"…Щоб проросло в душах людей посіяне зерно"

Напередодні світлого свята
Воскресіння Христового – розмова з настоятелем храму Покрови Пресвятої
Богородиці у Броварах отцем Михаїлом Лесюком

2000 року на Покрову  у Броварах,
що під Києвом, сталася подія великого значення – заснування єдиної у місті (та
й в районі) парафії Київського патріархату. Було закладено і освячено наріжний
камінь у підмурівок каплички – призвісниці храму Покрова Пресвятої Богородиці –
патріархом всія Руси-України Філаретом. У 
грудні  2004 року сталася ще одна
знаменна для броварчан подія – на парафію було призначено протоієрея Михаїла
Лесюка, людину, яка воістину уособлює чин священнослужителя. Цей світлий Божий
чоловік не тільки явив броварчанам взірець мудрої толерантності при непохитності
принципів, а й приклад невтомної творчої праці во ім’я  Господа нашого. Адже саме зусиллями священика
Михаїла 22 травня 2005 року був закладений підмурівок храму на честь Покрова
Пресвятої Богородиці і почалося його інтенсивне будівництво. Сам отець Михаїл у
будень міняв священичі ризи на робочу одіж і став виконробом і чорноробом на
будівництві храму. Наслідуючи  його
подвижництво, прилучались до цієї святої справи і парафіяни. І піднявся храм,
засіяв над містом золотими банями, і потяглися до нього люди. Сьогодні церква
Покрова Пресвятої Богородиці –  осердя
істинно духовного життя кількасоттисячного міста. Про те, як багато  може змінити сьогодні у житті українців віра
в Бога, у священні для українців передвеликодні дні наша розмова з настоятелем
Храму Покрова Пресвятої Богородиці, що у Броварах, отцем Михаїлом.

 

Ви народилися і виховувалися в родині з глибокими релігійними і
національними традиціями. Та все ж, як 
прийшли до усвідомлення того, що Ваше покликання – служіння Богу? Це
сталося в дитинстві чи у зрілому віці? 

Можливо, Бог мене покликав через
мою бабцю Анну і моїх батьків, які, коли я був дитиною, брали  мене за руку і вели до храму Божого. Так я
прийшов до священичого служіння. Це – Божий Промисел. Рідні прищеплювали мені  любов до Бога, виховуючи мене в
християнському дусі та переконуючи, що я маю до цього хист.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 Я народився у Львівській області, у селі
Гніздичів Жидачівського району у родині простих трудівників. 1991 року, одразу
ж після школи, поступив у Львівську семінарію, яку завершив 1994 року, і цього
ж році поступив до Київської духовної Академії. На четвертому курсі захистив
дисертацію на тему “Чернігівський 
архієпископ Лазар Баранович та його гомілетична та публіцистична
спадщина”. Після чого мене залишили викладати в Академії і водночас  проходити священиче служіння у трапезному
храмі Іоана Богослова на території Михайлівського монастиря. 2004 року патріарх
Філарет дав мені наказ починати працю у місті Бровари. У грудні місяці, на свято
Введення Пресвятої Богородиці, прибув у 
парафію. Почалося моє служіння з того, що доводилось гуртувати саму
парафію, наголошуючи на тому, що ми маємо будувати храм, але без єдності самих
парафіян цього не можемо робити. Тому всі зусилля були спрямовані на
об’єднання.

 

Я сама була свідком Вашого приходу на парафію. Розуміла, як не просто
дається  Вам це об’єднання і взагалі
оцерковлення людей, сформованих в радянську атеїстичну епоху. За внутрішнім
покликом вони шукали дороги до Бога, але якось агресивно. Пригадую, як
недовірливо ставилися до Київського патріархату, а то й просто називали
розкольниками, позбавленими благословення Божого. Мені було дуже прикро від
того невігластва, але не знала, як їх переконати в тому, що вони помиляються. А
Ви зуміли. Саме Ви своєю поведінкою, терпимістю, толерантністю, лагідністю. І
справді відбулося диво: храм наповнювався людьми. Чи відчували Ви  труднощі?

