Швидко стрибаю у перше зустрічне таксі, прошу до «Арени-сіті», про себе дивуюся, чому саме там він мені призначив зустріч. Як потім виявилося, там відбувалася підготовка до прес-конференції. Із самої «Арени» ми швидко втекли і пішли «записуватися» у супер-маркеті. Такий Фома. Таким його люблять тисячі.
Фомо, ти повернувся з Америки, де показував свою виставку про Майдан. Скажи, як у світі сприймають твій проект?
Він привертає увагу, звісно. Це творче бачення, це є митці: художники,фотографи, музиканти, режисери. Це якраз уже креативний погляд на Майдан, а головне – з середини. Я б сказав, по суті. Ця інформація досить глибока і емоційна. Дуже розширена й індивідуальна, а коли людина бачить індивідуальне, – вона «включається», тому що це не є якась новина. Це серйозна внутрішня робота. Як прочитати гарну книжку, яка тебе чіпляє. Ти відкриваєш і читаєш. Якщо чіпляє з перших сторінок, читаєш далі. Не чіпляє – ти можеш трохи почитати, а потім поставиш. Тут дуже важливо, щоби люди, коли заходять у зал і дивляться на все, були зацікавлені у продовженні. Вони мають відчути щось. Я намагався висвітлити усе по фактажу, як людина, котра пройшла все з початку і до кінця. Ми видали каталог, у якому є репродукти усіх цих фотографій, артефактів, інформація про Майдан – що це було. На сьогоднішній день два каталоги купила Бібліотека конгресу США, тому в цих країнах інформація залишиться точно.
У яких країнах ти вже був разом із виставкою?
Німеччина, Англія і США.
Протягом кількох років, включно з 2014, ти задумувався про еміграцію в Канаду. Що змінило твоє рішення?
Я є ровесником незалежності. У 91-му я був дуже юним, а зараз мені 42, скоро 43. Усі ці 23 роки я спостерігав за динамікою подій. І допоки у мене не було сім’ї, я ні за що не переживав. Після 2004 року, коли я брав активну участь у Помаранчевій революції, ненавидів Януковича вже тоді, а зараз іще більше. Тоді ми його ледве-ледве скинули, а тут він повертається! І приходить так нагло і надовго, як тоді здавалося. І я почав задумуватися, що якщо це буде тривати, а боротися немає енергії й немає часу, аби чекати, то треба їхати. Ці думки не були настільки серйозними, але вони почали з’являтися все частіше і частіше.
Зараз ти бачиш майбутнє для своїх дітей у цій країні?
Звичайно. Принаймні, я точно розумію, що мені тут цікаво залишатися і дітям теж. Мені знову хочеться сюди повертатися, я знову полюбив ситуацію, в якій ми зараз живемо. Я зрозумів, що нас багато. Звичайно, я знав, що є певні організації, такі як «Тризуб», УНА-УНСО, і там були хороші друзі. Але я не думав, що це перетвориться у повноцінну армію. Це надія, бо у нас з’явилося українське військо і нове покоління, яке значно сильніше, ніж моє. Я народжений в СРСР. Я був музикантом і особливо не турбувався питаннями патріотизму. Українською почав говорити у 23 роки. Я знав українську, мав «п’ятірку» з мови і літератури, але у побуті, як киянин, вживав російську. Писати українські тексти почав через рок-групи. Я любив Братів Гадюкіних, раннє ВВ, Кому Вниз, Вій. Я трохи молодший за них, але тоді я почав розуміти, що є нормальний текст. У ранньому віці максимум, що я знав, – це пісні Івасюка.
Моє покоління росло на ВВ, Мандрах. На українському. Але частіше зараз помічаю, що мало хто знає і слухає наше. Як направити молоде покоління на любов до українського?
Це системна робота. Суто інформаційна. Має бути медіа. Потрібно, щоб у музичному просторі, в екранах телевізорів просто йшов український контент. Він є насправді, його багато. Зараз почало активізуватися кіно, з’явилися українські шоу. Наприклад «Майкл Щур». Це по суті, але у тій формі, яка подобається. Новий формат, який повинен стати панівним. Музика, кіно, театр. Література у нас є і вона потужна.
Сучасна українська література досить брутальна, постмодернізм різкуватий взагалі. Ти до цього нормально ставишся? Що думаєш про ненормативну лексику?
Дуже добре ставлюся. Я щиро радію і насолоджуюся усім, що пов’язане з новою генерацією. Брутальність – це нормально. Життя – це життя. Навіщо говорити літературною українською мовою? Це трохи «мертвечинка». Жива мова включає матюки теж. Головне – бути правдивим. А сучасна українська молодь правдива, бо немає ось цього «совдепівського хвоста», і це круто. Я насолоджуюся. Зараз говорю про це, а зсередини все аж вібрує. Я не уявляв, що з’явиться таке покоління. Моє покоління було зовсім іншим, а ті, що старші – взагалі. Це все дуже хороші люди. Але це печально, бо люди ці «кухонного розливу». Дуже маленькі самозациклені спільноти, соціально і громадськи неактивні. Люди, котрі нічого не хочуть. Лише спокійно їсти, пити і курити. Бояться, аби їхню зону комфорту не розхитали. А зона комфорту насправді ж дуже підступна штука, тому що здоровий комфорт повинен бути, але це не основне. У нової генерації цього немає. Ви живі.
