“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
На запитання Пресслужби НСПУ відповідає Сергій Квіт – відомий український освітній і громадський діяч, літературознавець, журналіст, майстер спорту з фехтування, міністр освіти і науки України (2014-2016), голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (2019-2022), професор і засновник Могилянської школи журналістики, президент Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шановний пане Сергію, як відомо, Ви народилися в Ужгороді, середню освіту здобували у Львові, а вищу – у Києві. Розкажіть, будь ласка, про цей період свого життя і чому обрали саме журналістику фахом?
Я не обирав журналістику. Навіть якщо сказати, що журналістика обрала мене, це буде просто поганим жартом. Оскільки я не міг вступити до університету на історію або філософію, не будучи членом комуністичної партії, мені вдалося це зробити лише з четвертої спроби, вже після служби в армії (у спортивній роті): я займався фехтуванням і зокрема виграв першість України у Миколаєві 1984 року. Тобто, вступаючи на підготовче відділення Київського державного університету ім. Тараса Шевченка після демобілізації у листопаді 1985 року, я обрав журналістику як спеціальність, що мала найменший конкурс: моя заява була 19-ою на 15-ть місць. Це була єдина можливість для мене вступити в університет у радянські часи.
Тут треба додати, що ця спроба була компромісом з моєю мудрою мамою, якій я пообіцяв спробувати подати документи до університету ще раз. Тоді я вже мав квитки на Новосибірськ, збирався їхати туди на лісоповал на заробітки. До речі, мої батьки також не були членами комуністичної партії. Зараз, можливо, важко уявити, наскільки такий свідомий вибір обмежував кар’єру в будь-якій сфері. З дитинства в мене формувався інший світогляд. Для прикладу, мене хрестив Омелян Квіт, брат мого діда, відомий греко-католицький священник, який одержав 10-ть років ҐУЛАҐу за відмову перейти на російське православ’я. Після Другої світової війни мій дід Йосип Андрійович Квіт також був засуджений на 10-ть років концтаборів. А завдяки його батькові, моєму прадіду Андрієві, якому в кінці 1940-х було понад 100 років, наша родина була єдиною в Поморянах, яка не пішла в колгосп. Він наполіг, це була його принципова позиція.
Хто відіграв головну роль у Вашому становленні як особистості?
На щастя, я маю багато хороших учителів. Окрім моїх батьків, бабусь і одного діда, це обидва тренери з фехтування, Борис Ладигін і Василь Станкович, також Ярослав Дашкевич, Анатолій Ткаченко, Віталій Дончик, Дмитро Штогрин, Василь Іванишин, В’ячеслав Брюховецький. Я зараховую до своїх учителів багатьох колег, із якими перетинався на своїй першій роботі в журналі «Слово і час», на факультеті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, потім у Києво-Могилянській академії. Моїми вчителями є також студенти, в яких дуже часто справді є чому повчитися.
1990 року Ви виступили засновником Асоціації «Нова література». Що спонукало Вас до створення цієї організації?
«Нова література» виросла з літературної тусівки, можливо, ще на пару років раніше. Це була група, згуртована насамперед на ідейній, а не естетичній основі. Нам подобалося визначення «асоціація», хоч ми в той час не усвідомлювали, що воно означає об’єднання юридичних, а не фізичних осіб. Як тільки Україна стала незалежною і з’явилося відповідне законодавство, «Нова література» перетворилася на громадське об’єднання. Я завжди вважав важливим, що був «чистим» критиком, тобто ніколи не намагався сам писати художні твори. Оскільки побутував такий жарт, що критиками стають ті, кому не вдалося стати письменником. На різних етапах хтось приєднувався до «Нової літератури», хтось відходив, як завжди буває. Кістяк складали Володимир Цибулько, Євген Пашковський, В’ячеслав Медвідь, Сергій Лавренюк, також можу згадати Олеся Ульяненка, Василя Ґабора, Юрка Ґудзя, Анатолія Щербатюка, Анатолія Лупиноса.
Цікаво, що Асоціація відразу проявила себе в есеїстичному жанрі. Починаючи від публікації виступу Володимира Цибулька «Панове інваліді творчості!..». Це вже була ознака доби, процес цілісного осмислення української культури та її призначення. Напередодні й після розвалу СРСР ми працювали над розмежуванням, що саме відносилося власне до української культурної і зокрема літературної спадщини, а що – до пострадянської, україномовної колоніальної традиції, приправленої некритичними запозиченнями. Завдяки В’ячеславові Медведеві з’являється термін «постсоцреалізм». Тут стилістичне новаторство перепліталося з увагою до української класики. Наші шукання зосереджувалися на тому, які саме твори могли б бути зарахованими до свого роду стандарту, основ українського слова, на що можна було б спертися й відштовхнутися в подальшому національному розвитку.
На стилістику публічного дискурсу «Нової літератури», можливо, найбільше впливав Євген Пашковський із його закликом до повсякденного дбання. Наше середовище співпрацювало з журналами «Авжеж!» Василя Врублевського, газетою «Слово» під редакцією Олександра Сопронюка, журналом «Ї» Тараса Возняка. У нас також був свій журнал «Українські проблеми». До речі, наша Асоціація була чи не єдиною громадською організацією, яка публічно виступила проти позбавлення України ядерної зброї. Це відбувалося зокрема на тлі показової довіри міжнародного співтовариства до Росії, яка ніколи не переставала бути імперією зла, і недовіри до України. Водночас, ніхто у світі навіть не збирався робити подібні кроки, тобто довіра не була головним принципом міжнародної взаємодії. Ми назвали акт роззброєння України злочинним і безвідповідальним, провели пресконференцію, опублікували в пресі офіційну відозву.
Після закінчення університету Ви працювали редактором відділу у журналі «Слово і час», згодом на посаді головного редактора газети «Так», а від 1993 року головним редактором журналу «Українські проблеми». Чи були якісь яскраві моменти у цій роботі, те, що запам’яталося назавжди? І який досвід набули?
Якщо б я жив у якісь інші часи, то, можливо, залишився б працювати редактором відділу у «Слові і часі» Інституту літератури НАН України. З професійного погляду, це було щастя. Я обожнював редагувати тексти, писати статті, рецензії та літературні огляди. Для мене було звичною справою залишитися за роботою в редакції на ніч. В Інституті літератури ми познайомилися з В’ячеславом Степановичем Брюховецьким, який потім двічі запрошував мене працювати в Києво-Могилянську академію: у 1992 році відкривати університетську газету, яку ми назвали «Так», а потім, 2001-го, засновувати Могилянську школу журналістики, яка, до речі, найкраща в Україні. Вона багато в чому змінила погляди на журналістську освіту в Україні.
Журнал «Українські проблеми» був заснований видатним інтелектуалом, поетом, багатолітнім політв’язнем, українським націоналістом Зеновієм Красівським. На жаль, я не встиг із ним познайомитися особисто. Красівський видав 1991 року в Стрию лише перше число, йому належала назва цього журналу. «Українські проблеми» продовжували традицію націоналістичного, консервативного видання. Незадовго до смерті, вже після проголошення Української Незалежності, Зеновій Красівський, один із найбільш авторитетних українських політв’язнів, поставився до цього Акту доволі скептично. Він мав на увазі, що попереду на нас чекає ще довгий шлях до справді самостійної та української України. Концепт «української України» постійно залишався у фокусі уваги нашого журналу.
