У 2014 році
письменники Сергій і Тетяна Дзюби стали лауреатами Малої Нобелівської премії –
Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля «Будон» в Удмуртії та
престижної міжнародної нагороди «Золотий перстень» у Македонії. Також Сергій
переміг на міжнародному фестивалі поезії «Славянска прегръдка» в Болгарії за
участю відомих поетів із 19-ти країн (міжнародна нагорода болгарської Академії
«Летюче перо») й отримав літературну премію імені Панаса Мирного в Україні. А вітчизняний портал «Жінка-Українка» назвав його
найпопулярнішим автором-чоловіком.
Тетяна Дзюба успішно виступила в Німеччині (на
міжнародному фестивалі поезії) і стала лауреатом премії Державного комітету
телебачення та радіомовлення України імені Івана Франка – за кращу наукову
роботу.
Твори подружжя перекладені вже 55-ма мовами світу.
Їхні книжки вийшли в США, Польщі, Швеції, Великобританії, Казахстані… (Цього
року відбулося 50 презентацій у десяти країнах). Нині готується збірка віршів у
Франції, у відомому паризькому видавництві. Їх прийняли до македонської та
удмуртської Академій, а Сергія – ще й до болгарської, куди незабаром має вступити
Тетяна. 20 вересня Сергієві Дзюбі виповнилося 50 років.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пане Сергію,
Ви – автор 50-ти книг, присвячених дружині Тетяні. Це – поезія, проза,
публіцистика, книжки для дітей, радіофільми та радіоп’єси, літературознавчі
статті, рецензії, пародії, гумор, пісні (слова, й музика)… Як Вам взагалі
пишеться?
Наталю, я ніколи не пишу з примусу. Маю на
увазі творчість, а не буденну журналістську роботу, коли доводиться ходити на
усілякі наради й сидіти там по кілька годин. Вірші створюються буквально на
одному диханні – подивився на дружину й написав нову поезію. А як інакше?
Навіть не уявляю, як можна писати вірші на замовлення. По-моєму, це вже
збочення якесь…
Кажуть, що
така кількість книжок, присвячених одній коханій жінці – єдиний випадок у
світовій літературі. Як спрацьовує присвята-мантра?
Не знаю, це треба в Тані спитати. Я завжди
кажую, що мені не потрібні ніякі рекорди в книзі Гіннесса. Як на мене, це
нормально – присвячувати книжки дружині. Вона знає за що…
Ваша поезія
перекладена 55-ма мовами світу, а твори надруковані вже в 23-х країнах. Як
вдалося перетнути літературні й журналістські кордони? Це – популяризація
літературної України чи пізнання інших мов через призму власних творів?
Я раніше працював на радіо «Новий Чернігів»
та радіо «Мелодія», зокрема створював радіоп’єси: був сценаристом,
режисером-постановником, виконавцем головних ролей… 36 таких вистав прозвучали
в ефірі, деякі – по 10-12 разів на замовлення наших радіослухачів. То була моя
мрія дитинства (малим дуже любив радіоп’єси), і я її втілив. Вважаю, що це
правильно – втілювати свої мрії! А потім влада наше радіо закрила, і я почав
міркувати: «А що далі?». Так, буквально з нічого, на рівні ідеї, виник
міжнародний літературний проект «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 55-ма мовами
світу».
Чесно кажучи, ніхто не вірив, що нам
вдасться бодай щось зробити. Адже ідея така: переклади мають бути
високохудожніми; ми знайомимося й взаємовигідно співпрацюємо з відомими,
талановитими й шляхетними людьми з багатьох країн. Але минуло якихось півтора року,
і тепер ми щодня отримуємо по 10-15 листів від письменників з різних
континентів. Дехто з приятелів жартує, що в світі сформувалося нове товариство
літераторів, яке швидко розвивається… Насправді, тут немає ніяких особливих
секретів – головне — почати й щось неодмінно робити навзаєм; адже нас
перекладають безкоштовно.
Отож я перекладаю твори своїх закордонних
друзів-колег українською, публікую їх у вітчизняних виданнях, пишу рецензії на
їхні нові книжки. Ось нещодавно в Україні, у чернівецькому видавництві
«Букрек», побачила світ у моєму перекладі збірка оповідань «Смарагдовий берег»
відомого шведського письменника Ак Вельсапара. Дещо раніше його чудові твори я
розмістив в «Українській літературній газеті», журналах «Всесвіт», «Кур’єр
Кривбасу», «Золота пектораль», «Березіль», «Бористен», «Дзвін», на порталі
«Укр.Літ». У свою чергу, Ак Вельсапар нещодавно видав книжку наших із Танею
віршів у Швеції. Ось такий механізм. Бачите, як усе просто?!
Для нас це – задоволення, пізнання світу й
пропаганда української літератури (класики та сучасних письменників); адже до
знайомства деякі зарубіжні літератори не знали, хто такі Тарас Шевченко, Леся
Українка, Іван Франко, Григорій Сковорода, Михайло Коцюбинський…
Ви –
багатогранна людина, і в творчому доробку маєте книжки про українських
героїв-миротворців; співвітчизників, котрі воювали за радянських часів в
Афганістані, Єгипті, В’єтнамі, на Кубі, в багатьох африканських державах. Знаю,
Ви служили у війську (майор запасу). Це сприяло написанню текстів? Зараз щось пишете
на військову тематику?
