Вік – 60 років. 22 серпня був ювілейний день народження. Доктор історичних наук, професор УжНУ. Член НСПУ, поет, прозаїк, літературний критик, лауреат обласних та республіканських премій… Автор 16-томної «Історії України».
«ВІРШІ ПРИХОДЯТЬ ЗГОРИ…»
У скільки років ти навчився читати й писати? Як це сталося? Як закінчив школу і вуз?
Як повелося у мого покоління, десь у п’ять-шість років. У шістдесяті — сімдесяті був сплеск літератури для дітей, вже у вісімдесяті трохи пішло на спад. А тоді — які ілюстрації, які автори! Не лише книжки, а й журнали, газети. Для української школи сімдесяті — можливо, найплідніша доба у її багатовіковій історії. Доба далеко не однозначна, суперечлива, але знання тоді давали ґрунтовні. Нині мої випускники — люди із вищою освітою, але якось майже без середньої, тоді ж у нас був міцний фундамент. Тому ми відносно легко витримали зміну офіційної ідеології наприкінці вісімдесятих, закладені ще у школі підвалини наукового об’єктивізму і закладений там же здоровий глузд порятували. Школу в Ужгороді закінчив із золотою медаллю. У 1989-му – істфак УжНУ.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ти і поет, і прозаїк, і науковець. Що стало поштовхом до поезії?
Вірші пишуться якось самі собою, приходять згори, а я тільки записую. А от прозу народжуєш, описуєш себе любимого, втіленого у різних персонажах. Найчастіше перечитую свій “Ковчег над Ужем” – сатиричну історію Ужгорода у 111 оповідях. Поезія ж – це інтуїція, а проза – раціоналізм, свідоме конструювання, моделювання якогось світу.
Коли усвідомив, що підеш в науку?
Здається, ще досі не усвідомив. Колись Порошенко відзначив, що в опозицію не ідуть, у ній опиняються. Те саме і з наукою. Сенека казав, що не ми започаткували науку, то ж і не нам її нищити. Коли казати конкретно про науку історичну, за мого студентства вона ще була служницею партійно-політичної сфери. Зараз вона вже відходить від такої сервільності. З’явилася загроза залежності від різних грантодавців, але здорові сили все ж домінують.
ПЛЕЯДА ФЕДАКІВ-ІСТОРИКІВ
Ти – доктор, твій стрий Павло Федака – теж доктор, а його син, а твій двоюрідний брат Павло П. Федака – кандидат історичних наук. Родинна плеяда істориків. Такого нема на теренах Срібної Землі. Чим це пояснити і чим це зумовлено? Чим ще цікавий твій рід з села Кальник на Мукачівщині?
На Закарпатті була єдина в Україні родина, де батько, мати, син – доктори медичних наук. Це – Ганичі. Тепер маємо щось подібне з істориками Федаками. Правда, стрий Павло закінчив філологію, а потім став практикуючим етнографом, одним з організаторів нашого скансену…
А розпочинав Павло Михайлович, до речі, цю свою етнографічну одіссею з моїх рідних піднебесних Рекіт, де назбирав чимало цікавих речей. А стареньку хату Марковичів під соломою, в якій я не раз ночував на столі, перевіз звідти…
Є таке. Відтак він захистив дисертації з цієї історичної дисципліни. Його стопами пішов і син Павло. Мій двоюрідний дід о. Юрій Федака першим із підпільних греко-католицьких священиків провів відкрите богослужіння на ужгородській Кальварії 28 квітня 1989 р. У його особі Мукачівська єпархія почала виходити з підпілля. З наступного покоління – інший Юрій Федака з Кальника – з 1996-го по 2008 р. 96(!) разів впадав у стан клінічної смерті, а лікарі його витягали. Він, до слова, підтвердив класичні оповіді про темний тунель і зелену галявину. Колись про це багато писали. Згодом йому вставили кардіостимулятор і він жив нормально. Мій двоюрідний брат Павло Павлович нині очолює крайову “Просвіту”, волонтерить, часто їздить на фронт з підтримкою.
А твій стрий світлої пам’яті Михайло Федака викладав у мене університетський курс літератури народів СРСР. Він один з усіх викладачів не боявся прийти на лекцію у вишиванці, що тоді ду-уже не подобалося компартійній еліті. Високоерудованим був чоловіком і надзвичайно порядним, як і всі з вашого славетного роду… Чи шкодуєш десь у глибині душі, що твій син Іван обрав професію айтішника, а не по твоїх слідах пішов?
Аж ніяк. Там перемогли мамині гени, а головне – зацікавлення. Син правильніший за батька. Кажуть, що справді освічена людина повинна мати за плечима три університетські дипломи, тільки перший – його діда, а другий – батька. От Іван у нас перший такий у роду.
Твій батько світлої пам’яті Дмитро Федака був редактором моєї першої книжки новел та оповідань «Не карай самотністю…» (1988 р.) І донині вдячний йому, що не креслив, не перевчав, як треба писати, не ліз у текст, не нівечив його, як робили деякі горе-редактори з творами окремих літераторів. Колись, як відповідальний секретар обласної журналістської організації, я мав честь вітати його з 60-літтям і вручати грамоту, а зараз з такою ж датою поздоровляю тебе, його достойного сина…
Батько, як редактор, благословив у світ ще добру тисячу книжок. Англійці кажуть, що джентльмена виховують передусім книжкові корінці з бібліотека його батька. Оце про мене. Тільки я ще би додав бібліотеку діда Андрія. Зараз ці дві збірні влилися до моєї власної. Я її постійно перечитую. До мого 50-річчя батько підготував і видав невеликим накладом мій перший бібліографічний покажчик на дві тисячі позицій (далеко не вичерпний). Відтоді додалася ще мінімум тисяча публікацій.
До речі, коли ти йшов на захист докторської, то батько з Іваном Яцканином – українським письменником з Пряшева – якось завітали до мене. Ми поверталися з його дачі в Оноківцях. Говорили і про тебе. І Дмитро Михайлович з гордістю промовив тоді такі слова: «Потужно йде син, потужно…» Батько виявився правим на всі сто. Скільки ти підготував кандидатів і докторів історичних наук?
Трьох кандидатів. Власне, вони самі себе підготували, а я їм не заважав.
«Я САМ ІЗ СОБОЮ ПОСТІЙНО ЗНАХОДИВ КОМПРОМІСИ…»
Коли і як сталося, що ти один(!) задумав узятися за такий титанічний труд – 16-томну історію України? Що було найважчим і найцікавішим у цій роботі?
Так буває: коли хочеш прочитати якусь цікаву книжку, мусиш її сам написати. Я давно хотів прочитати багатотомну історію України, щоб там усе максимально докладно і кожні наступні реалії строго випливали з попередніх (ці два принципи сформулював у передмові до “Захара Беркута”. А воно все не з’являлося. Довелося самому писати. Кожний том по-своєму складний. Емоційно — 12-й і 13-й (сталінська доба). Тяжко писався 16-й про сучасність — в основному за інтернет-джерелами. Легше писалися перші томи з долітописної історії — там матеріал сам ішов назустріч. Найбільш насичений подіями 11-й том про 1914 — 1923 роки. Це запаморочливе відчуття, коли окидаєш єдиним поглядом усю нашу історію — від архантропів, що залишили рубила у Королеві, до нинішніх кіборгів на протилежному степовому кінці України. Згадується євангельське: “Знов диявол бере Його на височезную гору, і показує Йому всі царства на світі та їхнюю славу”. То ж в історика теж виникає спокуса так само ідеалізувати свій предмет (людність на українських землях), приписати саме йому всі досягнення людства. Так звана “фольк-гісторі” уже дійшла в цьому плані до ручки. То ж доводиться долати цю спокусу. Замість того чуда в пір’ї, на яке дехто перетворює трипільців, я описував реальних людей мідного віку з усіма їхніми силою і слабкістю. Багато йдеться про впливи розвинутіших цивілізацій на наші землі, але не забуваю і про власні досягнення наших пращурів. Важливо не впадати ні в одні крайнощі, ні в інші. Чи не найбільш концептуальним у мене вийшов 4-й том – про Велике переселення народів. Це доба, коли із раніше не диференційованого слов’янства почало близько VI ст. виділятися праукраїнство. Цю концепцію започаткував ще Грушевський, але за сто років вона зазнала колосального розвитку і видозмін. Що ж до одноосібного авторства, то навіть не уявляю, як це все описав би великий колектив. Можливо, воно було б більш фахово, але кінець-кінцем усі би пересварилися (бо дискутувати таки є про що), і воно би навіть не почало друкуватися. Я ж сам із собою постійно знаходив якісь компроміси.
