Сергій Іванович Ткаченко народився 13 травня 1951 року в селі
Ново-Шепеличі Чорнобильського району Київської области.
Дитячі та шкільні роки пройшли в Приятранському краї Новокозаччини – в
Голованівському та Ульянівському районах Кіровоградської области.
Закінчив факультет романо-германської філології Київського державного
університету ім. Т.Г.Шевченка – за фахом перекладача і викладача іноземних мов.
Служив на Чорноморському і Тихоокеанському флотах, а також у складі
Четвертої Середземноморської ескадри. Працював викладачем у Київському
педінституті іноземних мов (нині – Київський лінґвістичний університет).
Закінчив аспірантуру при Кафедрі теорії і практики перекладу Київського
держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка. Кандидат філологічних наук. Багатолітній
співробітник Секретаріату ООН (м. Нью-Йорк).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Автор численних наукових статей, а також журнальних і газетних
публікацій з проблем перекладо¬знавства, шекспірології, мистецтво¬знавства,
біблієзнавства, політології, культурології та літературознавства, які були
надруковані в Україні та за кордоном.
Перекладач з десяти романських і десяти германських мов – творів
відомих і маловідомих поетів Західної Европи, Північної та Південної Америки,
Південно-Східної Азії, Африки, Австралії та Нової Зеландії.
Автор п’яти книг поезій і перекладів: «Сповідь правнука сільського
писаря» (Київ, 2000), «Ужинок осіннього поля» (Київ, 2001), «Храм Дани» (Київ,
2005), «На острові» (Київ, 2009) і «Оповіді від Сема» (Київ, 2012), а також
критичної монографії «Сходження. Життя і творчість Володимира Бровченка» (Київ,
2008) і збірки літературознавчих та культурологічних досліджень «Пророки степу
& Апостоли лісу» (Київ, 2012).
Член Національної Спілки письменників України. Лауреат Міжнародної
літературної премії «Тріумф», Міжнародної літературної премії «Сад божественних
пісень» ім. Г.Сковороди і Міжнародної премії ім. В.Винниченка.
Фундатор, головний редактор і видавець журналу «Ятрбнь» (2002-2009
р.р.).
Пане Сергію, як розпочинався твій творчий шлях і як ти прийшов до
перекладацтва. Що стало вирішальним чинником?
Якщо під творчістю ти розумієш
літературу (а я захоплююсь також наукою, будівництвом, майструванням,
дизайном), то свій перший вірш я написав у першому класі – про маму. Перший
переклад теж утнув іще школярем – щось там із Фьодора Тютчева.
Кого вважаєш своїми літературними вчителями? Хто увів тебе у
літературу?
«Учитель», «учень» – як у нас зараз
зловживають цими словами. Майже всі нині сущі в Україні перекладачі самовільно
проголосили себе учнями Григорія Кочура, ставши в чергу за його премією. А чи
хто з них хоч замислювався над тим, що бути учнем – то дуже велика
відповідальність. Оскільки так, як писав Кочур, зараз в Україні ніхто не пише,
то Григорій Порфирович (земля йому пухом!), мабуть, перевертається у могилі.
Своїм недосяжним кумиром, на
якого я тільки прагну рівнятися, я вважаю Максима Тадейовича Рильського (якого
живцем я, звичайно, ніколи не бачив). Це була дивовижна людина, енциклопедист
ХХ століття: геніальний поет, перекладач, науковець. У нас і досі не
усвідомлюють усієї величі Рильського. Кілька років тому я мав розмови з
дирекцією його музею в Києві і працівниками Інституту фольклористики – про
потребу проведення солідних щорічних «Рильських читань» – кількаденних
науково-практичних конференцій. У них же поки-що все обмежується ритуальними
екскурсіями в Романівку (Днями в Музеї Максима Рильського такі читання,
зусиллями його директора Тетяни Сосновської, були вперше проведені. – Ред).
Щодо літератури, то мене туди (за
руку) ніхто не вводив. І, по-правді, я й досі не певен, що вже «ввійшов» туди.
Що можна вважати критерієм «входження в літературу» – кілька виданих книг,
знайомство з київською, харківською чи тернопільською тусовками? А от у Спілку
мене ввели (ледь чи не силоміць) – мої колеґи по журналу «Ятрань»: сказали, що,
раз ти видаєш такий журнал, то мусиш бути офіційним письменником.
Окресли, будь ласка, коло своїх творчих зацікавлень сьогодні.
Їх багато, і я не ставлю собі
якихось штучних загород, бо вважаю, що людина повинна займатися різними
справами. Цікавлюсь художнім перекладом – практикою і теорією, маю великий
інтерес до мистецтва, філософії, реліґії. Зрештою, всі ці галузі людської
духовної творчості нерозривно між собою пов’язані, і погляд на одну з цих
галузь із позицій іншої тільки збагачує наше розуміння всієї складности світу й
життя.
Озираючись на минуле, чи задоволений ти резонансом своєї творчості, чи
розраховував на більший успіх?