Так, на початку було важко. Коли
ми тільки-но почали облаштовувати територію біля каплиці, хтось нищив
огорожу,
з будівництва пропадали конструкції, матеріал… Дуже було важко
починати. І
людей було мало. Але зараз буває, що на великі свята храм  не вміщає
бажаючих. Дякувати Богові,  наша парафія збільшується і  через щирий
порив, і, безперечно,
богослужіння і слово проповіді.

 

Хочу подякувати Вам за істинно талановиті і щирі проповіді, якими Ви
несете до людей Слово Боже. Я часто звертаюся до Святого Письма і як
проста  віруюча людина,  і як людина творча, для якої Біблія не лише
жива вода на рани, а й джерело пізнання цього світу і його Творця. Але Ваші проповіді
зовсім по-іншому розкривають смисл Слова Божого в одкровеннях  його Пророків. І я бачу, що не одну мене вони
просвіщають і просвітлюють, вивищуючи над суєтою суєт. Та все одно прикро, що
поки що наші люди досить утилітарно, по-конформістськи ставляться до віри в
Бога. Чи це нормальна ситуація? Більше вимагають від нього, аніж самі кладуть
на  вівтар Його любові.

Звичайно, таке явище  не нормальне. Кожен християнин повинен Бога
носити в собі, а не формально підходити до таїнств, молитви. Щодо таїнства
Євхаристії, Причастя, то людина повинна розуміти,   що вона справді споживає істинне Тіло і Кров
Господню. Апостол Павло вчить, що «хто достойно причащається, той має життя
вічне, а хто не достойно – в осуд і осудження своє причащається». Тому в нас багато
немічних і хворих людей. Отож ми не повинні зловживати  формальністю. А розуміти і усвідомлювати, що
це для нас означає. І ми, священнослужителі, стараємося на проповідях про це
говорити. Стараємося, щоб  парафіяни
розуміли і сприймали проповіді, щоб проросло в душах людей посіяне там зерно,
відкривати їм світ духовності.

Нема потреби говорити про вплив
християнства на розвій української національної культури, українського духу. Не
тільки архітектура, образотворче і мистецтво, а й  українська література починалася у стінах
монастирів із подвижницької праці святих отців – літописців… Упродовж нашої
історії саме священики були і світильниками розуму, першими філософами,
(згадаймо Сковороду) і навіть будителями національної свідомості (згадаймо
творців «Русалки Дністрової»)… Думаю, що не применшилося значення  особистості 
українського священика і в наші дні, а можливо, й збільшилася потреба у
його подвижництві. Навіть, вибачте, високопрофесійному подвижництві. 

Таких подвижників серед
священнослужителів Київського патріархату багато. І ми про це дбаємо. Нещодавно
провели реформу богословської школи – щоб підняти рівень викладання у середніх
і вищих закладах, чого вимагає сьогодення. Наприклад, священику потрібне навіть
знання комп’ютера, щоб він був поінформованим про всі світові події і міг
працювати як зі старшими людьми, так і з молоддю і дітьми. Це належна на
сьогодні величезна робота.

 

Окрім служіння у храмі Покрови
Пресвятої Богородиці, Ви займаєтеся ще й науковою,  викладацькою діяльністю, отже, є наставником
майбутніх священиків.

Я викладаю Історію Древньої
Церкви в Київській Православній Богословській Академії, що знаходиться на
території Свято-Михайлівського монастиря. Ми досліджуємо початки Церкви
Христової, поєднуючи їх  із сьогоднішнім
днем, сьогоднішнім служінням Церкви. Це дуже важливо, як і важливо українцям
знати, що не тільки з Києва, з Києво-Печерської лаври пішла традиція чернецтва.
Якщо взяти ХVІІ – ХІХ століття, то всі російські церковники були родом з
України і тримали  богословський і
інтелектуальний рівень Росії. І це ще раз стверджує, що  ми, українці, 
є нацією мудрих і духовних людей. І 
треба, щоб усі, а найперше українці, це 
знали. Наприклад, одне з питань моєї дисертації було таке: чи
архієпископ Лазар Баранович  як
архієпископ чернігівський, що виконував обов’язки місцеблюстителя Київської
митрополії, переймався тільки великою Росією і великоросійськими поглядами?
Попрацювавши в архівах, досліджуючи велику кількість документів, побачив, що це
була людина, яка працювала для України і Української Церкви. І висновки мої,
виходячи із тих досліджень і матеріалів, 
які  я знаходив у джерелах,
свідчили, що  праця і  помисли тих людей, які змушені були працювати
в Росії, були з Україною, і вони все робили, щоб їхні надбання поверталися в
Україну і тут допомагали людям жити, а Церкві Христовій проводити свою місію.

 

Наближається величне, дороге кожному українцеві свято Воскресіння
Господнього, яке українці здавен називають 
Великоднем. Що воно значить для нас, людей і християн?

Воскресіння Христове – одне з
найдавніших і найсвітліших християнських свят, яке святкується урочисто у
Світлу неділю Пасхи ще з часів апостольських. У 
всій історії Ісуса Христа найголовніша подія — це Його воскресіння. Від
цього залежить уся християнська віра. І вона лише укріплюється, адже про воскресіння
недвозначно пишуть усі чотири євангелісти, а також апостол Павло. Нам відомі
імена тих, хто бачив Христа після Його перемоги над смертю. Можна сказати, що
воскресіння Христа історично доведено краще, ніж будь-яке інше диво в історії,
оскільки, як казав Павло: „Якщо Христос не воскрес, то й проповідь наша марна,
марна і віра ваша. Всі ми залишаємось у гріхах» (1 Кор. 15, 14 – 17).

Воскресіння Христове свідчить, що
Бог переміг у людській природі закон смерті. Смерть хоч і продовжує царювати
над людством, але не вічно; вона стала тимчасовою. Настане час, коли всі
померлі воскреснуть, і душі знову з’єднаються зі своїми тілами. Чи це можливо?
Не тільки можливо, а й насправді буде! А хіба можливо, щоб людина сама себе
воскресила? Кожен скаже: ні! Але ж Христос воскрес Сам, силою Свого Божества.
Так само Він воскресить весь рід людський. Так буде беззаперечно! Бо Ісус
Христос засвідчив це Своїм воскресінням. У Бога не може бути неправди, тому що
Він – Істина. Сутність нашої віри й полягає саме в тому, щоб довіряти Богу і не
довіряти своєму обмеженому розуму; довіряти Христу, а не дияволу.

Воскресіння Христове дає людству
нове життя, і кожна людина може бути носієм цього життя, розкриваючи у ньому
глибокий зміст і значення своєї особистості.

Для християн це свято радісне
тим, що дає нам надію.

Пасха — це свято радості для
всіх: і для дітей, і для дорослих, і для живих, і для мертвих. Бо коли Христос
воскрес, то цим Він переміг смерть та диявола, і ми тепер впевнені, що всі люди
силою Його воскресіння воскреснуть. I живі, й мертві разом з’являться перед
Господом Богом. Воскресіння Христове утверджує нас у вірі, що життя людське не
обривається, як нитка, що воно сповнене глибокого змісту і значення. У
Воскресінні Христовому — джерело неосяжної радості, до якої причетні всі люди,
бо через віру в воскреслого Ісуса Христа і ми воскреснемо й одержимо вічне
життя.

 

 Що побажаєте на Великдень і по
Великодню  парафіянам своїм і всім в
Україні  сущим?

Миру. Оскільки,  прийшовши на землю, син Божий приніс мир, і у
величні свята, і в будні бажаю, щоб цей мир во славу Божу возсіяв у кожнім
серці, і посіявся в кожному домі, і, незважаючи на те, якої ми віри чи церкви,
ми повинні бути людьми у всьому, брататися попри всі негаразди. І коли буде
мир, повірте, тоді наповняться храми 
Божі людьми,  що й Бога тоді ми будемо
сприймати, і проходити всі випробування разом з Ним, і станемо справді
християнами, достойними імені Христа. Нехай ласка Божа перебуває на Вас, дорогі
брати і сестри, і на Україні нашій! Христос воскрес! Воскресне Україна.