Сергій Ковальов про Євгена Сверстюка: "Він, власне, і був лицарем"

113

1 грудня 2015 року минає рік, як нас полишив світлої пам’яті Євген Олександрович Сверстюк. Спогадами про цю дивовижну людину поділився табірний друг пана Євгена, російський дисидент, громадський діяч, правозахисник Сергій Ковальов.
За цей рік київське видавництво «Кліо» (директор Віра Соловйова) випустило чотири його книжки: «Світлі голоси життя» (нариси про людей, яких шанував Євген Олександрович); двотомник «На полі чести» (автобіографічна розповідь «Невже то я?» і книжка спогадів про нього «Наш сучасник Євген Сверстюк»); книжку його поезій «Писані синім крилом». У книжки спогадів – 97 авторів. А от табірний друг Сверстюка – Сергій Адамович Ковальов – спізнився зі своїм спогадом. Розмову з ним записала москвичка Олена Санникова, теж політрепресована, щира приятелька багатьох українських політв’язнів. Пропонуємо цю розмову нашим читачам.
Нагадаємо, що С. Ковальов – учасник правозахисного руху в СРСР, заарештований у Литві 28 грудня 1974 року за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди», засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 3 років заслання. Карався на Уралі та в Магаданській області.
У 1993 – 2003 рр. – депутат Державної Думи Російської Федерації. У січні 1994 р. Держдума обрала Ковальова першим Уповноваженим з прав людини РФ. На цій посаді був до березня 1995 р. Виступив проти війни в Чечні і на знак протесту в січні 1996 року склав із себе повноваження Голови комісії з прав людини при Президентові і вийшов з Президентської ради.
Олена Санникова. Сергію Адамовичу, я добре пам’ятаю, як 23 роки тому в магаданському засланні Ви розповідали мені про Євгена Сверстюка як про одного з найкращих людей, які зустрілися Вам у неволі. Тепер, коли всі ми зазнали непоправної втрати, коли Євген Олександрович уже не з нами, я хочу знову з Вами поговорити про цю дивовижну людину. Розкажіть, будь ласка, про Вашу зустріч із ним у таборі.
Сергій Ковальов. У нашій зоні дружні стосунки виникали не швидко, це була особливість нашої зони. Я думаю, що ми з півроку були з Євгеном Олександровичем на «Ви»: «господін Ковальов» і «пан Сверстюк», по імені – по батькові… І тільки згодом перейшли на «ти» і стали називати один одного по імені.
О.С. Коли і як відбулося Ваше знайомство?
С.К. Ми познайомилися дуже скоро після мого прибуття в зону [ВС-389/36, с. Кучино Пермської обл.]. На етап із Вільнюса мене взяли в грудні 1975-го, досить довго везли, привезли в зону і посадили в карантин. Досі не зрозумію, навіщо цей карантин потрібен: сидиш у ШІЗО (штрафний ізолятор), але не на режимі ШІЗО, чекаєш, коли випустять у зону… Навіщо?
У зоні про моє прибуття вже знали, і цьому, можливо, сприяла якась стаття про мене в якійсь газеті… Коли мене випустили ввечері з карантину, перша людина, яку я побачив, був Пятрас Плумпа. Він гуляв недалеко від БУРу, і я думаю, що не випадково гуляв. Але коли я його побачив і попрямував до нього, він подав мені знак, і я зрозумів, що не слід виявляти наше колишнє знайомство. І ми ніби знову познайомилися.
А Євген Сверстюк під цей час був на побаченні. Мені його показали через день або два і сказали: не треба зараз до нього підходити, він щойно з побачення. Так було прийнято в нашій зоні: дати людині побути наодинці з собою після зустрічі з рідними.
Спочатку Євген розмовляв зі мною російською, а потім перейшов на українську. Я трохи розумів по-українськи, але не аж так, щоб розмовляти нею, проте чомусь Євген вважав, що зі мною потрібно говорити українською. Напевно, це був знак особливої вдячності.
А от коли його викликали на ці бесіди… Адже в зону до нас періодично приїжджали «представники громадськості» – то робітники, то професори, журналісти. Приїжджали до українців, до прибалтів… Тільки до росіян не приїжджали. І ось, коли приїжджали українці – розповісти, як процвітає радянська Україна, і так далі – всіх українців кликали. Сверстюк ішов тільки після наполегливих персональних запрошень. До речі, питали і нас – може, хтось хоче послухати? Але ніхто не хотів. Так от, там розмова починалася, звичайно, «рiдною мовою». А Євген Сверстюк відповів їм виключно російською. Коли ті висловлювали здивування, він пояснював: «Тут я говорю мовою конвою».
