Сергій Соловйов: «Пишіть так, як хочете, як відчуваєте. Тоді до вас усе прийде: і нагороди, і визнання»

337

 

«На творчих хлібах у мене тричі крали велосипеда. Перший раз – коли я засидівся у сільській бібліотеці. Сьогодні, думаю, цього не станеться, бо я приїхав на метро», – жартує письменник Сергій Соловйов.
У Будинку письменників України відбулося колективне інтерв’ю першокурсників Інституту журналістики і міжнародних відносин Київського національного університету культури й мистецтв з письменником Сергієм Соловйовим.

 
Пане Сергію, ви не тільки письменник, журналіст, а й викладач Національної академії державного управління при Президентові України. Як вам вдається все це поєднувати? Адже література – ревнива муза, яка не терпить конкуренток.
Усе доволі просто. Ще з дитинства я любив читати й писати, потім мене зацікавило образотворче мистецтво. Скажу вам по секрету, ще в школі, бувало, пропускав уроки, бо малював для класу плакати, стінгазети, писав різні інструкції. Після школи закінчив курси художників-оформлювачів. Займаючись живописом (для себе) і дизайном (на роботі), я зацікавився рекламою. Адже це близьке до роботи оформлювача. І слово, і зображення – цікаві засоби впливу на людей. Отож настав час, коли я поволі намацав свій шлях –  вступив до Інституту журналістики Київського національного університету імені Т.Шевченка, вивчився. Згодом закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію із соціальних комунікацій. Звісно, далеко пера не закидав – писав, хоч не так багато, як хотілося б. Потім доля склалася так, що, попрацювавши в апараті Спілки письменників, подався на пошуки іншого життя. Через певний час переконався, що інше життя існує – наприклад, у Національній академії державного управління при Президентові України, де й працюю.
 
Коли ви відчули себе письменником?
У нас у сім’ї був культ сатиричного журналу «Перець». Саме там я побачив, що можна виробляти зі словом. Воно було дотепне, влучне, діяло на людей – я бачив, як «Перець» викликає сміх. Це було переконливо і в той же час критично – перчанські смішинки були дошкульними для влади. У радянські часи  критикувати й висміювати владу було небезпечно для кар’єри.
Читанням книжок я захопився ще в початкових класах. Після роману Герберта Веллса «Людина-невидимка», а також творів Кліффорда Саймака, Айзека Азімова, Рея Бредбері, Станіслава Лема почав писати фантастичні твори. У сьомому чи восьмому класі, прочитавши свій роман про міжзоряну подорож, спалив його і, переконаний,  що зробив правильно. Ще одне з відкриттів того часу – книги Всеволода Нестайка, які також читав залюбки. Чи відчував тоді себе письменником? Скоріше – пробував наслідувати ту манеру письма, яка мене захоплювала. Це вже згодом, постійно читаючи, я зрозумів, що в творах доброго письменника завжди знаходиш підтекст.
 