Водночас, із літературного погляду, «Українські проблеми» відбивали полемічний контекст, пов’язаний з Асоціацією «Нова література», з її намірами формувати не лише високу українську літературу, а й україноцентричне й україномисляче інтелектуальне середовище. Фактично це був так званий товстий літературний журнал, який приділяв увагу всій гуманітарній сфері, включно з літературними та філософськими перекладами. «Українські проблеми» були активним учасником літературного процесу. З нашого середовища вийшли три лауреати Шевченківської премії у прозі, це були Олесь Ульяненко, Євген Пашковський і В’ячеслав Медвідь. На обличчя журналу впливав Олег Баган, активно долучався Богдан Харахаш. Потрібно згадати самовідданість Любомира Наконечного, який тісно спілкувався із Зеновієм Красівським на самих початках, потім іще тривалий час макетував і вичитував журнал у складі оновленої редакції.
Ваша книжка «Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет», очевидно, мала для Вас якесь особливе значення? Розкажіть про це.
Перша книжка Донцова, яка випадково потрапила мені в руки, коли я був студентом і жив у гуртожитку, була «Московська отрута». Це ще був Радянський Союз, коли неможливо було взяти в університетській бібліотеці «Історію України-Руси» Михайла Грушевського, оскільки він вважався фашистом. Так мені відповідали співробітники бібліотеки у 1985-1989 рр. Одного разу мій батько був у відрядженні в Києві і зупинився в мене. Книжка Донцова трапилася йому на очі, він читав її вночі, а вранці сказав: «Ця людина пише так, як я думаю». На мене ця книжка також справила сильне враження. Дмитро Донцов досі недооцінений як критик російського імперіалізму, справжньої «тюрми народів», «імперії зла».
Потім мені вдалося познайомитися з людьми, які були знайомі з Донцовим особисто, наприклад, із Ярославом Дашкевичем, видатним українським істориком, багатолітнім політв’язнем, надзвичайно інтелігентною людиною. Їх познайомила в Криниці його мати, Олена Степанів. Дашкевич ходив на публічні виступи лідера «Вістниківської квадриґи» у міжвоєнному Львові. Цікаво, коли я намагався зібрати більше інформації про Донцова і спілкувався з професором Богданом Осадчуком із Берліна, той давав надзвичайно позитивні оцінки у присутності Ярослава Дашкевича. Коли ж ми були наодинці, його свідчення були більш критичними (посміхається). Дашкевич також став активним автором «Українських проблем». Деякі його концептуальні статті були написані на моє прохання.
Всім раджу читати книжку Донцова «Рік 1918. Київ», а сам я у своїй книжці намагався звернути увагу на його ідеї, їхнє походження і контекст. Окрім того, що Дмитро Донцов був блискучим есеїстом, політичним філософом, редактором, видавцем, лідером яскравого інтелектуального середовища вістниківців, він мав чудову освіту (Санкт-Петербурзький, Віденський, Львівський університети), володів багатьма європейськими мовами.
Який вплив на Вас мало навчання в Українському вільному університеті в Мюнхені?
Насамперед, треба розуміти, що я не пропустив жодної пари в УВУ. Моїми професорами були справжні корифеї з різних країн світу, серед яких Володимир Косик, Леонід Рудницький, Радослав Жук, Богдан Футей, Дмитро Штогрин, Орест Субтельний, Роланд Піч та інші. Це був незабутній досвід самої організації освітнього процесу, який різко контрастував із моїм попереднім досвідом. Розмаїття концепцій, підходів, авторських поглядів, дискусії, неформальне спілкування поза університетом, зокрема за пивом, мало великий вплив на мене. Це стосувалося не лише власне української гуманітаристики. В Мюнхені, наприклад, я звернув увагу на філософську герменевтику. Нам, українським студентам, передавав свої вітання Ганс-Ґеорґ Ґадамер. Також прекрасна Баварія з її впорядкованістю, музеями, стародавньою архітектурою, ґотичними і бароковими церквами – усе це справді мало значення. Також яскрава українська громада, жива пам’ять про Степана Бандеру, можливість купити газету «Шлях перемоги» на центральному вокзалі.
Ви багато років присвятили роботі в Києво-Могилянської академії. Що для Вас важить цей учбовий заклад?