Так що його звернення до мене українською свідчило про деяку повагу. А, крім того, по-моєму, він енергійно намагався перетворити мене на українця. Я взагалі-то наполовину українець, моя мама була чистокровна українка.
О.С. З яких місць?
С.К. Із теперішньої Сумської області. Це – місця князя Ігоря, неподалік Конотоп, Новгород-Сіверський, Путивль… Течія Десни, Північна Україна, містечко Середина-Буда, а станція Зернове. До речі, недалеко від Зернового був величезний табір, де німці збирали військовополонених. Це були багаті жнива знаменитих «українських котлів». Багато хто з полонених, волею радянської Феміди, стали потім «військовими злочинцями». І коли я в зоні розповідав, де я народився, старі вигукували: о, земляче, я під Зерновим у таборі був… Так от, половина моєї крові суто українська, а інша половина розподіляється між російською, білоруською і польською. Але справа не в цьому. Євгену хотілося взагалі всіх, хто йому подобається, зараховувати до українців. Але він-то говорив чистою, літературною, високою українською, а я в сім’ї чув те, що називають «балакати». У нас у родині була баба Дарина, їй було 16 років, коли скасували кріпосне право. Ще досить молодою вона найнялася нянькою в дім діда і поступово стала членом нашої сім’ї. Вона говорила українською, але українська в тих краях – не справжня, це, швидше, південно-російський діалект. Я добре ту мову розумів, але це мені не дуже допомагало розуміти Євгена. Основне я розумів, звичайно, але іноді казав: скажи мені це російською. І він переходив на російську.
Незважаючи на тісну дружбу, в нас було багато відмінностей у погляді на життя. По-різному ми сприймали і літературу. Євген не міг подолати свого упередження до Пушкіна, це стосувалося в основному теми Петра і Мазепи. Мені ж здавалося, що погляди Пушкіна, які Євген так негативно сприймав, не є основне у поета. Пушкінське ставлення до України боляче зачіпало Євгена, а мені це було досить байдуже. Так, Пушкін був великоруською людиною. Він дружив із Гоголем, той був щирий українець, але ж хотів числитися росіянином. Євген не хотів цього бачити, Гоголя він поважав і цінував, а ось Пушкіна…
У Пушкіна є вірші, які мене дуже дратують, це «Наклепникам Росії», – справді хамські вірші. Вони зроблені, хоча видно рівень того, хто їх робив, але за змістом там тільки злість, зарозумілість, ксенофобія і більше нічого. Але це – лише прикрий епізод. А для Євгена образи Мазепи і Петра визначали образ поета, він не бачив за ними Пушкіна.
Але й собі я можу дорікнути, що мені не близький Шевченко. Хороший поет, доля його пряміша, ніж у Пушкіна, але як поет – не Пушкін…
О.С. Ви про Пушкіна сперечалися чи просто ділилися думками?
С.К. У якийсь момент я зрозумів, що не треба сперечатися. Я висловлював своє, він – своє… Євген визнавав поетичний дар Пушкіна, але Пушкін був для нього виразником ідеї «старшого брата», великодержавної пихи. Що він ставив Шевченка вище, я розумів так, що спорідненість по крові в нього сильно впливає на оцінку рівня поета. Мені це важко було прийняти.
Ми говорили про Гоголя і Достоєвського. Євген показував мені, що Достоєвський мав почуття ревнощів до Гоголя: за яку ідею він не візьметься – Гоголь уже говорив про це… Він наводив приклади, де ці ревнощі очевидні.
О.С. Як би Ви охарактеризували Євгена Олександровича?
С.К. Євген був дуже емоційною і глибоко віруючою людиною. Це – те класичне «Вірую», яке рідко бачиш. Тут не потрібні ніякі аргументи. Євген був інтелігентною, дуже освіченою людиною, але свої інтелектуальні якостей він не застосовував до віри, це було йому просто не потрібно.
