараз працюєте і що надихає Вас під час війни на творчість?
Література – це моє життя. Кажу це без жодної нотки пафосу.
З початком війни я став менше писати публіцистики. Адже для чого повторювати те, про що пише багато хто? Хоча темами для гострих публіцистичних статей наша дійсність буквально кишить. Крім того, не дозволяє казати все, що можу, самоцензура. Керуюсь принципом: не нашкодь, бо війна, і кожне криве публічне слово може вдарити бумерангом і спричинити проблеми для нас. Хоча, з іншого боку, мусимо не мовчати там, де наша мовчанка згодом вилізе боком – для нашої культури, нашої духовності, нашого гуманітарного простору. Зрештою, для майбутнього нашої держави…
Пишу такі собі короткі інвективи, які здебільшого публікую в телеграм-каналі УЛГ (читачам рекомендую долучатися, там є дещо цікаве, як на мене), іноді, дуже рідко – у фейсбуці. З цих «замєток на злобу дня» за рік-два, дасть Бог, буде книжка. Відмовляюся від патетики чи «високого штилю» на користь іронії, сарказму, стьобу, тролінгу. Люблю цей жанр, хоча раніше дуже рідко його використовував. Адже «сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться».
Нинішнього року планую закінчити роман, якого почав писати в 2016 – 2018 роках. Війна змінила мої первісні плани щодо цього. Я зрозумів, що, на жаль, не зможу реалізувати свій задум про написання, у форматі «потоку свідомості», розгорнутого твору про події останніх десятиліть у нашій країні. Адже добра третина роману написана задовго до 24 лютого. Як виявилося, знову увійти в ту саму річку, вже маючи знання про нинішню війну, неможливо. Тому, після тривалого тупцювання на місці, знайшов інший вихід. Сподіваюсь, читач його оцінить. Хоча чудово розумію, що сьогодні роман, з фактури якого читач не може виборсатися, роман, у якому багато алюзій, підтексту, непрямих посилань на якісь історичні події чи діячів новітньої історії – такий роман втомлює читача, котрий переважно прагне легкого, розважального читва, а не роботи мозку.
Ще пишу, вже не один рік, але дуже повільно, книжку про старі слова і вислови, які я чув у дитинстві від своїх тата з мамою чи інших старших односельчан. Виявляється, це цілий космос – розмовна лексика, фольклор наших зовсім недавніх предків. Відголоски цього знання ще живуть у теперішньому мовленні, але втрачено, певно, 80 або й 90 відсотків того мовного багатства, яким володіли наші прадіди. Ці багатства зберігають наші «словникові холодини», надто ті, які формувалися ще в ХІХ столітті – зокрема словники Павла Білецького-Носенка, Миколи Закревського, Матвія Номиса, Фортуната Піскунова; і вже пізніші – Бориса Грінченка, Віктора Дубровського; і зовсім відносно недавні, котрі побачили світ перед кривавим совєцьким покосом 1930-х – словники Григорія Голоскевича, Івана Огієнка, Агафангела Кримського та Сергія Єфремова… Для мене праця над цією книжкою – як нагорода чи як бажана в’язанка сіна на кінчику дишля для голодного коня… Розумію, що сотні і сотні застарілих слів і фразеологізмів, які побутували в моєму селі і в інших українських селах, вже ніколи не повернуться в ужиток. Але ж і музейні експонати теж не повертаються до повсякденного життя, однак їхня цінність з часом лише зростає. А наші духовні надбання – безцінні. Вони незримо тримають ауру нації і її сакральну матрицю.
Попри війну Національна спілка письменників України в інформаційному просторі дуже багато робить задля якнайшвидшої нашої Перемоги: це і видання колективних поетичних і прозових збірок, присвячених темі війни, і збір українських книжок для українських громад за кордоном, зокрема в Польщі, також був проведений семінар-конференція військових літераторів, де Ви поставили собі за мету систематизувати літературу, присвячену війні, й об’єднати митців, які висвітлюють цю болючу тему, а це дуже важливо, бо така література є живим свідченням і документом нашої драматичної епохи. Чи плануєте продовжувати цю копітку роботу?
Так, ми в Спілці письменників намагаємося долучати і свої зусилля до нашої боротьби проти рашистських агресорів за свободу і незалежність рідної землі. Насамперед, звичайно, це – наші книжки, а також наші публічні виступи, наша громадянська позиція.