Говорити про якийсь там «успіх» –
просто смішно. Що це – коли тебе хвалить вузьке коло твоїх літературних чи
наукових знайомих? Успіх – це коли людину знають у межах усієї країни і за
рубежем. Але до цього я і не прагну. Щоправда, у дні молодости такий грішок
був, свідченням чого такі ось рядки: «Колись, на березі Славути, хотів словесно
славним бути». Зараз мене це просто не обходить. А що цікавить – так це бажання
написати і видати все те, що задумано, що вже лежить у чорновому варіанті.
Що тебе найбільше насторожує в сучасному літературному процесі?
Відсутність видатних особистостей
і видатних творів. Видно, зараз у нас час не літератури. Набагато більше
цікавих речей відбувається в науці. Взяти хоча б праці професора Київського
університету Костянтина Миколайовича Тищенка. Нащадки назвуть його генієм. Яка
насолода читати його книги! Які, до речі, дуже складно написані.
Минулого року у тебе вийшло
одразу дві книги «Пророки степу & Апостоли лісу» та «Оповіді від Сема». Тут
і переклади, і оригінальні вірші, і критичні та культурологічні есеї. Чому така
строката побудова? Чим це зумовлене?
Це – підбивання підсумків за
кілька останніх років. Перша книга – це збірка літературних портретів наших
сучасних письменників, з якими я творив журнал «Ятрань». Друга книга – це мої
вибрані вірші, переклади та наукові статті останніх років. Вони були розкидані
по різних газетах і журналах, і я просто зібрав їх «під один дах».
Чи ведеш щоденники, записники? Взагалі привідкрий трішки, якщо можна,
завісу своєї творчої лабораторії.
Ніякої творчої «лабораторії» (з
колбами і ретортами) не маю. Завжди тримаю в кишені записник і ручку (останнім
часом ще й фотоапарат). Найкращі думки приходять у русі – коли йду велелюдними
вулицями міста чи вздовж пустинного берега ріки.
В одному зі своїх виступів письменник і перекладач з Чехії Микола
Шатилов закликав молодих українців покидати батьківщину, переймати стиль західного
життя, політичний зокрема, і повертатися в Україну її президентами, прем’єрами,
міністрами. А що ти побажав би молодим?
По-перше, я ще й сам молодий –
мені всього 61 рік. По-друге, давати поради молодим – то марна справа, бо вони
їх не слухають. Я й сам ніколи не слухав. Що тут можна сказати? У кожного –
своя доля і свій шлях широкий. Микола Шатилов закликає «переймати стиль
західного життя». А що він має на увазі – жити так же заможньо, як живе Захід?
Дотримуватись демократичних норм і законів? Прекрасні побажання! Хто ж проти?
Але як це зробити в Україні, де західними є лише автомобілі й електроніка?
Як оцінюєш суспільно-політичний стан України сьогодні?
Питання риторичне – хіба ж тут і
так все не зрозуміло? За давньою багаторічною звичкою я розпочинаю свій робочий
день з того, що «пробігаю» в Інтернеті останні новини з України. Чим довше
живу, тим боліснішою стає для мене ця процедура. Втішних новин обмаль. Є один
суцільний масив негативу. Маю підозру, що багато в чому тут винні самі
українці. Ми традиційно тішимо себе хибними стереотипними уявленнями про самих
себе як про добрих і працьовитих людей. Коли мені жаліються мої знайомі, що їм
«мало платять», я їм відповідаю: «Хлопці, так, як ви працюєте, я б вам взагалі
нічого не платив». Вражає ще одна риса сучасних українців – все¬охоплююче і
всеспопеляюче почуття заздрощів. В тому числі й заздрощів до тих, хто тяжкою
багаторічною працею забезпечив собі пристойний добробут. Це у нас – як
задавнена національна хвороба.
Хто в Україні є для тебе моральним авторитетом?
Це дуже складне запитання,
особливо стосовно живущих. Таким авторитетом для мене є вже, на жаль, покійний
Юрій Герасимович Іллєнко. Його життя і його творчість – це один суцільний
подвиг. Його також потім назвуть (чи вже, здається, й називають) геніальним.
Мені поталанило: я бачив його один раз живцем – це було багато років тому, у
Ратґерському університеті (штат Нью-Джерзі, США), куди він разом із Іваном
Драчем привозив свій фільм «Солом’яні дзвони». На тій зустрічі з діаспорною
професурою Юрій Іллєнко не проронив ні слова. Замість нього говорив Іван Драч.
В Україні вийшов друком тритомник
спогадів Юрія Іллєнка – його «доповідна апостолові Петру». Я вважаю, що це
енциклопедія постмодернізму. Юрій Іллєнко – наш перший (і поки що єдиний)
справжній постмодерніст. У порівнянні з ним ті, хто називає себе цим словом, –
просто жалюгідні клоуни. Іллєнко – це велет, який перевершив самого Довженка. А
чи у нас хтось хоч щось пише і говорить про Юрія Іллєнка? Пишуть і говорять про
посередню сірятину, якій присудять високі премії, після чого вона кане в
небуття. А Іллєнко буде з нами – надовго. Майже одночасно з його трилогією
вийшов тритомник щоденникових спогадів Олеся Гончара. Контраст між ними –
просто разючий.
І наостанок: над чим працюєш сьогодні, що лежить у робочій шухляді?
Працюю над проектами, які багато
років лежали у робочій шухляді.