Одного разу ми задумали щось написати. Це було листування з двох кутів. Обмін думками з найрізноманітніших тем і обмін інформацією. Це були і міркування про Україну та Росію, і спогади кожного з нас про судову справу, про позицію знайомих на слідстві. Вийшла довга і велика праця. Ми її завершили до моменту, коли мав звільнитися Семен Кифяк. Цей чоловік дивним чином потрапив у політзону: він підробляв документи, довідки, був майстром цієї справи, і, мабуть, в якийсь момент потрапив під підозру. Можливо, у нього було відчуття, що втрачати вже нічого. Одного разу він пішов на футбол і в добрячому сп’янінні став на лавку і почав вигукувати антирадянські гасла. Його спробували вгамувати, але тільки заохотили, і він наговорив стільки, що заарештували. Так він потрапив у нашу зону. Не розумію, чому він у кримінальну зону за статтею 190-1 не потрапив, але, напевно, забагато наговорив… Він тримався осторонь життя зони, але виявляв симпатію до нашої життєвої позиції. І ми довірили йому винести із зони наші діалоги. Він мав заздалегідь заготовленого зошита віршів з великими проміжками між рядками. Ми наївно застосували метод «водяного письма»: на мокрому папері пишуть з легким натиском загостреною паличкою, папір висихає – немає слідів, а намочиш – знову легко читається. Семен сумлінно переписав наш текст між рядками. Але цензори, звичайно, знали ці примітивні штуки, – зошит відібрали.

О.С. І діалоги не збереглися?
С.К. Ні. Була згодом ідея відновити нашу працю, коли ми обидва опинилися на засланні. Ми домовлялися, що на волі зустрінемося, відновимо наші діалоги, але так це добрими намірами й залишилося. Він був дуже заклопотаний, і я був заклопотаний, а вже коли почалася ота Верховна Рада… Востаннє ми говорили про це по телефону незадовго до його смерті. Так наша спільна праця й не збереглася. Хоч вона була цікава. З його боку в будь-якому разі це був змістовний текст.
О.С. А як Ви зустрілися знову на волі?
С.К. Коли я повернувся з заслання, мене вислали з Москви. Я жив у Калініні, а коли потайки приїжджав до Москви, то доводилося зупинятись у друзів. У них ми з Євгеном і зустрічалися, коли він приїжджав. Так він познайомився з моїми московськими друзями. Потім ми не часто зідзвонювалися, але періодично зустрічалися – то в Києві, то в Москві.
О.С. Розкажіть, у чому ви сходилися, а в чому розходилися в поглядах?
С.К. У наших розбіжностях, так би мовити, на національному ґрунті… Я – космополіт, для мене не існує національності. А для нього…
Якщо говорити про українців, то є в них така риса, яка в крайніх проявах ставала анекдотичною. Якось Славко Чорновіл приїхав до Москви і запросив російських політзеків в українське посольство. Ми прийшли, з української сторони був Славко й інші, і всі говорили по-українському. У зоні я багато спілкувався з українцями, краще за інших розумів українську мову, читав по-українськи досить вільно, але ж і інші люди зі мною прийшли. А ті виступають по-українськи. Я питаю: це – урок української? Але ж так не вчать. Хіба ви не зацікавлені, щоб вас розуміли? Ну, я розумію, а інші? Ви запросили, щоб демонструвати перед нами патріотизм? То ми й так це знаємо… І Чорновіл каже: от, навіть пан Ковальов проявляє великодержавні замашки…
Я розумію, це історично виправдано, народ, якого призначають «молодшим братом» – зрозуміло, як складається його психологія. Але іноді це пахне провінціалізмом. Така позлітка була на багатьох українцях. Яскравим винятком був Іван Олексійович Світличний, а яскравим представником – Ігор Калинець, я з ним сходився важко. А з Євгеном – легко і швидко.
І ось у чому ми були з Євгеном близькі. З такою яскраво вираженою заклопотаністю національним гнітом, він розумів дуже важливу річ. Коли ще був Радянський Союз, у парламентах Союзних Республік існували Комітети з прав людини. І з ініціативи російського парламенту відбулася зустріч цих Парламентських комітетів. Перший раз – у Москві, там були росіяни, українці, прибалти, вірмени, грузини… Були стійкі українські політзеки. Йшли дружні обговорення, які іноді переростали в дебати. І було питання, в якому російська частина парламентської конференції опинилася на самоті. Суперечка йшла про те, що пріоритетне в праві: права особистості чи колективні права? Легко зрозуміти, якої точки зору дотримувалася російська делегація. Усі інші були прихильниками пріоритету колективного права. Вони жваво обґрунтовували це: адже багато людей – це не один. Не один якийсь там… Ну, прямо за Маяковським: «Голос одиниці тонший писку». І ніякі докази їх не переконували. Так от, я повинен сказати, що в наших розмовах з Євгеном при всьому своєму українізмі він тримався в цьому питанні тієї ж точки зору, що і я. Він добре розумів, що посилання на інтереси і права більшості – улюблена зброя тиранів.