Для письменника нагорода – це визнання його майстерності. Чи пишаєтеся ви своїми літературними преміями? 
Не пишаюся, а ціную. Першу свою літературну нагороду я здобув на Міжнародному літературному конкурсі «Гранослов», яку отримав за книжку «Дика рівнина». У цій книжці була повість «Поріг», яку, мені здається, я б сьогодні вже не написав. У ній я змалював пригоди й переживання сільського діда, якого життєва скрута виштовхнула в місто. Мене колись запитували, як я зміг так відтворити переживання старої людини. Відверто кажучи, не знаю. Написав, бо мені здавалось, що саме так воно й має бути. Один зі старійшин української літератури Анатолій Дімаров, прочитавши «Поріг», не згодився із тим, як я подав сцену із воєнного минулого головного героя. Мовляв, так не могло бути. Дімаров же воював, він міг таке сказати. Але цю сцену я записав зі слів ветерана, діда Миколи, мого сусіда, який в житті за таку «непереконливу поведінку» отримав бойову нагороду.
Друга літературна відзнака – премія «Благовіст» для мене особлива тому, що отримував її я разом із Володимиром П’яновим, відомим літературознавцем, критиком і моїм земляком. Ми зустрілися з ним у Спілці письменників України й подружилися. Володимир Якович мені багато розказував про Павла Тичину, з яким вони йшли поруч літературними стежками, про реалії того часу.
Хочу сказати, якщо ви пишете заради нагороди, то, скоріш за все, у вас нічого не вийде. Забудьте про нагороди. Це коли ви садите грушу, то розраховуєте на призи – плоди. Та розпитати оце в будь-якого письменника: що йому важливіше – літературна премія чи визнання ста тисяч читачів? Василь Герасим’юк назвав Василя Портяка сучасним Стефаником. То це знаменніше за премію, як думаєте? Або ще один Василь – Трубай. Слово честі, я не відаю, чи є в нього премії, зате знаю, що це прозаїк, яких ще треба пошукати. Або от Олег Чорногуз. Гостювали ми в нього на дачі з моїм товаришем актором Володимиром Мельником. І побачили такий вираз читацького схвалення – керамічну пляшку, виготовлену як копія книги «Аристократ із Вапнярки». Це зробили засуджені в колонії. Їх ніхто не примушував, та й взагалі, мабуть, це заборонено, бо в пляшку ж вони щось та наливали… Оця копія книжки й показує визнання.
Але є й важлива функція премій – це стимулювати літпроцес, бо після відзнак варто очікувати резонансу в ЗМІ, читацького інтересу, рецензій, і пожвавлення рухів письменника коло комп’ютера.
Гадаю, що треба писати так, як хочете, як відчуваєте. Тоді до вас усе прийде: і нагороди, і визнання. Важливо, щоб головною метою написання були не призи, а прагнення художньо осмислити життя. А ще – спробувати дати відповіді на запит читача. Хтось шукає розвагу чи романтику, а когось хвилюють вічні цінності. Тільки тоді є надія стати митцем.
 
Для стимулювання творчості письменники використовували алкоголь, наркотики, каву, мате, подорожі, війну, кохання. Що стимулює вашу творчість?
Минулого літа ми з сином побудували Солов’їний хутір. Так ми назвали затишну альтанку для чаювання у вигляді хатинки, вкритої очеретом. Ми поставили шпаківню, принесли старий глечик, пляшку та великий дерев’яний ополоник, деталі від старовинного ткацького станка, покоцані колеса від якогось сільгоспінвентаря. Навіть вказівник установили. Тепер улітку там можна буде писати, якщо приманити музу. Це я до того, як кожен налаштовується до творчості.
Бо якби горілка чи кава стимулювали творчість, то кожен міг би хильнути й сміливо братися за підкорення світу. Може, захмелілий письменник і поширений образ, та насправді усе складніше. Ян Парандовський описує дивацтва письменників, але зрозуміло, що в кожного це особисте. Головне – налаштуватися, створити таку обстановку для себе, щоб сприяла. Для мене це скоріше – чай, буває класична музика, і книга, яка до вподоби. Наприклад, нещодавно намагався вчергове розгадати філософічного в літературі й у житті В’ячеслава Медведя, щоб не опускатися до дрібниць.
До писання підштовхують події, які глибоко, часто непояснювано засідають у душу. Література – один із способів висловити те, що вас турбує. Щоб звільнитися від переживань, які мене переслідують, я пишу. Іноді натхнення приходить у найнесподіваніших місцях. Один із своїх творів я написав, сидячи на балконі Будинку творчості в Ірпені з рушником на голові від спеки. А одна з ідей виникла вночі, в музеї польської письменниці Марії Кунцевич. Важливою характеристикою будь-якого справжнього твору є його пронизливість. Я про це вже говорив, але повторюсь. Ви прочитали твір – і він вас пронизує. Це може бути сум, радість, трагедія –  все, що завгодно. Головне – не лишитись байдужим. Кожен із письменників намагається написати так, щоб захопити свого читача. Хоча, мабуть, не кожен визнає це.
 