З собою, мабуть, легше знати компроміс…
Виходить, що так.
«ЗБИРАВ І УЗАГАЛЬНЮВАВ МАТЕРІАЛИ РОКІВ СОРОК…»
Яким був розпорядок твого робочого дня чи доби, коли писав цю воістину величезну роботу? І закінчив її до свого 60-ліття?
Відповім анекдотом. Столітнього ювіляра журналіст розпитує, як удалося так довго прожити. Той каже, що вів абсолютно здоровий спосіб життя. Раптом з верхнього поверху — страшенний грюкіт. “Що це?” — “Та то мій старший брат напився, як завжди, і буянить”.
Скільки джерел опрацював, у яких бібліотеках і країнах для цього побував?
Від першого курсу щодня сидів у двох наших найбільших бібліотеках — університетській і обласній. Перечитав там практично усе з вітчизняної історії. Маю тонни виписок.
Тон-ни???
Тонни. Багато працював і у Львові, Києві, за кордоном. У 16-томнику 10588 посилань (у деяких з них фігурує по кілька, а то і кількадесят статей і книжок), і все то читано-перечитано.
До кого з істориків звертався, владоможців, діячів за допомогою? За чиї кошти вийшли книги? Чи є ще в якійсь країні така праця, як твоя?
До усіх перелічених звертався, але тільки втілених у моїй власній іпостасі. Сам собі я не міг відмовити. У цивілізованих країнах повно багатотомників з вітчизняної історії. В Україні мій поки тільки шостий. Це мало. Але сумніваюся, що сьомий з’явиться бодай упродовж десятиліття. Я встигнув до вікна можливостей, а нині воно може знову зачинитися.
Що про «Історію України-Руси» Грушевського і твою працю можеш сказати? Що спільного й відмінного?
Михайлу Сергійовичу було незрівнянно тяжче. Він – античний герой, а я – добротний ремісник. Я збирав і узагальнював матеріали років сорок, але написав і видав усе за п’ять — завдяки комп’ютеру й Інтернету. Мова й особливо історична термінологія зараз набагато розвинутіші, ніж за Грушевського. У нього була колосальна інтуїція, яка часто компенсувала брак конкретних джерел, хоч і не завжди. Мені при такому огромі джерельних публікацій значно легше. Я дописав до наших днів, класику не судилося (він довів тільки до 1658 р.). Та й відсутність політичних амбіцій тільки сприяла моїй роботі. І ще у мене дуже регіональний дискурс. Це перша історія України, куди органічно інтегровано долю Кримського ханства, розглянуто усіх його ханів, а серед них були не лише зарізяки і людолови, а й поети, архітектори, вдумливі реформатори, блискучі дипломати. Чи не вперше так детально про Буковину, окремо про козацьку Слобожанщину, окремо, як заселявся і освоювався Донбас. Особлива увага, звісно, до Закарпаття, дуже детально про кожний період крайової історії, вони прекрасно римуються з тим, що тоді ж відбувалося на інших українських землях. Карпати нас не так розділяли, як з’єднували з сусідніми Галичиною і Буковиною, а навіть і з трохи дальшою Наддніпрянщиною.