Але Євген не вважав себе надто освіченим у праві, йому це й не було потрібне. Він добре знав поезію, прекрасно перекладав вірші. Я пам’ятаю, що його переклад Кіплінґа українською мене дуже вразив, хоч українську поезію українською мовою я не дуже розумію. Євген був людиною високої культури. А вся ця юриспруденція була йому зовсім не потрібна. Він про це міркував дуже просто: навіщо мені це? Я це розумію, я це відчуваю, я ж бачу… Яка мені різниця, як це науково формулювати? Кому я буду доводити? Капітану Раку? Кому? І в суді – кому що доводити? Він ставився до цього досить зневажливо. Хоча з цікавістю слухав різні суперечки і мою підкованість у цих питаннях цінував, я так розумію. У всякому разі, коли йому щось було потрібно зрозуміти, він до мене звертався за консультацією. Ну, а в поезії він розбирався блискуче. Він і сам писав вірші, і гарні вірші! Його переклад Кіплінґа, який справив на мене таке враження – це вірш «If». Я думаю, що він орієнтувався не тільки на текст Кіплінґа, але й на переклади Пастернака, Маршака…
О.С. А що ви можете згадати з Ваших діалогів?
С.К. Почасти це були спогади про слідчу справу. Почасти – думки про Україну і Росію. Я детально написав про справу Якіра та Красіна. Думаю, мій підхід до цієї справи був приблизно такий, як він проявився в моєму нещодавньому конфлікті з Красіним. Мою статтю «Нова» опублікувала, але надто скоротивши. Тоді моє ставлення до цієї справи було не зовсім таким, як зараз. Тоді ж як це було… Коли відбувся увесь цей процес і так звана їхня прес-конференція, то Ініціативна група поставилася до цього спочатку дуже жорстко. І Гриша Под’япольський, і Краснов-Левітін підготували якийсь проект тексту – мовляв, зрадники, всіх заклали, себе та інших підвели. Я переламав цю тенденцію, перевівши всі претензії на слідчу і судову владу, на те, як вони вміють ламати людей. Треба сказати, що я був призвідцем цієї іншої позиції, і один з арументів був такий: вони сидять, а ми не сидимо. А хто з нас скаже, як сам поведеться на слідстві? Хто з вас заздалегідь і точно передбачить це? Не можемо ми бути їм суддями… Ось у такому дусі. У такому ключі й була ця заява Групи, і пам’ятаю, що Юлик Даніель, коли ми з ним зустрілися, мене дуже за це лаяв.
І коли Віктор Красін уперше приїздив до Москви, ми з ним цілком дружньо зустрілися. Ну гаразд, ну, слабка людина… А потім з’явився текст, де він мало не медаль хоче отримати, мовляв, він найголовніший, і нехай це всі знають, і, до того ж, брехні там було багато… Тоді я й висловився на адресу Красіна.
Я говорю зараз про це тому, що тоді ділився враженнями в нашому діалозі з Євгеном. У моїй справі було чотири томи виписок зі справи Якіра і Красіна, я добре знав їхню справу. Євген мене питав про це. І в свою чергу він багато розповідав про свою справу і про аналогічні українські справи. У діалозі з Євгеном я подавав справу так, що слабка людина, що ж робити… Звичайно, не без докору – Красін і раніше вів ігри з КГБ, це було якось зрозуміло й тоді, але цього не акцентував.
У них теж хтось був в аналогічній позиції, і Євген ділився своїми враженнями про його справу. Серед українців набагато менше було таких справ, але от письменник Драч… Про справу Драча він мені й розповідав, і писав те, про що я не знав.