Які теми найчастіше стають вашими? Чи звертаєтеся ви до історичних тем?  
Я схильний до тем сучасності. Чомусь із  засторогою ставлюся до історичних тем. Хоча розумію тих письменників, які спеціалізуються на історичних романах. Шаную й поважаю їхню працю, вона цікава й складна. Але, на мою думку, частина читачів, прочитавши історичний роман, переносить дії героїв, яких придумав чи переосмислив письменник, у справжню історію. Тобто історію вони інтерпретують через позицію письменника. Хоча, якщо вже так стається, то значить – письменник написав переконливо, це удача для нього.
 
Назвіть слабкі сторони сучасної української літератури.
Буває, деякі письменники пишуть лише задля того, щоб висловити себе. Це їхнє право, але це не те, що може привабити читачів. Кому цікавий Сергій Соловйов? Та нікому, якщо я не торкаюся тем, важливих для сучасників. Тільки тоді, коли я напишу те, що цікавить читачів, ви візьметеся за читання. А для цього треба знати, що хвилює більшість людей. Наприклад, я не зможу написати молодіжний роман, якщо не вивчу вашого життя,  ваші думки, вашу поведінку, сленг. Ви мені просто не повірите. Письменнику потрібно орієнтуватися на читача. Та виникає інша крайність – писати лише на догоду публіці, масам. Тут письменник і розчиняється у примітивних словесах…
Ще одна біда – тоненькі тремтливі ніжки критики, яка чомусь боїться підійти до книжкової полиці, взяти книжку й професійно її охарактеризувати. Всі розуміють, що це пішло б на користь письменству, але літературознавчих розвідок про сучасні твори у нас не вистачає. Можливо, елементарна перепона цьому – зрозуміле бажання критика отримувати гонорар за свою працю. Але ж і автор дуже рідко щось має за свої книги… Звісно, я читаю інтернет-ресурси, де публікуються огляди книг, відгуки, але цього поки що замало.
 
Як ви пишете роман? Чи складаєте для цього загальний план і  план кожного розділу? Чи збираєте виписки з різних джерел?
У цьому я не зовсім неорганізований… Піддаюсь настрою, а він не завжди робочий.  Я творча людина і в моїй голові може бути порядок у вигляді творчого безладу. Обдумуючи сюжет чи героя, я майже цілком покладаюся на інтуїцію й уяву. Хоча багато письменників до написання роману готуються ґрунтовніше. Складають план, відповідно до якого кожен персонаж має свої риси характеру та почуття. Безумовно, у мене він теж є, але найчастіше він у голові. Я вважаю, що немає сенсу складати чіткий план, тому що твої герої не відповідатимуть йому. Плани потрібні, але моє ставлення до них неоднозначне. А от блокнот із записами ношу при собі – іноді важливо швидко записати якесь спостереження чи ідею. Це справді допомагає у письмі. Тобто виписки, про які ви запитуєте, у мене хоча й не завжди, але є.
 
Які твори можуть навчити літературній творчості? Чи були у вас такі літературні зразки?
Класика – зразки для всіх і для мене, звісно. Вона така різноманітна, що кожен може обрати собі щось до вподоби. Серед усього іншого я, наприклад, поважаю Анатоля Франса. У нього є роман «Злочин Сильвестра Бонара», дуже прозорий і витончений. Там можна взяти зразки стилю й підходи до висвітлення дій героїв. Звісно, навчає Григір Тютюнник, Андрій Платонов, Костянтин Паустовський… Класика – це ніби камертон. Ви дивитесь, як людина володіє словом і самі пробуєте налаштуватися. Та й серед наших сучасників багато письменників, у яких також можна повчитися.
До речі, особливо пильно я приглядаюся до письменників мого покоління. От і виявив дещо для себе. У виразного поета Ігоря Павлюка проза так само поетична, як його романи. Сергій Пономаренко, гадаю, прагне вирватись із амплуа автора містичної прози. Сергій Батурин суворо нагадував мені про важливість динамічного початку роману й дає приклад. Небагатослівний на людях урбаніст Павло Вольвач показав, що слова насправді можуть бути такими насиченими. А Володимир Даниленко здається, пише просто постійно. Завжди. І створює героїв, у яких відчуваються поштовхи крові в серцях, тугість гаманця й міра зітертості підошов. Звісно, хочеться сказати більше, та про всіх тут не мовиш…
 
