Сергій Осока: «Вірші приходять з неба»

798

Осока (Нечитайло) Сергій Олександрович народився 23 березня
1980 року в смт Велика
Багачка на
Полтавщині. Закінчив філологічний факультет Полтавського державного
педагогічного університету імені В. Г. Короленка (2002). Кілька років працював
журналістом – на Полтавському міському телебаченні, на обласному радіо. Входить
до складу Ради Полтавської обласної організації НСПУ. Мешкає в м. Полтава.

Твори друкувалися в
обласних і всеукраїнських газетах, у часописах «Рідний край» і «Кур’єр
Кривбасу» (оповідання «Пластиліновий батько»). Видавався в альманасі молодих
поетів Полтави «Болотні вогні» (Полтава, 2002; друге видання – Київ, 2004).
Перша збірка поезій «Сьома сніжинка січня» побачила світ у Києві 2002 року.

Лауреат Міжнародного
конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов – 2000»,
учасник Всеукраїнської наради молодих літераторів (Київ – Ірпінь, 2000) та
літературного фестивалю «Гранослов» запалює зірки» (Київ, 2003). Лауреат ІІІ
премії видавництва «Смолоскип» за збірку віршів «Голос мисливця» (2006).

 

Сергію, твоя дебютна
книжка вийшла ще на початку 2000-их. З того часу написалося багато віршів, але
здебільшого вони живуть в Інтернеті…

Так, справді. 2002-го. Я не буду повторювати сто разів
сказане до мене: „А хто зараз видає і читає вірші”; я скажу відверто, що не маю
ніякого досвіду роботи з видавцями (перша книга робилася без моєї участі), і не
знаю, як це треба робити. Приходити у видавництво і казати щось на зразок
„Почитайте і видайте мої вірші”? Такої ситуації собі не уявляю. А самі не
пропонують. Може, я пишу не дуже сучасно або не вписуюся в контекст. Хтозна. А
в Інтернеті – це ж просто. Опублікував, і все.

 

Як називатиметься
нова книга віршів?

Рукопис наразі називається „Небесна падалиця”. Вірші
приходять з неба, вони наче падають. Як яблука чи груші. Написаний текст – уже
прожитий текст, колишній, осінній. Готові вірші – це трішечки смуток за
минулом. Тому така назва. А чи стане він книгою – не знаю. Мені вже просто
треба було відкласти ті вірші вбік, почати щось нове, заспокоїтись.

 

Піар важливий для
письменника, чи, якщо твір вартісний, то він обов’язково знайде читача?

Не знаю, Наталко. Про це, мабуть, не в мене треба
запитувати. Бачиш, в європейських країнах у письменників є агенти, які
займаються проштовхуванням книг. Є система. А в нас кожен сам себе проштовхує
як уміє, часом вдаючися до засобів малоприйнятних. Та й загалом – усі ці
перфоманси, інсталяції, читання у вузьких і широких колах викликають у мене
внутрішній спротив. Я не актор і не вмію грати, не вмію працювати на публіку,
не вмію вистрибувати зі шкіри, аби їй сподобатись. І не ставлю собі цього
завдання. Я жодного разу не погодився, коли мені пропонували влаштувати творчий
вечір, і не тому, що я пихатий якийсь, а тому, що переконаний: за автора
говорять твори. А сам автор – така ж людина, як і його читач. На нього немає
чого дивитися.

 

Твоє есе «Десять
заповідей щирого графомана» здобуло велику популярність не тільки в Інтернеті,
а й серед читачів друкованих видань. У чому ж усе-таки різниця між графоманом і
справді талановитим письменником?

Ти поставила давнє риторичне запитання. На нього немає
відповіді тому, що немає сталих критеріїв для визначення таланту і бездарності.
Рядки або дихають, або не дихають. Або хочеться їх перечитувати, або ні. Або
відчувається щось ЗА ними, або ні. І все це дуже-дуже індивідуально і
суб’єктивно. Я декілька років працював на літстудії з початківцями. Дуже
непросто пояснити людині непосвяченій, непідготовленій, новій – ЩО ж має бути у
вірші, щоб він став поезією. Але мені чомусь здається, що талановитий завжди сумнівається,
хвилюється, пробує нове, перекреслює і починає знову, а графоман просто бере
ручку й пише.

 

Окрім поезії й
есеїстики, ти перекладаєш з іспанської, зокрема Лорку…

Те, що я перекладаю Лорку, це не окрім поезії. Це насправді
дуже цікава історія. Вперше прочитав Лорку в російських перекладах. Гелескул,
Зенкевич. І мені дуже сподобалось. Дуже-дуже! А коли, вже в студентські роки,
зіткнувся з українськими, піймав себе на думці, що якби українські переклади
потрапили мені до рук першими, я б не полюбив Лорку. Лорка у Лукаша – надто
український. Лорка у Драча – важкостравний. У Латника, даруйте, безкрилий.
Перший переклад вірша Лорки я зробив з російського перекладу. Звісно, що я його
давно викинув, але встиг (майже для сміху) показати декільком небайдужим до
літератури людям – їм дуже сподобалось, вони побачили в моєму Лорці щось ніби
особливе. І я вирішив продовжити. Деякі злі язики говорять, що перекладати
автор починає тоді, коли йому вже нічого сказати. Але я не згоден. Намагатися
транслювати сказане кимось, переносити його з мови в мову – процес цікавий,
захоплюючий, хоч часом і болісний. Бо не можна бути байдужим. Треба певною
мірою проживати першоджерело. І його слова залишаються в тобі вже назавжди,
цього не можна переступити і піти далі, воно тривожить, але воно й збагачує,
дуже збагачує внутрішній світ.

 

Якою, на твою думку,
є нове покоління української школи перекладу?

Я не сильний в теорії, але якщо загалом, то треба
віднаходити якусь золоту середину – не буквоїдствувати, але й не захоплюватись
аж надто так званим герменевтичним підходом, бо він чаїть у собі небезпеку
надто далеко відійти від першоджерела.

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!