А основну частину діалогів становив обмін загальними міркуваннями – про право, про владу, про те, що кому пропонувалося з боку КДБ, щоб пом’якшити долю. Мені пропонували розкаятися в обмін на вислання за кордон, Євгену щось у цьому ж роді…
Була одна різниця в моїй і його поведінці на слідстві. Під слідством я на питання протокольні не відповідав, а ось розмови зі слідчим допускав на дуже різні теми, мова заходила і про літературу, і про вірші… І слідчий казав: ну добре, от ви наполягаєте на своїй правоті – але невже ви завжди все робили безпомилково?..
– Ні, але ж це не ті помилки…
Треба сказати, що в моїх стосунках з моїм слідчим була помітна різниця – в тоні. Я намагався триматися не просто ввічливо, але якоюсь мірою люб’язно… Я знав, що іноді в ув’язнених виникає близькість зі слідчим. І мій слідчий Істомін прагнув цього. Іноді йому здавалося, що я близький до цього, хоч це було не так. Але я все-таки намагався розмовляти з ним як із людиною, яка заслуговує якоїсь поваги, у нього своє завдання, і я можу підозрювати, що він не щирий у своїй любові до радянської влади. Істомін намагався зав’язати зі мною довірливі стосунки. Я чітко себе контролював, і моя люб’язність не переступала межу, але ми багато говорили взагалі про радянську владу, а про когось і про щось – цього ні. Іноді він намагався переказувати якісь плітки, то я різко його обривав…
А ось Євген розмовляв з ними по-іншому. Він був з ними зверхньо-презирливий, хоч і бездоганно ввічливий. Він будував розмову зверхньо.
А я так не вмів.
О.С. Як відбувалося Ваше спілкування в зоні?
С.К. Ми жили в одному бараці, але в різних загонах. І досить часто нас карали за те, що ми разом пили чай – то в моєму відділку, то в його. Як правило, мене в нього ловили. Ми пили чай не тільки вдвох, була компанія, молоді хлопці: Роман Чупрей, Дмитро Гриньків, Дмитро Демидів…
Деякі вважали, що я перед їдою молюся. При всім моїм агностицизмі я тоді був ближчий до цього, ніж тепер, у таборі це дуже природно. А Євген був справді віруючий. Він узявся редагувати релігійну газету, коли звільнився, і думаю, йому це чудово вдавалося…
У нашому бараці було два ґанки. Це тепер (у музеї) там один ґанок. Коли ми писали діалоги – сиділи здебільшого в так званій «культкімнаті», він своє писав, я своє… «Культкімната» – це такий закуток, карта висіла на стіні, кілька книг стояло… Люди приходили туди листи писати. Зошити ми ховали, обмінювалися ними, ну, і обговорювали щось із цього усно…
О.С. А чи часто потрапляв Євген Олександрович у ШІЗО?
С.К. Ну часто, звичайно.
О.С. Він часто брав участь у протестних акціях у зоні?
С.К. Так, звичайно. У таких акціях ми брали участь разом. Тільки іноді ми опинялися в різних зонах. Я був у 36-й, його привезли з 35-ї….
Градація цих зон була така. 36-а вважалася «паровозною», 35-а – нормальна зона, а 37-а – негоже ці слова вимовляти, але вона називалася сучою зоною. Несправедлива назва, тому що це був такий ізолятор для одного-двох-трьох чоловік, які в КГБ на особливо високому ступені підозри. Їх оточували або зломленими, переляканими навіки старими, або стукачами. Там сиділи в різний час Щаранський, Толя Марченко, Юра Орлов… І називати цю зону сучою негоже.
По-моєму, Євгена перевели з 35-ї на 36-у якраз на побачення і залишили у нас. Потім його відвезли знову на 35-у, а через півроку повернули на 36-у. Коли мене відвозили в Чистопольську тюрму, Євгена вже спровадили на заслання. А рівно за рік до кінця мого терміну мене відвезли в Чистополь. Весь 1981-й я був у Чистополі. А Євген уже відбував заслання.
Євген був бездоганно чесний і сміливий. Він був одночасно і суворий, і доброзичливий. Любив згадувати про лицарство, в його віршованих перекладах часто це слово звучить. Та він, власне, і був лицарем.
Важко говорити і писати про найближчих людей. Як передати жест, що запам’ятався, усмішку, характерні інтонації?..
Це була дуже близька, тепло близька мені людина. Тут потрібні якісь особливі слова, але дібрати їх, не впадаючи в сентименти, надто нелегко…
Розмовляла Олена САННИКОВА, День

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!