Майже все моє професійне життя, з короткими перервами, пов’язане з Києво-Могилянською академією. Головна особливість цього університету – спільнота, яка має свої цінності і чесноти. Могилянка вплинула практично на всі зміни в українській вищій освіті після 1991 року. Цей заклад вищої освіти не лише найстаріший в Україні, він також не має радянської спадщини. Тому нам вдалося стати своєрідним експериментальним майданчиком із перших років Незалежності. Під час повномасштабної війни ми відкриваємо нові факультети й унікальні програми, розширюємо міжнародну співпрацю, допомагаємо фронту. Могилянка є доброчесним інноваційним університетом, у якому працює репутаційний чинник. Це головне, що треба знати.
Перший, 1992-1993 навчальний рік відновленої Академії, відкривав своєю інавгураційною мовознавчою лекцією перший почесний професор Києво-Могилянської академії Юрій Шевельов. Тоді я працював редактором університетської газети «Так». Я хотів скористатися цією можливістю і зробити з ним інтерв’ю. Професор Шевельов погодився поїхати зі мною до Інституту літератури, де я мав намір поспілкуватися з ним в редакції журналу «Слово і час», щоб нам ніхто не заважав. В Академії це було неможливо. Несподівано, коли ми вже заходили в будівлю Інституту літератури НАН України, з нього вийшов академік Леонід Новиченко. Обидва академіки заочно знали один одного. Тільки будучи ворогами чи непримиренними опонентами. Це як соцреалізм проти «буржуазних інтерпретацій» української літератури.
Не заглиблюючись у нюанси й особливості їхніх літературознавчих концепцій, я хочу сказати, що наслідки цієї зустрічі були дуже несподіваними, такими, що унеможливили мій намір про інтерв’ю. А саме: вони вчепилися один в одного, потиснувши руки, і, продовжуючи триматися один за одного, вже не могли розійтися. Зустрівшись уперше, Юрій Шевельов та Леонід Новиченко спілкувались, як близькі друзі, які ніби давно не бачили один одного, перебирали спільних знайомих, говорили про письменників, яких вони знали чи інтерпретували, згадували якісь події, важливі для обох, біографічні та історичні нюанси. Так розпочався мій спекотний вересень 1992 року.
Відомий український літературознавець Григорій Клочек переконаний, що «кліпове мислення» нинішнього покоління – це свідчення деградації, що може призвести до катастрофи. А які Ваші думки стосовно цієї проблеми і які можливі шляхи її вирішення?
Феномен так званого кліпового мислення є наслідком сучасної хаотичної перевантаженості людей різноманітною інформацією. Він утілює собою певну захисну функцію організму, яка полягає у здатності переключатися з одного масиву інформації на інший або взагалі уникати зосередженості, ставлячись до потоків невпорядкованої інформації як до своєрідної атаки. Якщо ж його розглядати як відмінну рису покоління, це явище, поза сумнівом, має негативну конотацію. Я б додав сюди неспроможність багатьох молодих людей, які хочуть вступити в університет, писати без помилок, відрізняти стилістику sms-повідомлення від приватного листа, невміння читати повільно важливі літературні та філософські твори.
Те, що набагато ближче до катастрофи – це феномен соціальних мереж, із їхнім небаченим маніпулятивним потенціалом і поширенням постправди, коли люди самі, без примусу, обирають не надійні джерела інформації, а навпаки, зручні й комфортні, але фейкові новини. Тобто все частіше трапляється так, що широка медіа аудиторія відмовляється розуміти цілісну картину світу. Однак, не зважаючи на це, я вважаю, що зрештою ми все це належно осмислимо і подолаємо, як перешкоду до людського порозуміння. Але буде нелегко. Якісна освіта й освіченість мають відіграти тут головну роль.
Ви очолювали Міністерство освіти і науки України з лютого 2014-го до квітня 2016 року. Що Вам найбільше запам’яталося на цій роботі?