Коли вперше закохався?
Десь у п’ять років, і відтоді люблю її єдину, тільки вона чомусь постійно змінює імена і зовнішність.
Ти був на моєму 50-літті, я на твоєму, а зараз тобі, Богу дякувати, зозуля 60 накувала. Час летить. Чи це ми летимо крізь час?
Швидше, час летить крізь нас. Ми звикли до цього протягу, не помічаємо. Але ж воно лишається всередині нас. 15-й і 16-й томи — про те, що відбувалося у нас на очах, що досі сидить у нашій індивідуальний пам’яті. Тому сприйняття цієї ретро-історії особливо суб’єктивне, емоційне, часто на рівні анекдотів і чуток. Тут свої спокуси, тож прагнеш максимально опиратися на документи і свідчення очевидців, хоч і вони не завжди істина в останній інстанції. Проте на фоні попередніх 14 томів чітко бачиш, наскільки Кравчук чи Ющенко успадкували і трансформували психологію наших гетьманів (кожний з цих двох — різних), наскільки схожі доба Януковича і отаманщини (1919 р.), махновщини. У двох останніх томах сотні прізвищ — політиків, військових, волонтерів, митців. По днях, а то і по годинах відтворено події проголошення Незалежності, прийняття Конституції, Помаранчевої революції, Революції гідності.
Ти був у моїх Рекітах на Рекітському сузір’ї. Як тобі наші гори-простори, фестиваль?
Скажу про те ж – наш із тобою Ужгород. Це місто, яке обов’язково треба побачити раз у житті – це набагато краще, ніж жити тут постійно. Гори-простори дуже красиві, але, як справедливо кажуть нинішні вимушені переселенці, нічого не підметено. Ми ж знали Закарпаття набагато комфортнішим, ніж зараз. Але бандитські 90-ті знищили багато з того, що слід було лишити (зокрема, книготоргову мережу тощо). Тож нам є що відроджувати.
Хто із закарпатських істориків є для тебе найбільшим авторитетом? А з українських?
Із закарпатців кожний по-своєму цікавий. Згадується хтось із буддистів: ніхто тобі не ворог, ніхто не друг, але кожний тобі учитель. Оце точно про моїх колег. В університеті склався дуже згуртований колектив істориків. Це як у настояному борщі: всі продукти просякли взаємними ароматами і смаками. Так і ми там. Із львів’ян ми дуже дружили з нещодавно померлим професором Леонтієм Войтовичем — найбільшим фахівцем із князівської генеалогії.
Про що мріє професор Федака у шістдесят?
Винороби мріють про теплу весну, пивовари — про гаряче літо. Тільки паленчарі ні про що не мріють: на них попит цілий рік. Так і я. Писати завжди є про що.
Як тобі бачиться закінчення війни з росією?
Це буде класно і буде обов’язково. Але деталей геть не бачу. Я все-таки історик, а не футуролог.
«ВСЕВИШНІЙ ВІРИТЬ У МЕНЕ..»
Чи віриш у Бога?
Головне, що Всевишній вірить у мене. У 16-томнику дуже багато про нашу церковну історію, це просто шекспірівський вир пристрастей.
Що хочеш побажати собі, студентам, читачам?
Звісно, перемоги над нинішнім ворогом. А далі — ще більшої перемоги над самим собою, аби розбудувати гарну, підметену Україну. Це буде ще тяжче, але буде.
Який твій девіз життя?
Я вже десь казав: “Повінь, не повінь, а орати треба”.
Щиро вітаючи тебе із закінченням такої актуальної, потрібної, ґрунтовної, великої і значимої праці, яку ти приурочив своєму 60-річному ювілею, віншую тобі многая і благая літ у мирі, невтомних трудах на благо отчої землі, у щасті-радості та Божій благодаті.
Розмовляв Андрій Дурунда.
«Новини Закарпаття», 24 серпня 2024