Я пишу тільки про те, що пережив. Служба в
армії була нелегкою, але це – досвід. Дехто вважає, що то, мовляв, не
письменницька справа – писати про українських миротворців. Однак я отримую
листи з усієї України, з-за кордону. Людям дійсно цікаво! Тому продовжуватиму
цю роботу. Власне, вже з’явилася нова книжка – «Життя між кулями».
Відзнаку
міністра оборони (медаль «За сприяння Збройним Силам України») Ви за
миротворців одержали?
Так, за «Замінований рай». Написав про Ірак,
Косово, Боснію і Герцеговину, Ліберію, Сьєрра-Леоне, Ефіопію, Еритрею, Ліван,
Грузію… Про життя людей на війні (на жаль, зараз це – надто актуально,
чернігівські бібліотекарі розповідають, що у них на цю книжку – черга). Написав
правду, нічого не прикрашаючи. Збірку відзначили й премією Держтелерадіо
України імені В’ячеслава Чорновола як кращу публіцистичну роботу року. Я просто
надіслав один примірник на конкурс, на «ура», щоб люди знали – є така книга.
Поняття не мав, хто там у журі; зовсім не сподівався на визнання (там щороку
відзначають лише одного автора). І, уявіть собі, раптом переміг. Що це означає?
На Держтелерадіо в той час не було корупції!
Ваші твори
увійшли до нової хрестоматії «Українська література для дітей», яку
Міністерство освіти і науки рекомендувало для вивчення у вищих та середніх
навчальних закладах. Казки, повісті й романи для малечі (одна з Ваших
літературних граней), – скажіть, це тимчасовий «відпочинок» від дорослої
письменницької роботи?
Ні, я дуже люблю писати для дітей! Мабуть,
це – найскладніше, бо юні читачі не терплять нудних книжок – їм із першої ж
сторінки має бути цікаво. Тож приємно, що казкова трилогія про кленового бога
Кракатунчика «Душа на обличчі» та роман у міні-новелах «Потягуськи», створений
разом з Іриною Кулаковською, в чернігівських бібліотеках зачитані до дірок – як
то кажуть, живого місця немає! Отже, комусь вони потрібні. Одна дівчинка навіть
розповіла, що книжка про Кракатунчика врятувала їй життя!
Ваші дотепні
автобіографічні твори, такі собі мемуари, зокрема «Як я був агентом ЦРУ», – це
ностальгія за молодістю чи початок підведення підсумків?
Ну, які підсумки? Мені ж тільки п’ятдесят
виповнилося. Що Ви – все життя попереду! Просто захотілося розповісти про свої
веселі студентські пригоди – я ж мешкав у легендарному іноземному гуртожитку на
вулиці Ломоносова, в столичному студмістечку неподалік від виставки досягнень
народного господарства…
Пане Сергію,
зважаючи на Ваш творчий доробок, маєте особливий погляд на жіноцтво: «Зима така
маленька, мов японка» (2004), «Кожній жінці хочеться… на Марс» (2005). Ви
розгадали таємничість Жінки?
Наталю, Ви ж самі розумієте, що це – зовсім
нереально; легше на Марс потрапити… Але я дуже люблю спілкуватися з жінками,
вони – мої найкращі друзі!
Ви – ще й
поет-пісняр і водночас композитор. Хто Ваша Муза?
Дружина Таня. Ось «Балада про квітку», їй
присвячена:
Я прагнув
пітьми,
пустки,
пустелі.
І був
знайомим звіром
із відчаю і
втоми.
І лежав під
трьома ковдрами
скоцюбленим,
сполоханим
створінням.
І це не було
парадоксом –
я замерзав.
І божеволів,
мов сто
поетів,
і не міг
спромогтись
вичавити
бодай думку.
І кликав на
поміч Ісуса.
І стискав у
пригорщі
кволе серце.
Ти злякалась.
І прокинулася
великою
Полум’яною
Квіткою,
щоб прийти до
мене
і розчинитись
пелюстками.
Хотів тепла,
краси,
снів, що
збудуться.
І це не було
парадоксом –
ми засинали…
У Вас –
десятки престижних міжнародних і всеукраїнських нагород. Така популярність і
затребуваність у суспільстві – це гарна промоція чи зв’язки з потрібними людьми?
За все своє життя я нічого (жодного разу!)
не просив у влади. Ми живемо досить скромно. Більше того, талановиті, розумні й
шляхетні люди досі в Україні не потрібні, вони – на маргінесі життя. Всі
проблеми нашої держави в тому, що тут так і не сформувалася національна еліта.
Маю на увазі дійсно видатних людей, високоосвічених патріотів, а не колишніх
бандитів, які раптом стали політиками…
Простір
Чернігова як для громадської, наукової та літературної діяльності не обмежує
Ваш письменницький талант? Не було думки поїхати до іншої країни, щоб сповна
себе реалізувати?
Знаєте, чимало моїх друзів дитинства та
юності давно емігрували й мешкають тепер в Америці, Європі та Австралії. Так
от, уявіть собі, вони мені часом навіть трохи заздрять. Можливо, їхні онуки
стануть справжніми американцями, німцями чи французами; але емігранти завжди
будуть там чужими, людьми другого сорту. Розумієте? Це – як у моєму вірші: «Все
відносне в цьому світі – секс, трамвай і Пугачова…». Отож я щиро радуюся тому,
що маю. Взагалі, мені дуже пощастило – я зовсім незаздрісна людина, правда.
На Вашу
думку, зброєю літератора має залишатися Слово?
Все залежить від конкретної ситуації: коли –
Слово, а коли й автомат Калашникова…
Спілкувалася Наталія Куліш