Найбільше запам’ятався той прикрий стан, у якому перебувало Міністерство після Революції Гідності: повна відсутність довіри у суспільстві. Головним було повернути довіру – і це нам вдалося. Втратити її дуже легко, а повернути – неймовірно важко. Це питання належить до завдань зміцнення державних і суспільних інституцій. Я маю на увазі професіоналізм і доброчесність, також тяглість у реалізації важливих проєктів.
Реформування вищої освіти за Вашої каденції здійснювалося через імплементацію концепції всебічної університетської автономії – академічної, фінансової та організаційної. З плином часу Ви переконалися, що тоді був зроблений правильний вибір?
Міжнародний досвід свідчить, що університетській автономії немає альтернативи, тому вибір був правильний. Бути автономним у цьому сенсі означає бути відповідальним. Проблема в тому, що, пропри повну академічну автономію, українські університети досі не мають фінансової автономії, що є абсурдом, оскільки вони не можуть її капіталізувати. Тому йдеться про те, яких подальших змін потребує українська вища освіта, щоб українські університети стали якісними і конкурентоздатними на міжнародній арені, але без фінансової автономії, на жаль, ми не можемо рухатися далі. Треба сказати, що МОН ініціює вирішення багатьох важливих питань, серед яких – оптимізація мережі закладів вищої освіти, поглиблення міждисциплінарності, позитивні зміни в системі фінансування закладів вищої освіти та ін. Однак у центрі уваги залишається завдання переходу українських університетів до фінансової автономії.
Хочу торкнутися проблеми освіти на окупованих територіях. Уже пішов одинадцятий рік, як українська освіта в окупації геть знищена, ми маємо вже ціле покоління українських школярів, яким заборонено було тримати в руках українські підручники. Це величезна проблема – духовна зокрема. Як Ви вважаєте, чи достатньо робиться, щоби підтримати тих дітей і як не втратити те, що загарбане?
Це справді велика проблема, яка поки що не має свого розв’язання. Офіційна статистика є промовистою: з 1,6 мільйона українських дітей на тимчасово окупованих територіях 615 тисяч – це школярі. Я б прирівняв залякування і «промивання мізків» на тимчасово окупованих територіях, що в російському контексті іменується освітою, до викрадання окупантами українських дітей. Можливо, це наші найбільші втрати після людських жертв. За таких умов, ніяких зусиль не буде достатньо, поки Україна не звільнить ці території. Міністерство освіти і науки України пропонує можливості дистанційної освіти й педагогічний патронаж, який означає більш індивідуальний підхід до учнів. Це те, що можна зробити на сьогоднішній день.
Література і журналістика зараз відіграють одну з чільних ролей, оскільки обороняють духовні кордони України словом, яке є потужною зброєю, чи не так?
У цьому контексті я б звернув увагу на те, що ми маємо берегти свободу слова в Україні. Якщо вона буде забезпечена, українці, поза сумнівом, матимуть доступ до найкращого медіа і літературного контенту. Тут важливо пам’ятати як про протистояння різним формам цензури та іншим можливим обмеженням діяльності українських медіа, так і про створення належних можливостей для українського книговидання і книгорозповсюдження. Зокрема, спостерігаючи збільшення кількості книжкових магазинів, наповнених українськими книжками, можемо зробити висновок, що справи рухаються у потрібному напрямі. Поступово включаються ринкові важелі. Академічна свобода також має безпосереднє відношення до питання свободи слова. На мою думку, університети в рамках своєї так званої третьої (поруч з освітою і науковими дослідженнями), або ж суспільної місії, повинні самі виконувати роль незалежних трибун, виступаючи частиною національної системи мас-медіа. Нарешті, що найбільш критично для нас, це те, щоб якісна література і журналістика були україномовними. Тільки українське слово. Тільки перемога. Без української мови ми не маємо ніяких перспектив втримувати незалежну державу й розвивати власну політичну культуру, яка спирається зокрема на ідеї свободи і справедливості.
Щиро дякую за цікаву розмову!
Спілкувався В’ячеслав Гук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.