В українській літературі найчастіше головний герой – невдаха. У вашій книжці «Солом’яний двір» головний герой розумний, цілеспрямований, активний. Якому герою надає перевагу сучасний український читач?
Не згоден, що найчастіше, але частенько герой жаліється й потерпає. Та це вже відходить у минуле – згадаймо дієвих героїв Василя Шкляра, Андрія Куркова, Ірен Роздобудько… Можна й далі продовжувати.
Читач піддається впливу письменника. Звісно, якщо письменник має здібності… Я сповідую принцип, що, наслідуючи улюбленого літературного героя, читач несвідомо моделює своє життя. Прикладів, коли книга доволі серйозно вплинула на людину – чимало. Хоча б згадаймо, скільки літературних героїв навколо нас – тих, кого ми називаємо Дон Кіхотами, Ромео і Джульєттами, Буратінами та й просто гидкими каченятами. Щоправда, зараз навколо нас більше кіношних чи анімаційних персонажів, бо видовищність фільмів переважає шурхіт сторінок…
Герой мого роману Микита Камінь справді активний, але й на нього часом напосідають сумніви. Микита показує приклад опору обставинам, і це не лише приводить його до успіху, а й, сподіваюсь, формує у читачів певні прагнення. Ми творимо самі свою долю. Більшість людей знає про це, але не всі це роблять. Однак активного героя також треба зображати переконливо, бо супермен-всезнайко не виглядатиме правдивим, реальним і не зможе вплинути на читача.
 
У романі «Солом’яний двір» є такі слова: «Народ не солом’яна лялька. Вогню не боїться». Ви вірите в колективну правду і колективний розум?
Кожен по-своєму розуміє значення цих слів. Якщо ми будемо боятися смерті, уступати свої землі ворогу, то перестанемо бути народом. А якщо подивитися на ці слова через призму Майдану і російсько-української війни, то бачимо, що наш народ справді вогню не боїться. Ми не згоріли. Ми вижили. Ми загартувалися. Солом’яна лялька сидить у кожному з нас. Коли ми стаємо перед небезпекою, можемо відступити, злякатися, зрадити, продатись. Але у нас завжди є вибір. Не кожен може перемогти. А якщо разом? Може, це і є колективна правда чи колективний розум? Не знаю… Але зрозуміло, що гуртом ми вже зробили те, чого ворог не очікував. Ми справді виявилися народом, а не солом’яною лялькою.
 
Що для вас добро і зло?
Під ці категорії потрапляє багато чого, і тут добре б погортати, наприклад, твори Григорія Сковороди. Але ви питаєте мене… Особисто моє сприйняття добра – відчуття гармонії зі світом. Я дуже люблю доброзичливе товариство, привітну атмосферу на роботі серед колег. Якщо товариство доброзичливе, то я можу віддати йому набагато більше, ніж якби просто це була формальна зустріч чи бесіда. І мені й вам добре там, де є доброзичливість. Хоча я це не завжди намагаюся показувати, адже  в суспільстві вважається, що чоловік повинен бути доволі суворим. А як мене сприймуть, коли скажу, що люблю солодощі, посмішку, тепло в стосунках? Зло, як на мене – все те, що відбирає, спотворює в людини людські риси. Така істота, м’яко кажучи, стає непорядною. І вона оточує себе подібними. А ще я задумуюсь над тим, чому дуже часто добро зробити важче, ніж зло. Навіть так: не зробити добро – означає вчинити зло.
 
Над чим ви зараз працюєте? Що пишете?
Назву роману, який пишеться, я вам не скажу. Хочу розказати історію про вічні стосунки чоловіка й жінки, щоб це було доволі відверто, але не брутально. Чимало письменників кажуть, що вони забобонні й ніколи не озвучують свої плани, щоб не наврочити. Я не маю таких забобонів, але й розказувати, переконаний, не варто. Це мої ідеї, які наче метелики сідають мені на плечі й віддавати їх нікому не хочеться. У мене є задуми п’єс, романів і картин (інколи я беруся за пензля). Задуми я ношу в голові, а потім, коли прийде мить, що не зможу більше мовчати, спробую втілити.
 
Розмовляли Наталія Слободян, Марина Гончарук, Антон Столяров
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!