Деякі наші заходи Ви вже перерахували в своєму запитанні. Додам, що були й інші акції, і про них ми регулярно інформували на спілчанських медійних ресурсах (на спілчанському сайті і на сторінці НСПУ у фейсбуці), які, до речі, працюють дуже потужно і кваліфіковано, а також на сторінках «Літературної України» та «Української літературної газети» і сайтах цих видань. У рамках всеукраїнської акції нині ми зібрали велику партію книжок для бібліотек Сходу України і найближчим часом ці книжки будуть відправлені за адресою. Також я завершив упорядкування антології прози і поезії (це буде вже п’ята впорядкована мною антологія від початку активної фази війни), до якої увійшли твори як відомих письменників-воїнів, так і тих, кого література, по суті, зовсім не знає, і які відкрилися як письменники в екстремальних бойових умовах. Сподіваюсь, що навесні ця антологія побачить світ. Також ми почали підготовку до науково-практичної конференції «Література і війна», проведення якої, спільно з Інститутом літератури НАН України, теж планується навесні. Вже не кажу про численні презентації, творчі зустрічі, вечори пам’яті, які ми проводимо разом з Музеєм літератури чи з іншими партнерами. Працює, як я вже сказав вище, також спілчанське видавництво «Український письменник», надходить до свого читача газета «Літературна Україна».
Все це і багато чого іншого – діяльність Спілки письменників, яка, незважаючи на фінансову скруту, обмеженість доступу до нашого офісу в час війни, а тепер ще й значні пошкодження, продовжує служити Слову, будучи таким собі цеховим товариством для письменників, для нашого спілкування.
Нещодавно Ви стали лауреатом премії В’ячеслава Чорновола за найкращу публіцистичну роботу в галузі журналістики – книгу «На межі світла і пітьми». Що для Вас як насамперед людини, яка присвятила себе служінню слову, значить ця висока відзнака?
Я радий, що удостоївся такої високої відзнаки. Адже конкуренція була серйозна. В’ячеслав Чорновіл – унікальна постать в новітній українській історії. В’язень сумління тоталітарних часів, політик, державний діяч, і при цьому – потужний публіцист, редактор. На відміну від багатьох своїх сучасників чи теперішніх партійних або державних лідерів, він чудово розумів виняткове значення слова, культури й ідеології для держави в умовах існуючих загроз з боку дикого шовіністично-фашистського звіра. На жаль, за часів Чорновола, як і в усі інші часи незалежної України, нашу державу будували навиворіт, та ще й поставивши сторчма головою. Намагалися годити божевільному сусідові і дружити з ним, не розуміючи, що все хиже єство цих вандалів аж захлиналося в лютому й нестримному бажанні знищити нас і знищити Україну як незалежну державу.
З самим Чорноволом я спілкувався лише один раз. Під час президентської кампанії 1994 року він приїздив до Житомира, і я, тоді молодий журналіст і редактор незалежної житомирської газети «Прес-Форум», брав у нього інтерв’ю.
В одному з інтерв’ю Ви сказали, що війна – це особливий екзистенційний стан для людини. Як війна відбилася на Вашій творчості і як змінився ритм Вашого життя?
Війна, певно, впливає на всіх, зокрема і на творчих людей. Знаю, що дехто з колег взагалі нічого не може зараз писати. А хтось строчить по кілька віршів за день, і не обов’язково це халтура й графоманія. Вище я вже частково відповів на запитання про зміни в «ритмі мого життя». Додам, що значно різкіше став реагувати на інфантилізм і пристосуванство з боку колег чи знайомих.
Сучасний французький письменник і філософ Паскаль Брюкнер стверджує, що книжки для нього – це союзники у боротьбі з часом. А що для Вас значить час?
Процитую Сенеку: «Все, о Люцилію, не наше, а чуже, лише час наша власність». Пам’ятаю, коли малим пас вуличну череду корів, то літній день тягнувся, здавалося, цілу вічність. З плином років час прискорює свою швидкість, і вона щодалі зростає – це як ніби котитися з освітленого ясним сонечком горба у темну яругу… Насамперед намагаюсь встигати робити те, що мушу зробити. При цьому нерідко роблю щось «сьогодні на сьогодні», бо вчора було те, що мусив здійснити учора, а завтра – те, що ще чекає своєї черги… І вже потім роблю те, що хочу робити, без чого не можу жити. І це не є перебільшенням.
Чи мене виснажує такий режим ось уже впродовж багатьох років? Так, під вечір зазвичай «батарейка» сідає. Але на ранок вправи з хатха-йоги, медитація, водні процедури (дуже повільно повертаюсь до цього режиму, бо катаклізми останніх років вбили в мені, здавалося б, назавжди, бажання утримувати силу) і міцна кава роблять дива… Життя, виявляється, триває, якщо для тебе існує його сенс. Якщо нема – то життя нестримно згасає, як світло на схилі дня. Тане як свічка. Для мене цей сенс, крім бажання бачити рідних і близьких людей, – це моє прагнення встигнути сказати і зафіксувати на письмі те, що живе в мені, в моєму серці, у моїй душі, в моїй пам’яті… Адже мій досвід, як і досвід кожної людини, унікальний, і ніхто не скаже цього за мене, і кожна сторіночка цього життя, кожна гілочка, кожен листочок і кожна найменша бадилиночка навколо аж кричать і благають: ми тут! ми з тобою! напиши про нас! хай вкарбується цей знак, цей візерунок на мурованім камені вічності…
Спілкувався В’ячеслав Гук
«Українська літературна газета», ч.1 (369), січень 2025