Фома, наскільки мені відомо, тобі пропонували працювати у міністерстві культури, але ти відмовився. Чому?
Система функціонування цього органу працює неправильно. Це можна змінити. Але країна, по-перше, потребує розумного вищого керівництва державою. Зміна системи повинна обговорюватися безпосередньо з діячами культури. Була спроба створити асамблею таких діячів. Я думав, що збереться 50 людей, а зібралося 350. Усі говорили, всім наболіло. Виявляється, що вперше у міністерстві культури зібралися люди, котрі займаються культурою. Більше того, люди, які сидять в міністерстві й «люди культури» узагалі, один про одного нічого не знали. Усе це потрібно змінювати. Треба менше людей. І щоби усі ці люди були на вагу золота. Замість двадцяти людей поставити трьох і акумулювати кошти їм у зарплатню. Тоді не буде корупції. Потрібно зробити усе прозорим. Наприклад, відкрити інтернет-портал, у базі котрого будуть музеї, муніципальні театри, бібліотеки, власне, усе, що включає державну допомогу. Це інформація мусить бути доступною. Навіщо закривати це? У чому секрет?
А що робити із звільненими?
Відправляти їх на пенсію. Чому вся країна повинна страждати через людей, які, по суті, нічого важливого не роблять? Що це за псевдогуманізм?
Як людину творчу, що тебе надихає на написання нових текстів?
Я написав нову пісню. Називається «На світанку». Дуже сильна. Така тривожна, але правдива. Пісні, вони ж приходять, поезія справжня приходить. Ось прийшло слово – ти його записав. Але воно може не продовжитися, рима не приходить, ще щось… І тоді ти чекаєш. А потім усе приходить. Це була пісня, яку я не міг написати кілька років. Вона мала хороший початок, але не мала продовження і усі слова відпадали, як горох від стіни. Після поїздок на схід України я дописав її. Це через те, що я бачив цих хлопців, стріляв із снайперських гвинтівок. Ходив по лісах, де працюють диверсійні групи. Ти йдеш лісом, а тобі говорять: «Зліва краще не триматися, там можуть бути розтяжки».
Я якось почав грати і кажу: «Хлопці, але ж у нас все-таки День Незалежності. Давайте пограємо, влаштуємо батл». І ми влаштували. Це все було дуже емоційно і протривало аж до ранку, хоча це військова частина, там такого робити не можна. Ти граєш і розумієш, що там є люди ще талановитіші, ніж ти. У тебе є реальна оцінка усього. Те, що я відчував і те, що дивився потім на відео, – це неможливо передати словами. А ти потім лежиш і, як там кажуть, «попіл у твоїх грудях не дає заснути». Ти відчуваєш. Це воно за тебе говорить, а ти лише записуєш.
Оскільки ми вже заговорили про поезію, скажи, ти сам читаєш українське? Що останнє прочитав?
Читаю, звичайно, і досить багато, як на музиканта. (Сміється). Ще не закінчив, але з останнього – книга «Мій Шевченко», автор з еміграції. Мені подарували велику книгу. Це дуже цікаві тексти, тому що вони не про Шевченка навіть, а про рефлексії, які з ним пов’язані. На диво, це дуже модерна література. Там купа моментів, яких немає в офіційній версії про Шевченка. Ще я читав Жадана, багато. З останнього «Вогнепальні та ножові». Карпу читав багато. Софія Андрухович, «Фелікс Австрія». Іздрик! Але його я читаю на фейсбуці. Він викладає – я читаю. Іздрик геній, він такий «внутрішній». Я гадаю, він такий собі український Уільям Берроуз. Його, звісно, не можна порівняти, він Іздрик – не Берроуз. Але якщо таки порівнювати із кимось, то він мені нагадує Уільяма. Юрка цікаво слухати, коли він сам читає.
Що б ти порадив і побажав для розвитку українського і усунення ворожого російського із загального медіа-простору?
Ну, знову ж таки, треба просто працювати над цим. Залучати молодих людей. Є дуже багато цікавих видань, таких як “Esquire”, те ж саме «Новое время». Чому немає української версії? Я не проти того, щоб власники франшизи робили російськомовні версії, але я проти того, щоб не було українських! Якщо ви робите видання, зробіть навпіл хоча б. Те саме з радіо: хочете крутити іноземний продукт, – будь ласка! Але нехай 50% буде українською мовою. Таким чином складається ситуація для нормальної конкуренції. Можна буде бачити, що подобається більше. Зараз українське «закривають» ще на початку, і в людей просто немає можливості чути це. Тому вони й звикають до російського.
Треба залучати також українців за кордоном, бо в них є досвід і вони будуть впроваджувати щось нове. Це все дуже просто насправді. Це треба лише робити і постійно на цьому наполягати. Так, це відбувається повільно, але лише тому, що це дуже велика машина проблем. Тягнеться шлейф СРСР. А совдеп треба закопати. І поставити пам’ятник у вигляді Леніна без голови. Треба визнати, що це було наше минуле. А зараз усе інакше.
Записала Соломія СТАСІВ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал